ПАРАДИГМИ ПОСТНЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ НАУКИ

 

Стаття присвячена комплексному дослідженню норм і категорії свободи в структурі методологічного потенціалу наукового пізнання. Обгрунтовується думка, що свобода є ідеєю, яка впливає на опис і пояснення світу.

Найбільш актуальним, евристично потужним і водночас суперечливим феноменом постнекласичної науки постала синергетика, яка поступово конституюється як сучасна наукова парадигма з узгодженою системою ідей, образів, принципів, які дають підстави для формування нового наукового світогляду. Замість ригористичного протиставлення детермінізму і свободи формується “філософія нестабільності” (І.Пригожин), у світлі якої ці принципи не суперечать один одному. Визнання нестабільності пов’язує ідею свободи з можливістю вибору, що вводить у закономірний природний процес самоорганізації своєрідну флуктуацію, коли людина може “вколоти середовище” (С.Курдюмов), щоб спрямувати його розвиток у певному напрямі. Головними категоріями синергетики є відкритість, нелінійність, несталість систем, які саморозвиваються, а принциповою відмінністю від інших теорій є нове тлумачення процесів організації системи і розуміння порядку. Дослідженню цієї проблеми присвятили свої праці І.Арзамасцева, С.Вовк, С.Гавриленко, І.Добронравова, І.Касавін, О.Ке­зін, Н.Кузьменко, В.Лук’янець, М.Марчук, Б.Пара­хонський, В.Ратніков, О.Рубанець, М.Сидоренко, А.Уйомов, І.Цехмістро, В.Цикін і багато інших.

Метою статті є філософсько-методологічний аналіз потенціалу синергетичної парадигми у вивченні взаємодії нормативності і свободи в процесах організації та самоорганізації пізнання.

Традиційно ми називаємо світ, у якому живемо, космосом, визначаючи його фундаментальною характеристикою впорядкованість, системність, але не в синергетичному розумінні системи як цілого, що не тотожне сумі його частин, а системи, яку можна розкласти на окремі підсистеми, елементи, що взаємодіють як коліщатка годинникового механізму. Будь-яка складна система з погляду класики могла досліджуватися лише через розкладання на простіші елементи. Редукціонізм, який зростав на цій основі, вичерпав себе як загальна методологія ще на зламі класичної парадигми через заперечення її принципів некласичними епістемологічними моделями.

Терміни класичної науки міцно закорінені в підвалинах нашого світогляду, згідно з якими “організація” та “порядок” мають однозначне тлумачення як такі, що є законом, “внутрішньою природою” системи, або можуть встановлюватися зовнішньою силою. Цілком іншого значення набу­вають ці поняття в синергетиці, що розглядає відкриті, нестабільні системи, які обмінюються речови­ною, енергією чи інформацією з навколишнім середовищем і піддаються внутрішнім флуктуаціям і зовнішнім впливам. При цьому такі системи характеризуються нелінійністю, тобто можуть еволюціонувати кількома різними шляхами, перспектива яких відкривається в точках біфуркації.

Саме ці характеристики дозволяють розрізнити два відмінних з погляду синергетики поняття – “організація” та “самоорганізація”. Організація здійснюється за рахунок зовніш­нього впливу на систему з метою її стабілізації, а самоорганізація – це внутрішньо вмотивоване, здійснене за рахунок внутрішніх резервів і відповідно до внутрішніх схильностей формування структур. У синергетиці самоорганізація виникає в силу внутрішніх причин. Оскільки йдеться саме про самоорганізацію, то ці внутрішні причини постають у формі нереалізованих можливостей, або потенцій, здатних актуалізуватися. “Будь-яка відкрита, неврівноважена система, – пише М.Марчук, – зда­тна до самоорганізації (самоструктурування, само­регуляції, са­мовідтво­рення) завдяки наявним у ній потенціям. Актуаліза­ція цих потен­цій саме й призводить до утворення нових струк­тур” [5, с.227].

Утворення впорядкованих, сталих структур – самоорганізація – відбувається спонтанно за певних значень параметрів, які звуться параметрами порядку. Такий спонтанний і стрибкоподібний перехід від безладу до порядку чи від старої структури до нової суттєво відрізняє процеси самоорганізації від процесів організації. “Так, порядок і безлад співіснують як два аспекти одного цілого і дають нам різне бачення світу” [8, 50]. Конструктивно-деструктивна взаємодія протилежностей, вперше відзначена Гераклітом, була переосмислена в діалектичній логіці Гегеля, тісний взаємозв’язок якої з синергетикою відзначають, зокрема, Н.Піддубний, Є.Режабек та інші.

Дуалізм є світоглядним підґрунтям нашого сприйняття природи, “стрижневим моментом”, у якому постає синергетичне уявлення про нерівноважність, яка є умовою постійної взаємозміни порядку й безладу та “відкриває також можливість для виникнення унікальних подій, тому що спектр можливих способів існування об’єктів у цьому випадку значно розширюється (порівняно з образом рівноважного світу)” [8, c.50].

Синергетика спонукає до нового погляду на світ, який не піддається тотальному контролю не тільки на сучасному етапі наукового поступу, а й, напевне, ніколи не буде піддаватися. Світ не є сталим, стабільним середовищем. Це система, що постійно еволюціонує, і шляхів її можливої еволюції є точно не менше двох, що відкидає однозначні прогнози щодо її майбутнього. Але, як зазначає І.Пригожин, хоча світ нестабільний, він піддається науковому вивченню, “визнання нестабільності – не капітуляція, навпаки – запрошення до нових експериментальних і теоретичних досліджень, які беруть до уваги специфічний характер цього світу.Варто лише розпрощатися з уявленнями, начебто цей світ – наш покірний слуга. Ми повинні з повагою ставитися до нього. Ми повинні визнати, що не можемо цілком контролювати оточуючий нас світ нестабільних феноменів...” [8, с.51].

З такого нового підходу до вивчення та розуміння світу випливає кілька наслідків. По-перше, слід відкинути беконівський принцип оволодіння природою. Майбутній стан системи “знімає” (в значенні гегелівської діалектики) як “тези”, так і “антитези” теперішнього її стану, що робить химерними уявлення про те, що можна досягнути абсолютної кінцевої мети пізнання. По-друге, із визнанням у точках біфуркації визначальної ролі флуктуацій – випадкових відхилень миттєвих значень величин від їхніх середніх значень – науково доведеним стало уявлення про рівнозначущість мікро- і макрорівнів системи. Світоглядне значення цього відкриття полягає в переоцінці ролі істотного і неістотного, індивідуального і загального, внутрішнього і зовнішнього та інших традиційних опозицій. По-третє, за висловом І.Пригожина, “нове ставлення до світу припускає зближення діяльності вченого і літератора… універсум художньої творчості дуже відмінний від класичного образу світу, але він легко співвідноситься з сучасною фізикою і космологією” [8, с.51]. Історія світу нагадує оповідання, на початку якого ми не можемо із знання про наявне зробити однозначний висновок про наступні події сюжету, що цілком відповідає сучасній ідеї еволюції: майбутній стан системи не довільний, він можливий лише в межах вихідних передумов, але не є однозначно детермінованим.

Усе зазначене окреслює контури нової раціональності, до якої веде ідея нестабільності. “Ця ідея відкидає претензії на абсолютний контроль над якоюсь сферою реальності... Реальність узагалі не контрольована в розумінні, що було проголошене попередньою наукою” [8, с.51]. Відмова від контролю змушує замислитися над традиційним розумінням норм, стандартів та ідеалів. Якщо ми не можемо цілком контролювати процеси, що відбуваються згідно з принципами самоорганізації, то чи можемо ми говорити про ідеали як моделі майбутнього розвитку та норми, що їм відповідають? І це не єдине питання. Вочевидь, сьогодні питань, породжених синергетикою, більше ніж відповідей. Але це не недолік, а навпаки, ознака актуальності й перспективності дослідження цієї проблематики.

Поступово нестабільність стає невід’ємною частиною наукового пояснення і розуміння при­роди, змінюючи при цьому уявлення про детермінізм, який вступає “у нетривіальні стосунки зі свободою вибору”, що призводить до “змикання проблем, які стосуються неживої природи, з питан­нями, які порушуються у сфері соціології, психології, етики, де свідомий вибір, визначення пра­вильної настанови до дії є предметами спеціального дослідження” [8, с.56]. Понад те, сьогодні набуває поширення так звана соціально-гуманітарна синергетика. “Незважаючи на те, – зазначає М.Марчук, – що синергетика стала “модною” в гуманітарному дискурсі, що до неї звертаються часто без особливої потреби, вона й справді містить унікальні методологічні потенції, відсутні в інших підходах, у тому числі й тих, які вважаються провідними в науках про культуру. Мова йде про герменевтику, методологічний потенціал якої також не безмежний... Тому й доречно сьогодні говорити про методологічні можливості соціаотно-гуманітарної синергетики, які мають не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення в умовах нестабільного розвитку суспільства” [4, с. 83].

На нашу думку, найбільш потужною з погляду творчо-евристичних можливостей для розвитку філософії та методології пізнання є ідея взаємозумовленості та перманентної взаємодії сумірно-протилежних потенцій безладу і порядку в синергетиці, їх постійного “взаємопоглинання” та актуалізації лише за рахунок тимчасового згасання протилежного, яке залишається реальним, але на цьому етапі лише потенційним. Ми можемо вважати цю взаємозаміну актуального та потенційного метафорою, не заглиблюючись у деталі фізичних, хімічних і будь-яких інших процесів, які проте підтверджують евристичне значення синергетичної гіпотези.

Для епістемології з появою синергетики, а також наукових фактів, які вона висвітлює, зникають підстави для критики нормативності, якщо розглядати її як “порядок”, який виникає в процесі самоорганізації системи (чи то науки, чи то знання, чи то методів і т.ін.). Абсолютна свобода збігається з безладом і нестабільністю, дослідити й описати які (поряд із порядком і стабільністю) прагне синергетика. Якщо наука – це відкрита система, то в ній діє циклічна причиновість деструкції та структурування, що постають неодмінними етапами її еволюціонування, що цілком відповідає нашим уявленням про взаємозумовленість і конструктивне протистояння нормативності та свободи.

Норми науки з погляду синергетичного контексту нашого дослідження стосуються як проблеми організації, так і проблеми самоорганізації наукової діяльності. Виділення окремих проявів організації та самоорганізації виявляється досить складним у суцільному полі науки. Передусім ми виходимо з розрізнення трьох сфер науки: знання, пізнавальної діяльності та соціального інституту. Організація цих сфер означає зовнішній (суспільний) вплив на них з метою встановлення певного порядку. У сфері знання цей вплив здійснюється за допомогою визначення навчальних програм. Наукова пізнавальна діяльність відповідає соціальним запитам, які визначають певні наукові проблеми та стратегії їх розв’язання. Наука як соціальний інститут зорганізована у різного роду установи, дослідні інститути та навчальні заклади. Норми у цих трьох сферах узгоджуються з законодавчо-правовим полем держав і міждержавними домовленостями.

Самоорганізація в системі науки пов’язана з її організацією, проте має й самостійне спрямування. Спробуємо, дотримуючись попередньої трирівневої схеми, виявити прояви самоорганізації. Наукове знання впорядковується, структурується згідно з дисциплінарними матрицями, темами (Дж. Холтон). Науково-пізнавальна діяльність визначається стилем мислення, дослідницькою програмою (І.Лакатос), парадигмою (Т.Кун). В середині науки як цілісного соціального інституту можна виділити такі структурні елементи, як наукові школи.

В процесі самоорганізації відкритої системи, якою є наука, її норми постають як продукт еволюції, що має незворотній характер і різні варіанти розвитку. З іншого боку, наука – не самодостатня система, яка розвивається лише за своїми власними законами, вона постійно зазнає впливу з боку людини, яка є водночас і внутрішнім, і зовнішнім чинником змін та впорядкування. Головною настановою людини в процесі пізнання є управління цим процесом, а не злиття чи ототожнення з ним. Синергетика ставить питання про доцільність чи ефективність такої настанови. “Сутність нового підходу до управління полягає, – на думку О.Князєвої, – в тому, що він зорієнтований не на зовнішнє, а на внутрішнє, на щось іманентно притаманне самому середовищу. Іншими словами, він зорієнтований не на бажання, наміри, проекти суб’єкта експериментальної, конструкторської… і т.ін. діяльності, а на власні закони еволюції та самоорганізації складної системи. При цьому головне – не сила (величина, інтенсивність, тривалість, всеосяжність і т. ін.) впливу управління, а його узгодженість з власними тенденціями самоструктурування нелінійного середовища, тобто правильна топологія (просторова й часова симетрія) цього впливу” [2, с.131-132].

Розрізнені нами поняття організації та самоорганізації потрібно знову об’єднати задля формування принципово нових методів впливу на науку. Синергетичний підхід розкриває можливості самої системи, а не нав’язує їй наші імперативи. “Якщо ми будемо “уколювати” середовище в потрібний час і в потрібному місці, конфігураційно узгоджено з його власними структурами збуджувати, тоді воно буде розгортати перед нами свої потенційні багаті форми, приховані (часто несподівано потужні) сили” [2, с.132].

Деякими авторами [див.: 1, с.303-305] осмислено принципи загальної схеми “м’якого” нелінійного управління складними системами, які можна застосовувати і в науці. Ці принципи ми звели до таких настанов. По-перше, не лише майбутнє визначається теперішнім, а й теперішнє підпорядковується майбутньому, що вводить у наукову методологію уявлення про телеологічну причиновість. Це спонукає досліджувати мету управління з погляду її відповідності можливим траєкторіям розвитку системи. Синергетика розкриває можливості впливу результату на структури, які його породили.

По-друге, “м’якість” управління полягає у відмові від нав’язування системі тих норм, які не відповідають її внутрішнім тенденціям. Організація не повинна суперечити самоорганізації. Найкращим зразком управління є непомітне управління, що узгоджується з настановою на своєрідну економію зусиль, якщо вони правильно топологічно організовані й забезпечують резонансність впливу – незначні зміни призводять до значних наслідків.

І найголовніше: “щоб ефективно діяти в складному і нестабільному світі, потрібно брати до уваги контекст – найближчий і достатньо широкий – досліджуваних явищ і подій, тобто вміти контекстуалізувати свої знання… Потрібно розвивати холістичне бачення. “Думай глобально, а дій локально!” – ось гасло сьогодення” [1, с.305].

При цьому синергетичний підхід передбачає визнання певного ступеня свободи як неодмінної умови еволюції системи. Він розкриває “людський, екзистенційний та етичний” ракурси науки, які ґрунтуються на визнанні свободи і відповідальності кожного вченого як самостійної особистості та члена наукового співтовариства [див.: 1, с.179].

Цей “ракурс свободи” когерентний самій синергетиці, що визнає свободу на онтологічному рівні. Свобода іманентна не лише людині та світові культури, вона є однією з характеристик буття в окремих і найбільш загальних його проявах. Одночасно з параметрами порядку, які виникають на певних стадіях еволюції системи, синергетичні дослідження виявили ступені свободи, наявні на різних системних рівнях. І в часовому, і в просторовому вимірі система має нередукований ступінь свободи. Сучасна наукова парадигма не є ні детерміністичною, ні індетерміністичною. Незводимість майбутнього стану системи до попереднього, нетотожність системи та її підсистем знаходить пояснення через ступені свободи, що призводить до погляду на світ як на послаблено чи нестрого детерміновану систему.

У філософії науки, як відомо, такий погляд був запропонований К.Поппером. Він звернув увагу на те, що для визнання реального існування, а не ілюзорності феноменів творчості та людської свободи недостатньо заперечити детермінізм, для якого світ – це ідеально злагоджений механізм (на зразок годинника), чи індетермінізм з визнанням визначальної ролі випадковості в фізичному світі (образ якого – хмари). Жорстка, однозначна визначеність причиново-наслідкового ланцюжка не залишає місця для свободи волі та дії; випадковість, до якої призводить квантовотеоретична невизначеність, також виключає свободу як підставу зваженого прийняття рішень. “Для того, щоб зрозуміти раціональну поведінку людини… нам потрібне щось за своїм характером проміжне між абсолютною випадковістю й абсолютним детермінізмом, щось середнє між досконалими хмарами та досконалим годинником” [7, с.522]. Тому Поппер і запропонував розглядати фізичний світ як відкриту систему. Звідси випливає теорія “гнучкого” чи “м’якого” управління, що узгоджує ідею свободи з ідеєю контролю, які відіграють важливу роль у закладенні підвалин методології науки, адже “свободу несе не просто випадок, а тонке переплетення чогось майже випадкового і чогось, що нагадує обмежувальне чи селективне регулювання, типу мети чи стандарту, але безумовно, аж аніяк не жорсткий контроль” [7, с.526].

Такі міркування повністю відповідають запитам сучасної науки щодо поєднання організаційних і самоорганізаційних процесів у науці на основі синергетичного підходу. Некоректно говорити сьогодні про детермінацію наукового пізнання внутрішніми (когнітивними) чи зовнішніми (соціокультурними) чинниками, слушно досліджувати його зумовленість, тобто певний вплив різноманітних складників науки як системи знання, пізнавального процесу, соціального інституту на процеси самоорганізації, яким відводиться провідна роль.

Синергетика, як зазначає С.Кримський, “створила нову ситуацію в пізнанні та практиці наприкінці ХХ століття. По-перше, було показано, що порядок в системах, що саморганізуються, є заснованим не на сталості, а, навпаки, сама сталість досягається за рахунок змін, спонтанності та свободи” [3, с.175]. Саме тому ускладнення, розрізнення різних рівнів норм в науці характеризують її як складну систему, що розвивається. І, навпаки, періоди сталості, одноманітності й жорсткості норм свідчать про примітивний стан розвитку науки. Тобто, філософи та методологи, прагнучи чітко визначити норми науки, їхню ієрархічну будову, і зазнаючи очевидних поразок у спекулятивних схематизаціях процесу пізнання, повинні переоцінити ці поразки. Той факт, що норми науки у всіх її сферах не є сталими та однозначно визначеними, не є недоліком сучасної методології та філософії науки. Спонтанність, плинність, різноманітність у формуванні нормативності є необхідними передумовами самоорганізації та еволюції науки.

Відомо, що ступені свободи зростають при переході від нижчих рівнів системи до вищих (наприклад, від мінімальної свободи мовця на фонетичному до максимальної свободи на стилістичному рівні мови; від мінімальної свободи амеби до максимальної свободи людини як найвищого відомого нам рівня організації живої матерії).

Свобода тісно пов’язана з різноманітністю. Як зазначає М.Попович, “втрата культурної різноманітності зменшує інформаційні можливості ареалу в цілому. Чим більше одноманітність, тим вища ентропія і тим менше інформації, – така загальна закономірність” [6, 168]. Саме тому головними настановами сучасної філософії науки стали антидогматизм і плюралізм у пізнанні, які доповнюються вимогою бути толерантними, оскільки це “данина, яку ми повинні принести невичерпності нового у майбутньому та складності вже здійсненого, що перевищує силу нашого розуміння” [9, с.444].

Синергетика дозволяє вивчати складні системи не лише як сталі та визначені завдяки параметрам порядку, але й як нестійкі та нестабільні, мультистабільні чи навіть “метастабільні”. Безлад (хаос) як універсальний творчий принцип, який потенційно, в згорнутому вигляді містить у собі всі можливі прояви становлення, стає рівнозначним порядкові в процесах самоорганізації складних систем. “Синергетика – це новий підхід до пізнання криз, нестабільності та хаосу, до створення засобів управління ними” [1, с.8].

У постнекласичній філософії науки акцент переноситься з негативного, деструктивного значення хаосу на його внутрішню активність, креативний потенціал. “Метастабільність” означає зняття суперечності та взаємовиключення хаосу та впорядкованості, що зумовлює появу таких понять як “керований безлад”, “детермінований хаос”, “хаосмос”. Отже, у синергетиці робиться висновок, що “хоча організація світу така, що все в ньому загалом стале, але все стале лише відносно, певною мірою, на деякій, нехай і тривалій, стадії розвитку. Все у світі є метастабільним. Складноорганізовані системи мають тенденцію розпадатися, досягаючи свого розвиненого стану. Несталість діалектична. Сталість зростає з несталості, в результаті несталості, бо початок, народження нового структурного утворення пов’язане з випадковістю, хаосом, несталістю. А сталість врешті-решт, рано чи пізно, обертається несталістю” [1, 45]. Новий порядок на макрорівні виникає із хаосу внаслідок випадкових флуктуацій на мікрорівні.

Процес пізнання має циклічний деструктивно-конструктивний характер. Деструктивну роль у методології наукового пізнання відіграють як внутрішні критичні механізми, так і зовнішні соціально-культурні процеси. Проте не слід забувати, що конструктивного значення критика набуває лише тоді, коли водночас із запереченням усталеного, загальновизнаного у певний період розвитку науки знання зароджується нове. Як зазначає В.Чуйко, “заперечення тільки тоді є науковим, коли воно є “конструктивним”. Це означає – воно вказує на “причину”, яка об’єктивно зумовлює незастосовуваність старого принципу, а тому й утрату ним нормативного “класичного” сенсу для історичної традиції конкретної науки” [10, с.64].

Зміна нормативності проходить стадії заперечення старих норм і апробації нових: від порядку – через безлад – до нового порядку. Самоорганізація припускає “звільнення” норми від певного змісту задля природного оновлення новим. У період такого перевпорядкування механізмів функціювання науки відповідно до історично-культурної ситуації межа між внутрішнім і зовнішнім стосовно науки на певний час розмивається. Синергетичний підхід змушує нас визнати, що найменш ефективним способом управління процесом пізнання є гальмування його внутрішніх інтенцій, нав’язування сторонніх, невмотивованих (з погляду процесів його саморозвитку та самоорганізації) цілей. Тривале споживацьке ставлення до науки з метою розв’язання практичних проблем, нехтування її саморозвитком і самоцінністю може призвести до вичерпання її внутрішніх ресурсів, евристично-творчого потенціалу.

Висновок. У структурі сучасної методології наукового пізнання відбувається заміна жорстких норм, еталонів, стандартів і правил “м’якими”, пластичними. Методологічні орієнтації стають чутливими як до перманентних внутрішньонаукових трансформацій, так і до зовнішніх соціо­культурних чинників. За умови відновлення синкретичної єдності світогляду на принципово новому категоріальному рівні синергетики, особливого значення набуває взаємодія нормативності і свободи в процесах організації та самоорганізації пізнання. Зникають підстави для критики нормативності, якщо розглядати її як “порядок”, який виникає із самоорганізацією системи (чи то науки, чи то знання, чи то методів і т.ін.). Наука – це відкрита система, в якій діє циклічна причиновість деструкції та структурування. Свобода постає каталізатором цих процесів, забезпечуючи природний перебіг, вихід на один із атракторів еволюції науки, що цілком відповідає нашим уявленням про взаємозумовленість і нерозривну єдність нормативності та свободи в науці. Норми науки в усіх її сферах не є сталими та однозначно визначеними. Спонтанність, плинність, різноманітність у формуванні нормативності є доконечною передумовою самоорганізації та еволюції науки.