КОГІТИВНИЙ ПІДХІД І КОГІТОЛОГІЯ

У статті розглядається когнітивізм як об’єкт когітології.

Беручи до уваги, що людина має пам’ять, ми повинні розглядати її як носія цієї властивості стосовно такого існування, яке треба пам’ятати. Немає ніякого сенсу пам’ятати непотрібне. Інакше будемо мати справу з енциклопедичним описом дійсності, в яку певні властивості вбудовані (невідомим “інженером”) шляхом штучного зовнішнього додавання до одних властивостей інших.

Розмови про унікальне та неповторне існування як мета пізнання, відкриття того, що треба пам’ятати, дивує мене, оскільки неповторне непотрібне для запам’ятовування, воно, відповідно до вказаного визначення, не повторюється. Також не можна пов’язувати із пам’яттю ті чи інші форми взаємодії біологічно існуючого тіла з іншими тілами, оскільки вони є сам спосіб існування, який не можна відокремлювати від самого існування, що забезпечується відповідними умовами. Таке відокремлення створює абстракцію існування, форми якого існують окремо від самого існування. Як відомо, помилковість зазначеного підходу в свій час досить вдало було розкрито ще Аристотелем. Р.Декарт, пояснюючи таку позицію вважав, що описи різноманітної наочно даної дійсності мають створювати схоласти. Свою мету він визначав через завдання створити ясний для розуміння простий опис того, що обов’язково має бути.

Загалом те, що визнається як потрібне для запам’ятовування визначається словом “знання”. Тому до змістовних характеристик знання ми маємо віднести загальність, повторюваність. Якщо скористатися термінологією Платона, тоді можна висловитися так: важливим для запам’ятовування може бути те, що є вічним і незмінним. Іншими словами, знанням може бути те, що можна відтворити незмінним чином, формально. Інакше ми будемо не знати дещо, а постійно обманювати самих себе, перебуваючи в ілюзіях власних переживань.

Усвідомлення нових знань, відповідних смислів може вiдбутися лише за умови здiйснення експлікації та де­­­маркацiї змiсту фундаментальних понять, принципiв, ідеалізованих конструкцiй. “У середині 60-х рр. окремі відкриття дозволили розробити картину процесів мислення, на основі ідеї уподібнення мозку комп’ютеру, що обробляє когнітивну інформацію, створити когнітивну психологію. В подальшому розвиток когнітивної психології дозволив зробити її складником більш широкої дисципліни – когнітивна наука, що сьогодні охоплює дослідження в сфері штучного інтелекту…, психофізіології, лінгвістики … тощо. Одна з головних задач когнітивної науки полягає в роз’ясненні вищих когнітивних процесів і когнітивних здібностей за допомогою моделей обробки інформації” [1, с.75]. З позиції гештальтистів, когнітивного підходу має описуватися лише репродуктивне мислення, яке імітує відомі зразки.

Треба зазначити, що пов’язуючи когнітивний підхід із раціоналістичною філософією Р.Декарта, зазвичай не враховують те, що Картезій для уникнення ототожнення розумових властивостей людини з біологічними характеристиками живого тіла принципово розмежовував душу і тіло у вченні про дуалізм субстанцій. Тобто його вчення про cogito має розглядатися через концепцію субстанціоналізованого існування душі, яка здатна до самодії незалежно від тілесних обставин. Критично відносячись до містицизму наявного в онтологізації такого дуалізму, ми маємо визнати присутність видатного теоретичного відкриття, яке започатковується картезіанством. Створюються абстрактні засади для дослідження розумових процесів у формі теоретичної моделі, в якій зв’язки, взаємовпливи, властивості мають визначатися незалежно від тілесного, біологічного. Наприклад в “Основах філософії Декарта, доведених геометричним способом” творця моністичного вчення Б.Спінози вказується на можливість за допомогою декартового раціоналізму розглядати змістовні, а не формальні відношення між знаннями, інакше кажучи, дотримуючись погляду, за яким “Люди були й залишаються біологічними істотами, які підвладні біологічній (когнітивній) і культурній еволюції...” [1, с.8], ми обов’язково будемо розглядати тільки формальні зв’язки між знаннями, оскільки інакше ми вийдемо за межі “біологічно-когнітивної еволюції”.

Однак, зміст знань і змістовні відношення між знаннями виявляється тільки в тому випадку, якщо використовується формальна абстрактно-теоретична презентація мислимого, що вперше реально була запропонована за допомогою дуалізму субстанцій. Версія Платона, створюючи абстракцію “світу ейдосів”, змістовно відношення між ідеями не розглядала. Найбільш вдалий та виразний опис такої презентації мислимого здійснив І.Кант, який запропонував за допомогою вольового зусилля та зосередженості звільнити уяву до виникнення уявлення порожнечі (уявлення простору побудоване шляхом видалення з уявленої кімнати уявлених речей…). Цей створений волею та уважністю простір думки стає таким місцем, у якому поведінка кожного уявленого предмета із визначеними (обмеженими) його властивостями є самоочевидною і зрозумілою, оскільки вона залежить тільки від цих визначених уявленням властивостей. Інших незрозумілих властивостей в цьому просторі немає, оскільки вони були видалені вольовим зусиллям. У такій абстракції порожнечі кожна властивість, кожне відношення між уявленими властивостями уявлених предметів думки є таким, що змістовно виявляється, оскільки в цьому просторі зміни, взаємовпливи є однозначно зрозумілими з причини тотальної визначеності присутніх у ньому властивостей. Якщо дещо не конкретизується, тоді завжди можна розпочати усе спочатку з метою поставити усі крапки над “і”. Те, що таке існування думки є позакогнітивно-біологічного способу тлумачення розумових властивостей людини є самоочевидним. Досить часто, маючи на увазі подібний простір, виголошується існування “простору літературного твору” де поведінку героїв тотально контролює автор.

Ясність та зрозумілість як визначальна характеристика існуючого в створеному волею та зосередженістю уявленому просторі теоретичної думки є саме те когітальне існування, яке прагнув описати Р.Декарт за допомогою ідеї дуалізму.

Також треба застерегти від тотального заперечення когнітивного підходу та відповідних наук на користь когітального. Когітивне обмеження когнітивізму не можна розглядати як спростування останнього. Когнітивні науки досліджують, виявляють реально існуючі когнітивні властивості людини та когнітивні функції знання. До таких функцій, перш-за-все, відноситься формування уявлення як відмінного від інших уявлень. Однак має бути зрозумілим і те, що описом зв’язку між знаками, знаками і людиною описати мислення як діяльність по встановленню відношення між знаннями неможливо.

У тому випадку, коли нерозумiння безпосередньо усвi­дом­­­­лене, наприклад пов’язане з “теоретичним сумнiвом” та може бути здолане строгим доведенням, або ж переконливим експериментом, тоді спрацьовує когнітивна модель. А як бути у випадку, коли “вирi­шаль­­­­­ний” експеримент чи доведення потрапляють у полон нескiнченного регресу фаллібілістичних спростувань? Тодi окрема людина своє нерозумiння може здолати стаючи принципово iншою особистiстю, через своєрiдну свідому самовiдмо­­­ву вiд самого себе колишнього. Цей процес безпосередньо належить до дiяльностi духу, яку називають “фiлософiя”, що вже не одне тисячоліття культивує мистецтво рефлексії. Справа полягає у тому, що взагалi не буває якiсних змін у системі наукового знання без рефлексивного оновлення теоретичної свідомості, реконструкції та цілеспрямованої змiни смислiв основоположних понять і їх категорiальних пiдвалин. Фi­ло­­­софствування вiдбувається як закономiрний фрагмент послiдовної зміни основоположень, що зустрiчається в працях філософів і виз­­­начних математикiв, фiзикiв, бiологiв, соціологів, істориків пiсля усвiдомлення ними феномена втрати єдностi себе з об’єктивними наслiдками дiй скерованих власною волею та розумом. I саме фiлософiя (а в ХХ ст. це фiло­­­софiя науки) залишається останнiм “бастiоном”, який на основі самореконструкції та рефлексії зберiгає “хит­­­кий” ґрунт самоусвiдомлення “Я-науковця” над порожнечею неро­­­зумiння.

Традиційна когнітивно зорієнтована концепція, яка співставляє структуру процесу мислення з процесами практичної діяльності людини ототожнює предмет думки з предметом практичної діяльності, обмежує дослідження аналізом процесу застосовування певного методу. У межах такого підходу стає цілком прийнятною точка зору, яка визнає, що “Мислення (в найширшому розумінні) – це процес маніпулювання (оперування) внутрішніми репрезентаціями (перцептивними і символічними), який відбувається в межах короткострокової пам’яті (із залученням ресурсів довгострокової пам’яті) та призводить до виникнення нових уявлень репрезентацій, що дозволяють вирішувати певну проблему” [1, с.77]. Дане ототожнення є основоположенням, яке спонукає до визнання тези про несумірність систем наукового знання: “методологічний анархізм”, “неопрагматизм”.

Тут не враховується, що актуалізоване відношення людини до дійсності в межах наукового пізнання є цілеспрямована зміна суб’єктивного уявлення, що завжди має відбуватися у формі філософської рефлексії, зміст якої перебуває за межами когнітивізму.

Варто нагадати, що “когнітивний” (від лат. cognitio – знання, пізнання) підхід формально пов’язується з опублікованою в 1967 р. У.Найсером програмною роботою “Когнітивна психологія”. Дана робота пропонувала здійснити аналіз розумової діяльності за допомогою експериментальних методик психології та фізіології, з метою обґрунтувати потребу врахування специфіки психічних процесів для підвищення ефективності інтелектуальної роботи людини.

Як відомо, головним здобутком реалізації настанов когнітивної психології стало загальне переконання в тому, що навчання та пам’ять відіграють визначальну роль в розумовій діяльності. Тотальність впливу когнітивізму загалом виявила себе в тому, що на завершенні ХХ та початку ХХІ століття почали визнавати кваліфікаційний рівень людини в залежності від її освіти та спроможності відповісти на екзаменаційні питання в формі тестових завдань.

Істотний вплив на формування термінологічного апарату когнітології (сигнал, фільтр, інформація, оперативна інформація, потік, оперативна пам’ять та тощо) мала теорія інформації та дослідження проблем створення штучного інтелекту, які дозволяли об’єктивовано вивчати процеси інформаційних змін, алгоритмізовано описувати їх, керувати ними.

Також принципового значення у виникненні когнітивізму як загального (філософського та світоглядного) методологічного підходу до розумових властивостей людини відіграла так звана структурна лінгвістика, зокрема “трансформаційні моделі мови” Н.Чомскі. В межах цих моделей було розроблено “правило граматики”, яке дозволяє формалізовувати відношення між знаками, та “правило інтерпретації”, що уможливлює формалізовано встановлювати відношення між значеннями. Загалом структурна лігнвістика зробила можливим формалізоване дослідження мови шляхом реалізації того чи іншого набору обраних параметрів. Ці параметри описують мову як специфічну об’єктивну подію безпосередньо пов’язану з буттям інтелекту, яка існує поряд з іншими об’єктивними подіями, що впливають на людину визначаючи її діяльність.

Об’єктивація інтелектуальної діяльності досягнута в когнітивних дослідженнях супроводжується загостренням проблеми неможливості обмежити надлишкову множину теоретичних моделей, які плюрально пропонуються сьогодні для інтерпретації розумових процесів. Особлива складність зазначеної проблеми полягає в тому, що серед цієї множини теоретичних моделей існують такі, які взаємовиключають одна одну, є несумірними. Наявність таких моделей та відносин несумірності між ними може свідчити, що вони нерозумні, отже до розуму безпосереднього відношення не мають. Однак їх соціальна, подекуди, юридично легітимована функція полягає в тому, щоб бути мірилом розуму.

Змістом такого когнітивного, обмеженого відношення до дійсності є формальна зміна уявлення, що відбувається за допомогою усвідомлення. Іншими словами, за межами когнітивного підходу залишається неформальний процес використання методу, що існує в формі змістовного процесу його становлення та формування. Тільки в останньому наявні необхідні та достатні для його виникнення основоположення. Іншими словами, розгляд методів та форм наукового пізнання не доцільно обмежувати когнітивним аналізом методологічних проблем, бо у такому випадку від реальних проблем створення методу, системи знання довільним чином абстрагуються.

На відміну від когнітивного підходу, який обмежується визначенням формальних знакових інформативних презентацій феноменів свідомості, когітивний підхід як “філософія самосвідомості” розглядає різноманітні наукові принципи, що презентують різні смисли та значення. Наприклад, не зважаючи на систематичну критику субстанціоналізму та універсалізму, ми маємо визнати їх позитивну методологічну функцію. Вона полягає в тому, щоб цілеспрямовувати наукові дослідження на систематичне виявлення властивостей та взаємодій певного роду в усіх, без обмеження, сферах даного людині буття. Власне така самонастанова людини дозволяє їй іноді відкривати, що існують умови, за яких досліджувані властивості та взаємодії не реалізуються. Принаймні спочатку треба вважати, що закони класичної механіки мають універсальне поширення, щоб потім звернути увагу на проблему їх обмеження в процесах, які відбуваються зі швидкістю близькою до 299792458 метрів за секунду. Відкриття такого знання про обмеження класичної механіки в подальшому може розглядатися як цілком раціональна підстава для усвідомленого пошуку науковцями інших законів. В цілому, сутність рефлексивного cogito полягає у виявленні межі поміж знанням та незнанням, певної системи знань та адекватних для її самореалізації, саморефлексії методів та методологій.

Когітивні дослідження дозволили виявити, що формування в межах індуктивізму [2, с.86-130] методології та логіки науки, теорії істинності систем знання відбулося на основі формального розрізнення з одночасним змістовним ототожненням “науки”, що досліджує взаємозв’язок суб’єкта і об’єкта пізнання з “наукою” про систему методів пізнання. Цілком доречно зазначене ототожнення постало як когнітивне основоположення для визначення теоретичної системи знання предметом емпіричного аналізу. Одночасно, дане ототожнення стало на заваді вирішення проблем аналізу процесів формування, становлення та розвитку науки людиною як її суб’єкта.

Емпірична наочність теоретичних систем знання виявлена філософією науки для логічного емпіризму стає основоположенням суто когнітивного, а не філософського чи метафізичного дослідження науки. Науковість когнітивного дослідження виявляє себе у тому, що зв’язки в системах знання розглядаються в залежності від фактуально наочних емпірично даних систем знання та зв’язків між ними, а не філософських настанов, які філософи науки починають обмежувати вирішенням епістемологічних і онтологічних проблем.

Однак, адекватність системи знання і властивостей об’єктивної дійсності забезпечується не когнітивною формальністю, правильністю, інструментальною методологією, а дотриманням та удосконаленням гносеологічних принципів. Дотриманням вимог методологічних принципів досягають злагодженості людини як суб’єкта пізнання із самим собою (прийнятими принципами). При цьому гносеологічна істинність (відповідність знання об’єктивній дійсності) може бути опосередковуючим, зовнішнім чинником по відношенню до теоретико-методологічної та логічної істинності (несуперечлива єдність знання). Так, основоположення методології конвенціоналізму обґрунтовують, що інтуїція в межах теоретичної науки має форму раціонально здійснюваної логіко-методологічної процедури рефлексивної зміни смислів і значень систем наукового знання. Основоположення методологічного фальсифікаціонізму виявляють, що методологія та логіка науки, теорія методів пізнання, гносеологічні теорії є допоміжне та альтернативне знання для створення умов теоретико-когнітивної еволюції наукового знання. При цьому вони розглядаються формально, лише як знання про знання, а не змістовно, як складова знань про властивості об’єктивної дійсності [2, с.160-167].

Також когітивний підхід дозволяє розглядати гносеологічний зміст методів, відокремлено від методологічного та онтологічного аспектів. Відповідно виявляємо, що удосконалення системи методів на підставі онтологічної орієнтації принципово самообмежена у своїх можливостях. Методологічна новація цілеспрямовано здійснюється у процесі вирішення усвідомлених методологічних проблем. Науковий аналіз емпіричних даних здійснюється після емпіричного їх виявлення, що потребує від науковця актуалізації образів необхідних моментів емпірично даних взаємодій в пам’яті. Тому знання методу в емпіричних дослідженнях постає як наслідок вже реалізованих актів пізнання, що виявляє себе у доведеннях тези про теоретичну навантаженість фактів. Однак, за звичай, таке знання методів абстрагується від аналізу методу, оскільки при актуалізації образів вже наявних у пам’яті не має практичного значення, чи є вони наслідком випадково відкритої взаємодії, чи є наслідок багатолітніх цілеспрямованих наукових досліджень. Тому, наприклад, концепція “практичності знання” при вирішенні проблеми формування нового методу стикається з суперечністю, яка полягає у принциповій недостатності емпіричного рівня пізнання для виникнення ряду вже існуючих відомих методів науки.

У межах когнітивізму найбільш адекватною для визначення зв’язку розуму і живого організму, на мою думку, є концепція П.Сімонова, яка обґрунтовує, що головна функція емоцій полягає в тому, щоб “сигналізувати” про потребу в інформації [3, с.124-125]. Водночас маємо враховувати, що переживання потреби в уявленні знімаючого стан невизначеності, як когнітивна біологічна подія, не може визначати всі можливі джерела інформації, оскільки до них має належати реальність, яка не переживається, а феноменально споглядається розумом.

Наприклад, з виникненням масової інженерної діяльності, як визначеної відкритими науковцями знаннями, започатковується проектування технічних рішень для досягнення утилітарно передбачуваних практичних результатів. Ця подія виявила проблему ірраціональності підстав синтезу здобутків різних наук. Так, при створенні машини можуть використовуватися здобутки математики, хімії, фізики, ергономіки, економіки, естетики, етики та інших наук. Як результат реалізації наукової думки математика, фізика, хімія, естетика та тощо в технічному проекті (наприклад: автомобіль) з’єднуються на підставі (наприклад: зручність), яка не може однозначно характеризуватися термінами “науковий розум”, “контролююча саму себе думка”. Очевидно, що неможливо визначити єдині раціональні засади поєднання в автомобілі принципів механіки, фізики, хімії, економіки, естетики, тощо.

Власне для думки, що контролює саму себе, така ситуація феноменально постає як усвідомлення власної межі, виявлення для самосвідомості своєї відсутності. Тому здатна до самосвідомості людина такий результат застосування власного розуму подекуди може сприйняти як підставу для активного звернення до аналізу думки, її засад, тобто філософії, а не для відмови від осмисленого існування шляхом пасивного споживання знання.

Зазначена позиція не відкидає, а враховує як проблему можливість перетворення існування думки на її небуття. Застосування знання про цей факт у якості принципу скеровує дослідження на систематичну демаркацію існування та неіснування думки. Як когітивна настанова в формі принципу філософствування, дана проблема є систематичне визначення думкою меж осмисленого, буття і небуття думки. Тобто мова йде про думку, що скеровує себе усвідомленням проблеми раціональності, яка активно формує самовизначення в напрямку пошуку та створення засад власного самозбереження. Абстрагування від проблеми раціональності усвідомленої як принципу філософствування створює умови для неадекватного сприйняття змісту сучасної філософії. Цей зміст починають витлумачувати суб’єктивістськи, як філософію соліпсизму.

Когітологія пропонує іншу філософію, що прагне подолання зовнішніх когнітивних меж думки творчою самодіяльністю мислячого суб’єкта, який визнає за можливу межу певної думки зміст, а не форму думки, трансцендує одну думку по відношенню до іншої через акти духовної творчості. Смисли та значення конкретного одиничного акту виявлення незнання відкриваються людині в процесі феноменологічного переживання незнання, однак, у подальшому, активність людини стає змістовно, а не формально, визначеною цим незнанням.

Одночасно треба застерегти, що найбільш поширена помилка, яка зустрічається в теоріях пізнання полягає в ототожненні пізнання з мисленням. При цьому мислення моделюється як здатність зв’язувати уявлення таким чином, щоб наявність одних з необхідністю формувала інші. Таке ототожнення може бути виправдане в тому випадку, якщо досліджується роль мислення, логіки, як науки про нього, в процесі пізнання. Не викликає сумнівів, що таке дослідження для теорії пізнання дуже важливе, однак маємо враховувати: пізнання як специфічний вид існування не зводиться до однієї зі своїх складових – мислення.

Нетотожність пізнання і мислення найбільш очевидна в проблемі ідентифікації та демаркації наукового знання та пізнання. У наслідок аналізу норм та критеріїв науковості виникає обґрунтоване уявлення, що поняття науковості деконструюється. Науковість при намаганні визначення її однозначними критеріальними нормами виявляє принципову суперечність, яка полягає в тому, що завжди можна знайти обґрунтування доцільності збереження в межах наукового не підтверджених припущень, сумнівного, можливого, бажаного. Однак таке деконструктивне обґрунтування реалізується в тому випадку, якщо наука ототожнюється з теорією, однією з форм наукового знання. При такому ототожненні науковість починає визначатися як властивість, що характеризує інтелектуальні здобутки. А тому розуміння науковості починає здійснюватися як реалізація конвенціональних настанов, зміст яких регулюється спільнотою фахівців.

Прикладом може слугувати найбільш детальне визначення характерних ознак науковості наведене в роботах В.В.Ільїна [5, с.6]. Ним визначено три групи критеріїв: формальна несуперечність, причино-наслідкова пов’язаність, можливість дослідної перевірки, раціональність, можливість відтворення, інтерсуб’єктивність. Як виявили дослідження проведені С.Поревим “більш уважний аналіз розкриває певні вади критеріїв як таких, що не забезпечують демаркацію наукового знання, містять підміну необхідного можливим та бажаним…. …критерії, що були визначені як “необхідні”, не забезпечують строгу ідентифікацію та демаркацію наукового знання…” [7, с.234].

Те саме ми знаходимо і в оновленій системі критеріїв науковості В.В.Ільїна [6, с.552], яка містить три групи: логічні, емпіричні, екстралогічні, неемпіричні. “Розвиток пізнання… підтвержує важливість й інших критеріїв та норм для розвитку науки, принципову незавершеність їх списку… Досягнення ідеалу строгості ідентифікації та демаркації наукового знання серед інших його типів виявляється по суті неможливим…” [7, с.235].

Одночасно, загальнозрозумілою точкою зору є визнання, що наукове пізнання не є довільним: воно здійснюється з дотриманням певних норм та критеріїв. При вирішенні даної проблеми варто звернути увагу на наступне питання. Що саме демонструє нам сам факт експлікації поняття “норми та критерії науковості” для визначення цих норм та критеріїв? З позиції запропонованого підходу цим фактом демонструється досить важлива можливість наукового знання та пізнання бути об’єктом рефлексії. Іншими словами, наукове знання є таке знання про яке можна щось знати, по відношенню до якого можна впроваджувати ті чи інші критерії. Рефлексивність як визначальна характеристика наукового знання виявляє наступну його властивість. Наукове знання може бути критеріально охарактеризоване тому, що воно має певний зміст, який можна перевіряти, досліджувати, оцінювати, осмислювати. Розуміння та розкриття цього змісту можливе тому, що наукові знання завжди виникають як відповіді здобуті (емпіричними, теоретичними) дослідженнями на усвідомлені, осмислені питання, проблеми, задачі. Відповідно смисл більшості критеріїв науковості починає зводитися не до формальної демаркації наукового і ненаукового, а до характеристик самого змісту здобутого наукою знання, який формалізовано обмежити ніколи не можна, оскільки ті-чи-інші знання дозволяють людям вирішувати такі проблеми, які на момет існування цих знань ще не усвідомлені. А те, що наукові знання цінуються своєю здатністю інноваційно розв’язувати різні реальні проблеми, вважається банальною істиною.

Висновок. Відповідно до вище зазначеного, в межах когітивного підходу критерієм науковості знання є його здатність бути знанням, бути однозначно зрозумілим, бо по відношенню до них можуть бути застосовані критерії – когнітивні також. Усі інші критерії постають як розкриття змісту, рівня, форм цього розуміння. В межах когітивного підходу до наукового знання починають відноситися такі знання, які можуть описувати не природні (теоретико-абстрактні) існування (наприклад, знання про числа).