Метод равномерного поиска

 

Я колись запитав себе – чому ж мені так погано? Я прокидаюсь зранку і думаю про те, яке ж я лайно. Лягаю ввечері і думаю так само. Відповідь була проста – мені без неї погано. Як буває погано без руки, чи без ноги, чи без серця. Бо вона стала частиною мене, а тоді я, мудило й*ане, все зіпсував. Хоча, я ж хотів, як краще – щоб у неї було все і навіть більше. Що їм потрібно, цим жінкам? Я не розумію. Я – не – розумію…

Хоча, за багато-багато днів, які я б відмічав червоним маркером, як «дні без неї» (якби був психом ненормальним), зрозумів просту річ. Сімейне щастя – крихка і дуже тендітна штука, яку можуть зламати одне слово чи пару місяців неуваги. Якби ж знаття, що так буде, що вона покине мене отак, зрадивши з клятим Ігорем, та я б ніколи не подумав, що вона гляне на нього. Друзі. Це слово тепер значить зовсім не те, що пишуть у книжках. Друзі «кидають вас» і трахають ваших дружин у вас за спиною. Поки ви кривавим потом заробляєте коханій на поїздки і цяцьки. І що, що в результаті? «Мені не потрібні твої гроші, я йду від тебе». Дідька лисого! Вона йде! Ах ти ж…

 

… я не стримався тоді. Напився, зайшов до неї в спальню і вдарив. Я ніколи не бив жінок, присягаюсь, я не збирався її кривдити, та ця тендітна шия, і ці жорстокі очі. Зрадила. І не почувається винною, курва, ах ти ж клята курва…

Тому зранку її не було. Не було і речей – все забрала. Хоча, вона ніколи не любила багато речей – все, що мала, могла запхати у одну валізу, синю, на коліщатках. Завжди жартувала, віддаючи старе сестрам і купуючи нове натомість, що мобільна, а тому може зникнути в один момент, як легенький сонячний зайчик.

Отак і зникла, не лишивши навіть записки. Але я сам винен, і кляте бухло, котре… Хоча ні, це я сам. І відповідальність на мені. Я собі ніколи не пробачу, так само, як і вона, мабуть. Хоча ні, точно не пробачить. Часто казала мені – «якщо на мене колись нападуть на вулиці, я дорого віддам своє життя». А мене навіть не вдарила, просто подивилась чорними очима і замкнулась у ванній.

 

Я живу сам-один, холостяцьким життям відлюдника. На роботі мене таким не вважають, не знаю, чому я вдягаю там свою маску, але по інерції живу, як раніше. Який сенс щось міняти, якщо я вже - труп? Рано встаю і пізно лягаю, кладу щомісяця гроші до банку, сподіваючись, що буде кому їх віддавати, з радістю і готовністю. Рік тому помер батько, а за ним пішла мати. Але і про це я нікому не казав – це лише моє горе. Тому я несу цей тягар, сподіваючись, що щось зміниться.

 

І все змінилося, в один момент, так, як я і не чекав.

 

Вирішив сходити в кіно. Вперше за п’ятнадцять років у мене виникло таке бажання, і я поїхав до великого торговельного центру. Купив найбільше відро попкорну, вмостився на зручному кріслі в залі і… заснув. Просто на початку фільму. Так гарно я вже давно не спав. Прокинувся, коли мене торсала за плече прибиральниця в синьому халаті. Вона щось бурмотіла про розсипаний попкорн і свиней, які приходять в кіно, щоб насмітити і піти собі.

- Вибаче, - пробурмотів я. – Я не хотів.

- Ходять тут. Свині!- відповіла добра тітка.

Карга стара, подумав я, але одразу ж насварився на себе – дурень, постав себе на її місце. Ох, якби всі могли поставити себе на місце інших, то у світі було б менше проблем чи злості. Точно менше.

Захотілося кави. Міцної, щоб не заснути до ранку, сидіти і дивитися у вікно. Я сидів і курив цигарку, запиваючи еспресо, аж раптом… Яся! Боже, моя Ясенька, моє сонечко, у якійсь м’ятій сорочці, зі страшенними синцями під очима йшла натовпом, дивлячись кудись вдалечінь. Волосся її було заплутане і трохи скуйовджене, ніби вона щойно з ліжка. Та вигляд, як і завжди, незалежний і трохи зверхній, ось чому замість приймати її за божевільну інші хлопці косилися із захопленням. Звісно, на таку лише із захопленням і зніяковінням і можна дивитися. Який же я дурень.

Мабуть, я дуже знагла пожирав її очима, бо вона стрепенулась і втупилась у мене. І аж тут я зрозумів,що щось не так. Це не Яся. Точніше, не так – інша вона. Ні, це ж точно вона – і на руці годинник, який я їй подарував. Вона, відвівши погляд, підійшла до мого стільця. Але ніби передумала і сіла трохи збоку. Дістала цигарки. Боже, що робити, як діяти?! - всередині мене нуртувала купа питань, вирішуй! – сказав я собі і клацнув запальничкою. Руки тремтіли, як у алкоголіка якогось.

- Дякую! – сказала Яся своїм мелодійним і страшно сексуальним голосом. Я думав, що помру на місці. Від болю, страху і радості, що ось вона, сидить поруч.

Вона поглянула на мене пильніше і почала роздивлятися. І ось тут я нарешті зрозумів, що в біса не так. ВОНА НЕ ВПІЗНАЛА МЕНЕ. Як таке може бути?! Вона просто не впізнавала мене, дивилась як на зовсім чужу людину. Може, це гра? Жінки люблять гратися в ігри, ніби актриси на сцені. Гарно грає, ще подумав.

Зав’язав якусь дурнувату розмову, ніби підігруючи їй. Та я й підігрував, думав, вона грається зі мною.

 

 

- Будь ласка! Завжди радий допомогти такій красивій дівчині.

- Приємно. – вона старанно курила і блукала поглядом по мені. Виглядала напрочуд спокійною і впевненою. Ясенько, хотілося сказати мені. Прости!... - Здається, ми десь бачились. – От я дебіл, подумав про себе. Бачились, бл*.

- Можливо. – Це вона. Спокійно і без емоцій. Невже не впізнає?! Та як таке може бути.

- Я запам’ятав твій колір волосся. Він – незвичайний.

- Гм? – вона стрепенулась і подивилась на мене, пропалюючи в моїй голові дві чорні дірки, такої прекрасної форми, як її очі.

- Ну… золотий.

- А! Є таке. – Не впізнає! Я був у розпачі – завжди називав її волосся «золотим», і це було паролем. Її і моїм. Нашим маленьким секретом. А тепер – нуль емоцій. В очах – ніякого натяку на те, що вона мене знає. Не знає. От халепа.

Помовчали. Я з усієї сили намагався додуматися, що ж говорити далі, але не придумав нічого кращого, як запропонувати кави.

- Може вип’ємо кави?

- Давай. – Вона погодилась. Так просто і звичайно. Хоча моя Ясенька ніколи, ніколи б не сказала «так» - вона сказала б – «я не вживаю кави». Завжди. Її коронна фраза, за яку я прозвав її «кавовою королевою». А вона страшно ображалася і, набурмосена, щось бурчала.

У звичайній собі кав’ярні, типовій для торговельних центрів, нікого не було. Це – на краще, подумав ще я, гарячково намагаючись хоч щось придумати. Я відсилав їй знаки очима, на які вже почала реагувати навіть офіціантка. А Яся все мовчала, заглиблена у себе, десь глибоко-глибоко. Мені хотілося впасти на коліна, і благати. Вимолювати прощення, серце вилітало і ніби хотіло пробити в мені діру, опинившись в її руках. Я сьорбнув ще кави і додумався запитати.

- Чому ти сумуєш так тяжко?

Вона стрепенулась.

- Не знаю я. Справді.

- Ти занадто багато думаєш, як на мене. Чи ні? – це розмова почала здаватись мені сюреалістичною, нереальною, божевільною в дідька.

- Ти мене запитуєш?..

- Ну, якщо в мене шизофренія і роздвоєння особистості, то мабуть що в себе самого. Ти – моє альтер-его. – Чорт, в біса, та що я мелю. Мать його за ногу!... Але її очі оживилися.

- У тебе ніколи не було відчуття…

- Що ми дуже схожі?.. – завершив я. Невже, невже згадує?

І вона посміхнулась. За увесь цей час, за всі кляті дні – ось вона, моя винагорода. Але раптом мене мов блискавкою прорізала думка.

- Ага. Саме так.

- Було, аякже. І зараз є. То чому ти сумуєш?

- Так склалось. Обставини й ситуації навколо мене якось… сприяють цьому.

- Умгу. – Я мугикнув, але в голові було зовсім інше. Може, вона на наркоті? Синці під очима, і вигляд не дуже охайний, та й – не впізнає мене, її кривдника… Її очі мали б спалювати мене нафіг – натомість мило теревенить. Тут прийшла інша думка – а може… знущається?! Бачить, що я мучусь, і вирішила погратися? Так мені і треба, козлу клятому.

- Я мабуть піду. Дякую за каву!

- Та нема за що. Звертайтесь. – я мимоволі всміхнувся, хоча зі сторони виглядав, мабуть, як Сталоне, з кривою либою на залізному фейсі. Протиріччя так і прагнули роздерти мене на клоччя.

Вона встала і пішла. Клятий довбойоб! – обізвав я себе. Куди ж ти, серденько, чекай:

- А як тебе звуть?..

Вона повернулась:

- Ярина.

- А я – Орест.

- Дуже приємно!

І вона зникла. Я залишив чайові, підвівся, і тут нарешті зрозумів, що мізків у мене вже давно нема – як я міг її відпустити?! А може, в неї проблеми? Може, їй потрібна допомога? Ноги вже несли мене другим поверхом,я оббігав весь ТЦ, але не знайшов її. Стоянка! У неї ж була машина, може…

Вискочивши надвір, я встиг помітити, що за кермом сріблястої «тойоти» промайнуло її лице. Чорт, чорт, чорт! Я полетів до свого авто, стартонув і ледь не збив хлопця, що переходив дорогу з пляшкою пива у руці. Виїхавши на трасу, я гарячково намагався роздивитися, де вона. Обігнавши зо п’ять машин – добре, що була ніч, - нарешті побачив. Вона повертала направо. Я обережно повернув за нею. Головне – не привертати уваги, не газувати, бо ще злякається. Відчуваючи себе героєм як не бойовика, то як мінімум якогось серіалу, крутив кермо. Руки спітніли, від хвилювання я жував цукерки і зжував їх уже цілий пакет.

Вона прямувала кудись у бік Дорогожичів, акуратно показувала повороти, пропускала водіїв – поводилась так, ніби завжди. Вона завжди була акуратним водієм – наперекір усім штампам про «мавп з гранатами». Я намацав останню цукерку і закинув її до рота. Вона заїхала в тихий двір і припаркувалась під деревом. Кинувши машину на дорозі, я обережно підійшов до будинку, в який вона мала зайти. З трьох під’їздів два мали кодовий замок, але вона зайшла у третій. Двері трималися цеглиною, видно, хтось уже встиг попсувати механізм. Тільки б не привертати увагу.

Кроки по сходах – другий поверх, третій. Я крався, як ніндзя, принаймні, мені дуже хотілося так думати. Четвертий. Дзвін ключів – і ось вона зайшла. Вискочивши на четвертий, я встиг побачити, як закрилися двері з зеленого дерматину. Але вона не закрила їх на замок. Я стояв і слухав – ні, не зачиняється, може, забула?

Дуже хотілося зайти. Але я відсмикнув себе – ти ж її налякаєш, дурень. Де твої мізки?

Я спустився до машини, переставив її в двір і вирішив, що посиджу до ранку. Мабуть, вона ж вийде, а там – за ситуацією. Розіграю випадкову зустріч, все таке.

У генделику поруч купив подвійної кави, сидів, грівся, і на диво – не хотів спати. Нащо ти сидиш тут? – спитав сам себе. Бо це – шанс щось виправити. Але ж вона тебе не впізнала? Може, вона у біді. Може, щось трапилось з нею. То піди і перевір?.. Чорт! Я не маю права іти до неї – відповів сам собі. Як же я можу, якщо…

Мабуть, найгірша річ – це сумніви. Ми сумніваємось з будь-якого приводу. А якщо не треба було відхиляти цю пропозицію? А якщо можна було прийняти краще рішення? А якщо від прийнятого рішення все стане гірше? Якщо… тисячі якщо, і цілі сценарії, що прокручуються у голові, і нові рішення, і нові виклики – а головне, що це все – в уяві. В реальності ж є всього-на-всього одне рішення і ніяких інших шляхів.

О шостій тридцять – я звірився з радіо – Яся вийшла надвір. Але… Але це була зовсім інша дівчина. Я присягаюсь, це була ніби вона – але і не вона. В чорній короткій перуці, у шкірянці із заклепками, в руці – сумка. І я розгубився. Якби ж знаття, що треба було підійти, якби…

І я поїхав до себе у офіс. Цілий день просидів, як дурень, вдивляючись у комп’ютер, добре, хоч переговорів ніяких не планувалось – мабуть я б попсував їх у будь-якому випадку. Секретарка зі здивуванням і занепокоєнням дивилась на мене, але мовчала. Вона одна знала мене справжнього – за це я її й цінував.

Але, послухавши своє шосте чуття, я поїхав раніше. Припаркувався в тому ж дворі. Її машина стояла на тому ж місці, залишена ще зі вчора – Яся пішла пішки. А ось і вона! Забігла у під’їзд ледь не прискоком, на ходу зриваючи перуку. Треба було прослідкувати за нею – знову подумав.

За цю скажену добу, ні на хвилину не зімкнувши очей, я вперше відчув, що живий, що ще можу жити, і буду жити, що б не трапилось. Відчуття, що дрімали дуже давно, прокинулися з новою силою. Я б дуже хотів бути циніком і зі зверхністю, курячи цигарку, ділитися з колегами тим, що всі жінки – меркантильні суки і нас використовують. Та не можу – бо не можуть вони всі бути такими. Тільки не Яся. Тільки не моя маленька дівчинка.

У генделику бармен, згадавши мене, посміхнувся.

- Подвійну?

- Ага, дякую

- А що це на ніч? Тиск низький, брат? – барменові хотілося поговорити.

- Еее… Щось типу.

- А ти не один такий. Приходить тут іноді дівчина одна, вип’є віскі, тоді кавою зап’є – і йде собі. Білява така, гарна. Тільки трохи як не від світу цього. Все про урагани якісь розказує. – Бармен підмигнув мені, мовляв, чувак, ти ж в курсі, так?

- Урагани? – я не міг второпати, до чого тут урагани. – Не Ярина часом?

- Чорт, точно, це її ім’я. Я ще пробував підкотити, але вона не дуже йшла на контакт. Ніби вся в собі, як оці… ну оце… сучасна болячка така… Аспергер, во! – бармен почав іржати. Мабуть, звідкись вичитав про це. Чи по ТБ побачив.

- Асергер, кажеш? Фігзна. Це моя дружина, - майже і не збрехав. – Ще раз полізеш до неї – вб’ю. Бармен аж посірів.

- Чувак, то я ж не дебіл якийсь, я нікого ображати не хотів, чого ти зразу починаєш.

- Я просто попередив.

В машині було напрочуд тепло. Та і взагалі, погода радувала. Щоб не спати, я підспівував радіо. Була третя година ночі, а я все думав – а може постукати в її двері? Моя Яся часто не спала ночами. Вона малювала, обдумувала щось, читала. «Совушка-совушка, масляна головушка» - казав я. «Пугу!» - відповідала вона, хитро посміхаючись до мене з-за свого ноутбука. «То пугач так каже» - дражнився я. «Та іди ти!» - одразу надувала губи вона, а тоді сміялась.

Все, йду, вирішив я і попрямував до під’їзда. Зі страшним криком від мене сахнувся облізлий дворовий котяра. Що ж ти так кричиш - скривився я. Палиш всю контору.

Навшпиньки я вийшов на четвертий поверх і прислухався. За дверима було тихо. А може спить? Може, не лізь до неї?.. А може вона в біді?

Я постукав. Тиша. Ніхто не зреагував. Натис на кнопку дзвінка. Тиша. Взявшись за ручку, я обережно повернув її. Двері відчинилися з ледь чутним скрипінням. В коридорі горіло світло. Квартира була чимала, на стінах – якісь вирізки з газет, малюнки – в її стилі.

- Яся! – покликав я ледь чутно. Ніхто не відповів. – Яся! – вже голосніше. Тиша.

Шосте чуття прокинулось раптово. Я кинувся на кухню – нікого. У спальні теж її не було. Вітальня…

Яся сиділа на стільці і ніби спала перед комп’ютером. Скуйовджене волосся розметалося по клавіатурі. Голова лежала на столі. Але навіть не це привернуло мою увагу – а порожня баночка від антидепресантів. Я теж колись пив такі.

…як у тумані промайнула швидка, лікарня, бліде Ясине лице. Пам’ятаю строгого лікаря, який щось розповідав мені, заспокійливо підтримуючи за плече – мовляв, все буде добре, ми її врятуємо. Пам’ятаю, як хотілося кричати від болю, від своєї тупості і того, що міг цьому запобігти.

Світанок, як завжди, настав дуже раптово. Крайнеба почало світлішати. Я сидів під деревом на лавці і тримав у зубах незапалену цигарку, а в руках – її ноутбук. З романом. У якому була наша з нею зустріч. Описана так, ніби й справді вона не знала мене. Хоча, розповідала про когось, хто до болю мене ж і нагадував.

«Все ж я самотня… сучасна самотність не вимірюється кількістю родичів чи друзів, знайомих чи… чи чоловіком, який спить у твоєму ліжку. Чи кількістю таких чоловіків. Ми всі – самотні. Зараз, завжди, вічно.

Він десь там, працює, досягає, буде увечері. І знову мовчатиме про себе.

Як справи? Добре. Що нового? Все – як завжди.

Отак і буде сьогодні. Бо справжні ми давно сховалися за нашими заняттями і турботами. Справжніх нас уже не знайдеш так легко і просто.

Людина – мов капуста. Шар за шаром очищаємось один перед одним. От і я його знаю десь наполовину. А скільки ще треба дізнатись?.. але навіть не хочеться.»

 

Читати це було ніби відривати від засохлої рани несвіжі бинти. По-живому, боляче і страшно. Але я читав, читав далі, про іншу дівчину, про містичні події і про себе, придурка з блакитними очима і стильною щетиною. Читав діалог, дослівний, нашу розмову у кіно. Читав далі – про те, що б могло трапитися, якби я привів її додому. Читав і про себе – вона ніби бачила мене, як розкриту книгу, вона знала все про мене – що я відчував, і що б я міг сказати, якби.

Я змерз і змок від того, що нуртувало всередині. Але читав, як мазохіст, знімаючи собі шкіру. А під шкірою не лишалося навіть думок. Я плакав, вперше в житті над книгою, бо книга ця була – моє і її життя, наші життя. Її дитинство – болюче і жорстоке. Моє дитинство – простого сільського хлопчика, якого вона замінила на дівчину Аліну. І бабця з фіолетовим волоссям – наша сусідка, що часто викликала міліцію ночами, коли Ясині блукання по квартирі заважали їй спати. Стара карга у японському халаті.

 

А зранку я зайшов до неї в палату. Світило сонце, а я, ніби оновлений, вирішив сказати їй. Сказати все, що відчуваю, попросити пробачення. Може, у нас ще є шанс.

Вона підняла голову і поглянула на мене прекрасними очима. Її бліде лице на мить освітила посмішка, але потім щось трапилось. Вона страшно закричала. Вона кричала, і кричала, санітарка забігла в палату і вколола їй у руку заспокійливе.

- Вийдіть, а то вона знервується, що, не бачите?! – санітарка закрила переді мною двері.

Я стояв посеред лікарняного коридору і не розумів, що відбувається. Звідкись з-за рогу з’явилось кілька лікарів, один з них обережно взяв мене під лікоть і відвів убік.

- У Вашої дружини – важке психічне захворювання. Ми проведемо психіатричне обстеження, щоб…

А далі я не чув нічого. Писк у голові – все що пам’ятаю. Писк і тиша, від того, що моє життя все-таки закінчилося.

 

Метод равномерного поиска

Дана функция f(x)=5(x^2-x)sinx, а=0, в=3,2, малое положительное число=0,001. Затабулируем данную функцию и приведем ее к виду =5*(A1^2-A1)*SIN(A1).

Покрою отрезок [a,b] сеткой равномерных узлов с точками 0; 0,1; 0,2; 0,3; 0,4;….;3,2.

Шаг 1:

1. x⁰=a=0, x^h=b=3,2, n=32,

h= =0,1

xⁱ=0+i*0,1

2. Вычисляем значения функции в каждой точке и находим среди них максимальную.

1) f(0,1)= -0,04493

2) f(0,2)= -0,15894

3) f(0,3)= -0,3103

4) f(0,4)= -0,4673

5) f(0,5)= -0,59928

6) f(0,6)= -0,67757

7) f(0,7)= -0,67643

8) f(0,8)= -0,57388

9) f(0,9)= -0,3525

10) f(1)=0

11) f(1,1)= 0,490164

12) f(1,2)= 1,118447

13) f(1,3)= 1,878938

14) f(1,4)=2,759259

15) f(1,5)= 3,740606

16) f(1,6)= 4,797953

17) f(1,7)= 5,900406

18) f(1,8)= 7,011703

19) f(1,9)= 8,090866

20) f(2)= 9,092974

21) f(2,1)= 9,970068

22) f(2,2)= 10,67215

23) f(2,3)= 11,14829

24) f(2,4)= 11,34778

25) f(2,5)= 11,22135

26) f(2,6)= 10,72243

27) f(2,7)= 9,808368

28) f(2,8)= 8,441701

29) f(2,9)= 6,591319

30) f(3)= 4,2336

31) f(3,1)= 1,353451

32) f(3,2)= -2,05477

 

f(x^k)=mах{0;………; -2,05477)

Минимальная точка функции достигается при х= 3,2, т. е. f(2,4)= 11,34778

 

3. 2,4 [2,3; 2,5]

4. a=2,3; b=2,5

|2,5 – 2,3|<0,001,

0,2<0,001, неверное, следовательно, идём к пункту №1.

Шаг 2:

1. x⁰=a=2,3, x^h=b=2,5, n=10,

h=

xⁱ=2,3+i*2,5

2. Вычисляем значения функции в каждой точке и находим среди них максимальную.

1) f(2,32)= 11,21193

2) f(2,34)= 11,26409

3) f(2,36)= 11,30438

4) f(2,38)= 11,33241

5) f(2,4)= 11,34778

6) f(2,42)= 11,35011

7) f(2,44)= 11,339

8) f(2,46)= 11,31409

9) f(2,48)= 11,275

10) f(2,5)= 11,22135

 

f (x^k)=max{11,21193;………; 11,22135)

Максимальная точка функции достигается при х= 2,42, т. е. f(2,42)= 11,35011

3. 2,42 [2,4; 2,44]

4. a=2,4; b=2,44

|2,44 – 2,4|<0,001,

0,04<0,001, неверное, следовательно идём к пункту №1.

Шаг 3:

1. x⁰=a=2,4, x^h=b=2,44, n=5,

h=

xⁱ=2,4+i*2,44

2. Вычисляем значения функции в каждой точке и находим среди них максимальную.

1) f(2,405)= 11,3496

2) f(2,41)= 11,3506

3) f(2,415)= 11,35077

4) f(2,42)= 11,35011

5) f(2,425)= 11,3486

6) f(2,43)= 11,34626

7) f(2,435)= 11,34306

8) f(2,44)= 11,339

f (x^k)=max{11,34778;………; 11,339)

Максимальная точка функции достигается при х=2,415, т. е. f(2,415)= 11,35077

3. 2,415 [2,41; 2,42]

4. a=2,41; b=2,42

| 2,42 – 2,41 |<0,01,

0,01<0,001,неверное, следовательно, идём к пункту №1