Частина 1 14 страница

І. Особливості мислення: 1) здатність до розробляння декількох проблем одночасно (тут потрібна гнучкість – найважливіший аспект поведінки лідера); 2) стійкість у ситуації невизначеності (одна з головних якостей лідера, бо він не боїться невідомості або відсутності зворотного зв’язку); 3) розуміння (успішний керівник має високу сприйнятливість і розвинуту інтуїцію); 4) здатність брати керування на себе (лідер легко входить у роль керівника з моменту свого призначення); 5) наполегливість (він завзято виконує задумане, якщо навіть його погляди виявляються непопулярними); 6) здатність до співпраці (керівникові властиве уміння розмовляти з людьми, такт, можливість спілкування на будь-якому рівні); 7) ініціативність (успішний лідер є активним, здатним ризикувати); 8) енергійність (керівник витривалий, фізично й інтелектуально сильний).

ІІ. Керування емоціями: а) здатність робити ставку на інших (успішний керівник охоче передає знання, дає поради, допомагає зростанню інших); б) сенситивність (керівник вищого рівня сприйнятливий до почуттів інших, йому властива емпатія); в) ідентифікація себе зі справою (найуспішніший керівник здатний переносити невдачі без почуття поразки або приниження); г) здатність до співчуття (він уміє співчувати людині, не дозволяючи собі бути безпомічним і невимогливим); ґ) зацікавленість у зростанні організації, а не у власній кар’єрі; д) незалежність (керівник співпрацює з іншими, прислухається до них, але, ухвалюючи остаточне рішення, виявляє незалежність.

ІІІ. Особистісний ідеал: 1) гнучкість (лідер повинен бути відкритим до сприйняття нових ідей, нових способів мислення і процесів); 2) стійкість до стресу (успішний керівник не дозволяє обставинам і часу керувати собою); 3) наявність мети (лідер має тверді переконання та ясну мету); 4) керівництво співтовариством (керівник використовує свою владу і вплив на благо суспільства); 5) почуття гумору (найбільшого успіху досягають керівники, що мають почуття гумору); 6) цілісність особистісного ідеалу (лідер добре уявляє собі, який він, до чого прагне тощо).

Засвоєння цих навичок допоможе досконало оволодіти всіма ключовими аспектами лідерства.

 

Канівець М.

НТУ «ХПІ»

БАР’ЄРИ САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ СТУДЕНТА
І МОЖЛИВІСТЬ ЇХ ПОДОЛАННЯ ПІД ЧАС НАВЧАННЯ У ВНЗ

Нині проблема саморозвитку особистості є однією з найбільш активно досліджуваних в сучасній педагогічній свідомості внаслідок певних причин. Велику роль зіграло впровадження ідей гуманістичної психології в суспільну свідомість, психологію й педагогіку. Згідно з психологами-гуманістами, людина є цілісною й унікальною особистістю, здатною самостійно будувати свій життєвий шлях, просуватися у своєму вищому духовному розвитку. Гуманістична психологія наповнена вірою в людину, в її потенційні й актуальні можливості до побудови та реалізації своїх цінностей. Але самостійний вибір шляху саморозвитку не завжди може бути успішним. Для ефективного саморозвитку слід у процесі навчання створювати необхідні умови, надавати студентові підтримку й допомогу. Цьому можуть завадити бар’єри саморозвитку особистості.

Найсерйознішим бар’єром є несформованість механізмів саморозвитку, коли студент починає витрачати свої сили не на те, щоб відкривати щось нове в собі, а на боротьбу зі своїми негативними якостями. Це призводить до неправильної стратегії саморозвитку, людина виявляється нездатною відтворити бажаний образ власної особистості, виявити свої справжні життєві цілі. Чітке, диференційоване бачення себе в майбутньому (під час прогнозування успіхів і невдач), є необхідним атрибутом саморозвитку, здійснюваного в різних формах.

Наступна група бар’єрів пов’язана знерозвиненими здібностями до самопізнання. Нечітке, розпливчасте уявлення про себе, звуження сфер функціонування власної Я-концепції призводять до того, що студент ставить або нереальні, або неадекватні цілі саморозвитку. Унаслідок він одержує результати, які його не задовольняють, не дають можливості відчути себе повноправним суб’єктом, автором власного життя. Тому слід зазначити, що самопізнання та саморозвиток – взаємопов’язані й взаємозумовлені процеси. Здатність до адекватного самопізнання – умова для всебічного й цілеспрямованого саморозвитку.

Ще одним бар’єром є те, що далеко не завжди людина стає суб’єктом власного розвитку, цю функцію за неї виконують інші люди. Звідси – відсутність адекватної мотивації та цілей саморозвитку. Самопобудова особистості таких студентів залежить від випадкових подій, їм важко визначитися в конкретній ситуації, збудувати адекватні перспективи. Тому вони найчастіше нарікають на обставини, які нібито заважають їм досягнути поставлених цілей.

Можна виділити особливу групу бар’єрів, пов’язану з відсутністю навичок самовиховання, із незнанням і невмінням застосовувати такі способи, які давали б змогу «будувати себе» в потрібному напрямі й цілком реалізуватися. Часто це супроводжується відсутністю вольових імпульсів, коли студент, визначаючи для себе деякі тимчасові пороги саморозвитку й самозмінення, не витримує їх, продовжуючи поводитися, діяти по-старому. Невиконання самозобов’язань, звичайно, викликає незадоволення, глибокі сумніви в тому, що ти здатний зробити задумане. Але така постановка проблеми і спосіб її вирішення з погляду самовиховання й саморозвитку є далеко не завжди коректними.

Висновок: бар’єри саморозвитку різноманітні й визначаються індивідуальним життєвим шляхом особистості, своєрідністю цілей, зокрема й цілей саморозвитку та самовдосконалення. Лише створення сприятливих психолого-педагогічних умов під час навчання у ВНЗ і надання кваліфікованого педагогічного супроводу сприятиме пізнанню студентами самих себе й подоланню бар’єрів саморозвитку.

Кононенко О.

КНУТД

ВЛИЯНИЕ ПСИХОЛОГИЧЕСКОГО
И ПЕДАГОГИЧЕСКОГО ОБРАЗОВАНИЯ
НА ПРОФЕССИОНАЛЬНОЕ СТАНОВЛЕНИЕ СТУДЕНТОВ

Актуальным является вопрос о соотношении усилий педагогов по формированию профессиональной компетенции будущих специалистов и их духовно-нравственных принципов и убеждений, их жизненных целей и ценностей. Анализ современной ситуации убедительно свидетельствует о том, что педагоги недостаточно внимания уделяют воспитательной составляющей целостного учебно-воспитательного процесса. Частично это вызвано перегруженностью учебных планов, чрезмерно завышенной оценкой значимости специальных дисциплин в ущерб социально-гуманитарной подготовке, технократическим типом мышления определенной части профессорско-преподавательского состава, который, к сожалению, передается и прививается и студентам.

В настоящее время должна начаться интенсивная разработка проблемы психологического и физического восстановления руководителей современного будущего производства. Роль педагогики и психологии в формировании гуманитарно-технической элиты велика, поэтому изучаются научно-организационные основы оптимизации условий производства и непосредственно управленческой деятельности, создаются научно обоснованные рекомендации гуманитарно-технической элиты для руководителей по профилактике переутомления и быстрого восстановления с целью поддержания стабильной управленческой энергии и ее позитивной реализации.

Узнать студента, его духовный мир, его взгляды и жизненные цели, исповедуемые им нравственные принципы далеко не просто, далеко не каждому преподавателю он может открыть себя. Для этого необходимо быть настоящим педагогом, уважающим личность студента и его позиции, не пытаться «в лоб» заставить его отказаться от своих заблуждений, а тактично, на достаточно убедительных примерах способствовать тому, чтобы он, задумываясь и анализируя свои взгляды и поступки, мог осознать ложность некоторых исповедуемых им целей и принципов, чтобы у него самостоятельно сформировалось стремление поменять их. Только таким образом можно сформировать истинную национальную элиту – высокопрофессиональную, высокодуховную, с активной жизненной позицией.

 

Курявская Е.

НТУ «ХПІ»

ОСОБЕННОСТИ МЕХАНИЗМОВ
ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ЗАЩИТЫ ЛИЧНОСТИ

Начиная с раннего детства и в течение всей жизни в психике человека возникают и развиваются механизмы, традиционно называемые «психологические защиты», «защитные механизмы психики», «защитные механизмы личности». Эти механизмы как бы предохраняют осознание личностью различного рода отрицательных эмоциональных переживаний и перцепций, способствуют сохранению психологического гомеостаза, стабильности, разрешению внутриличностных конфликтов и протекают на бессознательном и подсознательном психологических уровнях.

В настоящее время психологической защитой считаются любые реакции, которым человек научился и прибегает к их использованию неосознанно, чтобы защитить свои внутренние психические структуры, своё «Я» от чувств тревоги, стыда, вины, гнева, а также от конфликта, фрустрации и других ситуаций, переживаемых как опасные. Термин «защитный механизм» обозначает прочный поведенческий защитный стереотип (схему, модель), образованный с целью обеспечить защиту «Я» от осознавания явлений, порождающих тревогу. Защитные механизмы (как считали Фрейд и его последователи) всегда: а) бессознательны, т. е. человек не осознает ни причин и мотивов, ни целей, ни самого факта своего защитного поведения по отношению к определённому явлению или объекту; б) искажают, фальсифицируют или подменяют реальность.

В современной психологии разделяют понятия «защитные стратегии» и «стратегии совладания со стрессом и с другими порождающими тревогу событиями». Стратегии совладания могут быть различны, но они всегда осознаны, рациональны и направлены на источник тревоги (например, студент, тревожащийся по поводу конкретного экзамена, может выбирать различные стратегии для подготовки к нему и успешного его прохождения). Защитные же стратегии предполагают бессознательное, нерациональное поведение в виде, например, забывания времени экзамена, потери конспектов или зачётной книжки; возникновения психологической зависимости от какого-нибудь человека; импульсивного злоупотребления алкоголем, курением; переедания и даже серьезных соматических заболеваний.

Основные защитные механизмы различаются по определённым параметрам: по степени обработки внутреннего конфликта; по способу искажения реальности; по степени количества энергии, затрачиваемой субъектом на поддержание того или иного механизма; по степени инфантильности; по типу возможного душевного расстройства, возникающего вследствие прибегания к тому или иному защитному механизму. Все они в той или иной мере описывают возможные варианты динамической трансформации наших желаний под давлением тревоги, угрозы, внешних или внутренних ограничений, требований реальности. В настоящее время защитные механизмы не столько классифицируются, сколько попросту включаются в одну группу по одному основному критерию – все они направлены против фрустраторов. По этому критерию различаются: 1) защитные механизмы, направленные против внешних фрустраторов; 2) защитные механизмы, используемые для защиты от внутренних фрустраторов. Существует множество классификаций защитных механизмов, но наиболее встречающимися и исследованными являются следующие: отрицание, проекция, замещение (словом, действием, фантазиями), подавление (изоляция и др.), интеллектуализация (аннулирование, сублимация, рационализация), реактивное образование, компенсация (сверхкомпенсация, идентификация, фантазии), вытеснение.

Таким образом, при взаимодействии с другими людьми следует учитывать наличие и особенности психологических защитных механизмов как у оппонента, так и у себя. Возникает вопрос о важности изучения психологической защиты в практическом плане. Общая тенденция нарастания напряженности в обществе и разных его сферах имеет следствие усиления защитных форм поведения у человека. Это обусловливает социальный заказ на практическую разработку поставленных вопросов.

 

Лазарева Е.

НТУ «ХПИ»

СТРУКТУРА ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО
САМОСОЗНАНИЯ ЛИЧНОСТИ

Процесс вхождения молодого человека в избранную им профессию – не только приобретение соответствующих трудовых навыков и умений, но и активное личностное становление, принятие профессии, вживание в неё. От того, как человек воспринимает и оценивает свою работу, свои достижения в определенной деятельности и себя в профессиональной ситуации, зависят и эффективность его деятельности, и его общее самочувствие. Поскольку профессиональное самосознание личности непосредственно связано с вопросами управления освоением профессиональной деятельностью и самоуправления в профессиональном развитии личности на различных этапах её профессионального пути, то профессиональное самосознание личности является важным источником и механизмом её профессионального развития и самосовершенствования.

Проблема развития самосознания личности является одной из ключевых в современной психологии, широко обсуждаемой в рамках отечественных и зарубежных психологических исследований.

Проблема развития профессионального самосознания, в отличие от развития самосознания в целом, специфичнее по своему содержанию и связана с профессиональной деятельностью личности – одной из основных форм жизнедеятельности человека. Исследование становления профессионального самосознания личности приобретает особую актуальность потому, что профессиональное самосознание является личностным регулятором профессионального саморазвития и самовоспитания личности, способности профессионала анализировать и оценивать свою деятельность и её результаты, свои профессионально значимые качества. Профессиональное самосознание прямо связано с осознанием человеком себя в профессиональной деятельности. Если самосознание формируется в жизнедеятельности и общении с окружающими людьми и является результатом познания себя, своих действий, психических качеств и т. д., то профессиональное самосознание – это проекция всех структурных компонентов самосознания на профессиональную деятельность.

Учитывая функцию профессионального самосознания как средства саморегуляции профессиональной деятельности, структуру профессионального самосознания можно представить следующим компонентным составом: осознание профессиональной морали и нравственности; осознание себя как субъекта профессиональной деятельности; осознание и оценка отношений; осознание собственного развития во временной связи.

В профессиональной деятельности специалиста очень важно учитывать уровень его профессионального самосознания, ведь оно непосредственно связано с вопросами освоения и управления профессиональной деятельностью, с вопросами самоуправления в профессиональном развитии личности на различных этапах ее профессионального пути. Также профессиональное самосознание является личностным регулятором профессионального саморазвития и самовоспитания личности, и поэтому результаты профессиональной деятельности выражаются, прежде всего, в способности профессионала анализировать и оценивать свою деятельность и ее результаты, свои профессионально значимые качества, а это непосредственно влияет на компетентность, а также на эффективность и плодотворность деятельности профессионала.

 

Левчук О.

НТУ «ХПІ»

ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МЕНЕДЖЕРІВ

У сучасному суспільстві практично будь-яка трудова діяльність за змістом та формою організації об’єктивно стає дедалі більш спільною. У спільній діяльності можливе досягнення суспільних потреб, інтересів та цілей, здійснення яких дає змогу існувати й розвиватися будь-якій суспільній системі, у якій живе й існує конкретна людина. Через реалізацію суспільних потреб, інтересів і цілей людина здатна ширше реалізувати свої власні потреби, інтереси, цілі.

Професійна підготовка менеджерів повинна ставити за мету формування не тільки системи знань, умінь, навичок, але й розвиток специфічних рис особистості, що відповідають вимогам майбутньої професійної діяльності. Перед ВНЗ постає серйозна проблема цілісного розвитку особистості, який передбачає наявність комунікативного потенціалу, уміння працювати в складних умовах спільної діяльності, формування толерантності під час розв’язання конфліктних ситуацій тощо. Деякі питання становлення й розвитку особистості під час підготовки до професійної діяльності та безпосередньо в її процесі подано в працях Б. Г. Ананьєва, Г. О. Балла, О. О. Бодальова, Б. С. Братуся, Н. Ю. Волянюк, Е. Ф. Зеєра, Є. О. Клімова, О. В. Киричука, Г. В. Ложкіна, С. Д. Максименка, Л. М. Мітіної, В. А. Семиченко, Е. Е. Симанюк, Т. С. Яценко та ін.

Професійна підготовка майбутніх менеджерів має спиратися на психологічні закономірності становлення особистості та враховувати специфіку поведінки й діяльності людини. Але особливі вимоги повинні висуватися до такої підготовки менеджерів, які мають здатність до спільної управлінської діяльності.

Менеджер у широкому розумінні – висококваліфікований фахівець, який володіє знаннями щодо механізмів самоорганізації суспільства та його осередків, які приводяться в дію людьми, працює за допомогою людей і здобуває результати в інтересах людей. Це особа, яка професійно здійснює функцію управління в ринковій системі відносин. Сучасний менеджер повинен оволодіти психологічними закономірностями створення іміджу, знати типологію особистості та правила спілкування, специфіку взаємодії особистості й групи в системах управління, класифікувати чинники ефективності професійної діяльності, виділяти психологічні особливості стратегії розвитку підприємства, здійснювати психологічний аналіз управлінської діяльності, розробляти методи вдосконалення систем управління. Також менеджери повинні конструктивно мислити, мати багату уяву, здібності до інновацій та створення оригінальних проектів, уміти навчати й розвивати підлеглих, формувати та створювати нові робочі місця. Майбутньому управлінцеві необхідні знання про психологічну сумісність у колективі. Психологічна сумісність – такий ефект поєднання людей, що дає максимальний результат діяльності за умови мінімальних психологічних витрат осіб, які взаємодіють. На противагу їй психологічна несумісність – нездатність узгодити дії, що перешкоджає спільній діяльності, несприйняття інших людей.

Важливою функцією майбутнього керівника є формування навичок спільної управлінської діяльності й доведення їх до виконавців. Від правильності та своєчасності управлінських рішень залежить ефективність діяльності всього колективу. Менеджер повинен бути заповзятою людиною, тобто здатним досягати конкретних економічних і соціальних цілей завдяки практичної реалізації оригінальних, нестандартних рішень, як правило, пов’язаних із немалим господарським ризиком. Менеджерові потрібні такі якості, як новаторство й оригінальність у досягненні поставлених цілей, діловитість і практичність, сміливість і винахідливість, націленість на максимально ефективне використання всіх наявних можливостей.

 

Литвинова Є.

КНУ ім. Тараса Шевченка

БАЗОВЕ ПОРТФОЛІО СТУДЕНТА-ЛІТЕРАТОРА

За сучасних умов освіту розглядають як найважливішу цінність культури, що насамперед виявляється у філології, яка вивчає письмові тексти й на основі їх змістовного, мовного та стилістичного аналізу – історію й сутність духовної культури нашого суспільства. Особливої уваги потребують майбутні літератори – письменники, літературні критики, літературознавці, бо будь-які перетворення, що відбуваються у світі, прямо залежать від їх конкурентоспроможності, рівня професійної компетентності, рівня розвитку мотиваційно-ціннісної орієнтації на свою професію. Особливістю студентів-літераторів є їх професійна спрямованість на науково-дослідну роботу, тому профілізація у ВНЗ має здійснюватися з першого курсу навчання.

Одним з ефективних інструментів навчання та оцінення компетентності студента у XXI ст. може стати портфоліо, яке в розвинених країнах є технологією автентичного оцінювання освітньої та професійної діяльності. Із нашого погляду, портфоліо студента-літератора – це система засобів і прийомів комунікації викладача та студента, спрямована на формування й розвиток компетентностей студента, професійне зростання випускника як літератора у процесі наповнення й використання портфоліо відповідно до цілей і завдань навчання, які поділяються на базове, розвивальне, професійне, творче.

Базове портфоліо студента-філолога містить основний навчальний матеріал, який наповнюється викладачем або методичним центром (відповідно до навчального плану Інституту філології, ОКР бакалавр «Укра­їнська мова та література, іноземна мова»). Зразками документів можуть бути документи, зразки літературних творів, тести, творчі завдання, навчально-дидактичні матеріали, перелік питань до іспитів тощо. Структура базового портфоліо має поділятися за курсами навчання, за основними та профільними предметами.

До основних предметів можуть бути зараховані:

1 курс: історія України, вступ до мовознавства, сучасна українська мова, російська мова, іноземна мова, латинська мова, філософія, старослов’янська мова, екологія та безпека життєдіяльності; 2 курс: політологія, міжкультурна комунікація, сучасна українська мова, іноземна мова, орфографічний та орфоепічний практикум, діалектологія, історія української мови, просодична система української мови; 3 курс: історія української культури, психологія ділового спілкування, правознавство, історія української літературної мови, сучасна українська мова, іноземна мова, педагогіка, лінгвокраїнознавство; 4 курс: стилістика і культура української мови, методика викладання іноземної мови, методика викладання української мови та літератури, сучасна українська мова, історія української літератури ХХ ст., іноземна мова (практичний курс), педагогічна практика.

До профільних дисциплін (для літераторів) можуть належати: 1 курс: усна народна творчість, історія зарубіжної літератури, давня українська література, вступ до літературознавства, давня українська література, фольклорна практика; 2 курс: історія античної літератури, історія української літератури XIX ст., історія західноєвропейської літератури, полемічний дискурс в українській літературі, лінгвокраїнознавство, курсова робота з історії української літератури, діалектологічна практика; 3 курс: історія західноєвропейської літератури, психологічні основи Public relations, історія української літератури XIX ст., історія української літератури XX ст., курсова робота зі спеціалізації, джерелознавча практика, українська мала проза кінця XIX ст. – початку XX ст., поетика, основні віхи розвитку методики викладання української літератури в навчальних закладах, живомовні джерела української мови, синкретизм стильових модифікацій в українській літературі початку ХХ ст.; 4 курс: історія російської літератури, концептуалізація історії української літературної мови, українська зарубіжна література ХХ ст., кваліфікаційна робота бакалавра, розвиток модернізму в українській літературі, історія української драматургії й театру від бароко до «Розстріляного відродження», світоглядні засади Т.Шевченка, літературна герменевтика, проблеми динаміки української літератури: від давнини до новітнього часу.

До навчального плану не включено діловодство, риторику, вивчення комп’ютерних комунікацій (соціальні мережі, skype, icq, web-сервіси) тощо.

Висновки. У статті проведено аналіз зарубіжного й вітчизняного досвіду з використання портфоліо студентів, узагальнено визначення портфоліо студента-літератора, визначено складники базового портфоліо. Потребує подальшого дослідження розвивальне, професійне та творче портфоліо.

 

Майструк О.

УДПУ ім. П. Тичини

ПОГЛЯДИ В. Н. КАРАЗІНА НА РОЗВИТОК ЖІНОЧОЇ ОСВІТИ
(ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ СТ.)

За умов глобалізаційних впливів та швидкоплинності суспільства виникає потреба у зверненні до творчої спадщини освітніх діячів і педагогів минулого, що завжди була предметом дослідження істориків педагогіки. Серед видатних вітчизняних педагогів-просвітників України була й залишається постать Василя Назаровича Каразіна, творча спадщина якого недостатньо висвітлена у дослідженнях учених історико-педагогічної науки. На сучасному етапі його просвітницько-педагогічні ідеї висвітлено у працях Н.М. Березюк, А. Г. Болебруха, Ю. Є. Грачової, В. В. Кравченка, С. М. Куделка, Н. О. Ніколаєнко, Л. В. Пироженко, О. А. Узбек, А. В. Хрідочкіна та ін.

Василь Каразін (1773–1842 рр.) – громадський діяч, просвітник і винахідник, найосвіченіша особистість свого часу, ініціатор створення першого у світі Міністерства народного просвітництва (1802), Харківського університету (1804), організатор Філотехнічного товариства (1811).

З-поміж педагогічних поглядів В. Н. Каразіна слід виокремити думку про поширення ідей просвітництва серед населення, проте у його спадщині немає окремої праці з проблем освіти. Василь Каразін порушував питання жіночої освіченості задля виховання дітей у таких працях: «Про виховання жіночої статі в нижчих станах», «Чиста правда без найменшого прикрашання і прибільшення», «Перехід Харківського інституту шляхетних дівчат» тощо. Науковець розглядав питання про призначення жінки з нижчого стану й потребу розвитку жіночого виховання й освіти. Розроблений ним проект «Про виховання жіночої статі в нижчих станах» спрямовано на здобуття освіти жінками-трудівницями. У цьому проекті було передбачено створити особливий тип школи для найбідніших дітей Харкова, щоб готувати народних учительок (бо це головне завдання держави). Важливою справою у вихованні дівчат із простого стану автор називав жіночу працю, що розподілялася за природними здібностями. Тож, на думку В. Каразіна, такий заклад є не тільки навчальним, а й благодійним, метою якого є поширення серед народу патріотизму, людяності й добрих звичаїв.

Однак освітянин зазначав, що, окрім навчання й виховання дітей в школах учительками, потрібне й домашнє виховання, яке б цілком забезпечувала жінка-матір. Тому для успішного домашнього виховання жінок їм украй необхідно здобувати освіту. Адже для того, щоб виховати хлопчиків різних станів (чи то воїна, чи то служителя церкви), майбутнім матерям потрібні різні знання, уміння й навички. Просвітник підкреслював, що вплив жінок на громадське життя, на життя держави перевершує всі інші, оскільки воно починається разом з фізичним буттям, разом із зародженням людини в материнській утробі.

Отже, дослідження позицій Василя Каразіна щодо значення розвитку жіночої освіти у вихованні молодого покоління дає змогу використати його творчий доробок у процесі розбудови сучасної системи освіти. Тому перспективними науковими розвідками вважаємо дослідження спадщини В. Н. Каразіна в галузі науково-дослідницької діяльності.

 

Межевич Н.

УО «МГУ им. А. А. Кулешова»

СИСТЕМНЫЙ ПОДХОД
К ПОНИМАНИЮ СУЩНОСТИ ФЕНОМЕНА РОДИТЕЛЬСТВА
КАК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГИЧЕСКАЯ ПРОБЛЕМА

Научные исследования последних лет (Н. С. Поспелов, Л. И. Сма­гина, М. М. Ярмолинская) выявили, что при большом научном интересе к развитию детей в семье сами родители уделяют мало внимания развитию своих детей. Прежде чем рассматривать феномен родительства, необходимо определить первичную по отношению к нему систему, составной частью которой он является. Это система семьи. За основу мы принимаем определение семьи как социальной системы: семейная система – группа людей, связанная общим местом проживания, совместным хозяйством, а главное – взаимоотношениями (А. Я. Варга). То есть родительство в качестве относительно самостоятельного образования входит в более крупную систему, каковой является система семьи. Системный подход к семье предполагает признание семьи как единого целого биологического и психологического механизма с наличием семейных взаимосвязей. Так, по мнению А. Г. Харчева, семья является исторически конкретной системой взаимоотношений между супругами, родителями и детьми; малой группой, члены которой связаны между собой брачными или родственными отношениями, общностью быта и взаимной моральной ответственностью. Исходя из этого, целевой смысл родительства – рождение и воспитание детей. Поэтому родительство – относительно самостоятельная подсистема, входящая в систему семьи в качестве относительно самостоятельного образования. Близкое, по сути, определение семьи, предполагающее наличие всех трёх типов отношений – супружества, родительства, родства, формулирует А. И. Антонов.

Необходимо отметить, что в последние годы изменился взгляд на семью как систему. Н. В. Кузнецова, Л. И. Щербич говорят о том, что современная семья рассматривается в совокупности всех присущих ей функций: производственной, репродуктивной, воспитательной, жизнедеятельности семьи, духовного общения, первичного социального контроля, сексуальной сферы. А вот Н. В. Дружинин полагает, что главной функцией семьи была и есть социализация ребенка, а прочие были лишь дополнительными.

В зависимости от характера воспитательного воздействия и возможности адаптации детей из семей в обществе М. Ю. Арутюнян выделяет следующие типы семьи: традиционная (где воспитывается уважение к авторитету старших); детоцентрическая ((в ней главной задачей родителей является обеспечение благополучного будущего детей); супружеская (главной целью является взаимное доверие и автономность ее членов). В. А. Рамих, анализируя эволюционные процессы семьи, приходит к заключению о том, что в настоящее время набирает силу супружеский тип семьи, неполная семья или материнская.

Используя принципы системного подхода, применительно к феномену родительства можно констатировать следующее: 1. Феномен родительства – относительно самостоятельная система, которая является подсистемой по отношению к системе семьи. 2. Феномен родительства можно рассматривать на двух уровнях: на уровне индивида (матери и отца) и как надындивидуальное целое. Оба этих уровня одновременно являются этапами формирования родительства. 3. Факторы, влияющие на формирование родительства, иерархически организованы на нескольких уровнях: макроуровень – уровень общества; мезоуровень – уровень влияния родительской семьи; микроуровень – уровень собственной семьи; наконец, уровень конкретной личности.