Культура. У Давньопольській державі розвиток культури був зосереджений головним чином у політичному її центрі й відбувався передовсім завдяки підтримці правителя

У Давньопольській державі розвиток культури був зосереджений головним чином у політичному її центрі й відбувався передовсім завдяки підтримці правителя, його двору. Роздробленість сприяла культурному розвиткові регіонів та уділів. Розвій культури підтримували не тільки князівські двори, а й великі світські феодали, вище духовенство, а з XIII ст. - й верхівка міського населення. Розширення географії та соціального складу замовників і споживачів культури та економічне піднесення, що було матеріальною її підпорою, призвели до важливих якісних змін у ній, внаслідок чого в XIII ст. вона стала активніше включатися в загальноєвропейський культурний процес, культурне збагачення Європи.

Помітні зрушення сталися в освіті. Збільшилася кількість кафедральних шкіл, у середині XII ст. з'явилися колегіатські школи. Під кінець XIII ст. кафедральних шкіл було 13, колегіатських - 14. У першій половині століття виникають приходські школи, переважно в містах з ініціативи і за матеріальної підтримки магістратів. Цих шкіл порівняно з кількістю приходів було дуже мало. Діяли монастирські школи, підпорядковані керівництву провінцій відповідних орденів, тоді як кафедральні, колегіатські і приходські школи перебували у віданні керівництва єпархій.

До середини XIII ст. програма навчання в кафедральних і колегіатських школах включала в себе тривіум - граматику, діалектику, риторику. У 1267 р. у вроцлавській, 1302 р. в познанській кафедральних школах почали викладати предмети другого, вищого освітнього рівня,що становили квадривіум - музику, арифметику, геометрію, астрономію. Разом тривіум і квадривіум охоплювали т.зв. сім вільних мистецтв. Не виключено, що елементів квадривіуму з останньої чверті XIII ст. навчали і в ряді інших кафедральних шкіл та в окремих колегіатських школах. Таке часткове викладання його могло мати місце в цих типах шкіл до середини XIII ст. Приходські школи працювали за елементарною програмою, яка зводилася до навчання латинської мови, катехизису, можливо, церковного співу. 64

Доба роздробленості

Викладання, як і в часи Давньопольської держави, велося переважно латинською мовою. Поступово керівництво церкви почало звертати увагу на необхідність належного знання педагогами польської мови з метою її використання в навчальному процесі. Так, провінційний синод у Ленчиці 1257 p., який проходив під головуванням архієпископа, виносячи рішення про відкриття приходських шкіл, заборонив приймати вчителями німців, "оскільки вони не володіють достатньо польською мовою і не можуть пояснювати польською мовою латинських авторів". А провінційний синод 1285 р. постановив, що ректорами кафедральних шкіл можуть бути тільки ті, хто добре знає польську мову і вміє викладати нею. Дехто з поляків продовжували своє навчання в італійських і в Паризькому університетах, деякі з них здобували там ступінь магістра вільних мистецтв.

Книги, світські і духовні, надалі писалися тільки латинською мовою. Зі світської літератури найвизначнішою пам'яткою була Польська хроніка Вінцентія Кадлубека. Виходець з рицарського роду, В. Кадлубек після здобуття шкільної освіти у Польщі навчався в Парижі або Болоньї, де здобув ступінь магістра. Був канцлером при князі Казимирові II Справедливому, за дорученням якого склав свою хроніку; у 1207-1218 pp. - краківським єпископом, аз 1218 р. до своєї смерті (1223) - монахом цистерціанського монастиря в Єнджейові. Хроніка, писана перед 1207 р. на основі хроніки Галла Аноніма, усних свідчень, документів, власних авторських спостережень, складається з чотирьох книг, в яких ідеться про події від найдавніших часів до 1202 р. Цінною є лише розповідь про події після 1113р., яким завершується хроніка Галла Аноніма, особливо про час правління Казимира II Справедливого. Хроніка свідчить про велику ерудицію В. Кадлубека. Написана образною, вишукано-образною мовою, наскрізь пронизана патріотизмом і релігійністю її автора, вона мала величезний вплив на краківське інтелектуальне середовище, польську історіографію до XV ст., була свого роду посібником з історії Польщі.

Під кінець XIII ст. виникає Великопольська хроніка невідомого автора. Вона входить до зводу різних матеріалів, імовірно підготовлених для складання великого історичного твору. Хроніка написана у Познані, ділиться на 164 розділи, які можна розбити на дві частини; перша, менша, заснована на хроніці Вінцентія Кадлубека, друга, незавершена, висвітлює польські події XIII ст., головним чином великопольські. Розповідь у хроніці доведена до 1271 р.

Приблизно тоді ж була створена анонімна Сілезько-польська хроніка, в якій головним чином викладаються події в Сілезії у XIII ст. На першу чверть XIII ст. припадає поява Польської хроніки Дзсжви або Мєжви, яка значною мірою є результатом переробки хроніки В. Кадлубека, а в частині, що стосується XIII ст., є оригінальною.

XIII ст. вважається.олотим віком польського річникарства. З'явилися нові річники, змінився характер порічних записів у них: від сухої реєстрації подій розповідь наблизилася до опису в хроніках. Річники XIII ст. є в основному продовженням Краківського капітульного річника, зробленого на основі трьох його копій. Хронологічно перша з них виготовлена у 1120 р. і відома як Свєнтокшиський річник. Інші дві копії знято 1190 р. Одна з них стала Познанським капітульним річником, другу було зроблено в бенедиктинському монастирі Любіна, що у Великопольщі. Близько 1266 р. і в кінці XIII ст. виготовлені повніші від попередніх копії давнього Краківського капітульного річника, який згодом безслідно зник. Копія кінця XIII ст. поклала початок групі річників, переважно монастирських. У першій половині XIII ст. виникають річники, які не ґрунтуються на копіях Краківського капітульного річника або ж на ньому самому. Спершу таке річникарство з'явилося у Великопольщі, потім - у Сілезії, Мазовії.

З духовної літератури найбільше значення мали написані в середині XIII ст. два житія св. Станіслава. Автором одного з них був Вінцентій із Кєльц (Кєльчи).

Історія Польщі

Польською мовою складались пісні, що їх співало рицарство перед початком битви. Видатною пам'яткою є рицарська пісня, яка починається зі слів "Богородиця Діва" ("Bogurodzica Dziewica"); дві перші її строфи були відомі в ХНІ ст. (можливо й раніше), а наступні складені в XIV-XV ст. Найдавніший запис цієї пісні датований 1407 р.; не виключено, що вона відігравала роль гімну.

У ХНІ ст. зароджується польська наука. Найвизначнішим її представником був Вітелло (помер 1314 р.) - природознавець, астроном, філософ. Уродженець Сілезії, він свою наукову долю пов'язав з Парижем, де уклав багатотомну працю під назвою Perspectiva. У ній узагальнено досягнення в галузі математики й оптики, подано власне розв'язання проблем, що стосуються цих наук. Праця Вітелло набула європейського розголосу і впродовж кількох століть була настільною книгою вчених. Відомо, що з нього черпали матеріал для своїх досліджень Леонардо да Вінчі і Иоганн Кеплер. Магістр Франко з Польщі був автором трактата про астрономічний прилад torquetum, написаного у Парижі в останній чверті XIII ст.; Миколай з Кракова - професор університету в Монпельє, був автором двох медичних трактатів. Марцін Поляк, перу якого належить Історія пап та імператорів, написав також широко знаний посібник з канонічного права.

Поляки зробили свій внесок у справу пізнання й опису віддалених країн і народів. Так, у подорожі до Монгольської імперії, проведеній за дорученням папи Іннокентія IV у 1245-1247 pp. під керівництвом Джованні Плано да Карпіні, взяв участь францисканець Бенедикт Поляк.

Близько 1270 р., а можливо дещо пізніше, був здійснений німецькою мовою запис звичаєвого права, що діяло в другій половині XIII ст. на польських землях, які перебували під пануванням Тевтонського ордену. Запис, зроблений для потреб ордену, в літературі звуть Найдавнішим зводом польського права, Правом поляків, Польською правдою, а також Ельблонзькою книгою, бо він був виявлений у Ельблонзі. Цей документ зберігся не повністю, до нас дійшли тільки 29 перших його статей. Він містить приписи стосовно судочинства й карного права.

До середини ХНІ ст. продовжувалося спорудження храмів у романському стилі. До найвизначніших сакральних будівель належать кафедральні собори у Вроцлаві, Плоцьку і Влоцлавку, колегіатські костели у Крушвіці, Тумі під Лєгніцею, Опатові, монастирські костели в Тшемєшні, Червінську над Віслою, Стшельні, приходський костел у Вроцлаві.

З тогочасної світської архітектури збереглися лише фрагменти, головним чином тому, що вона була дерев'яною. Так, від вавельського романського замку дійшла до нас зала нз 24 стовпах, від лєгніцької резиденції князя Генрика І Бородатого - окремі частини.

На початку XIII ст. у Польщу став проникати готичний стиль,який зародився в середині XII ст. у Франції. Поширився він насамперед в Сілезії, а звідти - у Малопольщі, Великопольщі, Мазовії, Куявії. Іншим шляхом готика дісталася до Західного і Східного Помор'я. Спершу готика заявила про себе окремими елементами у романських будівлях. До останніх належать такі визначні пам'ятки, як цистерціанські костели в Єнджейові, Копшивніці, Сулєйові, Вонхоцьку. Згодом Готика почала витісняти в архітектурі романський стиль, так що в першій половині ХНІ ст. з'явилися храми, де вона стала панівною. До них, зокрема, належать костели св. Трійці в Кракові, св. Якуба в Сандо-мирі, костели в Сончі, Завіхості; тут романський стиль представлений порівняно незначними елементами. З середини XIII ст. готика запанувала безроздільно. Це видно на прикладі кафедрального собору і костелу св. Хреста у Вроцлаві, будівництво яких розпочалось відповідно у 1233 і 1288 рр., а також костелу св. Марії в Кракові, закладеного в кінці XIII ст. Особливо велику увагу спорудженню готичних храмів

Доба роздробленості

приділяли домініканці і францисканці; одні й другі започаткували в Польщі запозичення готичних зразків будівництва. Готичних пам'яток світської архітектури XIII - першої чверті XIV ст. не збереглося, за винятком кріпосних споруд у ряді міст: замки та палаци князів і можних переважно будувалися з дерева. Високі, гострошпильні готичні храми, розраховані на максимальний вияв релігійності віруючих, споруджувалися на основі принципово нових технічних рішень. А вони були можливі при використанні цегли як будівельного матеріалу. Тож готичні храми зводились здебільшого з цегли.

У тісному зв'язку з архітектурою розвивалося барельєфне литво. До найдавніших його пам'яток відносяться бронзові двері ґнєзненського кафедрального собору, виготовлені у Польщі в 1173-1177 pp. французом або італійцем Петром. На них зображено 18 сцен з життя і мучеництва св. Войцеха. Подібного характеру є двері, виконані в середині XII ст. в Магдебурзі для плоцького кафедрального собору. На них показано князя Болеслава IV Кучерявого з дружиною, плоцького єпископа Александра, трьох майстрів, що ці двері зробили, й сцени зі Старого і Нового Завіту. З невідомих причин вони потрапили не до Плоцька, а до Новгорода Великого, де й дотепер прикрашають вхід до храму св. Софії. Велику цінність становить сучасна згаданим гнєзненським дверям гіпсова плита в підлозі вісліцького колегіатського собору, яка представляє три постаті, що стоячи моляться, напевно, Казимира II Справедливого, його дружини та сина.

 

Рис.6. Кафедральний собор у Ґнєзно (сучасний вигляд після перебудови у XVcm.) та його відомі бронзові двері з барельєфами сцен життя св. Войцеха, відлиті у 1175р.

Визначною пам'яткою мистецтва є 29 мініатюр, що прикрашають біблію плоцького кафедрального собору. Одна з них зображає під виглядом Давида Болеслава IV Кучерявого, що сидить на троні, а друга - під виглядом Есфіри - княжу дружину з діадемою на голові, у платті візантійського крою, з факелом у руках.