Частина 1 9 страница
Мальцев Д. НТУ «ХПИ» ФІНАНСОВЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ Фінансове становище країни – це один із найважливіших показників, який водночас характеризує соціально-економічне становище. Помилка однієї чи декількох осіб зумовлює жахливі наслідки для багатьох людей, її відчувають на собі багато родин. Щоб зрозуміти причини нинішньої фінансової нестабільності України варто уважно проаналізувати, як розвивалася ситуація протягом останніх 20 років. Радянський уряд нераціонально використовував капітал України. У Радянській Україні виготовляли тільки 20 % готового продукту. Значну частку становив військово-промисловий комплекс, який після 1991 р. став фактично непотрібним. На початку 90-х активно розвивається кримінал, що накопичує капітал. Ці чинники спричинили гіперінфляцію (до 10 250% 1993 р. порівняно з попереднім роком). Перший уряд незалежної України не був підготовлений для управління державою з ринковою економікою, адже сам готувався до управління командно-адміністративною економікою. Відбулися девальвація карбованця й масове скорочення виробництва: вуглевидобуток скоротився зі 165 млн. т 1990 р. до 94 млн. т 1994 р., промислове виробництво – на 28 %, сільськогосподарське виробництво – на 17 %. У 1994–1995 рр. НБУ та уряд ужили низку заходів, спрямованих на подолання інфляції, а саме: у загальноекономічній політиці проголошено курс на макроекономічну стабілізацію, на прискорення ринкових реформ і формування ринкового механізму функціонування економіки; у фіскально-бюджетній політиці визнавалося за потрібне переорієнтуватися на подолання бюджетного дефіциту й послаблення дефіцитного фінансування економіки, зменшення податкового тиску й переведення суб’єктів господарювання на засади самофінансування; у грошово-кредитній політиці взято курс на подолання гіперінфляції, лібералізацію кредитного й валютного ринків, формування ринку цінних паперів, відмежування емісійного механізму НБУ від бюджетного механізму та скорочення фінансування бюджетного дефіциту за рахунок сеньйоражу. Ці заходи дали змогу дещо стабілізувати фінансову ситуацію. Проте чимало фахівці вважають, що «м’яка» грошова реформа 1996 р. не могла суттєво змінити економіку України. Під час реформи змінено дизайн національної грошової одиниці та її назву, уведено масштаб цін 1 до 10 000. Проте надалі фінансову систему України спіткали нові труднощі: неможливість сплатити облігації державного займу урядом того часу стало причиною дефолту 1998 р. На серйозне лихо перетворилася корупція, властива всім країнам, незалежно від політичного устрою та рівня економічного розвитку. Але за останні 20 років в Україні вона набула особливо загрозливих масштабів, перетворилася на цілу систему. Сьогодні нормативно-правові акти у сфері боротьби з корупцією працюють малоефективно, а деякі положення документів мають загальнодекларативний характер. Несправедливе ведення тендерної політики як вияв корупції призводить до нецільового використання коштів бюджету, створює перепони в розвитку економіки, науки й освіти. Інфляція продовжує зростати (особливо це відчувають пересічні громадяни). Отже, для розв’язання економічних проблем в Україні потрібно приділяти увагу не тільки економічним складникам поганого фінансового становища країни, але й звернутися до вирішення соціальних проблем, що створюють перепони для розвитку економіки України, не дають країні наблизитися до передових держав світу попри те, що в України є необхідний потенціал.
Мартиненко А. НТУ «ХПІ» УЧАСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ КАНАДИ Вивчення історії української діаспори, її місця і значення в соціально-економічному та політичному житті незалежної України має важливе стратегічне значення. Українська діаспора робить вагомий внесок у розвиток економіки, культури, науки, мистецтва та літератури як України, так і країн проживання. Про це свідчать Усесвітні форуми українців, що відбуваються у м. Києві. Організації та установи західних українських діаспор надавали значну допомогу в розвиткові української історичної науки й національної культури, які в період застою та комуністичної влади в Україні були знищені, зрусифіковані й спотворені. Плідна співпраця та налагоджена координація діяльності українознавців у контексті світової історії та розвитку світової науки сприятиме повному відродженню української культури як інтегральної частини світової культури. Історичний Акт 24 серпня 1991 р. відкрив нові можливості перед науковими інституціями західної української діаспори для безпосередньої співпраці з етнічною Батьківщиною. Широка наукова й педагогічна громадськість України фактично вперше здобула можливість познайомитися з доробками українознавчих центрів Заходу. Окрім науковців, плідно працюють письменники, поети, художники, скульптори української діаспори. Українська діаспора Канади та країн Латинської Америки гідно відстоювала Україну як суверенного члена світового співтовариства, допомагала у становленні дипломатичних структур. Так, українська діаспора Канади, Аргентини та Бразилії придбала для посольств України у своїх країнах нові будинки. Але головним є те, що діаспора сказала вагоме слово в утвердженні міжнародного іміджу й піднесенні престижу України та українства у світі, розбудові політичних, економічних і культурних зв’язків нашої держави з країнами своїх поселень. Значну спадщину залишили такі письменники, поети, художники, скульптори української діаспори, як Я. Славутич, С. Горлач, Л. Голоцван, В. Вовк, Л. Бризгун-Шанти, родина Книшів, Л. Палій, П. Капшученко, М. Бідняк, Г. Новаківська, Л. Молодажанін та ін. Їхні патріотичні та високохудожні праці становлять невід’ємну частину культурного надбання України. Із-за кордону діаспора передавала на Батьківщину наукові, художньо-літературні цінності, рідкісні твори мистецтва. Українському народові повернення таких культурних цінностей дало змогу відродити національну культуру та мистецтво, сприяти їх подальшому розвиткові. Отже, діаспора виконувала своєрідні компенсаційні функції щодо науки та культури історичної батьківщини. Вона створювала цінності, які віддзеркалювали поступ світової культури й науки, однак зберігала традиції вітчизняних шкіл. Із проголошенням незалежності України з’явилися можливості для безпосередньої співпраці між вітчизняними науковцями й ученими діаспори, а також для повернення в Україну наукової та культурної спадщини. СЕКЦІЯ 3 ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ: ТРАДИЦІЇ ТА СУЧАСНІСТЬ Бередух М. НТУ «ХПІ» СЛОБОЖАНСЬКІ ТРАДИЦІЇ КОБЗАРСТВА ТА БАНДУРНИЦТВА Слобожанщина завжди була важливим центром утримання й розвитку співацької традиції на Україні. Надбання слобожанських кобзарів, їхні музичні інструменти, репертуар, особливості гри та виконання стали важливим чинником підтримки кобзарських традицій і передання їх у майбутнє аж до сьогодення, коли формуються вже новітні течії світської музики. Нині ця народна музика – не просто музика минулого, а унікальне мистецтво сьогодення, частина музичного життя українців. Історія кобзарства на Слобожанщині починається із заселення цього регіону в ХVII–ХVIII ст. Значну частину перших поселенців Слобідського краю становили козаки, що перебували на військовій службі (було п’ять Слобідських полків – Харківський, Охтирський, Сумський, Ізюмський, Острозький). Саме козацтво сформувало особливий менталітет слобожан і систему цінностей. Важливим елементом козацької культури були думи, поступово епічний кобзарський репертуар стає провідним у культурі Слобожанщини. Історія зберегла імена кобзарів того часу: Микола Ригоренко, Федір Вовк, Гнат Рогозянський, завдяки яким формуються осередки співу й навчання гри на кобзі незрячих людей. У ХІХ ст. у Харкові відомою була так звана «Зеньківська школа» (за назвою Зеньківського повіту), учнями якої були Гнат Гончаренко, Петро Древченко, Іван Кучеренко, Степан Пасюга, Федір Холодний. Ця школа пропонувала особливу виконавську манеру зі зручним для незрячого музиканта розташуванням музичного інструмента на колінах. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. уже зрячі музиканти починають переймати від слобідських співців репертуар, особливості гри на кобзі й навички виробництва музичних інструментів. На основі гри, перейнятої від харківських кобзарів, Гнат Хоткевич створює академічний напрямок професійного мистецтва – «Харківську школу» бандуристів. Підтримання співацької традиції на Слобожанщині було штучно перервано трагічними подіями: репресії радянської влади, фізичне знищення великої групи незрячих співців на початку 1930-х рр. під Харковом надовго перервали давню музичну традицію. Кобзарство й бандурництво відроджується в Харкові в 1960–1970-і рр. Тепер використовують реконструйований традиційний кобзарський інструмент. Однак відроджують не лише інструменти, репертуар, а навіть філософію, спосіб життя та світогляд мандрівних співців минулих часів. Видатними музикантами цього часу є Георгій Ткаченко, його послідовники Микола Будник, Микола Товкайло, Василь Сніжний, Андрій Кабалюк та ін., які започатковують виступи кобзарів на вулицях, міських майданах). Кобзарство знову стає частиною духовності українського народу, цьому, зокрема, сприяла й загальна зацікавленість етнографічним минулим України. Влаштовують виставки музичних інструментів і майстерні з їх виробництва, демонструють музичну творчість на фестивалях, конкурсах, концертах. Так виникає «Кобзарський цех» за зразком давніх професійних об’єднань співців, мета якого – глибинне пізнання давніх традицій кобзарів. Представники цеху відмежовуються від академічного бандурництва: справжній кобзар повинен сам зробити інструмент, кобзарювати поміж людей і намагатися осягнути спадок співацької культури. Грати потрібно душею, відчуваючи зв’язок кобзарських поколінь. Нині кобзарі – це українські народні співці, що є творцями, виконавцями і хранителями героїчного епосу, що супроводжується грою на кобзі або бандурі. У своїй творчості кобзарі утверджують національно-патріотичну ідею українського народу, основи християнської моралі в суспільному житті та побуті й дотримуються віковічних кобзарських звичаїв та обрядів. Бандуристами вважають професійних музикантів чи аматорів, що акомпанують собі на бандурі або виконують різноманітну (народну і створену композиторами) інструментальну музику. Бандуристи виступають як солісти й у складі різних ансамблів, капел, уособлюючи світську музичну традицію. Українські народні інструменти – кобза й бандура – здатні пробуджувати в людині історичні зв’язки з минулим, відчуття єдиної української спільності, що, безумовно, є захистом від духовного спустошення та запорукою існування унікальності української культури в майбутньому, тому звернення до давнього кобзарського мистецтва сьогодні, безперечно, є актуальним.
Бєлікова С. ХНУ ім. В. Н. Каразіна УКРАЇНСЬКА КУХНЯ У ГЛОБАЛІЗОВАНОМУ СУСПІЛЬСТВІ Глобалізація характеризується поширенням на весь світовий простір ліберал-демократичних принципів і гомогенізації суспільства в цілому як на мікрорівні (політика, мистецтво, ін.), так і на макрорівні (повсякденна культура, культура харчування). Це спричиняє взаємозалежність усіх суб’єктів дії. Процес уніфікації та ретрансляції норм громадського харчування на території сучасної України розпочався за часів СРСР, що виявилось у виникненні системи громадських їдалень. А на формування спільних їдалень у Радянському Союзі вплинули нові суспільно-економічні умови країн Західної Європи та Америки 50-х років ХХ ст. СРСР можна вважати об’єктом глобалізації у сфері харчування, але не суб’єктом-гегемоном. Саме цим пояснюють запозичену А. Мікояном американську систему громадського харчування. Принципова відмінність громадського харчування радянського типу від західного аналогу полягає в тому, що система суспільного вживання їжі формувалася під впливом тоталітарної ідеології та владного дискурсу, а західний його тип є результатом економічних процесів і спрямований на досягнення матеріальних благ. Радянський тип глобалізації залежав від панівної комуністичної ідеології, а ось західний тип був наслідком капіталістичних процесів і нових економічних умов. Після розпаду Радянського Союзу у новій незалежній Україні розвивається процес глобалізації західного типу. Про це свідчить поширення трансатлантичних корпорацій на українському ринку, масове розповсюдження закладів громадського харчування (McDonald’s та його аналоги) і харчових продуктів транснаціональних торговельних марок (Вімм Білль Данн, Nestle, Kraft Foodz). Цінність проекту тотального глобалізму передусім у сфері культури повсякдення (культури харчування) досить неоднозначна: з одного боку, це спричиняє створення єдиного культурно-соціального простору, де розчиняються расові, гендерні, національні стереотипи й підвищується міжнаціональна толерантність, а з іншого – зі знищенням таких суперечностей зникає культурно-історичний розвиток і культурно-національна самобутність. Це, зрештою, може призвести до зникнення національної самоідентифікації. Тому проблему глобалізації в Україні на рівні культури повсякдення й у сфері культури харчування ми визнаємо важливою для подальших досліджень.
Бєлякова А. ХДАДМ НОВІТНІЙ ЖАНР ВІЗУАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА – ВІДЕОМЕПІНГ Необхідність збереження та найповнішого вияву нашої спадщини у виховному процесі населення зумовлює потребу виявити особливості збереження й розвитку народної творчості, культури та мистецтва різних часів. Часто-густо сучасне професійне мистецтво ґрунтується на народній творчості, що була та залишається фундаментом і перспективою найрізноманітніших культурних процесів. Нині поширюється використання новітніх технологій, сучасних методів у дизайн-проектуванні. Україна тепер може сформувати свій імідж на міжнародній арені, але це повинно відповідати національній ідеї, бо одна з ознак стійкої нації – це гордість за власне минуле, тобто за свою духовність, традиції. Сьогодні в межах дизайну вирізняється і стрімко розвивається мультимедійний дизайн. Яскравим прикладом цієї галузі є розвиток відеомепінгу (інсталяції). Відеомепінг (англ. video – відео, мapping – відображення, проектування) – це напрямок в аудіовізуальному мистецтві, яке є 3D-проекцією на фізичний об’єкт довкілля з урахуванням його геометрії та розташування в просторі. Лазерні проектори можуть подавати зображення на будівлі й інші об’єкти, крім неба, хмар тощо. Те, що це феєричне шоу є найпопулярнішим у великих містах Європи, ще раз доводить його унікальність і неповторність. Проекція на будівлю – це чудовий винахід, що поєднав у собі людську фантазію та інноваційні технології. На відміну від використання 3D-технологій у кіно й комп’ютерних іграх, відеомепінг не вимагає додаткових пристроїв для глядачів або установлення екранів, але потребує перебування глядачів у певній точці простору, тільки тоді проекція буде виглядати об’ємною. Основна тенденція цього напряму – сучасна відеоінсталяція на фасадах будівель. Проекційні шоу вже давно популярні за кордоном, але в Україні такі заходи відбуваються рідко. У День незалежності України 24 серпня 2010 р. на будівлі Харківської обласної адміністрації місцеві студенти нашої академії організували світлове шоу, уперше привітавши в такий спосіб мешканців міста з дев’ятнадцятою річницею Незалежності України. Нині є можливість запроваджувати ці технології в місцях, які є центрами культурного життя: театрах, музеях, виставкових залах. По-перше, це приверне увагу до роботи цих установ, а по-друге – заявить про стан сучасного мистецтва, що підвищуватиме естетичний рівень нації. Відеомепінг як новітній спосіб відеокомунікації не потребує матеріалів, які б впливали на екологічний стан країни, тому в майбутньому цей вид мистецтва може розвиватися як більш ефективний і зручний спосіб масової комунікації, що не порушує екологічний баланс довкілля.
Вінницький В. НТУ «ХПІ» ІСТОРІЯ ПАМ’ЯТОК КУЛЬТУРИ КАМ’ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО «Квіткою на камені», «перлиною Поділля» називають Кам’янець-Подільський, місто на Хмельниччині, яке виникло у другій половині XII ст., значний культурний осередок області та країни із численними музеями, закладами культури й екскурсійними об’єктами, різноманітніми культурними й фестивальним заходами. Населений пункт називають «містом семи культур» (навіть нині проводять однойменне культурне свято) – за кількістю національностей, що в ньому жили й робили внесок у його розвиток. У різні часи на території Кам’янця-Подільського мешкали українці, поляки, євреї, литовці, турки, татари, вірмени, і кожна нація залишила свою пам’ятку в неповторному місті. Башта Стефана Баторія охороняла північну частину півострова, на якому розташоване «Старе місто» Кам’янець-Подільського. Башта виконувала роль надбрамної та одночасно могла обстрілювати весь простір північної частини міста. Така споруда з’явилася в 1564–1565 рр. на місці стародавніх міських воріт XIII ст., її звели під керівництвом начальника Кам’янецької фортифікації Матвія Галичанина. 1585 року з боку міста до башти приєднали прямокутну прибудову. Ці роботи здійснив інший начальник – Микола Бжезський за участю Камерін Рудольфіно – придворного архітектора польського короля Стефана Баторія, на честь якого й названо башту. Ратуша в центрі старої частини Кам’янця-Подільського – колишня будівля міського магістрату, архітектурний пам’ятник стилів ренесансу й бароко XIV–XIX ст. Її споруджено в 30–40-і роки ХVI ст., а 1754 року перебудовано. До неї приєднано прямокутну вежу, де було встановлено два дзвони (1756) і механічний годинник (1884), що функціонують сьогодні. Під ратушею – підземелля, пов’язані з Домініканським і Францисканським костелами. У будівлі з 1540-х рр. по 1870 р. перебувало міське самоврядування Кам’янця-Подільського – магістрат. Домініканський монастир Св. Миколая, розташований у найвищій точці Старого міста, уважають одним із найдавніших і найгарніших храмів Кам’янця-Подільського. Уперше монастир домініканців у Кам’янці-Подільському згадується 1372 р. Дерев’яний костьол 1420 р. згорів дотла. Нове життя монастирю в XVI ст. дав рід Потоцьких, які опікувалися домініканцями. За часів турецького панування костьол перебудували під мечеть на честь улюбленої дружини султана Хасекі – Рабії Гюль-Нуш, і в ньому донині зберігся білокам’яний мусульманський амвон. Повну реставрацію костелу Св. Миколая здійснено 1754 р. на кошти М. Ф. Потоцького. На фасаді є герб «Пилява» роду Потоцьких і скульптура «Пес із факелом» (домініканці називали себе «пси Господні»). Зліва до костелу прибудовано двоповерхову споруду, у якій жив Потоцький. У наш час триває реставрація. Кам’янець-Подільський кафедральний собор Святих апостолів Петра і Павла (Петропавлівський собор) – кафедральний собор католицької єпархії латинського обряду, пам’ятник історії культури та архітектури, що має величезне історико-культурне значення. Архітектурний ансамбль складається з Петропавлівського кафедрального собору, дзвіниці, тріумфальних воріт і турецького мінарету, має риси ренесансу, бароко й неоготики. З описів костьолу відомо, що він збудований 1375 р. із дерева за часів першого кам’янецького єпископа – домініканця Вільгельма, а споруда з каменю існує нібито за рішенням єпископа Якова Бучацького (1502–1517). У період турецького правління (1672–1699) костьол став головною мусульманською мечеттю Кам’янця-Подільського. До нього прилаштовували мінарет (висота 36,5 м) зі 145 кам’яними сходинками. Після повернення поляків на мінареті встановлено статую Богородиці (1756) висотою 3,5 м. Богородиця стоїть на земній кулі та півмісяці, благословляючи місто і край. Навколо її голови ореол із 12 зірок, які немов освітлюють шлях мешканців цього прекрасного міста.
Вороніна О., Голоднова Д. НТУ «ХПІ» НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА РЕЛІГІЙНІСТЬ Актуальність дослідження засад української духовності зумовлено нині потребою формування сталої національної свідомості, осягнення української національної ідентичності, подолання кризи культури, моралі, світоглядних орієнтирів. Розуміння унікальності української народності, дослідження історії та культури, встановлення спадкоємності між минулими поколіннями та сьогоденням – шлях до самозбереження української нації. Основною причиною негативних явищ у суспільстві є той факт, що суспільна мораль недостатньо розвинута, оскільки базується на радянських тоталітарних цінностях, які вже відійшли в минуле. Тому саме за нинішніх умов є важливим становлення нової системи морально-духовних цінностей, нового світогляду, який ґрунтувався б на культурно-духовних традиціях нашого народу. Духовні, моральні, релігійні цінності – основа суспільства, його живе коріння. У духовній культурі українського народу провідне місце належить обрядам, звичаям, народній творчості, мистецтву, які своїм корінням сягають у давні часи родоплемінних відносин. Так, основним змістом аграрно-календарних обрядів є поклоніння Землі, Сонцю, силам природи. Вони передавали нащадкам знання, навички і традиції сільськогосподарського виробництва. Роль релігії в житті людей дуже велика. Східні слов’яни були язичниками. Із давніх часів збереглися такі обряди, як свята весни, надії на успішний збір урожаю, осінні свята тощо. З утворенням Київської Русі слов’янські народності християнізуються. Світосприйняття, духовні засади слов’ян з того часу істотно змінюються, з’являються нові ідеали та ціннісні орієнтири, створені обрядові традиції, притаманні саме українцям. Християнська віра стала джерелом освіти, культурного розвитку, мистецьких пошуків для українського народу. Важливими християнськими цінностями є смирення, терпіння, справедливість, повага до навколишнього Всесвіту й Любов. Любов до Бога є головною християнською заповіддю, виконуючи яку життя людини наповнюється сенсом: любов до Творця означає любов до ближнього, до всіх людей. Справедливість означає рівність усіх людей перед Богом, розуміння своєї відповідальності перед суспільством, визнання права кожного на творчість, самореалізацію, буття. Отже, загальні релігійно-духовні цінності покладено в основу існування українського суспільства, вони збігаються із загальнолюдськими цінностями. Ці питання є актуальними сьогодні за умов утвердження української держави й українського народу як такого, що історично толерантний, творчий, відкритий світові. І від того, чи будемо ми сьогодні прислухатися до відголосся нашого минулого, чи будемо продовжувати духовні традиції та продукувати на їх основі нові, буде залежати ставлення до нас країн – членів світової спільноти. Недаремно ж відомий французький письменник Поль Валері писав: «У майбутнє ми входимо, озираючись у минуле». Гахова О. КЗ «ХГПА» ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ Соціально-філософський аналіз сучасного українського суспільства свідчить про наявність у ньому різноманітних складних процесів матеріального й духовного характеру. Незважаючи на певні успіхи у сфері матеріального виробництва (економічні, фінансові тощо), усе більш зрозумілим стає, що боротьба за Україну як незалежну державу не закінчилася, а продовжується й за певними ознаками навіть посилюється, особливо в духовній сфері життєдіяльності суспільства. Успіх у цьому процесі суттєво залежить від духовної єдності українського суспільства, яку переважно визначає стан сучасної освіти. Актуальність проблем духовності, релігії, національних відносин та освіти в українському суспільстві на сучасному етапі його розвитку зумовила значний інтерес до цієї проблематики з боку українських філософів, політологів, освітян, науковців, теологів. Цим питанням присвячено низку публікацій, наукових розробок, пропозицій і рекомендацій таких відомих українських філософів, як В. П. Андрущенко. М. І. Михальченко, І. Ф. Надольний, B. C. Лутай, О. М. Колодний. Т. А. Хорольська та ін. У працях цих дослідників відзначено посилення ролі духовності в сучасному українському суспільстві, проаналізовано актуальні проблеми в цьому процесі, установлено шляхи духовного розвитку особистості й соціальні механізми цього процесу. Духовна культура – складник культури, що охоплює мистецтво й філософію. Концепцію духовної культури підтримують насамперед діячі мистецтва та значна частина філософів, що наполягають на особливій ролі мистецтва й філософії. Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників – основних занять населення – ремесел і релігійних вірувань. Українська духовна культура багато втратила від того, що українську мову, культову обрядовість було вилучено з літургійного життя, із проповідництва, молитов. Це сформувало ставлення до української духовної культури як до неповноцінної,другорядної, неугодної Богові. Унаслідок цього українськийетнос жив у стані духовної невагомості, у неповноцінному національному просторі. Девальвація українськоїдуховної культури, рідного слова не лише в релігійно-церковному житті, духовному світі вірянина, а й у суспільнійсфері взагалі призвела до девальвації людських душ, утрати віри в рідну святість, рідну вартість. Найбільш загальний аналіз проблем духовної культури сучасної України свідчить, що вже наявні помітні зрушення в усіх галузях духовного життя, формуються нові поняття й уявлення про цінності людського життя, загальнолюдські категорії і принципи. Проте все частіше постає питання: уже 21 рік, як проголошено незалежність України і з’явилися можливості для вільної творчості, вільної думки і слова, а нових сучасних видатних творів літератури, мистецтва, архітектури, техніки, які б відбивали справжній дух українського народу, його ментальність, його велич, на жаль, немає або недостатньо. У чому річ? Коли вони будуть? За сотні й тисячі років існування українського етносу та української нації народ створив велику й оригінальну культуру, зберіг її критичну масу і доніс до наших днів. Однак ще й досі з різних причин сутність та історія культури українського народу, його духовного життя вивчені не в повному обсязі. Ми сьогодні не можемо дати обґрунтовану відповідь на цілу низку питань походження українського етносу та його культури, впливу різноманітних чинників на українську культуру, історичної зміни типів національної культури, перспектив її подальшого розвитку, як і духовного буття українського народу загалом.
Дубовенко Н. ХНУ им. В. Н. Каразина КУЛЬТУРА ВИЗУАЛЬНОГО ОБРАЗА В УКРАИНЕ: В прошлом году скандальная выставка «Украинское тело» неоднократно то открывалась, то снова закрывалась, не понятая влиятельными людьми. Оказалось, что общество не готово к таким акциям. Ведь, как оказалось, «тело – это та физическая реальность, которая может представить нашему испытующему взгляду не только удовольствие, но и боль, не только «личное», но и «политичное». Наши тела и телесные практики с особой чувствительностью отражают те социально-политические проблемы, которые не являются видимыми». Но в этой выставке не было ничего аморального, т. к. это всего лишь «взгляд на украинский социум как на материальную, культурную, информационную, идеологическую и эстетическую среду существования тела, осмысление телесного опыта существования в нём». Ещё одним важным этапом в развитии понимания тела в культуре Украины стала выставка украинских фотографов под названием «Культ тела», чьи работы демонстрировались в британской столице. Обращение к фотографии как к репрезентанту тела и тем настроениям, которыми исполнено украинское общество к этому вопросу, не случайно. Казалось бы, фотография является чем-то обыденным, ею увлекается каждый второй, мы всё о ней знаем. Но сейчас возобновляется интерес к ней (как к художественному объекту). Такая тенденция связана с тем, что фотография (первая среди технических способов воспроизведения по своей общедоступности и простоте) остаётся на обочине философского пространства (по мнению современного французского философа-постмодерниста Жана Бодрийяра). Ещё Аристотель в своей «Метафизике» писал, что человек имеет склонность к чувственному, зрительному восприятию. В наше время эта тяга переросла в неоспоримый приоритет, где визуальный образ становится обычной и доминирующей частью повседневности (особенно в эру социальных сетей). Чаще всего отовсюду на нас смотрят лишь фотоснимки, отредактированные тела, которые мы принимаем, как данность, даже если замечаем на них руку мастера Adobe Photoshop. Но в том, к чему привыкаешь, т. е. в обычном и повседневном, труднее всего увидеть проблему (Ф. Ницше). Понятно, что человеческое тело является основополагающим предметом модной стилизации. Каждая эпоха создает собственные мотивы эстетического идеала человеческого тела. Даже наиболее важные направления философии XX в. рассматривают телесную практику. Так, К. Маркс пишет об эксплуатируемых телах, а Ф. Ницше – о телах, обладающих волей к власти. Речевая деятельность укоренена в способности говорить, артикулировать и напрямую зависит от тела – от устройства гортани и полости рта, что можно расценить как ещё одно подтверждение значимости тела в философской традиции. Получая приоритетное место в философском пространстве, тело утверждается в общекультурной практике. Но и сама культура претерпевает деформации, а первые признаки этой ломки начинают проявляться задолго до кризиса, разразившегося в философии. Однако если ранее нагое тело было неизменной темой в изобразительном искусстве, то в наше время особое место в культуре визуального образа принадлежит фотографии тела. Она не просто отсылает зрителя к наиболее востребованному объекту современности, а как предмет философских размышлений порождает пространство, в котором отражаются тенденции современной культуры. Так, превалирует однотипный способ визуализации тела. Но существует и другая репрезентация телесности, выводящая на обозрение тело странное, пугающее и непривычное. Этот способ визуальной подачи тела уже невозможно свести к вопросу эстетического парадокса, поскольку оно укоренено в деформации, происходящей на конституирующем культуру уровне. Но вполне оправдано говорить об изменении статуса самой фотографии. С одной стороны, уже отмечена нетерпимость, которая принимает форму легкого пренебрежения и полусерьёзного отношения к фотоизображению. С другой стороны, современная действительность просто немыслима без человека с фотоаппаратом. И это стало настолько привычным атрибутом, что фотографию следует воспринимать как константу, современный миф, имеющий определенный социально-антропологический срез.
|
