На початку XX століття. голосуванням. Вибори за новою системою пройшли у 1897 р

голосуванням. Вибори за новою системою пройшли у 1897 р. і супроводжувалися в Галичині майже відкритими зловживаннями та підкупом з боку адміністрації. Щоб не допустити обрання небажаних, насамперед українських депутатів, власті не зупинялися перед використанням поліції та війська. У сутичках біля виборчих дільниць загинуло 9 і було поранено 39, заарештовано понад 800 осіб - усі українські селяни. Вибори 1897 р. були названі "кривавими" або "баденівськими". Незважаючи на репресії та фальсифікації, до віденського парламенту було обрано 3 польські соціалісти і 9 людовців. Українські партії провели 10 депутатів. Вибори засвідчили кінець ери безроздільного панування консерваторів у Галичині. На арену виходили нові політичні сили. Того ж року К. Бадені був змушений подати у відставку через рішучу критику його національної політики в Державній раді.

Наприкінці 90-х років XIX ст. конкуренцію консерваторам у Галичині складали людовці, соціалісти та ендеки. Пропонуючи свої програми національних і соціальних змін, вони прагнули усунути від влади консерваторів і великих землевласників, які за ними стояли. Досягти цих цілей було неможливо без політичної активізації селянства, робітництва, міщан, які становили більшість населення. Громадсько-політична робота партій приносила результати: рух за загальне виборче право і демократизацію порядків у монархії загалом й у Галичині зокрема мав усе ширшу підтримку населення. Свідченням активізації селянства стали селянські страйки, що розпочалися 1898 р. в Західній Галичині. Селяни вимагали підвищення платні за роботу на фільварках, визнання права на сервітути, парцеляції частини панської землі. У кількох місцях дійшло до сутичок селян зі штрейкбрехерами, яких власники спроваджували з інших районів, та поліцією. За прикладом польських селян, у 1902 р. загальний страйк охопив українське селянство Східної Галичини. Він відрізнявся організованістю, його ініціаторами виступили українські політичні партії - радикали, національні демократи, які, крім соціальних гасел, поширювали також національні. Розмах й організованість страйку були несподіваними для польських землевласників і консерваторів. Вимальовувалася перспектива втрати влади, а разом з тим і польського впливу у провінції.

Польсько-українські суперечності. З середини 90-х років XIX ст. серед поляків Галичини поширювалися впливи ендеків. їхня войовнича ідеологія знаходила прихильників серед польських землевласників, міщан, які відчули загрозу втрати позицій перед обличчям зростаючого українського руху. Вибухонебезпечне поєднання соціальних і національних антагонізмів надавало українському рухові грізної сили. Польські заможні верстви шукали шляхів для збереження панівних позицій у Галичині, гуртувалися під гаслами "утримання польського стану посідання". Активізація українських політичних партій, їхні виступи з вимогами рівних прав українців і поляків спиралися на зростання політичної активності селян. З кінця 90-х років українські партії постановили добиватися від віденського уряду вирішення головних вимог: реформи виборчого закону на виборах до Державної ради і крайового сейму, який би усував несправедливий поділ депутатських місць; пропорційної участі українців у владних структурах провінції і рівноправності української мови в усіх галузях життя; розширення культурних прав українців, що повинні проявлятись у державній підтримці української школи, культурних товариств і організацій, кооперації, створенні українського університету (спроби перетворити Львівський університет на польсько-український наштовхувалися на рішучий опір польських професорів і громадськості). Максимальною вимогою українських партій, яка ставилась або знімалась залежно від обставин, був поділ Галичини на польську та українську частини (Західну і Східну), об'єднання українських земель (Буковини і Закарпаття) у єдину автономну провінцію Австро-Угорщини.

Історія Польщі

Загострення польсько-українського протистояння в Галичині на початку XX ст. збіглося з активними діями німецьких націоналістів на загальноавстрійському рівні. Політика польських консерваторів, які на догоду Відню намагалися зберегти в Галичині статус кво за рахунок незначних поступок українцям, не задовільняла польських власників та інтелігенцію, які плекали більш далекосяжні плани відбудови польської державності. У 1903 р. за ініціативою галицьких ендеків у Львові зібрався "національний з'їзд" польських політиків. У ньому взяло участь близько 800 делегатів з різних земель, де проживали поляки. Під впливом ендеків делегати висловилися за зміцнення "польськості" Галичини і перетворення її на бастіон оборони проти "німецьких" та "українських" зазіхань. У відповідь на це українські політики того ж року провели свій з'їзд у Львові, на якому ухвалили посилити масову легальну боротьбу за національні права, апелюючи до Відня як арбітра. Після цього обидві сторони - українська і польська - розгорнули масову кампанію зборів, віч, петицій з висловленням підтримки національним вимогам. Епіцентром міжнаціонального протистояння стала боротьба за Львівський університет. Українці вимагали його перетворення на засадах рівних прав обох сторін (в університеті на той час було лише 5 українських кафедр); поляки прагнули зробити його виключно польським. У боротьбу були втягнуті студенти: 1901 р. 440 студентів-українців одночасно залишили університет на знак протесту проти постійного порушення їхніх прав. Справа набула значного громадського розголосу як у монархії, так і за кордоном. У наступні роки доходило до численних, часом кривавих, сутичок українських і польських студентів. Справа університету поляризувала українське і польське населення краю.

Революційні події 1905 р. в Росії позначилися на політичному житті Галичини та Австро-Угорщини. Вони дали поштовх активізації руху за впровадження загального виборчого права. Масові демонстрації пройшли у Львові, Кракові, а також Відні та інших містах монархії. На пропозицію австрійських соціал-демократів 28 листопада 1905 р. відбувся одноденний загальноавстрійський політичний страйк з вимогою т.зв. 4-складового права голосу (загального, рівного, безпосереднього, таємного), в якому взяли участь політичні сили і населення Галичини. Проти нього виступали в Галичині консерватори та ендеки; останні засуджували "радикальні" тенденції і вимагали "унезалежнення" Галичини від Відня. Реформу підтримували ПСЛ, ППСД, українські та єврейські партії. У січні 1907 р. Державна рада ухвалила новий виборчий закон про вибори до загальноавстрійського парламенту. Він скасовував курії і запроваджував загальне виборче право, за яким, однак, голосу позбавлялися жінки та працівники громадських організацій. На вимогу Польського кола, до закону було внесене положення про двомандатні виборчі округи в Галичині: для здобуття першого мандату потрібно було здобути 50 % голосів, другого - 25 %. Це давало можливість консерваторам зберегти мандати у змаганні з людовцями у Західній Галичині, а полякам загалом - у змаганні з українцями в Східній Галичині. Не було змінено системи виборів до крайових сеймів.

У травні 1907 р. відбулися перші вибори до Державної ради за новим законом. Вони відбили зміни у розкладі політичних сил, але не принесли "сподіваних" "депутатів від народу": консерватори зазнали поразки, здобувши лише 12 місць; людовці вибороли 17, ендеки - 16, "незалежні" -11, соціалісти - 6; українські партії провели 27 депутатів. Польське коло в Державній Раді очолив професор Львівського університету ендек Станіслав Ґломбінський (1862-1943). Не змирившися з поразкою, консерватори вжили термінових заходів для зміцнення своїх позицій в крайовому сеймі та адміністрації: вони уклали таємне порозуміння з людовцями, яким взамін за підтримку обіцяли розширення представництва в крайовому сеймі.