КРІЗЬ ПРИЗМУ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ НАУКИ

Стаття присвячена проблемі кореляції раціональних та ірраціональних аспектів у теоретичному знанні. За основу береться аксіологічна концепція цих аспектів. Автор аналізує відкритий та закритий типи раціональності.

Суперечливі тенденції та наслідки розвитку новочасної і новітньої науки (як внутрішні, так і соціокультурні) вже не одне десятиліття спонукають дослідників виявляти пильну філософсько-методологічну увагу до проблем оновленого розуміння природи та конститутивних засад наукової раціональності та її зв’язку з недискурсивними формами свідомості. Дедалі очевидніше виявляє свою конструктивність підхід, згідно з яким умова цілісності та соціальної продуктивності наукового знання вбачається в органічному поєднанні його логіко-когнітивних і ціннісно-смисложиттєвих параметрів. При цьому особливо перспективною є інтенція переосмислення суті, смислу та значущості ірраціональних елементів у науці на основі виявлення глибинних засад закономірного діалектичного синтезу раціональних і ірраціональних чинників конституювання й функціонування знання.

Звісно, елементи такої настанови більшою чи меншою мірою були притаманні філософським рефлексіям над наукою в усі історичні епохи. Згадаймо хоча б ціннісно-когнітивний синкретизм античної картини космосу, середньовічні дискурси, що декларували ідеали гармонії віри й розуму, єдність антропологізму і натуралізму в ренесансній науці, кантіанські концепції взаємозв’язку чистого і практичного розуму тощо. Та все ж з часів Просвітництва в західній культурі стала на тривалий час соціально домінантною, “привілейованою” тенденція надто різкого відмежування ціннісно-людиномірного і “техногенеруючого” масивів пізнання. Тим-то в ХХ і ХХІ ст. дедалі виразнішими стають деструктивні наслідки неврахування в індустріальному суспільстві людиномірності, ціннісної орієнтованості науково-пізнавальної діяльності та її соціальних і технологічних застосувань. Відповідно раціональність як у конкретних наукових дискурсах, так і нерідко в контексті соціальної розбудови виявлялася вихолощеною, “препарованою”, позбавленою свого ірраціонального (у конструктивному значенні цього терміна) alter ego.

Такий стан речей, безперечно, став одним із чинників обмеження людинотворчого потенціалу науки і відповідно – дегуманізації виховання, освіти, ставлення до природи, стандартизації культури, надмірної технологізації самого духу міжособистісної комунікації. Як зазначає В.Кізіма, редуковане культивування так званої “причинної” раціональності (що протиставляється метапричиновій, тобто ціннісно зорієнтованій – О.Б.) “породжує ідеологію експансіонізму, завойовництва, підкорення. Вона набуває загрозливого антигуманного характеру, що у ХХ сторіччі виявилося з усією очевидністю у вигляді двох світових війн, екологічних, політичних та інших криз… Специфічний характер має застосування причинної раціональності й до природи. Останню “допитують” у наукових експериментах, хижацьким чином використовують на свій розсуд як джерело задоволення особистих примх. Так само у природознавстві завдяки появі експериментального методу (примусового стосовно об’єкта пізнання, який вивчають не таким, яким він є в реальній дійсності, а таким, яким його робить експериментатор) причинна раціональність не лише породила сучасну науку і стала пануючою в ній, а й сприяла створенню штучного світу, що протистоїть природі, і того загального агресивного настрою і способу життєдіяльності людей, який М.Бердяєв назвав волею до життя на відміну від волі до культури” [2, с.23].

Тим-то такою напруженою є увага філософів і методологів науки до проблем оновлення раціональності, віднаходження механізмів її смислового й ціннісного збагачення на основі актуалізації іманентних Розумові ірраціональних (не плутати з нераціональними) потенцій та ресурсів. Адже, питанням оновленого розуміння раціонального й ірраціонального в науці присвячено значний масив розвідок. Ті чи ті грані відповідного комплексу проблем обмірковуються, зокрема, у працях мислителів післяпросвітницької доби, сучасної філософії та методології науки. З-поміж актуальних досліджень сучасних російських та українських авторів варто, зокрема, виділити публікації В.Швирьова, Н.Мудрагей, А.Новикова, М.Марчука, В.Кізіми, В.Ільїна, О.Соболь, С.Петрущенкова, В.Ратникова та ін. Дослідники, зокрема, констатують: “Негативне ставлення до ірраціонального з часів класичної науки XVII-XVIII ст. визначалося фундаменталістськими принципами, традиційним розумінням науки як завершеної несуперечливої системи знання, яка досяжна, і побудова якої має бути головним завданням наукового співтовариства.

Однак у міру того, як традиційні критерії науковості, сам комулятивістський дух науки піддавалися критиці з позицій історизму і культурно-ціннісних вимірювань (екстерналізм, постпо­зитивізм), а методологія наукового пізнання набувала релятивістсько-анархістського забарвлення (П.Фейєрабенд), ставало зрозумілим, по-перше, що, перебуваючи на ґрунті традиційного раціона­лізму, неможливо пояснити розвиток наукового знання і вирішити пов’язані з цим проблеми (наукові революції, зв’язок і несумірність теоретичних наукових систем і т.д.), по-друге, що ірраціональне як протилежність раціонального аж ніяк не тотожне релігійно-містичному, має більш широке і самостійне значення і, отже, по-третє, необхідне спеціальне дослідження його суті і співвідношення з раціональним. Тому закономірно, що поряд з традиційним розумінням ірраціонального як чогось чужого розумові з’явилися компромісні підходи, де ірраціональне розглядається як момент самого розуму. Характерний щодо цього процес “раціоналізації ірраціонального”, пов’язаний із спробами розглядати свідомість як те, що включає несвідоме; мову – як категорію, що включає домовні форми; системність знання – як відкриту структуру, позбавлену жорсткої центрованості тощо, тобто намітилося прагнення знайти спільні точки у раціоналізму та ірраціоналізму” [1, с.43].

Як видається, оптимальним методологічним ґрунтом накреслення дослідницької стратегії освоєння місця ірраціонального в теоретичному знанні можна вважати потенціалістичну парадигму[1]. Спираючись на її засади, маємо на меті обміркувати смисл і значущість ірраціональних аспектів наукового пізнання, простеживши історичну трансформацію уявлень про наукову раціональність у напрямку обґрунтування її принципової смислової відкритості, плюралістичності та ціннісної мотивованості.

Те, що в “проекті Просвітництва” вважалося безпосередньо залежним від раціональності, зокрема свобода і гуманізація, його критика пов’язує з ірраціональним, яке тут постає головною передумовою досягнення істинної свободи і радикальної гуманізації культури. Якщо в першому випадку свобода, витлумачена як пізнана доконечність, була немислимою без виявлення закономірностей розвитку природи і суспільства, то зрозуміло, що залежність людини (її несвобода) від зовнішніх природних і соціальних сил трактувалась як ірраціональне (міфи, релігія, марновірства, забобони тощо). Відповідно й гуманізація природи і суспільства ставилась у пряму залежність від процесів раціоналізації. А втім, згадані настанови, будучи практично реалізованими, призвели до наслідків, які в сукупності вилились у глобальну екологічну кризу, а розвиток технічної раціональності призвів до помітної ерозії культурних смислів у духовній сфері людського буття. В результаті свободу стали пов’язувати не з раціональністю, а з можливістю виходу за її жорсткі межі, тобто з феноменом ірраціонального, адже з’ясувалося, що залежність людини від зовнішніх несприятливих для неї чинників є вже не так показником безсилля перед стихійними природними силами, як наслідком гіпертрофованої раціоналізації людського ставлення до світу. Тож звільнення від цієї залежності стали вбачати у більш толерантних оцінках позараціональних форм свідомості, намаганні виявити прихований у них потенціал свободи, а також гуманізації, котра так само стала пов’язуватися з актуалізацією людиномірних, ірраціональних у своїй основі потенцій світоставлення. Успіхи класичної раціональної свідомості, з одного боку, призвели до сцієнтизму – специфічної ідеології, в якій віра в науку замінила віру в Бога (Рейхенбах), а з іншого боку, це не могло не породити й своєрідну опозицію – закономірну реакцію на гіпертрофований раціоналізм у його сцієнтистській іпостасі. При цьому, зрозуміло, під сумнів були поставлені можливості раціональності як такої.

Просвітницькому раціоналізму, як правило, протиставлявся післяпросвітницький ірраціоналізм. І такий підхід цілком виправданий. Але не менш продуктивним вектором дослідження є осмислення крізь призму теоретичного та методологічного потенціалу ірраціонального здобутків післяпросвітницького раціоналізму, бо в його критичному переосмисленні своїх основ є чимало повчального в плані розширення смислового поля раціоналізму. Це передусім уявлення про різні види, типи і форми раціональності, в яких ірраціональне постає не так у своїй абсолютній протилежності раціональному, як виявляється його невід’ємною стороною, в якій містяться потенції змістовної трансформації раціонального в його новому розумінні.

Ірраціоналістична реакція на просвітницький раціоналізм не менш однобічна, ніж об’єкт її критики, оскільки одній крайності протиставлялась інша. Проте з обох боків були спроби зблизити позиції. Так, у процесі з’ясування вад сцієнтистсько-просвітницького розуміння раціональності змінюються самі уявлення про природу цього феномена. Була визнана сама можливість існування різних форм і видів раціональності. Це перший крок на шляху розв’язання проблеми у конструктивному руслі, зроблений не опонентами, а представниками самого раціоналізму. Ці різні форми відрізнялись одна від одної в тому числі й різним ставленням до нераціональних і позараціональних елементів у структурі наукового знання чи в його контекстуальному оточенні. Скажімо, традиції у новому смисловому контексті здатні розкривати свої приховані можливості, зокрема розширювати наявні знання, породжувати новації тощо. Тобто наукове знання тією чи тією мірою включає в себе авторитет традиції. Так само й віра виявилася не абсолютним антиподом знання. У такий спосіб ірраціональне поступово стало визнаватись, якщо й не компонентом раціонального мислення, то принаймні одним із чинників постійного розширення його горизонту. З боку прихильників ірраціоналістичного світогляду також робилися кроки назустріч. Загалом надаючи пріоритет ірраціональному в знанні, вони не виключали можливості його якщо й не повної, то часткової раціоналізації, причому не тільки концептуальним засобами релігійного, морального чи естетичного досвіду, а й суто наукового.

До нового розуміння раціональності в її співвідношенні з ірраціональним спонукали не тільки наслідки розбудови науково-технічної цивілізації, а й ідеологічні загравання з ідеалами наукової раціональності, наприклад, з боку марксистської філософії, – тобто те, що заслуговує назви “псевдораціоналізм”. Однак переродження раціональності зумовлене було не тільки зовнішніми (соціокультурними) чинниками, а й внутрішньо притаманними їй тенденціями, реалізацією можливостей, закладених у самій природі раціональної свідомості. Намагаючись досліджувати ірраціональні потенції самої раціональності, ми повинні пам’ятати, що вони можуть бути актуалізовані не тільки у позитивному, а й у негативному своєму значенні (ірраціональне як антираціональне). Ірраціональне в його негативному значенні постає зокрема в результаті відчуження “теоретичного світу” (концептуального апарату, моделювання реальності, ідеальні конструкції тощо) від реального життєвого світу конкретних особистостей.

Якщо гіпертрофована раціональність є загрозою панування тоталітарно-догматичних програм перебудови світу і людської природи, то інша крайність є небезпечною в тому розумінні, що відкриває шлях анархістському ставленню до всього, тобто плюралізму без аксіологічних орієнтирів, уседозволеності, що вже знайшла своє методологічне й світоглядне обґрунтування в деяких варіаціях культури постмодерну.

В самій раціональності закладена можливість відриву науково-технічної свідомості від реальної життєдіяльності, нехтування свободи, можливостей особистісного самовизначення, повноти світосприйняття. У фаховій літературі виділяють два основні види деформації раціональності, що проявляються в теоретичній і практичній формі – догматизм і конформізм. У першому випадку йдеться про так званий теоретизм, який, за М.Бахтіним, означає свідому відмову від моральності, “втечу” від відповідальності, ризику “вчинку”. Якщо пізнання розглядати як особистісний вчинок, який, маючи емоційно-вольовий характер, включається в “буття-подію”, то раціональність матиме не тільки етичні, а й естетичні і навіть релігійні виміри. Теоретизм же (догматизм) абстрагується від усього суб’єктивного.

Конформізм є зворотною стороною догматизму (теоретизму), закономірним наслідком раціональності “без ілюзій суб’єктивності”. Конформізм означає раціональну поведінку в межах заданої наперед соціальної детермінації (так званої пізнаної доконечності). Вона підпорядкована винятково доцільності, нехтуючи можливостями визначення самих цілей або їх переосмислення та переформулювання. Згадана форма спотвореної раціональності так само випливає з ігнорування потенціалу ірраціонального, суб’єктивною своєю стороною закоріненого в позакогнітивних можливостях людського ставлення до світу. Раціональність “без ілюзій суб’єктивності”, котра насправді, будучи доведеною до свого логічного завершення, обертається конформістською ірраціональністю поведінки. В результаті в обох випадках отримуємо імморалізм як засіб самовиправдання раціональності. По суті ці дві форми раціональності (догматизм і конформізм як деформація раціональності) постають як псевдораціональні, справедливо звинувачувані в бездушності та бездуховності.

Суто негативне сприйняття змісту понять “ірраціональне”, “ірраціоналізм” є наслідком тривалого домінування сцієнтистського світогляду, протягом десятків років культивованого діалектико-матеріалістичною критикою будь-яких немарксистських “ізмів”. Ми ж пропонуємо чітко розрізняти нераціональне чи антираціональне, з одного боку, як однозначне заперечення раціонального, і позараціональне чи ірраціональне, з іншого боку, як те, що не відгороджене від раціонального “китайською стіною”, а, навпаки, за певних умов актуалізує себе як потенціал ratio. Так, ми можемо назвати нераціональною певну форму раціональності (перехід у свою протилежність), наприклад, її догматизований варіант, який не дозволяє вписати в усталену, поширену та канонізовану картину світу нові уявлення, але в жодному разі не ірраціональною, тому що вона ґрунтується винятково на раціональних принципах, а не на прямій апеляції до позараціональних духовних потенцій.

Критика раціоналізму доходить інколи до заперечення культурного потенціалу самої раціональності та надання незаперечної переваги ірраціональним способам освоєння світу. При цьому забувається, що крайнощі ніколи не були продуктивними. Якщо відмовитися від раціональності, можна втратити завоювання європейської думки, бо раціональність – конструктивний елемент усієї західноєвропейської культури. Це не вивело б з кризи. Подолати її можна тільки раціональними методами. Хвиля анти-науковості та анти-раціональності (так звана обскурантистська реакція) – тимчасове явище. Воно має під собою певне підґрунтя. Антираціоналізм, або просто негативістське, скептичне ставлення до раціональності – це своєрідний протест проти невиправданого звуження її смислу. “Проте без розвинутої науки, без культивування раціонального знання і раціональності в нових формах не існує можливості переходу в цивілізацію ХХІ століття. Відмова від раціональності загалом і від науки зокрема означає випадання із загальної лінії розвитку сучасної цивілізації” [3, с.5].

Сьогодні формується широке розуміння раціональності “на висоті її позитивних можливостей” (В.Швирьов), яке враховує наявність широкого спектру можливостей реалізації, в тому числі й актуалізації ціннісного потенціалу ірраціонального в раціональному. “У середині ХХ сторіччя, – зазначає О.Соболь, – європейська (класична – О.Б.) раціональність у всіх її формах продемонструвала стільки темних своїх сторін, що кваліфікувати її як безумовне вселюдське благо стало вже неможливо. Проте людям, вихованим у культурах європейського типу, важко було відмовитися від того, в чому вони жили стільки десятиріч і що сформувало саме їхнє єство. Саме тому активізувалися пошуки нових виправдань того, що колись працювало як опора, яка несе конструкції модерністського світосприйняття. У ході таких пошуків виникла нова раціональність, яка виявилася більш чутливою до соціального контексту, тобто до середовища, в якому жили й діяли її носії” [5, с.135-136].

Говорячи про потенціал ірраціонального в теоретичному знанні, цілком доречно скористатися напрацюваннями, пов’язаними з аналізом так званої “відкритої” раціональності, що на відміну від “закритої”, в якій уже за визначенням (апріорно) можна констатувати відсутність вільного простору для розгортання ірраціонального, такі можливості припускає. Закрита раціональність трактується як рух у заданій концептуальній системі. Вона передбачає уточнення абстракцій і понять, виявлення нових зв’язків між елементами, експлікацію наявного змісту (дедукція з аксіом), асиміляцію нової емпіричної інформації в межах цієї концептуальної системи, пояснення та передбачення на її основі тощо. Це діяльність із розширення концептуального простору в межах парадигми (внутрішньопарадигмальна діяльність, яка в науці є домінуючою). Це “репродуктивна творчість” – у межах фіксованих раціональних концепцій, смислів, норм і т.д. Вона проявляється не у визначенні цілей (орієнтирів), а в пошуку найбільш адекватних шляхів і засобів досягнення мети. Зрозуміло, що в цьому закритому (парадигмальному) концептуальному просторі замало місця для реалізації потенціалу ірраціонального. Подолання обмеженості закритої раціональності неможливе її власними засобами і ресурсами, а тільки у вигляді компенсуючої взаємодії з позараціональними формами свідомості.

Нова культура раціональності (раціонально-рефлексивна культура), про яку ми згадували вище, можлива тільки на шляху вдосконалення та реалізації потенціалу відкритої раціональності. Тільки в її межах окремі дослідники добачають подолання догматизму старої (закритої) раціональності та притаманного їй сцієнтистського оптимізму, дискредитованого самим розвитком заснованої на ньому науково-технічної цивілізації.

У самій природі раціональності можна виявити обидві можливості – догматичного її розуміння як закритої, і антидогматичного – як апріорної, не обмеженої жорсткими межами (відкрита раціональність). Саме це протиставлення ґрунтується на припущенні, що реальність, яка підлягає раціональній реконструкції в людському пізнанні, набагато ширша й змістовніша від конкретно історичних уявлень про неї. Світ улаштований в цілому раціонально, проте ця вища раціональність людині не підвладна, вірніше, людський розум осягає її не повністю, фрагментарно, в основному – засобами розсудкового мислення, що спирається на чітко встановлені норми, правила, критерії тощо. Та людській свідомості притаманне прагнення долати межі, в тому числі й пізнавальні, припускати можливість неможливого. В.Швирьов цілком правий, коли пише, що стосовно “відкритої” наукової раціональності треба керуватися не сакраментальною фразою “цього не може бути, тому що не може бути ніколи”, а швидше відомим шекспірівським висловленням про “таємниці світу, недоступні нашим мудрецям” [6, с.16]. Треба уважно і поважно ставитися до альтернативних картин світу, що виникають в інших культурах і світоглядних традиціях, ніж наша сучасна наука. Але будь-які незвичні (з погляду звичних стандартів наукової раціональності) явища повинні бути опрацьовані науково-раціональною свідомістю.

Нові картини світу, що не збігаються з існуючою нині, можна вибудувати за допомогою уяви і фантазії, а можна просто спробувати зрозуміти альтернативні картини світу, характерні для інших культур, які закриті тільки для закритої раціональності, будучи для неї нераціональними. Якщо недіалектично протиставляти раціональне і ірраціональне, тоді не допоможе навіть “відкрита” раціональність осмислити те, що виходить “за межі”. Суть відкритої раціональності саме й полягає у відмові від меж, інакше яка це тоді “відкрита” раціональність? Відповідно відкрита (без лапок) раціональність включає в себе ірраціональне як саму можливість актуалізації нових, ще не виявлених форм раціонального.

На перший погляд, в ідеї протиставлення відкритої і закритої раціональності немає нічого принципово нового, порівняно з аналізом у німецькій класичній філософії специфіки розсудку і розуму. За Кантом, як відомо, розсудкове мислення має закритий характер, оскільки воно виконує нормативно-асиміляційну функцію стосовно чуттєвості, тоді як апріорні структури такої діяльності залишаються незмінними. Принципово відкритим у цьому плані є розум, який виконує конструктивну функцію. Долаючи обмеженість розсудку, він уособлює (зокрема, в діалектичній концепції Гегеля) здатну до нескінченого розвитку думку. Її відкритість проявляється в здатності виявляти і долати обмеження розсудкового (закритого) мислення й розширювати горизонти думки. Діалектичний і спекулятивний розум здатний до творчо-контруктивного розвитку за рахунок конструктивної зміни вихідних позицій. Саме в цьому проявляється його відкритість.

Однак сучасне розуміння відкритої раціональності відрізняється від кантівсько-гегелівського. Воно має нелінійний характер. Очевидно, звинувачення Гегеля в “монологізмі” (М.Бахтін) справедливі. Розумна раціональність ґрунтується на діалозі та полілозі рівноправних позицій, однією з яких є ірраціоналізм, адже зазначений плюралізм веде до взаємозбагачення, а не такого синтезу, в якому результат по суті зводиться до поглинання однією позицією інших, або повернення до тези (нехай і на новому рівні її розуміння). Відкрита раціональність у повній відповідності з ідеями синергетики має бути готовою під впливом флуктуацій повністю перебудувати свою структуру. Та позаяк це все раціональність, є шанс обрати бажану можливість і уникнути негативних варіантів.

Цю ваду, яка проявилась у тому числі й у недооцінці когнітивного потенціалу ірраціонального в процесі подолання меж закритої раціональності, до певної міри усунули наступні мислителі. Зокрема, К.Поппер, який за допомогою принципу фальсифікаціонізму виявив новий критерій наукової раціональності, суть якого зводиться вже не до верифікації суджень, а до здатності витримувати зіткнення з контрприкладами (фальсифікаціонізм). У результаті змінилось і розуміння потенціалу ірраціонального в знанні, що безпосередньо проявилось у дискредитації неопозитивістського протиставлення “контексту виправдання” і “контексту відкриття”. В І.Лакатоса нове розуміння відкритої раціональності було доповнене порівняльним аналізом конструктивних можливостей (потенціалу) науково-дослідницьких програм, які так само включають елементи ірраціонального. Тож досвід Поппера і його послідовників, як і всієї новітньої філософії науки, свідчить про принципову неусувність ірраціонального моменту в самій ідеї відкритої раціональності.

Звісно, слід мати на увазі, що й закрита, й відкрита раціональність містять у собі потенціал розвитку, що визначається в одному випадку зовнішніми можливостями чітко й однозначно заданих стандартів, ідеалів і норм, а в іншому – здатністю критеріїв раціональності змінюватися з метою розширення внутрішніх можливостей. У цьому плані між обома типами раціональності немає принципової різниці: закрита раціональність “живе”, розвивається, виконує свої функції лише за умови постійної зміни контексту, відкритості простору, в якому ця закрита раціональність існує, тоді як відкрита раціональність не вдовольняється відсутністю зовнішніх меж, а постійно розширює межі внутрішні, відкриваючи нові, додаткові можливості за рахунок, умовно кажучи, “гнучкого регулювання” на зміни в середовищі свого функціонування.

Наявність апріорно заданого й апостеріорно розширюваного потенціалу саме й визначає відповідність, адекватність раціональності в своєму понятті. Відповідно його відсутність означає деструкцію, руйнацію раціональності в її конструктивних можливостях, тобто перетворення її на псевдораціональність – догматизм і консерватизм, або ж уседозволеність і релятивізм.

Якщо розуміти раціональність як узгодження своєї позиції з перевершуючою її реальністю, то ця різниця й буде моментом ірраціонального, що постійно спонукає раціональне мислення до вдосконалення, розвитку, розширення зовнішніх і внутрішніх меж. Конструктивність відкритої раціональності виражається в тому, що її творчий потенціал перевищує можливості закритої раціональності.

Розмежування закритої і відкритої раціональності містить у собі нові можливості дослідження цієї категорії, реалізації значного евристичного потенціалу, про що свідчить той резонанс, який ця схема викликала у спеціальній літературі, хоч у ній по-суті знайшло відображення традиційне у філософії протиставлення розсудку і розуму, теоретичного розуму і розуму практичного, теоретичного й емпіричного рівнів пізнання, нормальних (еволюційних) і революційних змін у прогресивному розвитку наукового пізнання тощо. Принципово нова можливість, яку відкриває згадане протиставлення, на нашу думку, полягає в тому, що воно фіксує відповідно закритість і відкритість для раціональності саме сфери ірраціонального. Причому не в абсолютному значенні, тому що закрита раціональність асимілює зовнішні прояви ірраціонального контексту знання доступними їй засобами, трансформуючи їх у раціональні форми, тоді як відкрита, умовно кажучи, відкриває в собі внутрішні потенції, сумірні з об’єктивно ірраціональним, і намагається його не стільки асимілювати, скільки більш адекватно виразити, змінюючи задля цього свої норми, правила, стандарти і критерії. Межа між ірраціональним і раціональним у тому й тому випадку зберігається. Причому вона в закритій раціональності не більшою мірою визначена, ніж у відкритій, а у відкритій – не меншою мірою невизначена, ніж у закритій.

Мова йде про те, що “закрита” раціональність є закритою лише стосовно стабільного ядра концепції, будучи принципово відкритою щодо зовнішніх експансіоністських інтенцій, а так звана “відкрита” раціональність є відкритою також і для внутрішнього розвитку. З огляду на це зрозуміло, що “відкрита” раціональність є відкритою в обох напрямах – і назовні, і всередину, проте не безмежно. Цілком однозначна межа внутрішньої і зовнішньої відкритості раціональності відокремлює не стільки раціональне від ірраціонального, скільки потенціал їхньої взаємодії, що лежить в основі ціннісно зумовленого та гуманістично спрямованого пізнання, від позбавлених означеного потенціалу форм анти- чи псевдораціональності.

Отже, по-суті проблема ірраціонального в науці та культурі зводиться до відмінності між окремими різновидами раціонального. Важливим є те, що раціональність як така зумовлюється вихідною цінністю, що й визначає специфічний тип культури – раціонально-рефлексивну, в контексті якої формується розмаїття конкретних парадигм у філософії, науці, праві, політиці тощо. Саме реалізація вихідних ціннісних настанов раціонально-рефлексивної культури дозволяє уникнути “парадигматизації”, формалізації чи ритуалізації конкретних її форм і враховувати гуманістично-ціннісний потенціал ірраціонального, що так само по-різному реалізується в різних типах і видах раціональності.

Підсумовуючи, наголосимо таке. Потенціалістичне розуміння змісту категорії “ірраціональне” дає змогу виявити в ньому імпліцитні можливості унікальної людиномірної логіки, спрямованої на інтелектуальне і життєво-практичне освоєння смисложиттєво-ціннісних аспектів буття. Когнітивний потенціал ірраціонального в науці ґрунтується на недискурсивних, інтуїтивних елементах, які неявно притаманні будь-якому творчому зусиллю вченого, спрямованому на пізнання невідомого, відкриття нового за допомогою так званих “шалених” ідей, гіпотез, апріорних суджень і т.ін. Засновані на недискурсивно-екзистенційних, ірраціональних аспектах свідомості (таких, як емоції, воля, інтуїція, “ген” релігійності) ціннісні мотивації пізнання забезпечують такі історично інваріантні характеристики науки, як метафізично-смисложиттєва інтенційованість (згадаймо Аристотеля, Ньютона, Айнштайна та ін.), опосередкованість моральними нормами та ідеалами, залученість принципу краси в структуру істиннісної критеріальності. Саме від рівня актуалізованості таких характеристик науки залежать її культуротворча, гуманітарна векторність, її можливості щодо оптимізації умов життя соціуму, реалізації прогресивних практик і технологій у сферах духовності, суспільної самоорганізації та управління, виховання й освіти. Наснажена ціннісно конструктивними ірраціональними імпульсами наука здатна виступати інтелектуальним індикатором рівня гуманності тих або тих соціальних і технологічних проектів, моделювати програми вдосконалення суспільної розбудови, регламентувати технічно-інфраструктурні зрушення вселюдськими ідеалами екологічної та моральної справедливості, космічно-життєвої солідарності, історико-цивілізаційної пам’яті та спадковості.