РАЦІОНАЛЬНОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ РОЗВИТКУ НАУКИ

У статті досліджуються можливості потенціалістичного підходу в розв’язанні методологічної проблеми раціональної реконструкції історії розвитку науки, зокрема в контексті нового тлумачення взаємозв’язку раціонального та ірраціонального в знанні.

Проблема раціональної реконструкції розвитку науки постала тоді, коли головний акцент у сфері методологічної самосвідомості було перенесено з аналізу формальної структури знання на дослідження реального процесу його зростання. Актуальність її, про що свідчать у тому числі й публікації в спеціальній літературі, пов’язана з тим, що справді центральною в сучасній філософії та методології науки є саме ця фундаментальна проблема зростання, розвитку наукового знання.

Змінилося також традиційне розуміння взаємозв’язку науки з історією її розвитку. “В класичну добу історія науки трактувалась як дисципліна у повному розумінні історична: діяльність історика науки, що розумілась як діяльність архівна й ледве не археологічна, обмежувалася пошуком, обробкою та систематизацією фактів, які стосуються минулого науки. В сучасну ж добу історія науки трактується як фрагмент науки, її невід'ємний складник. У межах некласичної науки результати наукової діяльності беруться не з погляду вічності (класична наука), а в контексті їхньої генези. Адже ж саме реальна історія науки містить розгорнуту панораму динаміки знання – вона сприяє осягненню внутрішньонаукових перспектив і можливостей: як, куди й навіщо, акумулює інформацію про суб’єктивний елемент у знанні, про форми і способи даності об’єкта дослідникові, постачає свідчення про реалізовані процедури в науковому пошуку, про засоби адекватної пізнавальної реконструкції досліджуваного предмета. Все це зумовлює входження історії науки в науку в якості внутрішнього органічного компоненту” [3, с.71-72].

В методологічному плані вивчення історії науки “повертає нас до вихідної позиції філософії науки, тобто до аналізу світоглядних і соціальних проблем, які супроводжують зростання та розвиток науки” [4, с.14]. Йдеться про соціальну детермінацію наукового знання, питання гуманізації та гуманітаризації науки, її ціннісної зумовленості тощо.

Цікавим і до певної міри дивним є той факт, що раціональна реконструкція розвитку науки, будучи однією з найбільш обговорюваних у філософії та методології науки проблем, у монографіях і навчальних посібниках, які присвячені самій історії науки, здебільшого навіть і не згадується. Це можна пояснити, оскільки історико-наукові розвідки, як правило, зосереджені довкола мотивів поведінки вчених, які стосуються пошуків фінансування, боротьби за визнання, жадання влади, інтриг і т.ін., що приводить у кінцевому підсумку до історії науки без науки, оскільки історик науки на цьому шляху відволікається від специфіки вивчення когнітивних процесів [див.: 5].

І все ж таки проблема, пов’язана з раціональною реконструкцією реального процесу розвитку наукового знання має не стільки меморіальне, скільки теоретико-світоглядне та філософсько-методологічне значення. Коректна її постановка й адекватне розв’язання сприятимуть осмисленню цілої низки інших проблем, якими нині переймається новітня філософія та методологія науки.

У цьому зв’язку варто зазначити, що проблема раціональної реконструкції розвитку науки досить усебічно представлена в спеціальній літературі. Ґрунтовно досліджено суть самої проблеми і найбільш характерні підходи до її розв’язання в сучасній філософії та методології науки (К.Делокаров, Н.Кузнєцова, Т.Ларіна, О.Летов, М.Розов, В.Скіданова, О.Токовенко, С.Янаускас); філософські та методологічні засади програм раціональної реконструкції історії науки, в тому числі й у представників історичного напряму західної філософії науки (Р.Віхалемм, К.Вагнер, А.Леонова, В.Чуйко); методи “раціональної реконструкції” в концепціях Поппера, Койре, Куна, Лакатоса, Лаудана, Мейєна, Мейєрсона, Холтона, Фейєрабенда, Фреге, Фуко та ін. (З.Гайдук, Г.Геворкян, Л.Джеймонат, В.Забродін, В.Катасонов, Б.Кузнєцов, П.Паршин, В.Подорога); методологічі питання реконструкції історичної еволюції взаємовідношення філософії та науки (Ф.Канак); реконструкція процесу зміни фундаментальних наукових теорій (А.Кравченко, Р.Нугаєв, О.Разумовський); реконструктивізм і реконструктивна модель розвитку та накопичення знання (Б. і С.Ілізарови, С.Манукян); методологічні можливості синергетичної моделі реконструкції (І.Добронравова, О.Князєва, С.Курдюмов, О.Мамчур); специфіка раціональної реконструкції процесу формування нового знання (С.Кримський, Б.Парахонський, М.Попович), у тому числі в контексті наукового відкриття (Б.Кедров) та наукової творчості (А. і Я.Білики), відтворення особистісного знання (В.Героїменко), трансперсонального досвду (І.Бескова); проблеми реконструкції історії окремих наук (Р.Віхалемм, О.Габріелян, І.Касавін, Ю.Клювер, В.Ратніков, В.Розін); дискусії між “антикваристами” і “презентистами”, “екстерналістами” й “інтерналістами”, “кумулятивістами” й “антикумулятивістами” (Р.Віхалемм, В.Загороднюк, В.Ільїн, В.Кохановський, Т.Лешкевич, О.Нікіфоров) і т.ін.

Особливо варто відзначити публікації, в яких осмислюється роль актуалізму й актуалістичного методу (І.Анісімова, А.Єрахтін), а також акцентувати увагу на прихованих евристичних можливостях потенціалізму й потенціалістичного методу в раціональній реконструкції історії природознавства та соціально-гуманітарного пізнання, що й досі залишаються недостатньою мірою дослідженими.

Оскільки раціональна реконструкція стикається з особливими труднощами, пов’язаними з осмисленням інтуїтивних, особистісних, етично й естетично значущих, алогічних і неартикульованих аспектів еволюції наукового знання, то серед усієї цієї різноманітності напрямів і підходів, на нашу думку, сьогодні найбільш актуальним і перспективним у методологічному плані є питання про потенціал ірраціонального в цьому процесі та способи його всебічної реалізації. Тому метою нашої розвідки є довести ефективність і плідність потенціалістичного підходу в розв’язанні проблеми раціональної реконструкції розвитку науки, зокрема на прикладі нового розуміння співвідношення раціонального та ірраціонального в знанні.

Значущість ірраціонального в теоретичному знанні найбільш очевидно проявляється в процесі раціональної реконструкції історії розвитку науки. Йдеться, зокрема, про так звану нормативну методологію, згідно з якою наука постає перед нами як цілеспрямована діяльність, яка здійснюється за певними правилами. “Історія науки, – писав І.Лакатос, – є історією подій, обраних і інтерпретованих у певний нормативний спосіб. І якщо це так, то проблема оцінки конкуруючих логік наукового дослідження й, отже, конкуруючих реконструкцій історії – проблема, на яку дотепер не звертали уваги, набуває першорядного значення” [6, с. 235].

Осмислюючи цю проблему, Лакатос показав, що майже всі теорії зростання знання були знеособленими, оскільки ірраціонально-суб’єктивні чинники ними не враховувалися – байдуже, що думають про свою роботу самі вчені, тому що це так званий “другий світ” (або світ ментальних станів), тоді як у раціональній реконструкції історії науки об’єктом є “третій світ”, інакше кажучи – світ об’єктивного знання. При цьому припускається, що вчений діє за правилами навіть тоді, коли він цих правил не знає, хоча той, хто здійснює реконструкцію, повинен їх усвідомлювати. Така гіпотеза вибудувана за аналогією з лінгвістичною концепцією Хомського, згідно з якою кожен, хто говорить, оволодів уже породжуючою граматикою, хоч і не розуміє її правил, покладаючись у своїй мовній практиці на інтуїцію. Поведінка такої людини ірраціональна, хоча її в принципі можна раціонально реконструювати.

Незважаючи на всю проблематичність раціональної реконструкції історії науки, вона, вважає М.Розов, усе ж таки можлива. “Понад те, ми вважаємо, що уникнути раціональної реконструкції в принципі неможливо” [7, с.185]. Однак єдиною можливістю розв’язати цю проблему, на думку вченого, є використання принципу додатковості Н.Бора. Цей принцип цікавий тим, що раціональний підхід у ньому неминуче доповнюється нераціональним (ірраціональним), а це й дає підстави говорити про його застосовність не тільки у сфері природничонаукового, а й гуманітарного знання.

Цікаво, що й сам Н.Бор намагався довести ефективність застосування сформульованого ним принципу додатковості поза межами квантової механіки, наприклад, у лінгвістиці. “Практичне застосування будь-якого слова, – писав учений, – перебуває в додатковому співвідношенні зі спробами його строгого визначення” [2, с.398]. Враховуючи те, що практичне застосування задається взірцями слововживання та його контекстом, який постійно змінюється, то й саме слово не може мати точного, раз і назавжди заданого раціонального значення. Коли ж ми намагаємося дати йому точне визначення, то “йдеться не про те, щоб виявити вже існуюче реальне значення, бо такого точного значення просто немає, а про те, щоб це значення заново побудувати, спираючись на потугу нашої мови, на її аналітичний потенціал. Іншими словами, ми не стільки визначаємо це слово, скільки його видозмінюємо, ставлячи у новий контекст зіставлень” [7, с.186]. У ньому завжди присутні приховані (й тому до певного часу ірраціональні) потенції, що можуть бути актуалізовані за інших обставин, в іншому контексті, в іншій конкретній ситуації.

Понад те, будь-яке визначення, на нашу думку, має спиратися не тільки на актуалізований у тій чи тій конкретній ситуації потенціал означуваного, а й потенційні можливості його реалізації в інших ситуаціях. У цьому смисл усіх загальних понять і теорій, адже вони хоч і обмежують (рос. – о-пределяют) зміст означуваного, проте ніколи не прив’язують його до конкретної ситуації, будучи відкритими, апріорними щодо різних можливих ситуацій. Це вже згодом, коли з’являється більш універсальна парадигма (поняття чи теорія), попередня дістає свої чітко окреслені межі, в яких вона залишається істинною, тобто взірцем, який не може бути використаний поза цими межами.

Взірці, за якими здійснюється будь-яка діяльність, є потенційно невичерпними (відкритими) щодо різних ситуацій, набуваючи більш-менш конкретного змісту в кожній з них. Окрім того, фіксуючи ці взірці засобами мови, ми породжуємо смисли, які в них раніше були присутні лише потенційно. Стародавні греки, на думку М.Бахтіна, не знали про себе найголовнішого – що вони стародавні греки, і ніколи так себе не називали. “Але й справді, та дистанція в часі, що перетворила греків на стародавніх греків, мала величезне перетворююче значення: вона наповнена розкриттями в античності все нових і нових смислових цінностей, про які греки справді не знали, хоча й самі створили їх” [1, с.333]. Проте ці нові смисли зумовлені не тільки контекстом, а й самими взірцями, в яких є відповідні потенції, що можуть бути актуалізовані в конкретних ситуаціях. М.Розов, на нашу думку, недооцінює ці евристичні потенції, притаманні взірцям, перебільшуючи значення контексту, що й призвело його до висновку про проблематичність раціональної реконструкції історії розвитку науки, а саме про несумісність між раціонально-формальною та змістовною конструкцією, що є додатковими характеристиками: “захоплюючись одним, ми втрачаємо інше” [7, с.187].

Порівнюючи зміст наукових теорій зі змістом слів у мові, можна дійти висновку, що й тут їхнє практичне застосування (реалізація взірців) перебуває в додатковому співвідношенні зі спробами описати й виразити його (правила діяльності). Проте в ірраціонально-практичній (так само, як і в раціонально-теоретичній) діяльності реалізується певний смисловий потенціал і тому не варто догматично протиставляти, а тим більше вважати принципово несумісними використання взірців і спроби осмисленої діяльності за правилами. У першому випадку цей потенціал актуалізується спонтанно (за правилами, які не завжди усвідомлюються), тоді як у другому – цілеспрямовано (за правилами, які більш або менш однозначно сформульовані). Різниця тільки в тому, що в практичному застосуванні взірців актуалізується лиш один із можливих варіантів актуалізації потенціалу, найбільш адекватний ситуації, хоча в іншому контексті міг би бути актуалізований альтернативний варіант, а раціональна реконструкція спрямована на виявлення спектру можливих альтернатив і пояснення того факту, чому саме цей, а не інший варіант актуалізувався.

Додатковими в такому розумінні є не стільки практичне використання взірців, з одного боку, та розуміння їхнього смислу – з іншого (бо тоді виходить, що вчений не усвідомлює того, що він робить, а якщо й усвідомлює, то не так, як історик, який марно намагається звести до спільного знаменника його і своє розуміння), скільки реалізований і ще не реалізований потенціал взаємодії думки і реальності. Нагадаємо в цьому зв’язку переконання Канта (частково й Аристотеля) в пріоритетності практичного розуму стосовно теоретичного, здатного не тільки знати можливості, а й реалізувати їх у конкретних ситуаціях. Ця перевага – не в інтуїції самій собою, що перевершує, мовляв, можливості чистого розуму, а в інтуїтивній здатності реалізувати найкращу можливість, а не першу ліпшу.

Тому раціональна реконструкція процесу розвитку науки, якщо вона справді раціональна, не може спотворити її реальний хід, оскільки вона показує тільки те, які можливості науки відкривалися на кожному з етапів її розвитку й чому були актуалізовані ті, а не інші, котрі реалізуються згодом, за інших умов. Якщо ми оцінюємо цей процес, використовуючи при цьому нинішню систему норм, ідеалів і цінностей, то в цьому так само немає нічого крамольного, тому що й сучасна парадигма – лиш одна з можливих, яка найбільш адекватна сучасній ситуації.

Когнітивний потенціал ірраціонального в науці має надзвичайно важливе значення. Річ у тім, що головна мета науки – отримання нового знання, тобто пізнання ще невідомого. Невідоме – ще не раціональне, проте воно відоме вже як невідоме. Це один із аспектів ірраціонального, на якому ґрунтується визначення цілей наукового пізнання. “В одній із праць відомого французького лінгвіста Гюстава Гійома, – пише М.Розов, – сформульовано тезу, яка сміливо може претендувати на роль фундаментального принципу теорії пізнання: “Наука заснована на інтуїтивному розумінні того, що видимий світ говорить про приховані речі, котрі він відображає, але на які не схожий”. Назвемо це приципом Гійома” [7, с.161]. Раціоналізація нераціонального – фундаментальна проблема не тільки наукового пізнання, а й філософії, котра від самого початку намагається пізнати цей світ “прихованих речей”, розташований поза сферою пізнаного.

Стосовно наукового пізнання принцип Гійома набуває більш конкретного вигляду: “Чим є цей “прихований світ” для тієї чи тієї окремо взятої сфери пізнання? Чи можна щось про нього сказати, чи можна якось окреслити його межі?” Питання вельми важливе, бо мова фактично йде про пізнавальні ресурси науки, про потенціал її розвитку, а стосовно нашої проблеми – про межі раціонального визначення цілей” [7, с.161]. Ірраціональним у цьому випадку є те, що можна зафіксувати як сферу нашого незнання. Тому ми й говоримо про потенціал ірраціонального. Перефразовуючи Сократа, можна сказати, що ірраціональне – це знання про наше незнання.

Саме таке знання позараціонального лежить в основі конкретної постановки раціональних цілей пізнання. Абсолютно ж невідоме лежить поза цією сферою. Наукове відкриття здійснюється в ірраціональній сфері. “Відкриття … часто знаменують собою переворот у науці, проте на них не можна вийти раціонально, тобто за допомогою цілеспрямованого пошуку, в сферу незбагненного немає раціонального шляху” [7, с.164]. Відповідаючи на питання, чи включається в оцінку потенціалу науки сфера незбагненного, М.Розов стверджує, що принцип Гійома поширюється не тільки на сферу незнання, а й на незбагненне. Не будемо заперечувати цього, лише підкреслимо, що потенціал ірраціонального (не тільки у своїй когнітивній, а у й ціннісних іпостасях) визначається саме фіксованими межами “відкритого” для суб’єкта невідомого. Ці нечітко виражені межі визначаються сумірно-протилежними потенціями суб’єкт-об’єктної взаємодії в конкретно-історичній ситуації.

Фундаментальні зрушення в науці здебільшого народжуються випадково, що так само є наслідком актуалізації потенціалу нераціонального. Вони сприймаються спочатку як побічний результат, який не вписується в пануючу парадигму. Зрозуміло, що людина, в тому числі вчений, часто діє не за правилами, оскільки самі ці правила змінюються. Т.Кун, як відомо, вважав, що кардинальні зрушення в науці здійснюються ненавмисне, вони виникають у процесі гри за одним набором правил, але сприйняття їх вимагає іншого набору правил. Очевидно, що будучи раціональними побічними продуктами “гри” за цими правилами, згадані ненавмисні відкриття містять у собі значний потенціал революційних змін у розвитку науки, але він може бути актуалізований лише в контексті нового набору правил.

Як змінюються самі правила – ще й досі відкрите питання. Проте можна припустити, що накопичуючи ненавмисні, побічні відкриття, наука саме у такий спосіб актуалізує внутрішньо притаманний їй потенціал ірраціонального – як іншого можливого типу раціональності. Тому М.Розов має рацію, коли стверджує, що “в самій структурі науки, в її організації закладений механізм асиміляції ненавмисних відкриттів” [7, с.167], з чого, однак, на його думку, випливає, що ідея раціональної реконструкції глибоко суперечить внутрішнім механізмам наукового розвитку.

Ми вважаємо, що підстави для такого песимізму зникають, якщо раціональна реконструкція історичного розвитку науки не ігноруватиме когнітивний потенціал ірраціонального. Справді, якщо виходити з того, що раціональна реконструкція передбачає незмінну нормативну програму, та ще й при цьому зводити норми до конкретного набору правил, є всі підстави сумніватися в її можливості. Та якщо в основу нормативної програми, з позицій якої здійснюється реконструкція, покласти принцип ефективної реалізації сукупного потенціалу наукового знання, включаючи потенціал ірраціонального, то раціональна реконструкція не тільки можлива, вона буде невразливою щодо звинувачень у презентизмі (невиправдана оцінка минулого науки з погляду її сучасного стану). Причому такий підхід не буде й реабілітацією кумулятивізму, тому що він ураховує не тільки періоди нормального (лінійного) розвитку науки, а й революційну зміну парадигм, у результаті чого розвиток науки постає в цілком іншому вигляді. Це вже не безперервний еволюційний процес і не катастрофічно-революційна загадкова зміна парадигм, а пульсуючий процес актуалізації потенціалу науки, в якому кожна реалізована можливість відкриває простір для реалізації більш адекватних історично змінюваній ситуації можливостей.

Такий підхід ефективний у розв’язанні багатьох проблем, у тому числі й проблеми кореляції традицій і новацій. “Зруйнувавши кумулятивізм, Кун, однак, – зазначає М.Розов, – породив нову й досить фундаментальну проблему, проблему новацій. Справді, якщо вчений жорстко запрогра­мований у своїй роботі, то як відбувається зміна самих цих програм? Чи можемо ми, працюючи у певній парадигмі, змінити цю парадигму? Чи не нагадує це барона Мюнгаузена, який витягнув себе за чуба з болота? Але, породивши проблему, Кун водночас і заклав основу для її подолання. Парадигма не одна, їх багато, вони історично змінюють одна одну, вони різні в різних сферах знання. Множинність парадигм дає надію, бо у нас з’являється можливість їхньої взаємодії” [7, с.183]. На нашу думку, таке пояснення самої можливості новацій знову ж таки не є задовільним, оскільки зводить їх лише до взаємодії між існуючими (сьогодні чи в минулому) парадигмами. Процес народження принципово нових парадигм у цьому випадку залишається незрозумілим, ірраціональним.

А чи не спробувати в самому цьому ірраціональному характері зміни парадигм побачити певну закономірність, яка б лягла в основу раціональної реконструкції науки? Концепція когнітивно-ціннісного потенціалу позараціонального в теоретичному знанні, на наше глибоке переконання, саме й відкриває таку можливість. Раціональність, яка несе в собі (нехай у прихованому, неявному вигляді) пригнічений, але незнищенний потенціал ірраціонального, завжди має можливість актуалізувати його на власну користь. Інакше він буде актуалізований на користь ірраціонального, вилившись у відвертий ірраціоналізм, що й мало часто місце в історії. Не варто нагадувати, що крайнощі тим і небезпечні, що, будучи вороже налаштованими стосовно своєї протилежності, вони знищують саму можливість актуалізації широкого спектру можливостей. Ідеальним варіантом взаємодії раціо­нального та ірраціонального був би такий, коли відмінність між раціоналізмом та ірраціоналізмом зводилася б лише до відповідної розстановки акцентів, а не до непримиренної боротьби.

Отже, підсумовуючи сказане, ми можемо дійти висновку: застосування потенціалістичного підходу в процесі раціональної реконструкції історії науки, згідно з яким її завданням є виявлення потенційних можливостей розвитку тих або тих наукових теорій і водночас їх актуалізація в конкретно-історичних умовах, усуває підстави для сумніву в її можливості. Те, що вчений, діючи за певними взірцями, не завжди усвідомлює зміст і правила своєї діяльності, ще не означає, що ця діяльність ірраціональна, що чіткі цільові настанови і вимоги до продукту й процедур є лише породженням рефлексії (артефактом), феноменом, який створюється нашим описом. Це означає тільки, що у самих взірцях імпліцитно містяться й актуалізуються когнітивно-ціннісні потенції, котрі ми й намагаємося раціонально реконструювати.