Польський суспільно-політичний рух

Ліберально-демократичні ідеї та парламентські системи країн Західної Європи демонстрували перевагу згуртування прибічників певної ідеології та створення політичних партій для реалізації програмних цілей. Польська історія XIX ст. знає чимало легальних і нелегальних організацій, що ставили перед собою конкретні завдання. В умовах формування нових політичних систем функції таких організацій набували відмінного значення. Новочасні політичні партії ставили за мету опанування державної влади й проведення державної політики відповідно до власних ідеологічних засад і програмних цілей. Такі партії, на відміну від попередніх елітарних угруповань, прагнули поширити свою ідеологію на маси, здобути їхню підтримку й опору в опануванні політичної влади.

Найперше прагнення створити новочасні політичні організації виявили прихильники соціалістичної ідеології. До об'єднання їх штовхали як переслідування з боку державних інститутів, так і політичних та ідеологічних опонентів. Перші соціалістичні партії виникли в країнах Західної і Центральної Європи в 60 - 70-х роках XIX ст. їхні ідеологи спиралися на ідеологічні постулати К. Маркса і Ф. Енгельса, які бачили силу соціалістичного руху в опорі на робітництво як клас, зацікавлений у ліквідації приватної власності на засоби виробництва і встановленні справедливих суспільних стосунків.

Польський соціалістичний рух на початку 90-х років пройшов випробування в діяльності низки соціалістичних організацій та партій попереднього десятиріччя (див. вище). Розпорошені організації та групи польських соціалістів продовжували нелегальну діяльність у всіх трьох дільницях земель колишньої Речі Посполитої та в еміграції. їх керівники шукали зв'язку з робітничими масами. У Королівстві Польському нелегальну діяльність провадили організації: II Пролетаріат, очолюваний соціологом і публіцистом Людвіком Кульчицьким, а також Союз польських робітників (Я. Танський, Ю. Марх-левський) та ін. Між польськими соціалістами існували серйозні ідейні розбіжності щодо форм і методів досягнення соціалізму, незалежності Польщі, ставлення до інших рухів та організацій.

1889 р. на з'їзді соціалістів європейських країн в Парижі було засновано II Інтернаціонал - міжнародну робітничу організацію, покликану згуртувати соціалістів різних країн у боротьбі з капіталістичним устроєм. У його роботі взяли участь польські соціалісти з різних дільниць та еміграції. На ньому було схвалено щорічно 1 травня святкувати день міжнародної солідарності робітників. Перше святкування у 1890 р. мало скромні розміри і обмежилося невеликими вічами у Варшаві, Львові, Лодзі. Але вже у 1892 р. 1 травня ознаменувалося масовими робітничими страйками і демонстраціями з вимогами 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці тощо. Проти робітників Лодзі, Варшави та інших міст було використано жандармерію і війська, у зіткненнях з якими впали перші жертви. Масові заворушення у травні 1892 р. засвідчили, що соціалістичні ідеї знаходили розуміння серед робітництва. Брутальні методи російського царату в боротьбі проти соціалістів і робітників, усіх демократичних сил породжували радикальні тенденції в робітничому русі, орієнтацію на революційні методи опору.

По-іншому склались умови для діяльності соціалістів у Австро-Угорщині і Німеччині. Тут 1890 р. були скасовані виняткові закони проти соціалістів, і вони отримали можливість легальної діяльності. Соціал-демократичні партії цих країн розпочали активну пропагандистську діяльність серед мас, обіцяючи проведення через парламенти реформ у дусі демократії і соціалізму. У 1892 р. група польських, українських та

Історія Польщі

єврейських соціалістів Галичини створила у Львові Соціал-демократичиу партію Галичини як складову частину Австрійської соціал-демократичної партії. Вона підтримала гасла демократизації устрою Австро-Угорщини через запровадження загального виборчого права, розширення соціального законодавства, обрання своїх представників до Державної ради і крайового сейму. Провідні ідеологи партії І. Дашинський, Г. Ліберман, Г. Діаманд прагнули поєднати соціальні вимоги із завданням відбудови незалежності Польщі в кордонах 1772 р., обіцяючи іншим народам автономні права. У 1897 р. вони переіменували організацію на Польську соціал-демократичну партію Галичини і Цєшинської Сілезії (ППСД), після чого з неї вийшла більшість українських соціалістів, створивши окрему Українську соціал-демократичну робітничу партію.

Польські соціалісти, розділені кордонами різних держав, змушені були розв'язувати складні ідеологічні проблеми. Одною з головних була справа незалежності Польщі, Від початків соціалістичного руху тривали дискусії про гасло незалежності Польщі. Прибічники незалежності вважали, що соціалістичний рух повинен повалити три уряди й утворити незалежну Польщу в кордонах 1772 p., а тоді проводити соціальні перетворення в інтересах трудящих мас. Вони спиралися на попередні висловлювання К. Маркса і Ф. Енгельса в польській справі, які пов'язували успіх соціалізму в Європі з ліквідацією трьох монархій - Росії, Німеччини й Австро-Угорщини. Речником такого підходу виступав Б. Лімановський і група діячів еміграції, згуртованих навколо паризького видання Побудка. Інші польські соціалісти доводили, що соціалістична революція в Європі ліквідує соціальний та національний утиск і призведе до утворення федерації соціалістичних країн, для якої національне питання буде другорядним. Розвиток робітничого руху в європейських країнах у 90-х роках XIX ст. штовхав соціалістів до прискорення вироблення політичних програм і організаційного об'єднання.

Ініціатива згуртування польських соціалістів вийшла від еміграційної групи Б. Лімановського, яка проголосила програму поєднання соціалістичного руху з 100-річною традицією боротьби за незалежність Польщі. Ця ідея знайшла розуміння серед інших соціалістичних груп польської еміграції, зокрема групи Пшедсвіту на чолі з С.Мендельсоном. У листопаді 1892р. 18 відомих польських соціапістів-емігрантів на з'їзді у Парижі заснували об'єднану Польську соціалістичну партію (ППС). Рішення з'їзду на перший план ставили завдання утворення незалежної демократичної Польської республіки, до якої повинна увійти всі землі колишньої Речі Посполитої. Соціальні вимоги включали 8-годинний робочий день, соціальне забезпечення, рівноправність усіх громадян. Непольським народам обіцяли федеративний устрій та рівні національно-культурні права на засадах добровільного входження у федерацію. Наголошувалося на потребі співробітництва з соціалістами та опозиційними рухами країн, що окупували Польщу. Надалі передбачався поступовий перехід до соціалістичного устрою з усуспільненням землі та засобів виробництва. Основної діяльність партії переносилась до окупованих дільниць, в еміграції залишався Закордонний союз польськіа соціалістів (ЗЗСП), який продовжував видавати часопис "Пшедсвіт".

Ініціатива емігрантських соціалістів знайшла відгук у польських землях. На початку 18932р. до ППС приєдналися групи польських соціалістів з Вільно (група Юзефа Пілсудського (1867-1935), Варшави (групи II Пролетаріату і Союзу польських робітників). Однак вже влітку 1893 р. деякі соціалістичні діячі не погодилися з "націоналістичною" програмою ППС, вважаючи недоцільним відновлювати незалежну Польську державу. Вони вважали головним завданням партії проведення соціалістичної революції. Ці діячі, серед яких провідну роль грали Броніслав Весоловський (1870-1919), Роза Люксембург (1871-1919), Юліан Мархлевський, утворили партію Соціал-демократія Королівства Польського (СДКП), почали видавати в Парижі свій друко-

На початку XX століття

ваний орган Справа роботніча. На її сторінках ідеологи СДКП критикували програму ППС, доводили, що капіталізм інтегрує польські землі в складі понаднаціональних суспільно-господарських систем і руйнує міждержавні кордони, а ідея відбудови національних держав служить інтересам консервативної шляхти і відсталого селянства.

Ідейні спори між представниками ППС і СДКП продовжилися на конгресах II Інтернаціоналу, де вони силкувались одноосібно презентувати польський соціалістичний рух і відстоювали власні позиції в національному питанні. Доктринальний підхід до справи з обох сторін поглиблював розкол у польському робітничому русі. Він віддзеркалював також розкол у міжнародному робітничому русі зламу століть, де зіткнулися дві течії - революційна і реформістська. "Революціонери" не бачили іншого шляху побудови соціалізму, крім повалення існуючих порядків; "реформісти" стверджували можливість досягнення програмної мети з допомогою поступових суспільних реформ. У європейських соціал-демократичних партіях на той час зміцнювалася реформістська течія. Керівники II Інтернаціоналу з недовірою ставилися до програми ППС: вони вважали, що ідеологи партії не прагнуть соціалізму, а лише намагаються прилук чити до національного руху робітничі маси; крім того, розпад Німеччини й Австро-Угорщини здавався європейським соціалістам небажаним явищем, яке може призвести до європейської війни. На черговому міжнародному конгресі соціалістів 1896 р. в Лондоні всупереч запереченням з боку СДКП була схвалена резолюція, яка стверджувала право націй на самовизначення.

Програму ППС підтримало багато соціалістів Королівства Польського, за неї висловилася ППСД. ППС повільно розбудовувала свої нелегальні організації в Королівстві Польському, Литві, Україні, роблячи наголос на просвітницькій роботі. Конспіративним органом партії була газета Роботнік, яку видавав і редагував Ю. Пілсудський. Його впливи в ППС зростали, він згуртував навколо себе групу діячів і публіцистів, до якої входили Станіслав Войцєховський (1869-1953), Александр Дембський, Іґнацій Мосьціцький (1867-1946), Вітольд Йодко-Наркевич (1864-1924) та ін. Група посіла впливові позиції в керівному органі ППС - Центральному робітничому комітеті (ЦКР). ППС об'єднувала різнорідні групи соціалістів, серед яких були прибічники поєднання завдань соціалістичної перебудови з правом націй на самовизначення (К. Келлес-Крауз), співробітництва з російськими соціалістами (М. Кульчицький) тощо. Група Ю. Пілсуд-ського відмовлялася від співпраці з російськими опозиційними силами, вважаючи неможливим будь-який компроміс з метою збереження Росії та її перебудови на демократичних засадах.

СДКП зосередила діяльність на організації робітничих виступів - страйків, демонстрацій. Наслідком цього був арешт майже всього активу партії. На кілька років вона припинила діяльність, а залишки організації приєдналися до ППС. Відновлення діяльності СДКП було пов'язане з приїздом до Варшави 1899 р. молодого соціаліста Фелікса Дзержинського (1877-1926). Йому вдалося відбудувати організаційні структури партії, яка отримала назву Соціал-демократія Королівства Польського і Литви (СДКПіЛ), встановити контакт з групою емігрантів (Р. Люксембург, Ю. Мархлевський, Л. Йогіхес). СДКПіЛ наголошувала на спільній боротьбі з російськими соціалістами проти царату. У 1903 р. представники СДКПіЛ взяли участь у ІІ-му з'їзді Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), який констатував її розкол на більшовиків і меншовиків. Польські соціал-демократи солідаризувались з російськими більшовиками, але зазнали серйозної критики з боку їхнього керівника В.І. Ульянова-Леніна (1870-1924) за доктринерську позицію в національному питанні.

У землях Пруссії робітничий рух розвивався легально. Активну політичну діяльність проводила Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), втягуючи до своїх лав