Частина 1 11 страница2) захист від нечистої сили (тримають удома й у хліву, запалюють, уперше виганяючи худобу). Наприклад: «Спалюють свічку, і на дверях тут наверху, раз… свічкою хрестика випалюють димком, щоб сатана до хати не лізла» (Архів ДНЦЗКСТК. – Спр. А. Ніколаєва – 05. – Aрк. 24. Зап. автором від Палій В. А. у с. Річиця Зарічненського р-ну Рівненської обл.); 3) захист від хвороб або їх лікування (підкурювали під час хвороби: уроку, «рожі», переляку). Наприклад: «Свічечкою подпалювать, мо дитятко шось боїтса чі там злякане тоже накурують цеє свічечкой. Да там, напрімєр, вона крєпко помочна, оце як така там свічка, вона Стрічена щітаєтса» (Архів ДНЦЗКСТК. – Спр. А. Ніколаєва – 08. – Aрк. 11. Зап. автором від Волошиної О. М. у с. Неділище Ємільчинського р-ну Житомирської обл.). Отже, у православних українців Полісся, Поділля і Слобожанщини поєднано обидва типи захисту: народний та церковний, які найчастіше застосовують проти нечистої сили, недоброзичливців і «поганих очей». Українці в повсякденному житті приділяють важливе значення захистові індивідуального й сімейного простору. Констатуємо, що засоби захисту мало змінилися, незмінною також залишається їхня семантика та методи застосування. Це актуальна й цікава проблема, однак ми не можемо досконально вивчити символічний захист у повсякденному житті українців через те, що респонденти не завжди охоче «діляться секретами» свого захисту, мотивуючи це тим, що після оприлюднення він втрачає захисні властивості. Одражий О., Сокирко Ю. ХНУРЕ ЗВИЧАЇ ТА СВЯТА СЛОБОЖАНЩИНИ Слобожанщина є регіоном України, який утворився на роздоріжжі шляхів Дикого степу між непевними політичними кордонами трьох держав – Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства. Це зробило край територією інтенсивних впливів різних цивілізацій та культур. Духовну культуру й побут суспільства визначав принцип корпоративності – належності індивіда до певної соціальної групи. Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідування якої вважалося обов’язком кожного християнина. За цим стежили представники духовенства. Але вони самі відзначали, що люди ходять не «в церкву», а «під церкву», тобто поспілкуватись, почути останні новини. Молодь збиралася в окремі громади. З такої парубочої групи обирався ватажок, який захищав її інтереси, організовував дозвілля. Менш чіткою була організація дівочих громад, які поступово зливалися з парубковими. Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги й танці, а в холодний час – у спеціально найнятих хатах на вечорниці. Календар свят слобожан визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби або перед початком жнив. Святом, коли «вводиться літо в зиму», уважали Введення (21 листопада). На Введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі – це приносило негаразди. Дні Катерини (24 листопада) й Андрія (30 листопада) є немовби репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят: на перше – ворожили, а на друге – проводили великі вечорниці. У ніч на Андрія дозволялися жарти й навіть хуліганські вчинки (замикання дверей хати ззовні, затикання комина тощо). На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) на Слобожанщині проводилося багато магічних ритуалів, що, за віруваннями, повинні були забезпечити людям успіхи наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. По хатах ходили з вертепом, де показували лялькові вистави. На початку весни слобожани відзначали Масницю й у ці дні готували млинці, вареники, ходили в гості один до одного. Перед Великоднем фарбували яйця, випікали паски, готували страви для святкової вечері. Потім відбувалися триденні народні гуляння, і всім дозволялося дзвонити в церковні дзвони. Через тиждень на кладовищах вшановували пам’ять померлих. Завершення весни й початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими святами (Трійцею). У ці дні хату й господарські будівлі обов’язково прикрашали зеленими гілками, також відвідували померлих на кладовищах. Івана Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами розводили вогнища, які, уважалося, мають цілющу силу. Через них стрибали, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, які повинні були захищати від відьом. Після закінчення жнив святкували обжинки. З останнього колосся жниці робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували. Із цього снопа розпочинали наступну сівбу. Так закінчувався календар свят аграрної культури слобожан. За період від початку заселення Слобідської землі й до XIX ст. мало що змінилося в побуті українців, збереглося багато національних звичаїв та обрядів. Отже, звичаї та свята на Слобожанщині мали самобутній характер унаслідок взаємодії та впливів різних культур на території регіону. Багато слобідських традицій не втрачають свого значення до наших днів, становлячи основу неповторності української національної культури.
Ромчук К. КЗ «ХГПА» ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ Через набуття Україною незалежності й укріплення статусу України на міжнародній арені особливої уваги надають невідомим сторінкам української історії. Вивчення культури та життя української діаспори сьогодні є актуальним. Наукова новизна цієї проблеми полягає в аналізі проблеми збереження національних традицій української діаспори. Незважаючи на перебування в багатоетнічному суспільстві, українці за кордоном прагнуть зберігати у своєму середовищі національну культуру – рідну мову, звичаї, культурні, мистецькі й побутові традиції. Протягом тривалого часу в українській діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато визначних українських науковців, письменників, митців. За умов еміграції осередком національно-культурного життя була й залишається національна церква – українська православна та українська греко-католицька зі своїми підрозділами. Як соціальний інститут вона сприяє збереженню національної ідентичності, подоланню меншовартості та об’єднанню українців, розсіяних у світі. Центрами духовно-культурної консолідації українців є також народні будинки й читальні «просвіти». У процесі духовної консолідації українців у діаспорі велику роль відіграє шкільництво. Від початку організованого громадського життя чимале значення для національного самозбереження має друкування книг. Значний внесок у процес збереження своєї етнонаціональної ідентичності, передання молодому поколінню етнічної історії та культури роблять жіночі організації української діаспори різних держав. Також збереженню й популяризації українського мистецтва в діаспорі сприяють українські музеї. Живучи за кордоном, мільйони українців, які свого часу емігрували, та їхні нащадки в багатьох країнах зберегли у своєму середовищі національну культуру, мову, звичаї, українську самобутність. Процес культуротворення, що триває там, є вагомою складовою українського культурного простору. Його головною метою була духовна консолідація українців усього світу в інтересах відродження й примноження національно-культурних традицій власного народу. Це сприяє збереженню цілісності української культури, а за умов незалежності – активізації державотворчого потенціалу, зміцненню позицій українських організацій у країнах проживання, а позицій української держави – у світовому співтоваристві. Сиротенко О. ПНПУ ім. В. Г. Короленка ФЕНОМЕН ІНТЕРНЕТ-МЕМІВ Духовна культура містить чимало складників, серед яких чільне місце належить інформації, мові, символам. Відомо, що стосунки між користувачами Інтернету опосередковано різними способами обміну інформацією. У комунікативному дискурсі сучасного Інтернет-простору останнім часом великої популярності набули особливі мовні засоби-символи – меми, які можна назвати новим інструментом комунікації та які вносять у духовну культуру українців новий зміст і розуміння процесу спілкування. Поняття «мем» у вжиток увів етолог Річард Докінз, який мав на увазі гени, що поширюються в генофонді, переходячи з одного тіла в інше за допомогою сперматозоїдів або яйцеклітин. Сьогодні ідею, образ та інформацію, які здатні реплікуватися, поширюються у сфері комунікаційно-інформаційних технологій і якими користуються чимало членів суспільства, називають Інтернет-мемами. Ними можуть бути окремі вислови, картинки, фрагменти відео та пісень. Їх джерело – соціальні мережі, блоги, живі журнали, форуми; їх поява здебільшого спонтанна, а популярність – непередбачувана. Хоча більшість лінгвістів і психологів уважає, що основною функцією таких мемів є розважальна, варто зазначити: велика їх кількість може порушувати соціально-політичні, культурні, психологічні, етичні проблеми суспільства. Інтернет-меми можна поділити на текстові («Давай до свиданья!», «Аффтар жжет!», «Йа креветко!»), мем-картинку (використовується зображення облич, що передають певні емоції – «Тролфейс», «Lol», або відомих осіб – Джекі Чан, Чак Норріс), відеомеми (YouTube-феномен – відео південнокорейського репера PSY «Gangnam style»), а також збірні меми, які поєднують у собі вербальне та візуальне значення («Упортий лис», «Філологічна діва», «Нельзя так просто взять и…», «Хай герл», «Котэ», «Что ты делаешь, прекрати» тощо). Так, після всесвітньовідомого програшу збірної України з футболу команді з Англії на Євро-2012 Інтернет-простори заполонили меми обурених уболівальників: «Гол был! Даже мы видели!» із зображенням космонавтів. На нашу думку, Інтернет-меми є особливим інструментом комунікації, тому що вони, по-перше, є засобом спілкування й виконують комунікативну функцію; по-друге, є виразниками когнітивної функції – мають інформаційне навантаження й передають певні знання; по-третє, реалізують функцію збереження й поширення інформації про традиції, реалії сьогодення, сучасну культуру; по-четверте, виражають певні емоції та почуття; по-п’яте, впливають на співрозмовника, викликаючи в нього певну реакцію. Уважаємо, що феномен Інтернет-мемів полягає в тому, що вони мають загальнозрозумілу конотацію для більшості користувачів мереж, чатів, блогерів та ін. Це певною мірою консолідує суспільство, адже тих, хто побачив Інтернет-мем, об’єднує знання написаного, схоже ставлення до явища, реакція на нього. Популярність вищезазначеного явища наштовхнула авторів сайту «Look at me» створити перший і чи не єдиний нині «Словник мемів 2012 року», до якого потрапили 40 позначень, що були головними в цьому році. Розробники намагалися подати історію кожного мему, його трактування. Інтренет-меми, як й іноземні мови, обов’язково потрібно розуміти, фактично вивчати, щоб перебувати в контексті цього явища. Ці позначення конкурують між собою за життя: деякі зникають, інші трансформуються, щоб і далі продовжувати розважати користувачів мережі та економити їхній час у «читанні», тлумаченні певного явища. Отже, популярність Інтернет-мемів демонструє, що духовна культура українців трансформується відповідно до науково-технічного прогресу, стаючи й жартівливою, і масовою, і раціональною з погляду використання ресурсів часу та простору. Позитивні й негативні наслідки цього потребують додаткового ретельного аналізу. Слободянюк А. НТУ «ХПИ» АНИМАЦИОННОЕ КИНО Современные дети, часто предоставленные сами себе и не обеспеченные той широкой сетью секций и кружков, существовавшей в СССР, оказываются в дворовых компаниях, в разных маргинальных и криминализованных группах или наедине с экраном монитора и телевизора. В этой ситуации второе рассматривается часто как меньшее зло, несмотря на очевидные опасности и официально признанный характер Интернет-зависимости. Нередко телевидение способствует нравственно-интеллектуальной деградации детей и молодёжи, приучая их к сценам жестокости, равнодушия, зависти, агрессии, жадности. Интеллектуальная и культурная элита обеспокоена таким развитием событий. Представители интеллигенции обращаются через средства массовой информации к аудитории и к органам власти с требованием установить цензуру и запретить фильмы, ролики, передачи, рекламирующие разного рода насилие и все примитивное в человеке, а также призывают вновь воспитывать детей на идеалах нравственности, добра, трудолюбия, любви к ближнему. Украинская национальная экспертная комиссия по вопросам защиты общественной морали критикует такие мультики, как «Губка Боб», «Лунтик», «Маша и медведь», «Телепузики», «Симпсоны» и «Гриффины», настолько разрушающие детскую психику, что некоторые дети после их просмотра становятся невменяемыми, неадекватно себя ведут, кричат и копируют увиденные движения и речь. Демонстрация этих анимационных фильмов по телевизионным каналам вызывает протестные настроения и у научной общественности, деятелей культуры, самих аниматоров в России, Украине, Казахстане. Однако баланс вкусов и интересов не всегда легко соблюсти. При нежелании учитывать новую ситуацию в культуре, постмодерную или даже постпостмодерную, основанную на фрагментации мира, множественности позиций и мнений, считаться с тотальным проникновением информационных, компьютерных технологий в разные сферы жизни, виртуализацией таких форм досуга, как чтение книги или посещение художественного музея, при крайних формах интеллектуального и морального консерватизма почти все диснеевские мультики не должны бать рекомендованы к просмотру как такие, что приводят к деградации детей. В этом случае под «обстрел» попадают такие мультики, как «Золушка», «Шрэк», «Мадагаскар», «Пиноккио», «Король Лев», «Красавица и чудовище», «101 далматинец», «Белоснежка и семь гномов» и др. В России на волне борьбы с импортной низкопробной анимационной продукцией чиновники, руководящие культурой страны под видом борьбы с аморальностью наложили запрет на такие детские мультфильмы, как «Ну, погоди!», «Чебурашка и Крокодил Гена», фильм «Приключения Тома Сойера» (за «пропаганду бродяжничества»). Убеждены, что неразумно запрещать старые добрые мультфильмы, пропагандирующие элементарные нравственные чувства, и при этом тиражировать на экране и в сознании ребенка анимационные миры, населённые уродливыми героями с деформированными, окрашенными в неестественные цвета «лицами» и телами и являющиеся частью коммерческой машины, операторы которой руководствуются только соображениями прибыли и коммерческой целесообразности. Но следует учитывать специфику детского восприятия телевизионной реальности в зависимости от возраста, восприимчивость прежде всего к гедонистической функции искусства, неразличение нравственных понятий и ценностей до достижения определенного уровня восприятия реальности в целом.
Стецюк А. НТУ «ХПІ» МОЄ РІДНЕ МІСТО – ОДЕСА Мало є в Україні населених пунктів, які б за короткий проміжок часу досягли такого високого рівня економічного розвитку й набули б такої багатої – і найголовніше – настільки індивідуальної культурної спадщини. Одеса – молоде місто, яке недавно відсвяткувало своє офіційне двохсотріччя, хоча ця частина Північного Причорномор’я заселена була задовго до Різдва Христового (скіфи, кіммерійці, сармати, давні греки…). Уже в І тисячолітті нашої ери залишили тут свій слід гуни, авари, печеніги й половці. Після них на цій землі панували татари, яких на короткий проміжок часу вибиває з насиджених місць Велике князівство Литовське. Саме за Литви на берегах Хаджибейського лиману постає перша фортеця Качибей. З другої половини XV ст. усе Північне Причорномор’я переходить під турецький контроль, а в XVІІІ ст. поруч зі зруйнованими укріпленнями Качибею зводять фортецю, яка отримала назву Ені Дунья (Новий Світ) і мала на озброєнні 12 гармат та гарнізон у 300 багнетів. У вересні 1789 р. цю фортецю за підтримки українських козаків – отаманів Головатого й Чепіги – здобувають у турків російські війська генерала Гудовича та віце-адмірала Де Рибаса. Після закінчення військових дій між Росією й Туреччиною підписано Ясський мирний договір (1791), за яким Росія отримала причорноморські землі між Дністром та Південним Бугом. Уже влітку 1793 р., використовуючи укріплення Хаджибею та Ені Дунья, починають будувати нову фортецю, яка, за задумом фортифікатора Франца Де Волана, мала відповідати останнім вимогам військової науки. Спорудження нових укріплень завершено у вересні 1795 р. Того ж року (1795) Хаджибей перейменовано на Одесу, і цей рік уважають датою заснування міста. Нову назву місто, імовірно, одержало від давньогрецького поселення Одессос, розташованого на узбережжі Чорного моря. 1803 року в місті починає працювати перший комерційний банк, а 1808 року зводять першу церкву, освячену як церква Св. Трійці. 1809 року починає діяти перший міський театр. Інтенсивно забудовують місто й облаштовують морський порт, завершують будівництво однієї з найкрасивіших споруд молодої Одеси – палацу Потоцьких (1810, нині Одеський художній музей). 1817 року, за часів генерал-губернаторства А. Ланжерона, царським указом Одесі надано статусу порто-франко (від італійського portofranco – вільна гавань) – це порт, що не належить до митної території власної держави й користується правом безмитного ввезення чи вивезення товарів і вантажів. Гроші такий порт заробляє за обробляння та зберігання вантажу (надзвичайно вигідна справа). У Російській імперії такий статус, крім Одеси, мали лише порти Владивосток і Батумі, але першою була саме Одеса. У роки Другої світової війни Одеса протягом 73 днів стримувала гітлерівські війська, за що пізніше здобула звання міста-героя. Після війни в Одесі, крім промисловості, інтенсивно розвивається курортна галузь. Завдяки своїм мешканцям місто стає столицею гумору: відома «Одеська гуморина» проводилася уже 35 разів! Трубицин В. НТУ «ХПИ» МОЙ ТЕАТР – «ФОКУС» Многое в нашем мире стало столь невзрачным и невидимым, словно хамелеон. Сейчас большая часть молодежи предпочитает театру кинофильмы, игре души, разума и фантазии – бесполезные, даже вредные компьютерные игры. Молодые люди часто не замечают потерю духовно-моральных приоритетов, считая нормальным смешивание с ненормальной толпой. Театр… Как же много содержит в себе это слово, наполненное игрой и жизнью, мечтами и реальностью, вдохновением и душой. Театр – искусство коллективное. Спектакль – произведение, обладающее художественным единством, гармонией всех элементов. Он создается под руководством режиссёра и в соответствии с режиссёрским замыслом совместными усилиями актеров, художника-сценографа, композитора, хореографа, других работников театра (осветителей, костюмеров, гримеров и т. д.). В основе спектакля лежит режиссёрская интерпретация пьесы, её жанрово-стилистическое решение. Действие организовано во времени (темп, ритм, нарастания и спады эмоционального напряжения) и в пространстве (разработка сценической площадки, принцип ее использования, мизансцены, декорации, движение). Зрительный образ спектакля создается художником-декоратором средствами живописи, театральной конструкции, костюмов, освещения, театральной техники. Вид сцены может нести как изобразительные, так и выразительные функции, воспроизводить обстановку действия или метафорически раскрывать в зрительном образе замысел режиссёра, быть реально или условно зависимым от художественных задач постановки, стиля и др. Впервые я познакомился с миром театра в возрасте 14 лет. Меня пригласил главный режиссер театра «Фокус» Анатолий Гребенюк попробовать себя на роль Трофима в пьесе Ивана Карпенка-Карого «Мартин Боруля». С режиссёром я был знаком и ранее, мы с ним ездили на конкурс имени Т. Г. Шевченко, где я выступал, читая прекраснейшую поему Кобзаря «Гайдамаки». Пьесу И. Карпенко-Карого мы репетировали около месяца, т. к. наш театр её уже ставил. Из всего состава актеров я там был новеньким и самым младшим. За месяц подготовки я вжился в роль так, что, приходя на последние репетиции перед премьерой, казалось, что играю в театре уже много лет. Наш театр один из самых старых в Харьковском районе Харьковской области. Ему уже более 40 лет, и только 3 года назад ему присвоили звание «народный». Для комиссии на аттестацию мы подготовили пьесу Андрея Макаенка «Трибунал», где я исполнил роль Володьки. За два месяца мы все стали как одна семья: сцена стала нашим вторым домом. Уже через год после присвоения нашему театру звания «народный» главный режиссер предложил мне главную роль в новой сценической премьере – знаменитой комедии нашего земляка Григория Квитки-Основьяненко «Шельменко-денщик», где я исполнил роль Шельменко. Потом я принимал участие еще в двух пьесах – «Чио чио Саня» и «По соседству мы живем», но в них уже играл второстепенные роли. Для меня театр является неотъемлемой частью жизненного пути, ведь именно там можно взглянуть на обыкновенную бытовую сцену с юмористической или трагической точки зрения, именно в нём я познал настоящее искусство игры.
Устименко Х., Скоробагата Ю., Павлишина О. НТУ «ХПІ» «ОСТАННІ МАЗАНКИ ХАРКОВА»: БІЛЬШЕ, НІЖ ПРОЕКТ У вересні 2012 р. етнографічний музей «Слобожанські скарби» ім. Г. Хоткевича НТУ «ХПІ» оголосив новий міський краєзнавчий конкурс студентських художньо-дослідних робіт під назвою «Останні мазанки Харкова». Першими на нього відгукнулися студенти нашого університету, яким курс історії української культури викладав директор цього музею, доцент Михайло Михайлович Красиков. Восени 2012 р. виконано 6 проектів, серед яких є й наше дослідження. Мета конкурсу, як її бачить організатор, – зафіксувати залишки зразків традиційної архітектури в межах сучасного мегаполісу. Слід зробити фотографії або малюнки, обміри та дізнатися про історію хати. У травні 2013 року підбиватимуть підсумки конкурсу, за результатами якого в Харківському художньому музеї влаштують виставку, що в липні демонструватиметься в Пархомівському художньому музеї Харківської області, а восени мандруватиме різними інституціями Харкова, тобто завітає до архітектурного факультету Харківського національного університету будівництва та архітектури, до Центральної наукової бібліотеки ХНУ ім. В. Н. Каразіна, до бібліотеки НТУ «ХПІ», до музею НАУ «ХАІ», Харківського будинку актора ім. О. Сердюка тощо. Ідея конкурсу, за словами Михайла Красикова, виникла невипадково. 2011 року за його науковою редакцією вийшов величезний том (600 сторінок) праць Стефана Андрійовича Таранушенка «Наукова спадщина. Харківський період. Дослідження 1918–1932 рр.», де вперше з поодиноких примірників, що дивом залишилися, перевидано монографії та статті видатного мистецтвознавця, зокрема й розвідки «Хата по Єлизаветинському пр. під ч. 35 в Харькові» (1921 р.) та «Старі хати Харькова» (1922 р.) із чудовими фотографіями і кресленнями. На жаль, жодна із цих хат до наших часів не дожила. А 2008 року музей провів серед студентів НТУ «ХПІ» краєзнавчий конкурс «Місто, яке ми втрачаємо» про долю будинків, кинутих напризволяще. Протягом 2009–2012 рр. выдбулося 4 міських конкурси художньо-дослідних робіт «Харківські дворики». Отже, прагнення зберегти для нащадків візуальний образ старого українського міста, який ще остаточно не зітерся бодай на Іванівці, Новоселівці, Холодній Горі та деяких інших колишніх приміських слободах, і спричинило появу конкурсу «Останні мазанки Харкова». Мазанка, яку ми досліджували, знаходиться на вул. Щигрівській, 68. Це Липовий Гай, околиця Харкова. Розташовується хатка (збудована 1929 року разом із кам’яницею) на подвір’ї біля кам’яного будинку, вона використовувалася як тимчасове помешкання у літній період. Нині це сарай для зберігання різних господарських речей. Мазанка є класичною за своєю будовою: в основі – каркас із дерева, обмазаний шаром вологої глини, а ззовні стіни повапновано. Звичайно, через тривалий вік будівлі вже деякі її елементи (стіни, дах, стеля) є частково зруйнованими. Усередині невелика, але функціональна мазанка має дві кімнати: перша використовувалася як комора для деяких побутових речей, у другій, трохи більшій – глиняна піч, на якій не тільки готували їжу, але й відпочивали, бо складовою частиною печі є ліжечко, але сьогодні піч не застосовують. Звісно, хатка непрезентабельна і не така вже давня, однак вона зводилася за тими самими будівельними принципами, що й красуні, увічнені І. Рєпіним, С. Васильківським, П. Левченком, іншими визначними художниками. Побачивши таку мазанку, з’являється дивне відчуття перебування в минулому. Мабуть, у цьому й полягає велика сила культурних пам’яток. Тому дуже важливо зберегти такі дивні старовинні хати, як мазанки, або хоча б їх візуальний образ, щоб не тільки наші сучасники мали змогу оцінити будівельне мистецтво українського народу, але й наступні покоління побачили всю велич та красу традиційної народної культури.
Чудан А. НТУ «ХПІ» ТРАДИЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ОБРЯДОВІСТЬ і СУЧАСНІСТЬ Свята й обряди, пов’язані з ними, є важливими складовими народної духовної культури. Урочисті народні відзначання знаменних релігійних християнських і світських свят демонструють особливе світоглядне сприйняття дійсності українцями, а їх ритуальні зміни з плином часу – трансформації обрядів, пов’язані зі зміненням світогляду, з культурними взаємовпливами й навіть історичними подіями, що визначали культурний напрямок розвитку українського народу. Своєрідність української народної обрядовості склалася історично. Вона сягає давніх народних свят та обрядів. Серед зимового циклу свят особливу роль мають Різдво та давні традиції його святкування. Їх провідна ідея – словом, ділом, магічними діями інсценувати образ багатства, щастя, миру, спокою в домі на весь наступний рік. Тому підготовка до святкування Різдва була справжнім ритуалом. Найголовнішим елементом підготовки до Різдва була святкова вечеря. Усі предмети на обрядовому столі набували чудодійної сили. Визначальною була кількість страв (7, 9 чи 12), для чого використовували всі наявні в господарстві продукти. Сама трапеза відбувалася з додержанням певних правил і нагадувала розгорнуте обрядове дійство. Першу страву, яку вживають люди за Святою вечерею, є кутя, а потім уже їдять інші. Кількість страв (12) символізує дванадцятьох апостолів. В Україні є така традиція, що перед Святою вечерею всі родичі збираються разом. Бажано не запізнюватися, щоб потім цілий рік нікуди не спізнюватися (народна прикмета). Усі моляться та просять у Бога ласки й добра. Широко побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці, вівса. У старовину на Русі до Різдва підлогу в сільських хатах покривали свіжим сіном, а стіл – соломою, на яку потім стелили скатертину і ставили частування. Усе це нагадувало, що Спаситель народився не в царських палатах, а в овечому хліву й був покладений у ясла на солому. Починаючи з вечора, усюди ходили христослави (колядники) з «віфлеємською зіркою». Колядування – давній звичай зимових обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок). Побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю. Колядування не було церковним звичаєм, однак із часом його частково християнізували. Тому в тематиці колядок репрезентовано як релігійні, так і світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського й сімейного побуту. Свято Різдва відзначається і справами добродійності: у цей день щедро роздавали милостиню; у кожному будинку на христославів чекали частування чи гроші. Не прийняти колядників уважалося великим гріхом. Заможні люди вважали своїм обов’язком надіслати милостиню жебракам, хворим, удовам і сиротам. У різних місцевостях колядування мало свої відмінності. Наприклад, на Східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, а на Заході – із ляльковим або живим вертепом. У XIX ст. у багатьох міських будинках увійшло в моду робити для дітей маленький домашній вертеп. Його ставили під ялинку. Ляльок мистецьки виготовляли з паперу, вати, воску, наряджали в парчеві й шовкові каптани. Останнім часом традиція спорудження вертепу під ялинкою стала відроджуватися, ляльки для нього можна придбати навіть у магазині. На жаль, під час сучасних святкувань Різдва спостерігаємо зовнішнє дотримання традиційних обрядових дійств, без осягнення їх духовного змісту, про що свідчить такий вислів: «Даремно Христос народився у яслах, якщо Він не народився у твоєму серці». Більш популярним зимовим святом є зустріч Нового Року та розважальна програма, що його супроводжує. Свято Різдва, за вченням церкви, символізує примирення людини з Богом: Різдво сповіщає викупний подвиг Христа й оновлення людської природи, ураженої гріхопадінням прабатьків. Отже, це не просто свято, а час для усвідомлення речей надособистісних і вічних. А та сама різдвяна традиція народного величання й поздоровлення є своєрідною філософією народного світобачення, що сприяє вихованню гідності, етики спілкування, взаємоповаги в родині, усвідомленню зв’язку сім’ї, життя, праці. Дотримання таких святкових ритуалів, як на Різдво, вносить певний порядок у буття людей, молодь зростає в повазі до традицій, адже це одне з найбільш важливих родинних свят, один із найбільш магічних днів, коли кожна сім’я створює у своїй оселі атмосферу затишку, багатства, щастя й миру, співвідносячи власний вимір буття із загальним Усесвітом.
Шамарина М. НТУ «ХПИ» АНТОНИО ГАУДИ – ЖИВОПИСЕЦ АРХИТЕКТУРЫ БАРСЕЛОНЫ «Величайшее свойство произведения искусства – гармония, которая в пластических искусствах рождается из света. Свет создаёт рельеф и украшает. Архитектура – это упорядочение света», – сказал Антонио Гауди-и-Курнет. Для украинского общества чрезвычайно актуальной является задача создания архитектурной среды в гармонии с природой и человеком, а украинская культура нуждается в воплощении своих национальных особенностей посредством архитектуры в современном глобализированном мире. Изучение художественного наследия и опыта выдающегося зодчего Испании Антонио Гауди представляется полезным для решения перечисленных вопросов.
|
