Історія Польщі. школа була провідником ідей онімечення населення

школа була провідником ідей онімечення населення. Однак польська громадськість відповіла на асиміляторські дії уряду поширенням приватної освіти й патріотичного виховання (див. вище).

У Галичині в другій половині XIX ст. шкільництво перейшло під управління поляків. У 1872 р. крайовий сейм запровадив обов'язкову безкоштовну чотирирічну освіту для дітей. Кількість шкіл на кінець століття перевищила 3,5 тис. Завдяки цьому відсоток неписьменних зменшився з 95 % у 1867 р. до 56 % у 1900 р. Викладання велося польською мовою (українських шкіл було значно менше, а їхній розвиток стримувався). Розвиток шкільництва контролювала Крайова шкільна рада, в якій засідали польські консерватори. До кінця століття кількість гімназій зросла до 27, а їх учнів - до 13 тис. Загалом середня освіта залишалася малодоступною. Як польська, так і українська громади вдалися до створення приватних шкіл і гімназій, заснування численних громадських організацій і товариств, які опікувалися поширенням знань серед нижчих верств, організовували читальні, бібліотеки тощо. За зразком Познанщини, 1879 р. ксьондз С Сто-яловський дав поштовх діяльності Товариства народної освіти і праці, яке незабаром перетворилось у Товариство рільничих гуртків (1882), що дбало про розвиток освіти і агрокультури селян. У 1891 р. поет А. Асник очолив нове Товариства народної школи, яке почало діяти в Кракові. Воно засновувало і утримувало початкові та середні школи, бібліотеки і читальні, видавало і поширювало літературу для селян, провадило культурну діяльність.

У цей час важливого значення набула діяльність члена Товариства національної освіти у Варшаві, педагога і видавця Конрада Прушинського (1851-1908) - автора численних букварів і книжок для народу, котрі видава під псевдонімом Казімєж Промик. У 1875 р. з'явилося перше видання його Елементажа (букваря для самоуків), з якого навчалися тисячі селянських дітей. Ця книга витримала 62 видання накладом 1,2 млн. примірників.

Вища освіта залишалася доступною переважно для заможних соціальних верств -шляхти, урядовців, інтелігенції. Університети налічували по кілька сотень студентів і перебували під пильним наглядом влади. У 1869 р. варшавська Головна школа була перетворена в російський імператорський університет з російською мовою викладання. 1 все ж польська молодь здобувала освіту у Варшавському університеті, а також інших університетах Російської імперії (Московському, Київському, Одеському). Університетські осередки, незважаючи на суворий контроль властей, залишалися центрами поширення новітніх наукових і суспільних ідей. Не випадково діячі соціалістичного і демократичного руху часто були випускниками університетів. У 90-х роках в університетах Росії навчалось понад 2 тис. поляків. Ще понад 1,5 тис. студіювали в європейських університетах, де брали участь у діяльності різних громадсько-політичних організацій.

У Німеччині польських вищих шкіл не було, і поляки навчались у німецьких або західноєвропейських університетах. Натомість у Галичині вища школа перейшла під контроль польських властей краю. Поступово було полонізовано Краківський та Львівський університети, куди приїжджала на навчання також польська молодь з Росії та Німеччини. У 1877 р. було створено Львівську політехніку і незабаром Вищу рільничу школу в Дублянах поблизу Львова. Наприкінці століття в Краківському університеті працювало 164 викладачі, навчалося 1,4 тис. студентів, у Львівському університеті -відповідно 147 і 2 тис, Львівській політехніці - 58 і 760. У цей час з'явилися паростки конфлікту міхс польськими та українськими студентами Львівського університету, який незабаром переріс у гостре політичне протистояння.

Ідеологія позитивізму і потреби технічного прогресу створювали сприятливі умови для розвитку наукової думки. Відсутність державної підтримки обмежувала інститу-

У період модернізації

ціональний розвиток польської науки в Росії та Німеччині. Там наукові студії оберталися навколо гуманітарних і суспільних проблем, які не вимагали обладнання й коштів. Тільки невелика кількість польських учених працювала в університетах, інші гуртувалися навколо громадських фундацій - Каси ім. Ю. Мяновського у Варшаві (1881) і Товариств друзів наук у Познані і Торуні. Інакше виглядала ситуація в Галичині, де інституції польської науки швидко розбудовувалися під патронатом консерваторів. У 1871-1873 pp. Наукове товариство Кракова було перетворене в Академію Умєентносці (Академію знань) за зразком наукових академій інших європейських країн. Академія отримала урядову підтримку і швидко перетворилась у загальнопольський науковий центр, з яким співпрацювали вчені з усіх польських земель. Продовжували діяльність культурно-наукові фундації, створені польськими аристократами у попередній період. Краків і Львів перетворились у науково-культурні центри польської наукової думки.

З усіх наукових дисциплін найбільшого розвитку досягла історіографія, яка знаходилася в епіцентрі роздумів про минуле і майбутнє Польщі. У 1880 р. за ініціативою АУ в Кракові було скликано 1-й з'їзд польських істориків (які продовжуються донині), а 1886 р. у Львові створено Польське історичне товариство та його орган часопис - Квартальнії хістортни (Історичний квартальний). Суспільне значення історіографії полягало у необхідності дати відповідь на питання про причини занепаду Польщі. Оцінки вимагали також невдачі польських визвольних змагань XIX ст. Це сюнукало до вивчення минулого з погляду нових методологічних підходів. Позитивізм заперечував романтичні уявлення про "національний дух", вимагав суворого дотримання змісту історичних джерел, критичного осмислення фактів і подій. В останній третині століття історики поділилися на три окреслені напрями, кожен з яких пропонував своє бачення минулого Польщі. Найшвидше сформувалася "краківська школа" в історіографії, представлена ідеологами та політиками краківського консерватизму. Визнаним главою школи був професор і ректор Краківського університету, історик і письменник Юзеф Шуйський (1835-1883). Його перу належали численні праці з історії Польщі та її окремих періодів (4-томна Історія Польщі, 1862-1866), в яких проводилася думка про "анархізм" і "свавільність" польської національної традиції, відсутність сильної монархічної влади, що у підсумку зумовило історичне відставання Польщі від інших країн Європи. Його погляди розвивав ксьондз Валеріан Калінка (1826-1886), який у багатьох працях гостро критикував польські патріотичні сили за необдумані спроби зламати освячені віками традиційні порядки. Вину за поділи Польщі він покладав на табір 'польських реформаторів, які наприкінці XVIII ст. намагались усунути перешкоди на шляху розвитку країни (Останні роки панування Станіслава Августа, 1868; Чотирирічний сейм, 1888). Традиції школи представляв професор Краківського університету (згодом намісник Галичини) Міхал Бобжинський (1849-1935). Він був більш обережним в оцінках, досліджував і надавав вирішального значення державно-правовим інститутам у розвитку суспільства (Історія Польщі в нарисі, 1879). Представників краківської школи об'єднувало негативне ставлення до суспільних рухів, котрі, на їх думку, руйнували державний порядок і послаблювали владу. їхня концепція історії Польщі отримала назву "песимістичної".

Погляди істориків краківської школи спричинили гостру полеміку, яка зіграла важливу роль у політичному вихованні суспільства. Із запереченням їхніх поглядів виступила група істориків з Королівства Польського, яка отримала назву "варшавської школи". її представники запропонували "оптимістичну" концепцію історії Польщі, стверджували, що вона розвивалася подібно до інших європейських країн, а вину за поділи покладали на агресивних сусідів країни. Професор Варшавського університету Адольф Павінський (1840-1896) докладно вивчав устрій Речі Посполитої у XVI-XVIII ст.

Історія Польщі

і дійшов висновку, що шляхетська демократія була закономірним результатом історичного розвитку і не відрізняла Польщу від інших країн. Натомість надмірні компетенції шляхетських сеймиків не дозволили своєчасно реформувати устрій Речі Посполитої. Історик високо оцінював діяльність реформаторів XVIII ст., критично ставився до ролі церкви у переломних подіях минулого. З критикою поглядів краківських істориків виступив плідний варшавський учений Тадеуш Корзон (1839-1918). Він брав участь у діяльності таємних патріотичних організацій 60-х років, відбув заслання, а після повернення працював викладачем історії у приватних навчальних закладах. У численних працях історик аналізував період занепаду Польської державності в другій половині XVIII ст. і дійшов висновку, що його причини слід шукати не в особливих рисах "польського характеру", а в агресивних діях сусідів - Пруссії, Росії та Австрії. Звернувши увагу на соціальні стосунки, політичні реформи, економічний поступ, Т. Корзон віддав перевагу "оптимістичному" поглядові на цей період польської історії, вважаючи, що паростки нового устрою, які тоді проявилися, мали всі шанси вивести країну в число передових європейських держав (6-томна праця Внутрішня історія Польщі за Станіслава Августа, 1882-1886 pp.). На другому з'їзді польських істориків у 1890 р. Т. Корзон вступив у полеміку з краківськими істориками, звинувативши їх у тому, що в своїх історичних оцінках вони керувалися консервативними політичними ідеями, підпорядковуючи історію політичним інтересам польських правлячих кіл Галичини. У свою чергу, Ю. Шуйський, В. Калінка та інші докоряли Т. Корзону і варшав'янам служінням інтересам "руйнівного" лібералізму. У полеміці, що велася на сторінки наукових і громадських видань, активну участь брав варшавський історик Владислав Смоленський (1851-1926) - автор ґрунтовних монографій Інтелектуальний переворот у Польщі XVIII cm. (1891), Історія польської нації (1897), в яких простежено складний і тернистий шлях сприйняття суспільством нових ідей і перебудови на їх підставі соціальних взаємин. На його думку, у XVIII ст. в Польщі відбувався світоглядний переворот, внаслідок якого ідеї Просвітництва і прогресу повели тяжку боротьбу з ідеями середньовіччя і темряви. Наскрізною в його праці була думка про змінність епох та устроїв, змістом яких є цивілізаційний поступ.

У Львові розгорнулася наукова діяльність вихідця з Познанщини історика Ксаверія Ліске (1838-1891), який у своєму науковому семінарі в стінах Львівського університету виховав плеяду польських істориків, що отримала назву "львівської школи" в польській історіографії. Вчений залишався осторонь політики, проповідував сумлінну працю над джерелами і уникання оцінки історичних явищ. Гаслом його творчості став "похід за науковою правдою"; у численних рецензіях, оглядах він критикував тогочасних істориків за фальсифікацію та модернізацію історичних джерел. За його ініціативою та участю почалося видання багатотомної серії історичних джерел Акти гродські і земські з часів Речі Посполитої Польської (15 томів до 1891 p., подальші вийшли на початку XX ст.).

Ідеї позитивізму вплинули також на розвиток інших гуманітарних наук і філософської думки. Особливо яскраво це проявилось у філософії, до розвитку якої значною мірою причинилися публіцисти, що пропагували серед поляків ідеї позитивістів. Особливо активно розвивав ці ідеї філософ і психолог Юліан Охорович (1850-1917), який певний час викладав у Львівському університеті. Серед багатьох його праць був Вступ і загальний погляд на позитивну філософію (1872). З критикою позитивізму виступили молоді польські мислителі і вчені, які вважали необхідним доповнити позитивізм марксистською візією соціалістичного майбутнього. Вони трактували розвиток суспільства як закономірний процес, детермінований соціально-економічними стосунками та опосередкований суспільно-політичною ідеологією. С. Крусінський (1857-1886), Б. Бяло-

У період модернізації

блоцький, Л. Кживіцький познайомилися з працями К. Маркса, перекладали їх польською мовою. Вони не вдовольнялися визнанням природних закономірностей, стверджували, що в людському суспільстві закономірність реалізується через свідому діяльність осіб та організацій. Свої статті молоді марксисти вміщували у виданнях позитивістів, а також нелегальних соціалістичних часописах. Особливо різнобічними були наукові зацікавлення Людвіка Кживіцького, який залишив змістовні праці з історії, соціології, етнографії, економії, антропології.

Серед наук, що тоді швидко розвивалися, було мовознавство і літературознавство. Завдяки Люціану Молдовському (1839-1898) у Краківському університеті була підготовлена група талановитих філологів, які пізніше працювали в університетах різних країн. Сам вчений вивчав мову населення південно-західного пограниччя польських земель (Сілезія, Спіш та ін.), був співредактором Старопольського словника. Великих успіхів досягнув мовознавець Ян Бодуен де Куртене (1845-1929), праці якого в галузі загального та порівняльного мовознавства незабаром здобули світову славу. Його діяльність розгорнулася в університетах Росії і Ягеллонському університеті Кракова. Заслугою вченого стала побудова теорії фонем і фонетичних чергувань, яка дала підстави розглядати мови як історично змінні системи; мали успіх також його порівняльні дослідження слов'янських мов. Широкі філологічні та історичні зацікавлення проявив професор Львівського університету Антоній Маленький (1821-1913), який опрацював й опублікував Історично-порівняльну граматику польської мови, а також написав низку літературознавчих праць про видатних польських поетів. Помітним явищем польської філології стали праці одного з ідеологів краківського консерватизму графа Станіслава Тарновського, який тривалий час очолював Ягеллонський університет й Академію знань. Найповніший вияв його патріотично-консервативні погляди знайшли у шеститомній Історії польської літератури (1900-1907).

Великою різноманітністю характеризувалася творчість польського етнографа, філолога і композитора Оскара Кольберта (1814-1890). За походженням напівнімець і напівфранцуз, він під впливом польських романтиків захопився багатством народної культури земель колишньої Речі Посполитої. Кольберг багато мандрував по різних теренах, в тому числі українських, нагромаджуючи фольклорні й етнографічні матеріали, які узагальнив і опублікував у 23-томному виданні Народ ~ його звичаї, спосіб життя, мова, страви, прислів'я, обряди, смаки, забави, пісні, музика і танці (1857-1890) і 11-томній праці Етнографічні картини (1882-1891). В обох виданнях він багато уваги приділив описам звичаїв українських селян.

Чимало освічених поляків, які опинились у сибірському засланні, вели наукові спостереження за природою і населенням цього краю. Бенедикт Дибовський (1833-1930) вивчав флору, фауну і народи озера Байкал і Камчатки. Після повернення із заслання працював професором Львівського університету. Піонерами геологічних розвідок Сибіру були А. Чекановський і Я. Черський. Геолог і географ К. Богданович здобув авторитет, відкривши численні поклади корисних копалин у районі Манджурії і Хабаровському краї. Описи народів Сибіру залишили А. Шиманський, Е. Пекарський, Б. Пілсудський та ін.

Природничі і технічні науки не набули такого розвитку, як гуманітарні. Але й тут польські вчені досягли помітних успіхів. Краківські дослідники Зшмунт Врублевськии (1845-1888) і Король Ольшевський (1846-1915) у 1883 р. вперше перетворили на рідину вуглець і азот, продовжили дослідження в галузі фізики низьких температур. У Львові проходила наукова діяльність в галузі термодинаміки Августа Вітковського. На високому рівні вели польські вчені дослідження з мінералогії, ботаніки, хімії.