Історія Польщі. Наприкінці 1304 р. або на початку 1305 р., використавши незадоволення у Польщі авторитарним правлінням Вацлава II

Наприкінці 1304 р. або на початку 1305 р., використавши незадоволення у Польщі авторитарним правлінням Вацлава II, до неї повернувся Владислав І Локєток. Він мав намір здобути втрачені дідичні володіння і політичні позиції. Найперше він заручився підтримкою в Сандомирській землі. Після смерті у червні 1305 р. Вацлава II йому вдалося закріпитись у згаданих володіннях. Тоді ж, напевно, він задався метою сісти на краківському престолі, стати польським правителем. Але на цей престол претендував також син Вацлава II - Вацлав III. Ставши чеським королем, він рушив походом у Польщу, щоб утвердитися на краківському троні. Проте йому не судилося перетнути чесько-польський кордон: у серпні 1306 р. Вацлав III був замордований чеськими змовниками в Оломоуці - історичній столиці Моравії. Треба зазначити, що за рік до цього він видав документ, за яким пообіцяв віддати Східне Помор'я Бранденбурзькому маркграфству, за що маркграф мав повернути йому Мейсенську марку, яку заставив маркграфству Вацлав II, але не зміг викупити.

Смерть Вацлава III повністю розв'язала руки Владиславов! І Локєтку в досягненні ним своєї мети, тим більше, що в Польщі у нього серйозних суперників не було. У 1306 р. він заволодів Малопольщею з її політичним центром Краковом, Східним Помор'ям, Ленчицькою і Сєрадзькою землями, Бжесьцько-Куявським князівством. У Кракові він зіткнувся з сильним опором з боку тамтешнього єпископа Мускати -онімеченого сілезця, який за панування Вацлава II був малопольським старостою. Не без сприяння свого прихильника - архієпископа Якуба Свінки - Владислав І примусив Мускату підкоритися.

У 1308-1309 pp. Владиславові І Локєтку довелося вирішувати проблему Східного Помор'я. Пославшися на обіцянку Вацлава II і Вацлава III стосовно Східного Помор'я, Бранденбурзьке маркграфство його окупувало, опираючися на підтримку тамтешнього німецького міщанства і рицарства та можновладного роду Свєнців, незадоволеного втратою намісницької влади, яку він мав за Вацлава II. Командувач польської залоги, яка захищалась у гданському замку від бранденбуржців-обложників, звернувся до Владислава І із закликом надіслати військову допомогу. Князь, що перебував тоді в Малопольщі, не мав можливості допомогти і дозволив йому звернутися до Тевтонського ордену з проханням вигнати бранденбуржців з окупованої ними території. Князь пообіцяв, що у випадку надання допомоги орденом видатки останнього, пов'язані з нею, винагородить відповідною грошовою сумою. Орден на прохання відгукнувся і у 1309 р. вигнав бранденбуржців зі Східного Помор'я, проте Владиславові І його не повернув, більше того, винищив польську залогу у Ґданську.

Спроби Владислава І у 1309 р. вмовити орден повернути йому Східне Помор'я не вдалися. Провінційний магістр ордену заявив, що воно може бути повернене тільки після сплати обіцяної князем грошової винагороди, але запросив таку суму, якої Владислав І сплатити не міг, а можливо, й не хотів. Князь також відкинув пропозицію ордена викупити у нього даний регіон. У тому ж 1309 р. орден придбав його у Бранден-бурзького маркграфства, вважаючи, що воно на нього має право відповідно до згаданих обіцянок Вацлава II і Вацлава III. Польська держава втратила Східне Помор'я, як виявилося, на півтора століття. Утвердження ордену в ньому дуже зміцнило його геополітичне становище в південній Прибалтиці. Одним із виявів цього стало перенесення 1309 р. резиденції великого магістра ордену з Венеції до Марієнбурга (Маль-борка). Слід також мати на увазі, що у 1304 р. хрестоносці взяли в заставу у князя Добжинської землі Сємовіта її частину - Міхаловську землю; 1317 р. вони її купили і приєднали до Хелмінської землі.

У 1311 р. німецьке міщанство Кракова на чолі з війтом Альбертом піднялося проти Владислава І Локєтка. Підтримане німцями Сандомира, Вєлічки й Мєхова, воно

Доба роздробленості

оголосило, що визнає своїм правителем чеського короля Яна з Люксембурга (1310-1346), який вважав себе спадкоємцем на польському престолі Вацлава II і Вацлава III, хоч останній польським королем не став. Князь у 1312 р. бунт придушив. Учасників його було суворо покарано, правда, Альбертові вдалось уникнути розправи, він вчасно втік з Кракова. Владислав І обмежив офіційне використання в Кракові німецької мови на користь латинської, скасував дідичний характер війтівства у ньому. Відтоді тутешній війт призначався польським правителем. Відповідно зросла роль ради в міському житті.

Важливим політичним успіхом Владислава І було поширення влади на Велико-польщу. Після 1299 р. вона опинилася, з волі місцевого рицарства й духовенства, під пануванням ґлоговського князя Генрика III. За Вацлава И Генрик III був велико-польським князем номінально. Після смерті Вацлава II політичне значення Генрика III зросло. Помираючи 1309 р., він залишив п'ять синів, які у 1312 р. так поділили між собою Великопольщу: Генрикові IV Вірному, Янові і Пшемкові дістався Познанський уділ, Конрадові І і Болеславові - Калісько-Ґнєзненський уділ. Пронімецька політика цих князів, успадкована від батька, і особливо те, що вони зреклися своїх прав на Східне Помор'я на користь Бранденбурзького маркграфства, викликало у Великопольщі крайнє незадоволення. Це спричинило практично безопірне встановлення у ній влади Владислава 1 Локєтка у 1314р.

Уже після утвердження 1306 р. в Кракові в гербі і на печатках Владислава І з'явилася королівська корона. З 1313 р. він титулувався як "дідич Польського королівства", "князь Польського королівства", "князь усього Польського королівства". Так свідомо через канцелярію Владислава І поширювалося територіальне і державно-правове поняття Польського королівства, пов'язане з його ім'ям. Князь вичікував зручного моменту, щоб стати королем. У червні 1318 р. з'їзд світських і церковних достойників, що відбувся в Сулєйові, ухвалив адресоване папі звернення з проханням дати згоду на коронацію Владислава І. Папа Іоанн XXII дав у своїй резиденції в Авіньйоні, що у Франції, таку згоду, хоч і в завуальованій формі, спричиненій тим, що до нього звернувся Ян Люксембурзький з проханням не допустити коронації Владислава І, мовляв, той не має права на польський королівський трон. Ян Люксембурзький стверджував, що має таке право і невдовзі представить папі відповідні докази. На згоду папи, вигідну Владиславов! І, певною мірою вплинуло те, що у тогочасній боротьбі за королівсько-імператорський трон між Людовіком IV Баварським і Фрід-ріхом Габсбургом Ян Люксембурзький підтримував першого, тоді як папа - другого.

Коронація Владислава І Локєтка відбулася в краківському кафедральному соборі 20 січня 1320 р. Королівську корону та інші королівські інсиґнії було виготовлено в Кракові. Вінчав Владислава І на трон, "згідно з волею папи", як сказано в тогочасних джерелах, архієпископ Яніслав. Краків уперше став місцем кооо-

Рис.5. Погруддя Владислава І Локєтка з надгробка у Вавельському кафедральному костелі (друга чверть XIV ст.).

нації. Сталося це тому, що Владислав І мусів зважати на бажання папи, щоб його коронація не заділа надто претензій Яна Люксембурзького на польський трон - папа