Рухи соціально-політичного характеру1.1. За демократію та соціальний прогрес (демократичний політичний рух) утворений у 1989 році. Мова йде про певну сукупність політичних організацій та об’єднань (Міжрегіональна асоціація демократичних організацій, Соціал-демократична асоціація, комітет «Громадянська дія», «Московська трибуна», та інші), які беручи участь у виборчому процесі та законодавчому русі ставили собі за мету заміну «радянського тоталітаризму» з монополією на владу у КПРС на самоуправління у громадянському суспільстві. Рух у своїй діяльності прагнув вирішити наступні політичні завдання: 1. Радикально реформувати суспільно-політичний та економічний лад СРСР з метою його конституційної, ненасильницької заміни на демократичну державу; 2. Запровадити інститут приватної власності за рахунок багатосекторної економіки, найманої праці, вільного ринку робочої сили, вільного приватного підприємництва з мінімальним державним регулюванням; 3. Забезпечити перехід від радянської до парламентської республіки з муніципальним управлінням на низовій ланці адміністративної території; 4. Введення багатопартійної системи як основи для гри політичних сил в суспільстві і гаранта від бюрократичного авторитаризму 5. Відмовитися від марксизму-ленінізму як моно ідеології суспільства; 6. Деідеологізація держави і його інститутів. Особливо обґрунтовувалася теза про необхідності ліквідації партійних організацій в органах правосуддя, охорони правопорядку, державної безпеки, армії, а також на державному радіо, в державних газетах і журналах. Методи політичної боротьби демократів з радянською системою були різними: від крайньорадикальних (бойкотувати існуючу владу, кампанії громадянської непокори і загальний політичний страйк, після падіння влади – утворення демократичного Тимчасового уряду і скликання Установчих зборів, які і приймуть необхідні законодавчі акти) до поміркованих і центристських (співпраця із «прогресивною частиною» КПРС, апарату управління, пресою). Крім того рух ставив за мету брати активну участь у формуванні представницьких органів влади, особливо на рівні Союзу, республіки, області, а також здійснювати опозиційний тиск на уряд та «консервативну» більшість законодавців, які, на думку організаторів і керівників руху, під впливом зростаючої політичної активності мас підуть на прийняття необхідних «прогресивних і демократичних» законів. 1.2. Рух за соціальний прогрес радянського суспільства на основі «наукового соціалізму та комуністичних орієнтирів» («традиціоналісти»). Основні цілі та принципи руху: - боротьба за послідовно утвердження соціальної рівності і необхідну для цього перебудову радянського суспільства; - реалізація на практиці Декларації прав трудящого та експлуатованого народу»; - посилення єдності радянського суспільства на основі соціалістичних інтересів і комуністичних цілей робітничого класу, що виражали корінні інтереси всіх трудящих; - широкий розвиток суспільної власності на засоби виробництва в різних формах, розвиток регулюючої ролі держави, без відомчого диктату на базі регіонального і виробничого госпрозрахунку і самоуправління трудових колективів. - збереження однопартійної системи з керівною роллю КПРС, оновленої на демократичних «справжніх марксистко-ленінських основах», розвиток системи рад народних депутатів як єдиної влади і органів суспільного самоуправління з гарантованим представництвом трудящих, в першу чергу робітників і колгоспного селянства. Як і в «Демократичному русі» у «традиціоналістів» існувала своя радикальна та поміркована течії. Радикали вважали, що вирішення суспільних проблем можливо шляхом посилення функцій держави і адміністративними методами, наближеними до тих, які панували у 30-50-их роках. «Поміркована течія виникла у другій половині 1988, а організаційно оформилася до середині 1989 року та орієнтувалася на «демократичний соціалізм», «парламентаризм» та виступала за будівництво суспільства «на засадах наукового соціалізму» з комуністичними орієнтирами, рівні шанси усіх на вільний розвиток особистості в колективістських формах організації праці та життєдіяльності і наряду з російськими патріотичними рухами, та рухами в республіках Прибалтики та Молдови стала додатковим фактором у поляризації політичних сил на «демократів» та «консерваторів», сприяла розсмоктуванню політичного центру та його консолідації по полюсах. 2. Демократичний миротворчий та пацифістський рух Рух «За народну дипломатію». Його учасниками були переважно представники всіх напрямів «неформальних» об’єднань. Проте в його складі виокремлювалися клуби та групи, які спеціалізувалися на пропаганді загального роззброєння, ліквідації військового навчання в навчальних громадських закладах і введення альтернативної громадської служби для тих, хто по певним причинам (релігійним, світоглядним, станом здоров’я) не мав змоги носити зброю. Сформований у 1987 році громадський рух передбачав встановлення контактів між окремими громадянами та їх групами без посередництва уряду, який, на їх думку, завжди прагне привнести елемент ідеології і політичної кон’юктури. Народна дипломатія – це форма прямого спілкування громадян різних держав як представників єдиного дому – Землі. Своєю політичною метою організатори руху вважили зняття «образу ворога» з простих людей і цілих народі, ліквідацію недовіри між людьми на користь всіх жителів планети. Схожою діяльністю займалися група «Дипломатія громадян у Москві, Фонд дипломатії громадян. Формою роботи цих організацій стали запрошення приватним чином гостей з-за кордону, спільні подорожі, екологічні благодійні і миротворчі акції, розробка оригінальних наукових та технічних ідей. Крім того учасники об’єднання організовували вуличні акції (пікети, мітинги, дискусії, живі ланцюги), відправляли листи та протести на адресу державних чиновників та народних депутатів, поширювали пропагандистську друковану продукцію. Основну роль в цих рухах грали представники правозахисних груп, зокрема: «За встановлення довіри між Сходом та Заходом», комітет «Відень-89», політизована група «Вільна ініціатива», що орієнтувалися на міжнародні пункти про права людини та інші організації. 3. Демократичний правозахисний рух. Засновниками руху ще у другій половині 1960-их років стали групи міської інтелігенції, які називали себе: рух за «демократичний», «громадянський супротив, «рух за права людини». У народі їх називали «дисидентами», пізніше вони були названі неформалами – «шістдесятниками». Основною відмінною рисою дисидентських правозахисних груп стало захист прав особистості та вимога дотримуватися законів по відношенню до прав людини, декларованих Конституцією. Їх мета: Їх основна мета: сприяння відродженню права окремої особи на захист від авторитаризму державної машини, відмова від виключно «колективістського підходу». Верховенство закону та демократичних процедур стало політико-правовою стороною ідеології цих груп. Основними формами діяльності дисидентського правозахисного руху стали пікети за права окремих громадян, резолюції, збір підписів, організація підписів, апеляції до міжнародної спільності по фактам порушення прав людини, видання теоретичних та публіцистичних, історичних і мемуарних матеріалів. Групи ставили перед собою завдання домогтися прямої дії міжнародних пактів про права людини, здійснення контролю за дотриманням гельсінських угод і віденських домовленостей. На цій основі у 1989 році була відновлена Московська гельсінська група (в її склад увійшли правозахисники Лариса Богораз, Сергій Ковальов, Олексій Смирнов, Лев Тимофіїв, Юрій Орлов, Людмила Олексієва. Головою МГГ стала Лариса Богораз. Організація ставила за мету контролювати виконання радянським керівництвом гуманітарних статей Заключного акту Угоди про безпеку та співробітництво у Європі, підписаного очільниками 36 держав у серпні 1975 року, а також сприяти дотриманню прав людини та демократичному розвитку РСФРР та СРСР загалом. МГГ з дня свого заснування, у травні 1976 року, займається виявленням порушень прав людини і здійсненням тиску на владу з метою домогтися неухильного дотримання міжнародних зобов’язань в області прав людини, взятих на себе СРСР). З липня 1988 року у Львові на базі колишньої Української Гельсінської групи починає діяти «Українська Гельсінська спілка» (УГС) на чолі з письменником Миколою Руденком. Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. До неї належали такі відомі дисиденти як Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл,Василь Стус та інші. Як зазначав історик О.Субтельний, дану групу від попередніх правозахисних об’єднань відрізняли дві важливі риси. Перша полягала в тому, що УГС була відкритою громадською організацією, яка, хоч і не була визнана владою, проте вважала, що має законне право на існування. Іншою її рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР. У декларації Української Гельсінської Спілки зазначалося, що організація має за мету вирішення чотирьох головних завдань: сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини; виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню статей Прикінцевого Акту з питань безпеки та співпраці в Європі; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод Україна, як суверенна держава була представлена окремою делегацією. У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі спілка керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету бачить в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні. З 1989 року у правозахисному русі почала спостерігатися тенденція до створення політичних організацій партійного типу, таких як Союз Конституційних Демократів, Радикальна Асоціація за мир і свободу (РАМС). В своїх політичних програмах вони орієнтуються на конституціоналізм як інструмент рішення суспільних проблем, здійснення «цивілізованих демократичних перетворень» на основі прийняття відповідних законів та їх дотримання. З другої половині 1980-их років з’явилася нова група правозахисних організацій, яких «неформали» назвали «червоними» правозахисниками. Вони відкидали відхід від соціалістичних цінностей як обов’язкову умову здійснення свободи і прав людини. Об’єктом їх захисту – постраждалі від свавілля бюрократії «борці за «перебудову»», а мета – сприяння таким чином «курсу Горбачова на перебудову». Правозахисною діяльністю займалися і ряд «незалежних» профспілок і Союзів робітників, націлених на захист прав робітників. В цій сфері діяли Всесоюзна асоціація безробітних, «Вільні профспілки» та «Вільне міжпрофесійне об’єднання трудящих (ВМОТ) та багато інших. 4. Рух «за демократизацію ВЛКСМ і плюралізм молодіжних організацій». Процес «неформалізації» комсомолу почався ще з 1986 року, коли відбувалося обговорення проекту Нового Уставу ВЛКСМ напередодні ХХ з’їзду. У 1987 році виник ряд політизованих «неформальних» груп, претендуючи або на особливу роль всередині ВЛКСМ – «Община» (Москва), інтербригади, або на роль самодіяльних по відношенню до ВЛКСМ організацій - Всесоюзний соціально-політичний клуб, Федерація соціалістичних суспільних клубів. У 1989 році за ініціативою секретаря Волгоградського обкому народного депутата В. Кисельова виникло об’єднання «Сургутська альтернатива», яка об’єднала велику групу комсомольських організацій, які виступали за ліквідацію ВЛКСМ як моноорганізації і перетворення його у федерацію молодіжних союзів, де ВЛКСМ може бути комуністичною політичною організацією всередині федерації. «Сургутська ініціатива» буле орієнтована на перетворення ВЛКСМ у Федерацію соціалістичних союзів молоді, Комітету молодіжних організацій – в союз різних організацій, в тому числі і неполітичних. Напередодні ХХІ з’їзду ВЛКСМ в комсомолі фактично сформувалися три платформи 1. «Сургутська альтернатива», що виступала за радикальну реформу ВЛКСМ аж до її саморозпуску і передачі своїх функцій Федерації союзів вільної соціалістичної молоді чи схожого типу утворенням, відмова від марксизму-ленінізму як домінуючої ідеології і від керівництва Союзом зі сторони КПРС. 2. Союз учнівської молоді(СУМ), Союзи студентів. В особі ініціативної групи за створення Асоціації студентських організацій, вони ставили за мету позбавити комсомол права на монопольне представництво молоді в офіційній структурі суспільства, ліквідувати в інститутах військових кафедр та кафедр медичної підготовки, органів студзагонів в апараті ВЛКСМ, та перетворити студентський рух на самостійну політичну силу, спрямовану на звільнення студентів з під опіки ВЛКСМ. 3. Платформа («Програмна заява») ЦК ВЛКСМ, орієнтована на збереження ВЛКСМ як «добровільної самостійної суспільно-політичної організації» молодих комуністів і молоді, що орієнтуються на комуністичну ідеологію. ВЛКСМ повинно «підтримувати становлення в молодіжному середовищі різноманітних організацій, самостійних об’єднань і рухів, асоціацій і федерацій по соціалістичній платформі. 5. Екологічний рух. Стрімка політизація екологічних груп і протягом 1986-1989 років розпочалася через небажання органів влади вступати в серйозний діалог із суспільством по тим чи іншим больовим питанням екологічної ситуації в конкретних населених пунктах та містах. Великий резонанс викликала кампанія за заборону будівництва каналів, збереження Байкалу і Каспію, проти небажання відомств переглянути свої позиції в підходах до організації екологічного очищення забруднених виробництв. Таким чином із екологічної благодійності народилася політична боротьба громадськості з монополізмом відомств, проти бюрократизму, за демократизацію суспільних відносин. Причому перший етап політизації найбільш інтенсивно розвивався в регіональному масштабі і став базою для створення міжрегіональних та республіканських рухів. У серпні 1987 року на базі Кавказького біосферного заповідника виникла ініціативна група по створенню Екологічного товариства СРСР. 24 грудня 1988 року відбулася установча конференція екологічних груп Москви та Підмосков’я, де було прийнято рішення утворити Соціально-екологічний союз, який об’єднав в своєму складі 150 груп із 90 міст країни, серед яких: «Дельта» (Ленінград), «Зелений світ» (Астрахань), «Зелена хвиля» (Волгодонськ), Сургутське народне екологічне товариство, Алтайський екологічний союз, «Екологічний комітет» (Тюмень) та інші. Завданням союзу оголошувалося здійснення контролю через кореспондентів за екологічною ситуацією в 300 містах СРСР. В рамках діяльності товариство проводило кампанії «Дзвін Чорнобиля», «Катунь», здійснювало контроль за роботою підприємств на всій території країни. У 1988 році в РСФРР були утворені Соціально-екологічний союз та Московська екологічна федерація. В республіці не існувало ні одного регіону, де б не існували екологічні групи та клуби, що проводили ініціативну масову роботу, організовували суспільну експертизу стану екологічної обстановки, домагалися призупинення діяльності екологічно шкідливих підприємств та виробництв. У багатьох випадках приводом для виникнення «зелених» неформальних структур слугували вирубка в містах масивів зелених насаджень, перевищення дози вмісту нітратів в продуктах харчування, допустимих норм радіації в м’ясопродуктах, молоці та інших продуктах, загазованість житлових масивів тощо. У великих російських містах основна частина «екологістів» тяжіла до політичних груп із «демократичного табору» і ставила за мету сприяти максимальній демократизації суспільних відносин, виступали за солідарний правовий контроль громадськості за діяльністю відомств, щоб ефективніше вести боротьбу за збереження середовища існування людини.
|
