Частина 1 4 страницаПереход от специального экономического анализа капитала к его всестороннему и, в частности, философскому анализу позволит по-новому взглянуть на человеческую историю, систему образования, значение и направленность социального управления, деятельность СМИ. О необходимости философского анализа ИК говорит и тот факт, что его осмыслению уделяют внимание такие всемирно известные философы, как Элвин Тоффлер и Френсис Фукуяма. Проблеме ИК как философской категории следует уделить внимание при проведении международных научно-практических конференций, имеющих системный характер, написании коллективных монографий, а также в системе формирования управленческой гуманитарно-технической элиты.
Зенков М., Левтринский А., Ломако Д., Соколова Ю. НТУ «ХПИ» К ПРОБЛЕМЕ ПРОИСХОЖДЕНИЯ Д. Гильберт писал: «Объект существует, если он непротиворечив. Доказательства существования сокращают и экономят мысль. Они всегда были вехами математического прогресса». Предмет математики – изучение математических объектов, то есть чисел, форм, фигур, количественных отношений, существующих в природе, обществе, человеческом мышлении. Основной задачей философии математики является вопрос происхождения и статуса этих объектов. Данная проблема, не имеющая однозначного решения, актуальна ныне. Для теоретической математики главными целями является разработка абстрактных формализованных принципов, средств и методов познания действительности, а для прикладной математики – создание конкретных математических инструментов для исследования и предсказания действительности, организации оптимальных отношений реальных сущностей и явлений. Практическая значимость математики объясняется возможностью отображения реальных количественных отношений действительности. Развитие математических знаний приводит к усложнению математических объектов: современная математика конструирует системы отношений, не существующие в материальном мире. Вопрос об обосновании математических объектов возник в XIX в. в связи с появлением в математике всё более абстрактных понятий и теорий. Это спровоцировало пересмотр математических теорий от системы аксиом до правил доказательства и дало начало философии математики. Исследования конца ХІХ – начала ХХ вв. воплотились в ведущих философских программах: логицизма (Г. Фреге, Б. Рассел, А. Уайтхед), интуиционизма (Т. Веблен, В. Митчелл) и формализма (Д. Гилберт, Дж. Нейман). Однако уже в 1960-х гг. высказывалось много сомнений насчёт выполнимости этих программ и возможности обоснования математики (существования и возникновения математических объектов). В середине ХХ века возникает ряд «нестандартных» направлений в философии математики, которые являются дополнительными к стандартным (традиционным) подходам или же альтернативными к ним. К таким направлениям можно отнести социальный конструктивизм, в котором математика истолковывается как продукт социальной деятельности, культуры, который изменяется по мере развития общественной практики и (или) культуры (Т. Тимошко, Р. Херш, П. Эрнест). Математика в данном подходе рассматривается как эмпирическая наука, а формирование (возникновение) математических объектов связывается с уровнем социального конструирования. Такое направление, как контекстуализм, сосредоточило внимание на феномене этноматематики, поисках природы математики в основаниях национальных и этнических культур. Контекстуалисты настаивают на изучении математических реалий в тесной связи со средой существования математических представлений. Представители такого направления, как фикционализм, интерпретируют математические объекты как не относящиеся к реальности (Х. Филд), т. е. и математика, и математические объекты трактуются как продукты воображения. Ещё одним развивающимся направлением философии математики является физиологизм (Дж. Лакофф, Р. Нюньез, М. Джонсон, К. Девлин). В его рамках отстаивается тезис о математике как органичном продукте развития средств человеческого познания. Математику трактуют таким образом, что она физиологически (даже на уровне структур мозга) предопределена и вытекает из опыта пересчёта дискретных объектов. Следовательно, математические объекты, как и сама математика, конструируются, а не открываются. В настоящее время проблема происхождения математических объектов является «открытой». Развитие как стандартных (традиционных), так и нестандартных (нетрадиционных) подходов к решению данной проблемы свидетельствует о её актуальности и научной значимости.
Товстокоренко О. НТУ «ХПИ» ВИРТУАЛЬНАЯ РЕАЛЬНОСТЬ Что такое виртуальная реальность? В толковом словаре слово «виртуальная» объясняется как искусственная или порождённая. А вот как быть со словом «реальность»? Реальность – это некая предметная область, существующая по своим внутренним законам. Это и система, которая может содержать широкий перечень объектов, взаимодействующих между собой согласно законам, присущим данной предметной области, и отдельная подсистема свойств, характеризующих каждый тип объектов, а также все возможные виды связей между ними. Виды таких взаимодействий линейно зависят от вида объекта, который выполняет действие или управляет другим, а также объекта, над которым это действие проводится. Данные возможности строго ограничиваются правилами данной реальности. Проиллюстрировать приведенные выше суждения можно на примере отдельного города Х, основным объектом которого является человек. Для более подробного описания добавим животных, транспорт, жилище, продукты питания, источники информации. Поскольку каждый из нас является экспертом в этой предметной области, мы можем заметить, что человек является интерактивным объектом, то есть он может разными способами взаимодействовать с каждым из перечисленных объектов и только определенными способами согласно правилам, описанным для каждого из объектов. Все виды объектов и взаимодействий ограничиваются временем. Значения ограничений данным правилам предают свойства и особенности изучаемой системы или «реальности», которая также является системой. Почему и как это работает? Ребёнок замечает гораздо больше, чем взрослый человек, т. к. в поле его зрения попадает гораздо больше объектов. К уже появившимся в памяти объектам эмпирическим путем начинает добавляться список операций, характеристик и вариантов взаимосвязей, которые можно провести над этими объектами. Эта информация формирует таблицу (шаблон), по которому мы живем. И чем старше мы становимся, тем сложнее модернизировать эту таблицу. Пример: люди, жившие в средневековье, отрицали многие научные факты, поскольку они не сталкивались с наукой как таковой. Реальность – это хорошо спроектированная система, которая имеет такое количество правил и особенностей, а также видов объектов, что ни один из объектов не способен познать всё разнообразие этой реальности. Это есть один из законов успешной работы системы. Вернёмся к виртуальным реальностям, каждая из которых симулирует определенную часть реальности объекта, автором которой является. Она не может кардинально отличаться от реальности, стоящей на порядок выше, ибо чтобы достичь абсолютного отличия, создатель должен полностью познать принципы функционирования своей реальности, что невозможно (это противоречит закону успешного функционирования реальности). Люди, погружающиеся в виртуальную реальность, делают это для того, чтобы абстрагироваться от насущных проблем и попасть в мир, который отражает идеальные убеждения данного человека. В виртуальной реальности данный объект симулирует те свойства реальности, которые он хорошо понимает, а также порождает свойства, которые, по его мнению, не достаточно совершенны в его реальности. Сегодня общество преуспело в создании таковых реальностей. Например, компьютерные игры являются плодом сочетания сказок, ролевых игр и внутреннего мира создателя.
Чижов Р. ХНУВС ПЕНІТЕНЦІАРНИЙ РЕЦИДИВ Згідно з комплексною програмою профілактики здійснення нових злочинів особами, які відбувають покарання, та особами, які звільняються з установ виконання покарань, їх соціальної реабілітації в суспільстві, спрямованої на виконання Указу Президента України від 08.11.2012 за №631/2012 «Про Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України», для психологічної науки актуальними є проблеми визначення особливостей психологічної роботи з різними видами кримінальних груп засуджених відповідно до кількості судимостей та скоєних ними злочинів. На 1 грудня 2012 р. в 182 установах, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України, утримувалася 148 971 особа. Із них у 41 установі середнього рівня безпеки для неодноразово засуджених (рецидивістів) утримувалося 43 205 осіб. До цієї категорії засуджених слід зарахувати осіб, які також були неодноразово засуджені, але переведені в порядку відповідно до ст. 100 Кримінально-виконавчого кодексу України до колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами утримання й до виправних центрів згідно зі ст. 82 Кримінального кодексу України. Потім потрібно додати раніше засуджених осіб, яких утримують у слідчих ізоляторах. Загальна кількість неодноразово засуджених (і жінок також) становить близько 75 тисяч осіб, що перевищує 50 % від загальної кількості осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Причиною великої кількості пенітенціарного рецидиву є низький рівень соціально-психологічної роботи із засудженими, унаслідок чого не реалізовується мета покарання – виправлення засуджених. Відсутність залучення в повному обсязі відповідних заходів також перешкоджає ресоціалізації засуджених, що в подальшому призводить до здійснення повторних злочинів. Важливим чинником невдалої ресоціалізації після звільнення є відсутність позитивного процесу трансформації неконструктивних базових уявлень про світ, властивих особистості засудженого, який став на кримінальний шлях. Ці установки формуються внаслідок негативних ситуацій розвитку, коли в ранньому дитинстві, підлітковому віці, юності середовище не надало особистості психологічно комфортного, розвивального конструктивного ставлення до світу, набору прикладів для ідентифікації, шляхів вирішення конфліктних ситуацій. У кримінальному середовищі ці негативні установки знаходять своє підтвердження та ще більше закріплюються. І лише цілеспрямована корекція свідомості дасть змогу людині переглянути своє ставлення до світу і зробити для себе висновки, щоб почати жити в суспільстві як правослухняний громадянин. Особистісна негативна характеристика засудженого, яка відіграє ключову роль у здійсненні кримінальної поведінки та є перешкодою для подальшої ресоціалізації після відбуття строку покарання, – це риса нетерпимості до соціуму, інтолерантності до соціально-правових норм (за визначенням А. В. Сороки). Засуджений не може й не хоче зрозуміти, а потім усвідомити і сприйняти закони як принципи регуляції поведінки в суспільстві між людьми та співтовариствами. Засуджений рецидивіст індивідуальність інших людей сприймає переважно вже спотворено, він не вміє прощати помилки, незручності, ненавмисно завдані неприємності, не йде на компроміси. Отже, розроблення й упровадження планової конструктивної програми з діагностики особистості та психокорекції інтолерантності засуджених позитивно впливатиме на особистість засуджених, їх ресоціалізацію й подальшу реабілітацію в соціумі.
Шевченко Д. ХНУРЭ СОЦИАЛЬНО-ФИЛОСОФСКИЕ АСПЕКТЫ Актуальность исследования понятия медиакультура определяется современной ситуацией и состоянием изучения информационного общества. С появлением мультимедийной модификации воздействие медиасредств становится всеобъемлющим и глобальным, не только определяя массовое сознание, но и активно внедряясь в сферу образования и науки. Виртуальная реальность, создаваемая как интерсубъективный гипертекст в рамках современных мультимедийных средств передачи и хранения информации, не только объединяет социум, имеющий планетарный масштаб, но и создаёт специфический «жизненный мир» современной культуры, всё чаще обозначаемый исследователями как медиакультура. Медиа (от латинского «media»,«medium» – средство, посредник) – это термин XX века, введенный канадским социологом М. Маклюэном для обозначения феномена «массовой культуры» («mass-media»). Что касается понятия «медиакультура», то это детище современной культурологической теории, обозначающее особый тип культуры информационной эпохи, являющейся посредником между обществом и государством, социумом и властью. Медиакультуру можно определить как совокупность информационно-коммуникативных средств, материальных и интеллектуальных ценностей, выработанных человечеством в процессе культурно-исторического развития, способствующих формированию общественного сознания и социализации личности. Анализом специфики медиакультуры и её воздействия на общество и личность в XX веке активно занимались многие зарубежные исследователи: Р. Арнхейм, А. Базен, Р. Барт, Д. Белл, В. Беньямин и др. Как известно, феноменами эпохи модерна стали массовая печать, фотография, телеграф, телефон, радио, кино, позже телевидение. Составляющими постмодернистской (информационной) цивилизации стали кабельное и спутниковое ТВ, видео, компьютерные каналы, Интернет, цифровое кино, электронная почта, сотовая связь, CD-Rom, DVD. На наших глазах идет формирование «планетарного», «глобального» мышления. Активной участницей этого процесса является медиакультура. Однако в условиях массового внедрения информационных и компьютерных технологий расширились не только позитивные, но и негативные методы воздействия средств медиа как на отдельного человека, так и на общество в целом. Размывание границ между «массовым» и «элитарным» стало отличительной чертой культурной парадигмы информационного общества, ориентированного на всеядность идей и компромисс эстетических позиций. В этом причины неприятия многими учёными и деятелями культуры постмодернистской философии и эпохи глобализма в целом. Да и называют их по-разному: «новый Вавилон» (А. Генис), «власть плутократии» (В. Лисичкин и Л. Шелепин) и т. д. Поэтому актуальным становится вопрос о роли медиакультуры как уникального явления информационной эпохи, как знаковой системы, «кода», с помощью которого передаётся информация об окружающем мире и формируется новое мышление. Это формирует новые задачи перед теорией и практикой медиаобразования как фактора социализации личности. Канадский социолог M. Маклюэн отметил: «Чтобы быть по-настоящему грамотным, надо быть грамотным в мире медиа...» Время подтвердило его правоту. Новые условия работы порождают зависимость информированности одного человека от информации, приобретённой другими людьми. Поэтому уже недостаточно уметь самостоятельно осваивать и накапливать информацию, а надо научиться такой технологии работы с информацией, когда подготавливаются и принимаются решения на основе коллективного знания. Человек должен иметь определённый уровень культуры обращения с информацией. Для отражения этого факта введен термин информационная культура. По отношению к аудитории медиакультураможет выступать системой уровней развития личности человека, способного воспринимать, анализировать, оценивать медиатекст, заниматься медиатворчеством, усваивать новые знания в области медиа.
Шморгун О. Центр гуманітарної освіти НАНУ «УКРАЇНСЬКИЙ ЗАРАТУСТРА»: Небаченими в історії катастрофами розпочало людство ХХ століття: технократичні утопії зазнали повне фіаско, що, напевно, спричинило тотальне й остаточне розчарування в етико-ціннісних мотиваціях релігійної (передусім християнської) моралі, яка через ідеал «божого провидіння» підживлювала раціоналістично-прогресистські ілюзії. На тлі глобальної світоглядної кризи, породженою Першою та Другою світовими війнами та повоєнним періодом, проголошена Ф. Ніцше ще 1885 р. ідея «смерті Бога» почала панувати в широких колах європейської інтелігенції. Справді, чого можна очікувати від людини, для якої Бог уже постає абсолютним добром і незаперечним авторитетом, на яку «не діють» біблійні заповіді Декалогу? Чи не чатує тут на людство небезпека потонути в злочинах, бо Ф. Достоєвський казав: «Якщо Бога нема, то все дозволено»? Згідно з філософією Ф. Ніцше після тривалого критичного періоду морально-етичний ідеал утілено в суперечливому й неоднозначному напівхудожньому образі, напівфілософському концепті «НАДЛЮДИНА». Тому логічним видається факт, що на межі століть європейську літературу переповнили численні «Заратустри», більш чи менш вдало вписані в національний колорит і соціальні реалії. Творцем «українського Заратустри» традиційно вважають В. Винниченка, перу якого належить один із перших українських перекладів програмної праці Ф. Ніцше «Так казав Заратустра…», та й у його власних творах часто-густо натрапляємо на парафрази з творів Ф. Ніцше й елементи його філософських концепцій. Ключовою темою, яка споріднює філософські погляди В. Винниченка з Ф. Ніцше, є його етичний принцип «чесності із собою», який перегукується з ніцшеанським «переоціненням усіх цінностей». Обидві концепції стверджуються через відкидання «старої», «віджилої» християнської моралі як моралі зовнішнього авторитету, побудованої лише на уявній свободі вибору. Однак і Ф. Ніцше, і В. Винниченко не просто відкидають традиційні моральні засади, а й переоцінюють їх, уважаючи, що активний пошук нових світоглядних орієнтирів ґрунтується на ідеї, що відтепер кожна неповторна людська особистість покликана стати вищим моральним судом для самої себе. Крізь призму ніцшеанської «надлюдини» дослідники розглядають і героїв більшості творів В. Винниченка. Однак із методологічного погляду такі тлумачення не є безпідставними, вони вражають своєю одномірністю. Свідченням цього є те, що в українській критиці уже стало хрестоматійним прикладом приписувати В. Винниченкові творення особливого типу героя, який «не дотягує» до ідеалу надлюдини й тому залишається не лише глибоко духовно ущербним, а й значною мірою небезпечним для навколишніх саме через свою установку на неприйняття будь-яких вимог моралі. Проте головна методологічна похибка таких підходів, на наше переконання, полягає в неврахуванні того, що В. Винниченко у своїй творчості й не прагнув до створення художнього образу ніцшеанської «надлюдини». Ідеться про рецепцію героями В. Винниченка (тобто й самим автором) ідеї надлюдини, яка провадиться якраз на власних філософських засадах автора – принципі «чесності із собою». А головна умова цього принципу, за В. Винниченком, – «дивись, живи й роби власні висновки», означає, що в основі справжньої моральності мають бути не абстрактні, нав’язані згори імперативи, а індивідуальний життєвий досвід, заломлений крізь призму особистісної неповторності кожної людини, що свідомо йде на випробування й самовипробування. Шураев И. ХНУРЭ ТРАНСФОРМАЦИЯ ЦЕННОСТЕЙ: Одной из актуальных проблем для современного человечества является трансформация ценностей, происходящая во всех странах и культурах нашего мира. Многие исследователи связывают эту трансформацию с переходом цивилизации от индустриального и постиндустриального к информационному типу общества. Однако при внимательном рассмотрении проблемы можно заметить, что радикальная трансформация моральных ценностей западной цивилизации началась еще в конце ХІХ века. И в первую очередь это относится к концепции Ф. Ницше. Концепция создания ценностей – одна из основных в его философии. Глубина концепции и её непредвзятость ставят всю философию на принципиально новый уровень, который находится где-то вне хода развития официальной философии. Создание ценностей пронизывает всю философию Ф. Ницше так же, как сами ценности пронизывают жизнь людей. Люди с более слабой волей повинуются людям с более сильной волей. Первые даже не задумываются о природе ценностей, для них это просто данность, ещё одно безусловное, ещё один «порядок вещей». Вторые (те, у кого воля более сильная) более избирательны и любознательны. На определенном уровне развития их уже не устраивает ответ: «Потому что так положено». Но все властители над людьми сами подчиняются идеям. Этот момент практически всегда ускользает от рассмотрения. А ведь иногда они сами становятся воплощением идеи, теряя себя, растворяясь в идее. Поэтому истинный управитель – это создатель идей. По сути, создатель ценностей и идей и есть истинный творец событий, происходящих под знаменами ценностей. И он, как правило, остаётся в тени. Творцы создают новые ценности, но не всегда они являются представителями этих ценностей, а ценность нуждается в представлении. Ещё нужен тот, кто утвердит её. И обычно тех, кто утверждает ценности в обществе, и принимают за их творцов. Но ценности не устанавливаются сами собой, нужна личность для их установления. И принесенные ею ценности воспримутся, как зло. Посему личность должна обладать сильной волей. Идеи завоевывают людей, народы, материки, а ценности – это то, что прокладывает путь для завоевания. Но создатели новых ценностей – творцы, которые не только создают что-нибудь новое и оригинальное, но и указывают путь для творчества остальным. И не важно, как ценность ими создана – посредством примера или созданного объекта, с помощью яркой или вкрадчивой новой интерпретации? Но как сделать так, чтобы идея овладела человеком? Как сделать так, чтобы человек обратил внимание именно на эту идею, а не на какую-нибудь другую, чтобы именно её считал правильной и поступал в соответствии с ней? Для этого необходимо создать иерархию ценностей, на основании которых человек изберет именно эту идею. Эта иерархическая структура ценностей должна постепенно, год за годом, заполняться с самого детства. И тогда, когда человек уже задумается над ценностями, он, скорее всего, примет их за некий безусловный закон, будет защищать и передавать его другим, а также будет поощряться за это. Создатель этой философии поистине любил жизнь. Он считал, что мораль как свод ценностей должна прославлять жизнь, а не играть на страхах, постепенно уничтожая в человеке ощущение жизни. Что Ф. Ницше хотел сделать с помощью своей философии? На наш взгляд, смысл был в придании жизни ценности, которую у неё постоянно пытались отнять. Вернуть жизни ценность, несмотря на все попытки осквернить её сладостными речами о «потусторонней жизни», которые произносятся в свете Луны теми, кто скрывается от Солнца. Ценности относительны и служат для чего-либо. Согласно Ф. Ницше, если ценности не служат жизни, её процветанию, красоте и совершенствованию, то такие ценности вредны и являются показателем упадка. Многое из того, что предсказал Ницше, уже сбылось. Но одно важное событие по-прежнему всё ещё в зародыше – это установление новых ценностей. Уже давно в обществе витает пассивный нигилизм и обесценивание старых ценностей. Но на макроуровне еще нет новых ценностей, которые бы восхваляли жизнь, развитие, счастье, силу и красоту. Однако первые зёрна этих ценностей уже зарождаются – над задачей устранения имморализма трудится всё больше умов, искусство упадка и дадаизм теряют свои позиции, уступая возрождению искусства, которое возвращает красоту человеку, природе и жизни. Итак, ценности всегда определяли ход истории, они влияли на формирование отдельных личностей и целых государств, на развитие всего человечества. Опираясь на господствующие ценности, люди всегда как разрушали, так и созидали. Поэтому вопрос, касающийся ценностей, всегда будет актуален, особенно теперь, когда многие ценности прошлого теряют свой авторитет. СЕКЦІЯ 2 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ Правдюк К. НТУ»ХПІ» ПРОБЛЕМИ ЛОКАЛІЗАЦІЇ У 4 книзі «Історії» Геродота згадано про величезне місто Гелон, розташоване десь у Великій Скіфії. Саме надзвичайно великі його розміри, не притаманні тій добі, тривалий час давали підстави взагалі скептично ставитися до самого факту існування вказаного міста. Непевність даних про його точне місцезнаходження породжували палкі дискусії серед істориків та археологів. Чимало дослідників пов’язували указане місто з Більським городищем (навколо с. Більськ Котелевського р-ну Полтавської обл.). Перші практичні археологічні спроби знайти руїни Гелона пов’язані з діяльністю відомого російського археолога й історика І. Є. Забєліна (1820–1908). Він запропонував рештки цього міста шукати на Волзі поблизу м. Саратова на території стародавньої фортеці Увек. Але польові пошуки на місці позитивних результатів не дали. Ідея І. Є. Забєліна сподобалася іншим російським ученим – Л. Л. Голіцену та С. С. Краснодубському. Разом з археологами П. А. Пономарьовим та Г. С. Саблуковим у кінці ХІХ ст. проведено розкопки на території фортеці Увек. Але надії дослідників не справдилися: жодних слідів античних греків і предметів їхньої матеріальної культури тут не виявили. Більше археологи не шукали рештки Гелона на території Середнього Поволжя. Серед усіх поселень скіфської доби на вкритій лісами території між Дніпром і Доном, на переконання В. М. Щербаківського, лише Більське городище в середній течії Ворскли повністю відповідає Геродотовому опису міста Гелона. За основу системи доказів своєї правоти В. М. Щербаківський узяв велетенські розміри Гелона й Більського городища, а також приблизний збіг часу їх розквіту та зникнення. У Західній Європі гіпотезу В. М. Щербаківського не підтримано, бо тамтешні вчені мало знали археологію раннього залізного віку Східної Європи. У СРСР емігранта В. М. Щербаківського вважали «ворогом народу», тому згадувати його ім’я та наукові праці було небезпечно. Серед радянських та українських археологів, які досліджували проблему Гелона, найповажніше місце належить професорові Харківського державного університету Б. А. Шрамкові. Серед найголовніших аргументів на користь ототожнення Більського городища з містом Гелоном науковець відзначив збіг їх розмірів, змішаність населення міста (буднів і гелонів), розташування обох поселень у середній течії Ворскли та збіг даних із книги Геродота про місто Гелон й археологічних даних про господарство та побут мешканців Більського городища. Б. А. Шрамко обстоює думку, що Східне укріплення Більського городища населяли корінні мешканці Дніпровського Лівобережжя, а в Західному укріпленні мешкали переселенці з Дніпровського Правобережжя – гелони. До побудови спільної фортеці – Великого Більського городища – будінів і гелонів підштовхнула потреба захисту від войовничих степових кочівників – скіфів. За рівнем соціально-економічного розвитку Більське городище за часів Геродота цілком відповідає укріпленим центрам міського типу, що почали з’являтися в Європі на початку раннього залізного віку. Більшість сучасних археологів погодилися із цими підходами. Отже, дискусія, що тривала понад століття, завдяки працям Б. А. Шрамка завершилася ототожненням напівлегендарного Гелона з конкретним унікальним об’єктом – Більським городищем.
Єрьоміна О. НМетАУ ПОХОДЖЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була дискусійною. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична заангажованість ставали на заваді об’єктивного дослідження виникнення Давньоруської держави. Суперечку навколо цієї проблеми започатковано в середині XVIII ст. у Санкт-Петербурзькій академії наук полемікою між Г. Міллером і М. Ломоносовим. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння. Норманську теорію вперше розробив німецький історик Герхардт Фрідріх Міллер 1748 року. Норманісти вважали, що назву «Русь» на київські землі принесли варяги-нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Свою гіпотезу вони мотивували на основі тлумачення з «Повісті минулих літ» Нестора Літописця: 859 року варяги прийшли із замор’я, «поклали данину на чудь и на словенех; на мери и на веси кривичах». Із 20-х років ХХ ст. на основі численних історичних, археологічних, мовних джерел значна частина науковців віддавала перевагу «варязькому» чиннику в становленні державності русів, висуваючи такі аргументи: 1. Русь отримала назву від слова «руотси» (так у середині ХІ ст. фіни називали шведів). 2. Більшість імен руських послів, зафіксованих у договорах з Візантією 911 р. і 944 р., мають скандинавське походження (Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та інші). 3. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» наводить як слов’янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження. Норманську теорію підтримували й українські історики О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін. Антинорманську теорію започаткував М. Ломоносов у другій половині XVIII ст. Антинорманісти заперечували абсолютизацію «варязького чинника» в становленні державності русинів. Вони стверджували: 1. Назва «Русь» - слов’янського походження й тісно пов’язана з українськими назвами річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні. 2. Жодного племені чи народу з назвою «руси» не було відомо в Скандинавії, відсутні відомості й у давньонорманських джерелах. 3. Археологічні матеріали з міст і торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника». Так, академік Б. А. Рибаков доводив, що варяги з’явилися у Східній Європі тоді, коли Київська держава вже склалася. Літописні відомості про мирне покликання варягів він уважав пізньою вставкою, дописаною під впливом політичної кон’юнктури, що склалася в Києві в епоху правління Володимира Мономаха. Русь же, на його думку, – похідне від річки Рось. Антинорманських поглядів дотримувалися й українські історики М. Костомаров, М. Грушевський, В. Антонович та ін.
|
