Судове красномовство

Судове (юридичне) красномовство -- це ораторські ви ступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.

Тема 2

 

 

1. Риторика як наука і навчальна дисципліна
З демократизацією суспільного життя і гуманізацією освітньої системи в Україні посилюється інтерес до такої призабутої за тоталітарних часів класичної науки, як риторика.
Риторика — це наука успіху. Однак він може залишитися тільки вербальним, словесним, перетворитися на віртуальний, якщо не смішний, коли в ньому не буде фахових, професійних складників.
Як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати, бажано й шляхом критичного, реструктивного і конструктивного аналізів. Основними методами вивчення в давній риториці були повтори, декламації взірців і написання своїх промов за зразками. Проте не треба забувати, що риторика, можливо, як ніяка інша наука, є суто індивідуальною, особистісною. Риторика — це наука текстотворча, в центрі її — закони мислення і мовлення, механізми продукування тексту усного й писемного.

Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному вимірі — це вивчення й опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом п'яти розділів класичної риторики: інвенції, диспозиції, елокуції, меморії та акції.
У горизонтальному вимірі — це риторика трьох основних родів промов — судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних) — та кількох їх жанрових видів, технологія і методика підготовки та виголошення яких залежить від сфери, в якій реалізується красномовство (політичне, педагогічне, дипломатичне, сценічне та ін.).

Риторика як наука про розумне й прекрасне дійшла в такому вигляді майже до XX ст. У XIX ст. М. Ф. Кошанський писав: "Мета загальної риторики полягає в тому, щоб, розкриваючи джерела винайдення думки, розкрити всі здатності розуму, щоб, показуючи нормальне розташування думок, дати Розумові і Моральному почуттю відповідне спрямування, — щоб навчити виражати тендітне, збудити, посилити в душах учнів живу любов до всього благородного, великого і прекрасного".

 

Багато чого з того, що входило в предмет риторики часів її розквіту, пізніше з розвитком і диференціацією та переформуванням науки відійшло до предметів інших наук. Тому риторику називають систематичною наукою, оскільки вона все систематизувала, або синтетичною, бо поєднувала в собі те, що пізніше розвинулося в інші науки. В результаті виникали й інші означення риторики крім класичної: повна, скорочена, редукована (що є тим самим). Виникали й галузеві риторики за родами промов: судова риторика, шкільна, педагогічна, сценічна, театральна, політична тощо. Це ще раз засвідчує універсальний характер лінгвістичної риторики, те, що вона потрібна в усіх тих сферах людської діяльності, де мова є основною рушійною силою і засобом творення суспільно корисних людських цінностей.
Значення терміна "риторика" і його концепт виразніше проступає через його опозицію до інших термінів. Риторика — мистецтво прозової мови, тоді як поетика — мистецтво поетичної мови, хоча кожний з термінів поширив свій вплив і на "сусіда": є риторика поетичної мови і поетика прозової мови. Риторика — це гарна або прикрашена мова, тоді як звичайна практична мова спеціальних прикрас не має.

Риторика — це наука породження тексту, тоді як герменевтика — наука розуміння тексту. Лінгвістична риторика — це правила побудови мовлення на рівні фраз і понадфраз, це вчення про типи переносних значень, тропи і фігури та соціальне функціонування тексту як цілісних семіотичних (знакових) утворень...
Сучасна риторика як наука переконання засобами мови виходить далеко за межі публіцистичних промов. Вона має широке застосування в найрізноманітніших ситуаціях мовного спілкування як усього соціуму, так і окремих мовців.
Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство.

 

 

2. Зв'язок риторики з іншими науками

Риторика пов'язана з іншими науками як пранаука, з якої вийшло мистецтво мовного спілкування в усіх наукових сферах. Найближче риторика пов'язана з філософією і є частиною її. Філософія вивчає загальні закони розвитку людини, природи, суспільства і формує світогляд людини; риторика вивчає й описує конкретні закони, закони ефективної мисленнєво-мовної діяльності, виробляє правила мовного спілкування, а також сприяє формуванню цілісного світогляду та морально-етичних норм людини.

Риторику і логіку єднає не тільки спільний генезис (логос), а й те, що основою кожної є мислення. У логіці йдеться про загальні закони мислення, його форми, види. В риториці основним є вербальне мислення. У логіці панує теорія доказу, в риториці найважливішими є аргументи переконання.

Риторика є праматір'ю для лінгвістичних наук. Вона — попередниця граматики, культури мови, поетики, стилістики, лінгвістики тексту, соціолінгвістики, психолінгвістики. Маючи багато спільних з ними аспектів, риторика основну увагу зосереджує на типах і видах мовленнєвої діяльності. Якщо більшість лінгвістичних наук досліджують готовий текст, мовні одиниці та явища, що відбуваються з ними, то риторика вивчає і вибудовує за авторською настановою тривалий шлях до готового досконалого тексту. І не до абстрактного тексту, а до типів і жанрових видів текстів відповідно до конкретної настанови. Міцні і давні зв'язки риторики з граматикою. Граматика в античні часи визначалася як мистецтво гарної мови. Перший граматик і філолог софіст Протагорас (V ст. до н. є.) виклав окремі граматичні категорії, зокрема синоніми, що включалися до тогочасного розуміння граматики. Риторика в епоху Ренесансу займала в науці центральне місце й була в усіх університетах Європи, сприяла встановленню духовних контактів між людьми, вдосконаленню моралі. В результаті мова, слово стає одним із найпомітніших і найулюбленіших видів літературного ренесансу, з'являються твори, трактати у формі слова, поширюється термін «оратор», орація (промова)[5, c. 16-18].

З усіх наступних епох найбільшого розквіту зазнала риторика в барокові часи. В епоху Ренесансу риторика розвивалася як культура інтелекту. Гуманісти трактували її як універсальне знаряддя для ясного, гарного викладу думок з будь-якої теми. В бароковий період ця теорія поширюється на романтичне вираження думки, емоційні порухи і красивості. Виникає бароковий (вибуялий, розкішний) стиль. Взагалі розбудовується теорія стилів, тропів і фігур, виникають такі поняття, як стиль народу, епохи, автора.

На особливу увагу заслуговує зв'язок риторики з лінгвостилістикою, яка заступила її. Стилістика досліджує стилістичну систему національної мови, тобто виражальні можливості і їх реалізації в мовленні. Вона вивчає закономірності і матеріал функціонування мови в різних сферах спілкування — функціональні стилі та їх засоби. Отже, сучасна лінгвостилістика є для риторики теоретичною наукою, базою, на якій реалізується прикладна наука — технологія риторики. Вона вчить, як використати стилістичний потенціал мови, має для цього розроблену систему, моделі, правила, техніку, вимоги до оратора та аудиторії. Проте водночас риторика надає для стилістики ширші і загальніші закони побудови тексту й технології.

Культура мови вивчає комунікативні якості мови — правильність, точність, ясність, виразність, образність, багатство, естетичність — у статиці, виокремлено. Лінгвістична риторика досліджує ці самі якості в динаміці і комбінаціях, залежно від умов і ситуацій спілкування, і подає технології досягнення їх у мовленні. Отже, культура мови і риторика пов'язані між собою як перший необхідний етап оволодіння мовою і другий (риторика) як наступний, що передбачає вже комплекс цих якостей, їх комбінації у видах публічного мовлення. Тісно пов'язані між собою лінгвістична риторика і сценічне мистецтво, яке має свою мистецьку специфіку і завжди передбачає попередню мовно-риторичну роботу. Сценічна майстерність є результатом знання законів і правил риторики та вмілого володіння технікою риторики. Тут важливими є риторичні поради про мовне дихання, дикцію, композицію, міміку, жести, пози, рух тощо.

Риторика, естетика і поетика генетично є спорідненими з лінгвістичними науками. У давні часи поетику називали другою риторикою. Якщо визначати поетику коротко, то це — «мистецтво мови поезії». За походженням воно належить до найдавніших мистецтв, ще дописемних, усних, і успішно розвивається нині.

 

 

Тема 3

 

Історія ораторського мистецтва

Мистецтво промови існувало віками. Історичні джерела донесли до нас відомості про високий розвиток ораторської майстерності в країнах Стародавнього Сходу та Азії — Єгипті, Сирії, Вавилоні, Індії, Китаї. Однак найбільшого розквіту красномовство досягло у V-VIII ст. н. е. у Стародавній Греції, а потім — у Стародавньому Римі.
Важливою віхою в історії ораторського мистецтва став 351 р. до н. е., коли демократія у Стародавній Греції зазнає серйозної кризи. Тяжким станом у Греції вирішив скористатися цар Македонії Філіпп — спритний дипломат, полководець, який прагнув підкорити собі Грецію, знищити її демократичний устрій.
За таких складних для афінської демократії обставин звучить перший виступ проти македонського царя Філіппа, виголошений афінським громадянином Демосфеном. Відтоді його життя зливається з історією Афін, він став одним з найголовніших політичних діячів, чиє ім’я і сьогодні пов’язується з виникненням ораторського мистецтва як методу переконання мас. Слава Демосфена не вмерла разом з ним, нащадки, послідовники, учні дбайливо зберігали 60 його промов, з яких, у крайньому випадку 40, новітня критика вважає автентичними. Про значення красномовства Демосфена в античній традиції можна судити хоча б по кількості авторів, що говорили про нього у піднесеному стилі, серед яких Полібій, Страбон, Ориген, Фотій, Квінтіліан, Авл Геллій, Макробій, Юстин, Тертуліан і Аврелій Августін. Цицерон вважав Демосфена неперевершеним майстром красномовства, взірцем для ораторів наступних віків. Кращою епітафією Демосфену могли б стати його власні слова: “Не слово і не звук голосу цінні в ораторі, а те, щоб він прагнув до того ж, до чого прагне народ, і щоб він ненавидів чи любив тих же, кого ненавидить чи любить батьківщина”.
У 335 р. до н. е. створюється перша теорія ораторського мистецтва, яка зберегла своє значення до сьогодення. Це славнозвісна “Риторика” Аристотеля. Він визначає риторику як мистецтво переконання аудиторії. Аналізуючи сутність ораторського мистецтва, Аристотель говорить про єдність трьох елементів, його складових частин: оратора, предмета виступу і слухача, якого він називає “кінцевою метою всього”, створює теорію класичного стилю, міркує над структурою ораторської промови. У його настановах ораторам говориться: “Той стиль і ті судження будуть витончені, які зразу ж повідомляють нам знання, тому поверхові судження будуть не в шані, будуть не в шані також судження, що виявляються незрозумілими. Але найбільше вшановуються ті судження, які супроводжуються появою деякого пізнання, якого раніше не було”.
Одним із основних напрямків освіти була софістика (грецьк. сефіс — вчитель мудрості). Софісти вперше систематизували поняття лінгвістики, логіки, риторики, етики і, врешті-решт, теорії державного устрою. Звернувшись до теорії мови, Протагор заговорив про грамотне і нормативне висловлювання думки, звідки й походять правила граматики і орфоепії, Продик склав довгий список синонімів, Горгій Леонтійський запропонував способи оздоблення мови, запозичені із поезії. Гіпій із Еліди, Продик Кеосський зайнялись теорією переконання, тобто психологією і сприйняттям. Формалізуючи таким шляхом мову, софісти вперше встановили для словесного мистецтва формальні критерії: правильність на граматичному рівні і своєчасність на стилістичному.
Софістика в цілому була духовним дитям демократії. Грецькі історики V—IV вв. до н.е. зберегли в пам’яті нащадків імена батьків — засновників афінської демократії та славетних ораторів Давньої Греції, які досягли політичної могутності завдяки прекрасному дарові переконання. По праву вождем афінської демократії можна назвати Перикла, якого навіть супротивники охрестили “Олімпійцем” за вміння приголомшити слухачів за допомогою слова. Перикл належав до типу ораторів, що приваблювали слухачів твердою логікою і впевненістю у правоті, істинності своєї позиції.
Через чотири століття в одному із своїх трактатів про ораторське мистецтво Цицерон писав, що епоха Перикла вперше принесла Афінам майже довершеного оратора.
Особливе місце серед ораторів займає Горгій — творець грецької художньої прози. В 427 р. до н.е. він прибув в Аттику як посол міста Леонтини, що терпіло утиски від сусідніх Сіракуз. Горгій викликав захват у афінської публіки вмілими антитезами і вдалими рифмованими спів-звуччями слів. Так до Горгія в Афінах не говорив ніхто. В результаті народні збори віддали перевагу цьому політичному оратору тільки за вміння красиво висловлювати свою думку. Згодом окрилений успіхом Горгій переселяється до Афін і відкриває школу красномовства. Привабливість промов Горгія полягала в його вмінні використовувати звукову і музичну сторони мови. Саме Горгій вперше уважно аналізує звукову організацію словесних прийомів, що використовуються в заговорах, молитвах, в поезії, і переносить їх в свої промови. Горгій розробив методику впливу на слухача, йому також приписують винахід словесних фігур (антитеза, співзвучність закінчень і ін.). За свідченням сучасників Горгій викликав захоплення не як судовий чи політичний оратор, а як майстер урочистого красномовства. Його промови сприяли не стільки висловлюванню симпатій до того чи іншого політичного діяча, але присвячувались пропаганді певної ідеології чи способу життя.
Своєрідність і простота відрізняли промови Лісія (бл. 459-380 pp.до.н.е.). Як часто бувало в історії красномовства, Лісія спонукали на ораторську діяльність життєві незгоди. Коментатори стверджують, що свою першу промову Лісій виголосив на шостому десятку свого життя. Розорений в ході олігархічного перевороту (404 р.до н.е.), змушений був виступати звинувачем на процесі проти винного в загибелі брата. Політична промова Лісія “Проти Ератосфена, колишнього члена колегії Тридцяти” (мається на увазі правління Тридцяти тиранів) — дорогоцінне свідоцтво історії є одне із найдостовірніших джерел біографії самого оратора. Це була єдина промова Лісія, яку він виголосив сам. Останні він складав як логограф. Перед тим як сісти за підготовку промов, йому необхідно було зібрати матеріал “попереднього слідства”, вибрати найбільш вигідний вид скарги, вказати судову інстанцію, якій доручено було вести цю справу, нарешті, у випадках, не передбачених законом (покарання визначив суд), намітити кару, щоб суд не визначив покарання, запропонованого протилежною стороною. Лісій проявив себе як блискучий юрист, що розраховував не на систему юридичних викладок, а на вміння зачаровувати присяжних і таким чином діставати їх голоси. Промови Лісія завжди відзначалися стислістю і чіткістю думок.

За часів розквіту Римської республіки започатковується новий етап історії ораторського мистецтва, з яким нерозривно пов’язане ім’я Марка Туллія Цицерона. Відомий теоретик і практик красномовності Римської імперії Марк Фабій Квінтіліан оповідав про Цицерона: “Він примушує, а тобі здається просить; суддю захоплює силою, а йому думається, що добровільно за ним слідує. Про все говорить з такою поважністю, що бути протилежної з ним думки за сором вважаєш. Все, що для іншого потребувало б надзвичайного зусилля, у нього тече само по собі; і чим прекрасніша мова, тим помітніші легкість і гнучкість його розуму. У нащадків досягнув такої слави, що ім’я “Цицерон” уже не людину, а саму красномовність означати стало”.
Цицерон прославився як судовий оратор особливо своїми виступами проти сицилійського намісника Верраса, казнокрада, що чинив беззаконня. Але Цицерон залишив і багату теоретичну спадщину. Серед його нотаток про ораторську майстерність читаємо: “Оратор повинен поєднувати в собі тонкість, діалектику, думку філософа, мову поета, пам’ять юрисконсульта, голос трагіка і, нарешті, жести й грацію великих акторів”. Таким чином, вже у риториці Стародавнього світу розрізняються основні елементи ораторського мистецтва, визначається характер красномовності як сплаву праці, таланту і переконань оратора. Якраз від тієї доби ораторське мистецтво стало засобом переконання мас, силою політичного протиборства.
Внаслідок занепаду Римської республіки уповільнюється розвиток світового ораторського мистецтва, а в середні віки традиції античної риторики повністю втрачаються. Демократичні погляди Демосфена і Цицерона не можуть бути прийнятними представниками церкви, які прагнули впливати на народ методами, що не потребують від особистості самостійного мислення. Красномовність робиться схоластичною і зводиться до тлумачення догматів віри, їх теоретичного виправдання.
Найповніше канони середньовічної риторики використав у своїх проповідях відомий ідеолог феодалізму домініканський монах Фома Аквінський, вчення якого і до цієї пори є офіційною філософією Ватикану. Однак з появою університетів започатковується університетське красномовство, але воно було засновано на релігійних догмах, що строго реґламентували його. Лекції не були схожими на сучасні, вони в основному набували вигляду коментованого читання викладачами церковних книжок, яких у той час бракувало, і широкій студентській аудиторії вони були просто недосяжними. Проте і за тих жорстоких умов передові професори, такі, як Ян Гус, намагалися наближати свої лекції до широкої аудиторії, до народу.
Новий сплеск демократичного розвитку ораторського мистецтва пов’язаний з хвилею селянських повстань і війн, що висунули прекрасних народних вождів, які закликали людей захищати свободу. Серед них — Гільйом Каль, Уот Тайлер, Ян Жижка; вожді реформації — Мюнцер, Лютер та ін.
Значний вплив на розвиток ораторського мистецтва справляли епоха Відродження, ідеї Т. Мора, Т. Кампанелли, визначних письменників тієї доби.
Велика французька буржуазна революція відкрила нову епоху в історії ораторського мистецтва. Політичні вожді часів буржуазних революцій — Кромвель, Робесп’єр, Дантон, Марат таін. були чудовими ораторами, які прийняли ідеї античного красномовства.У теорії ораторського мистецтва наприкінці XIX — на початку XX ст. більше уваги приділяється врахуванню психологічного впливу особистості оратора, емоційного впливу слова. Публічні виступи (промови) як засіб політичного впливу на маси стали об’єктом вивчення вченими, їх приваблюють проблеми, пов’язані з впливом мови, переконанням, навіюванням та іншими аспектами дієвості усного слова. Складаються основи буржуазної теорії і практики маніпуляції свідомістю народних мас в інтересах можновладних. Майстерності публічного виступу надається виключно важливого значення в ідеологічному протиборстві, вона розглядається як ефективний засіб у боротьбі на політичній арені, вивчається в багатьох навчальних закладах.
Історія ораторського мистецтва свідчить, що ораторське мистецтво здатне виникнути і розвиватися лише на демократичній основі, коли у публічному слові є суспільна необхідність.
Якщо з цих позицій подивитися на історію Російської держави, частиною якої була Україна, стає зрозумілим, як мало місця було відведено у ній ораторському слову. Лише реформи Петра І викликали в Росії нове піднесення ораторського мистецтва, і у XVIII ст. воно пов’язане з діяльністю видатного просвітителя, викладача Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича. Знавець філософії, витончений політик, талановитий літератор залишив чимало значних творів у певних галузях знань Немає сумніву, що подібне ставлення до ораторського мистецтва свідчить про прогресивні погляди ритора і, безумовно, є вагомим внеском у розвиток теорії вітчизняного красномовства. Першою справжньою теорією російського ораторського мистецтва стала праця великого російського вченого М.В. Ломоносова “Короткий посібник з красномовства”, написана у 1743 р., яка побачила світ лише у 1748 р.
За Ломоносовым, ораторові мають бути властиві п’ять основних якостей: природна обдарованість, під якою мається на увазі гнучкість мислення, його самостійність, пам’ять, володіння диханням, голосом, зовнішні дані; шанування науки красномовства, тобто вивчення законів красномовства; бажання вивчати кращі взірці красномовства минулого; обов’язкові вправи з укладання промов, бо це уможливлює готовність до імпровізованого виступу; знання інших наук, тобто велика ерудиція, освіченість.
Особливу увагу Ломоносов приділяє співвідношенню емоційного та раціонального у виступі. Є ціла глава у трактаті “Про спонукання, задоволення і змалювання упереджень”, у якій він говорить, що найкращі доводи не мають такої сили, щоб “впертого схилити на свою сторону”, бо люди часто діють не відповідно до розуму, а згідно з характером. У цьому випадку оратору допомагає звертання до почуттів слухачів. Виголошення промов, культура мовлення, чіткість і виразність виступу висвітлені у згаданій праці.
У період активного суспільного піднесення у 40-60 pp. XIX ст. виникають нові для Росії види ораторського мистецтва — академічного (лекторського) і судового, які увібрали в себе революційний подих епохи, перетворившись по суті у своєрідні типи політичного красномовства. Політична думка, що домагалася відкритої трибуни, знайшла її у залах гласного пореформеного суду, а особливо на університетській кафедрі. Не менш вражаючим лектором академічного виду ораторського мистецтва був В.Й. Ключевський. Саме йому належить відомий афоризм: “Викладачам слово дане не для того, щоб присипляти свою думку, а щоб пробуджувати чужу”. Цей вислів надзвичайно точно визначає сутність його ораторської манери. Кожна його лекція була уроком розвитку творчого мислення слухачів, яскравим святом пізнання. Ключевський досконально володів словесною наочністю. Коли у Петербурзі за ініціативою А.В. Луначарського відкрився Інститут Живого слова, А.Ф. Коні очолив у ньому ораторський факультет. За підрахунками друзів, А.Ф. Коні, якому в той час було майже вісімдесят років, прочитав за декілька років близько тисячі лекцій. Сам Коні писав тоді: “Я міг — і здійснив це — читати лекції у Росії, не поступаючись своїми переконаннями і здобуваючи любов слухачів”. А.Ф. Коні належить авторство відомих “Порад лектору”, що увібрали у себе його багатий досвід.
Сучасна епоха України визначається поглибленим інтересом до ораторського мистецтва. Перш за все політичне красномовство з початку створення незалежної держави у 90-х роках — це яскравий приклад становлення української самосвідомості. Красномовство повертається до національних традицій.
Ораторське мистецтво має свої закономірності. Це мистецтво — явище історичне. Кожна епоха закликає до трибуни свого оратора. Ось чому важко буває відповісти на запитання: “Хто був найкращим оратором?” Кожна епоха створила свій образ, позначила свій відбиток на образі оратора. Чи означає це, що немає чому вчитися у Демосфена чи Сократа? Звичайно, не означає. Читаючи промови ораторів давнини, переконуємося, що зміст їх застарів, але прийоми, якими вони користувалися, здебільшого збереглися й мають силу і в наші дні. Такі ораторські і стилістичні засоби, як риторичне запитання, риторичні оклики чи звертання, метафори, іронія тощо знаходять широке застосування у виступах сучасних ораторів.
Ораторське мистецтво є не тільки явищем історичним, але й явищем національним. У кожного народу, у будь-якої нації є свої особливості в галузі ораторського мистецтва. Серед закономірностей, які визначають ораторське мистецтво, існує й така: ораторське мистецтво — явище особистісне. Тут дуже важливо, хто зійшов на кафедру, хто почав говорити. Можуть заперечити, що будь-яке мистецтво є особистісним, але ораторське, як і акторське, музично-виконавське, не існує окремо від людини, її свідомості. Зовсім не одне й те ж слухати живу мову або читати стенограму.
Звичайно, це не означає, що зовсім не слід читати виступів ораторів минулого, що збереглися для нащадків тільки у записах; ми повинні і будемо по них вивчати основи ораторського мистецтва, тільки треба зробити відповідні висновки для себе.
Ораторське мистецтво минулого — школа сучасних ораторів. Знання законів красномовства — обов’язкова ланка у системі навчання ораторському мистецтву. Формування необхідних особистісних якостей — неодмінна умова засвоєння ораторської майстерності. Серед цих якостей чільне місце займає ідейна переконаність оратора, твердість його принципових позицій. Щоб стати гарним оратором, необхідно докласти чимало розумових, емоційних, духовних зусиль, а щоб не боятись змарнувати їх, слід постійно вдосконалювати своє вміння.

 

Тема 4.

 

1.Судова промова

Судова промова — це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Виступаючи в суді з промовою, прокурор і адвокат підбивають підсумки не тільки судового розгляду справи, а й усієї своєї попередньої праці, аналізують докази, висловлюють свою позицію у справі, міркування з питань, на які суду необхідно дати відповідь під час складання вироку, рішення, постанови, ухвали.

У цивільному процесі у судових дебатах можуть брати участь: позивач та його представник; відповідач та його представник; третя особа, яка заявила самостійні позовні вимоги, та її представник; третя особа без самостійних вимог, уповноважені органів державного управління, профспілок, державного підприємства, установи, кооперативних організацій та їх об'єднань, представники громадських організацій і трудових колективів і, звичайно ж, прокурор (ст. 194 ЩІК України).

В адміністративному процесі, згідно зі статтями 268— 279 Кодексу України про адміністративні правопорушення, на засіданні суду заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи. До них належать: особа, яка притягається, до адміністративної відповідальності; потерпілий; законні представники особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, адвокат, прокурор.

Судова промова державного обвинувача у кримінальному процесі своїм змістом має: громадсько-політичну оцінку злочину й особи підсудного; характеристику складу злочину, який, на його думку, знайшов своє підтвердження в судовому засіданні; вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві доказів і обгрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його дій та міри покарання. Крім того, прокурор у своїй промові підтримує пред'явлений ним або цивільним позивачем позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів або прав громадян, а також висловлює й обґрунтовує свою думку з усіх інших питань, які належить вирішити судові під час постановления вироку (ст. 324 КПК України).

Предметом судової промови в цивільних справах у суді є: 1) фактичні обставини справи; 2) оцінка доказів; 3) пропозиції про застосування того чи іншого закону у справі; 4) пропозиції про винесення окремої ухвали при наявності для цього підстав (ст. 235 ЦПК України). Виступаючи з судовою промовою в адміністративних справах, учасники розгляду повинні з'ясувати: • чи було вчинено адміністративне правопорушення; • чи винна дана особа в його вчиненні; • чи підлягає вона адміністративній відповідальності; • чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення до товариського суду, громадської організації; • інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Таким чином, до змісту судової промови обов'язково входять ті елементи, які утворюють її предмет. Проте слід пам'ятати, що на зміст і форму судової промови дуже впливають характер і обсяг справи, особа ритора, судова аудиторія. Особа промовця і судова аудиторія визначають певну побудову і виклад судової промови. Як немає однакових справ і людей, так не може бути і однакових судових промов.

У структурі судових дебатів виділяються такі функції судової промови, як комунікативна та інформативна. Судові дебати виступають здебільшого як засіб спілкування, комунікації, як спосіб обміну думками і судженнями. Це форма відстоювання судовими риторами своїх процесуальних позицій, процес взаємодії між ними. У цьому розумінні судові промови — засіб комунікативного зв'язку, спосіб реалізації комунікативної функції. Судові промови виконують також інформативну функцію. Промова кожного учасника судових дебатів повинна містити не тільки відомості про досліджувані події, а й дані, які підтверджують правильність тлумачення цих подій. Обгрунтованість висновків і пропозицій, тобто промова має бути аргументованою, доказовою, переконливою.

Підготовка судової промови розподіляється на кілька етапів: збирання матеріалів, аналіз мате-ріалів, систематизація матеріалів, письмова підготовка промови.
Збирання матеріалів починається в процесі вивчення криміналь-ної справи. Ті записи, які можуть бути використані в промові, не-обхідно підкреслити або ж помітити якимось значком. Найінтенсивніше збираються матеріали під час судового слідства.

Спочатку збирання матеріалів для промови є простим нагромадженням доказів і думок. З часом, у ході розширення і поглиблення судового слідства, збирання матеріалів ускладнюється.
Аналіз джерел доказів з точки зору повноти відомостей, що в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення цих відомостей із змістом аналогічного джерела (показань обвинуваченого, одер-жаних у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки) або інших джерел — показань потерпілого, свідків. Аналізуючи джерело доказу з точки зору його допустимості, необ-хідно переконатися, чи передбачений він кримінально-процесуаль-ним законодавством, чи не було порушень закону при його одер-жанні.
Збирання й аналіз матеріалів — це єдиний взаємопов'язаний процес, завдання якого — підвести судового ритора до безпосеред-ньої підготовки промови.
Систематизація матеріалів і письмова підготовка промови
Підготовка судової промови — це опрацювання зібраного матеріалу, відбір і систематизація фактів, додаткова перевірка міркувань, правильність яких підля-гає доказуванню, послідовність розміщення думок майбутньої про-мови.
Обсяг письмової підготовки може бути і буває різним в залеж-ності від характеру й складності справи, аудиторії, кваліфікації про-курора і адвоката, інших обставин

 

Найкраща форма підготовки судової промови — це складання детальних тез промови.
Тези промови. Як і закінчена судова промова, тези повинні містити головні положення, найважливіші докази, хід міркувань, необхідні фактичні, юридичні, суспільно-політичні висновки. На відміну від промови, в тезах все повинно бути викладено фрагмеятами без плавних переходів, без відміряного літературного тексту, який у промові неминучий, а тут зайвий.
Тези дають можливість молодому ритору в творчій атмосфері проголосити промову, виробити необхідні професійні якості, а го-товий текст промови не лише не дає цієї можливості, але, більше того, перетворює живу мову в заздалегідь написаний твір на задану тему, створює інколи непереборну спокусу цю промову прочитати «з папірця».
Зачитування наперед написаної промови не дає можливості належним чином реагувати на промови інших учасників судових де-батів, позбавляє виступ полемічності.

Звичайно, до промови мож-на включити в останній момент, уже в суді, нові вставки, розділи, але це може зашкодити її логічності й гармонійності.
Текст промови чи тез необхідно писати так, щоб він легко чи-тався, щоб судовому ритору не потрібно-було в процесі виступу розгадувати власний почерк.

 

 

§ 1. Поняття та загальні ознаки мовної культури оратора. Мовна норма

Оратор впливає на слухачів головним чином усним сло­вом, ефективність цього впливу багато в чому залежить від культури мовлення. Пересічні, непереконливі і бліді ви­ступи не задовольняють слухача, а іноді викликають навіть обурення. Ще Цицерон — славетний оратор давнини — го­ворив: «які б не були цікаві і багатозначні думки, вони ображають усе-таки вимогливий слух, якщо подаються в немистецькій формі»¹.

Українська мова багата і могутня. Достатньою мірою їй притаманні різноманітні кольори і забарвлення, щоб при вмінні й бажанні, користуючись ними, можна було б ху­дожньо змалювати психологічні портрети, образи людей.

Термін «культура мовлення» має широке і вузьке смис­лове вживання.

У першому випадку означає вміння використовувати всі способи впливу на слухачів, які пов’язані з мовою і збігаються з поняттям «мовленнєва майстерність». У дру­гому — це правильність, грамотність мовлення, тобто знан­ня оратором загальноприйнятих норм (правил) літературної мови. Отже, культура мовлення означає наявність у про­мові вдало застосованих художніх форм і ораторських за­собів, щоб зробити мову, за висловлюванням В.Г. Костома­рова, «не лише правильною …, але й виразною, чіткою, оригінальною і цікавою»².

Насамперед слід перелічити деякі загальні ознаки мов­леннєвої культури оратора.

Ясність. Аристотель у праці «Риторика» підкреслює, що ясність — головна позитивна якість промови_. ясність слова оратора означає, що воно має бути сприйняте абсолютно так, як його розуміє сам промовець. Краса й образ­ність мови не завжди доречні: не можна, наприклад, хизу­ватися витонченістю стилю і вдаватися до яскравої образ­ності, говорячи про результати медичного розтину трупа. Але ясність мови потрібна всюди.

Умовою ясності є точність. Оратор завжди має добира­ти такі слова, за допомогою яких можна було б найточніше висловити думки і почуття. Л.М. Толстой вважав, що мис­тецтво говорити — уміння щоразу поставити виключно необхідне слово лише на потрібне місце.

Хто хоче оволодіти вмінням красномовства, повинен навчитися висловлюватися чітко. В дружній розмові ви­бору виразів можна, певна річ, приділити увагу не таку вже пильну, однак під час відповідального спілкування точність висловлювань відіграє вельми важливу роль.

Про рівень працівників розумової праці можна робити ви­сновки на підставі того, наскільки точно вміють вони вислов­люватись. Під час переговорів, що передують, наприклад, укладанню угоди, формулювання повинні бути винятково точні, бо в даному разі кожне слово має велике значення.

З часів стародавнього Риму існує професія, основне за­вдання якої — виражати і формулювати думки під час пере­говорів двох сторін. Це професія юриста, якому, між іншим, належить складати найрізноманітніші види законодавчих директив, угод, договорів тощо. Нефахівцям така точність часто здається зайвою. Проте мова, яку чуємо довкола й якою спілкуємося, нерідко відзначається неточністю, а найголов­ніше — часто дає підставу по-різному тлумачити виголо­шене. Отже, основна мета точного формулювання — виклю­чити можливість неоднакового тлумачення змісту.

Один із військових діячів наприкінці минулого сторіччя сказав: «Військовий наказ має бути однозначним. якщо у ньому припускається подвійне тлумачення, то він обов’яз­ково буде виконаний неправильно». Наприклад, якщо рота дістала наказ розпочати наступ о 8 год. _0 хв, то можуть виникнути сумніви щодо того, коли саме повинна розпо­чатися дана військова операція: вранці чи ввечері. І це незважаючи нате, що розподіл доби на 24 години є загаль­ноприйнятим. Висновок, що випливає звідси, є однознач­ним: висловлюватися треба точно.

Як навчитися точності висловлювання? Для того щоб оволодіти точністю висловлювання, найкращим засобом є вправи з письмовими текстами та формулюваннями.

Візьміть проект угоди або договору і прочитайте його повільно й уважно, речення за реченням. При цьому на­магайтеся визначити, як інакше можна витлумачити (мож­ливо, й не на вашу користь) окремі слова й формулювання кожного речення. На полях нотуйте свої зауваження та варіанти ліпших формулювань. Звичайно, таку роботу не можна робити похапцем. Вона потребує забагато часу, оскільки до уваги мають бути взяті кожне слово і кожне речення.

Бажано заздалегідь підготуватися до дискусії чи обгово­рення договору. Така попередня підготовка полягає насам­перед у знаходженні найдосконаліших варіантів формулю­вань, які ви могли б запропонувати, а також у пошуку й формулюванні арґументів на вашу користь. якщо ви роби­те таку підготовку подумки, то зробіть письмові нотатки хоча б до тих фраґментів, де точність висловлювання на­буває особливого значення.

Однак у деяких випадках промовець є зацікавленим у тому, щоб його висловлювання були неоднозначними. До цього часто змушують обставини, що склалися. Тоді оратор удається до абстрактного мислення, оскільки загальні ви­словлювання сприймаються слухачами по-різному, тобто неоднозначно, нерідко вводять їх в оману. Тому, добираю­чи слова, треба дбати про те, щоб ужите слово не несло в собі такого смислового навантаження.

Треба також зважати на те, що надто часте вживання абстрактних понять вимагає від аудиторії великого напру­ження, особливо, коли матеріал для неї новий і незнайомий. Надто стисла мова, повна абстрактно висловлених думок, може спричинитися до того, що слухачі втратять здатність стежити за викладом змісту. Існує межа швидкості, з якою мозок людини може сприймати й засвоювати нові поняття.

якщо прагнемо розповісти слухачам про щось нове і досі для них невідоме, мусимо дати їм час для зрозуміння зміс­ту того, про що йдеться. Допомогти їм у цьому можна, на­вівши конкретний приклад або перед абстрактним вислов­люванням, або відразу ж після нього.

Відомо, що спостерігається велика різниця в запам’ято­вуванні матеріалу залежно від його викладу. Абстрактно висловлене положення пам’ятаємо протягом вельми ко­роткого часу. А практичний приклад, який його ілюструє, зберігається в пам’яті значно довше. Дуже мало фахівців усвідомлюють і враховують це під час мовлення. Більшість промовців не можуть зрозуміти, що те, чим вони так добре володіють, що знають або вміють у результаті тривалої роботи чи навчання, для інших людей може бути просто невідомим. А якщо до того ж вони у своєму викладі зловжи­вають абстрактними поняттями, то слухачі навряд їх зро­зуміють.

Слід завжди враховувати значну відмінність, що існує між абстрактними і конкретними поняттями. Порівняймо кілька слів, що виражають конкретні поняття (лампа, сті­лець, кошик, гвинт, мати, молоток, олівець, книга), зі словами, що відбивають абстрактні поняття (правда, спра­ведливість, краса, честь, демократія). Неважко уявити значення конкретних понять. А спробуйте зробити те ж саме з абстрактними поняттями. Не слід поспішати заяви­ти: кожен з нас, мовляв, знає, що таке правда, справедли­вість і т. ін. Спробуйте визначити або, принаймні, поясни­ти зміст цих абстрактних понять і запишіть собі свої визна­чення, а коли прийде хтось з ваших приятелів, попросіть його пояснити вам, що він розуміє під словами «правда», «краса», «демократія». Ви переконаєтесь, наскільки не­однаково пояснюють абстрактні поняття різні люди.

Однією з найважливіших ознак досконалості мови є її простота. М. Горький з цього приводу говорив: «Треба, щоб мова була простою, ясною, точною — тоді вона краси­ва і зрозуміла, тоді все, що ви скажете цією мовою, про­звучить сильно й ясно»³.

Простота допомагає слухачеві глибше проникнути в сутність явищ, краще запам’ятати почуте, керуватися ним у практичній діяльності.

Неодмінною умовою простоти мови є її зрозумілість, дохідливість, відсутність пишномовних загальних фраз.

Один адвокат, бажаючи показати свою вченість, самовпевнено дав на суді таке визначення: «Бійка, панове при­сяжні засідателі, є такий стан, суб’єкт якого, виходячи за межі дозволеного, здійснює вторгнення у сферу об’єктивних прав особи, які охороняє держава, намагаючись порушити цілість фізичних покривів цієї особи повторюваним пору­шенням таких прав. якщо одного з цих елементів нема, то ми не маємо юридичної підстави вбачати у взаємній колізії субстанцію бійки».

А.Ф. Коні у своїй промові висміює таке «плетіння сло­вес». Що таке бійка, всім відомо, але якщо вже потрібно точно визначити дане поняття, то замість довгої формули захисника можна сказати, що бійка є такий стан, в якому одночасно кожен з її учасників завдає ударів і зазнає їх.⁴

Дехто надто полюбляє уживати в розмові іншомовні слова, тим часом, як інші віддають перевагу словам рідної мови. Звичайно, в деяких випадках, наприклад, у розмові співробітників про виробничі справи, немає сенсу навмис­но вишукувати слова й вирази рідної мови замість пошире­них і зрозумілих іншомовних термінів. Проте, якщо хтось починає в колі нефахівців зловживати іншомовними сло­вами та професійними термінами (а таке часом трапляєть­ся серед фахівців, захоплених своєю сферою діяльності), співрозмовники його не завжди розуміють. Цій людині варто порадити стати на місце слухачів і уявити їх рівень знань у даній галузі.

Чим пояснити таку «любов» до вживання іншомовних слів та наукових термінів у розмові з нефахівцями? Оче­видно, причина полягає в бажанні справити враження своєю «науковістю» на інших людей. Їм можна дати пораду, перефразувавши прекрасне англійське прислів’я: «Write to express, not to impress». У перекладі українською мовою воно звучить так: «Пиши для того, щоб висловитися, а не для того, щоб справити враження». Ще більше ця настано­ва стосується усної мови.

До речі, той, хто вживає іншомовні слова або професіоналізми, безумовно, повинен знати їх значення і правильну вимову. Великий подив і навіть обурення викликає частіше за все людина, яка користується іншомовними словами, не знаючи їх значення або правильної вимови.

Чіткою, точною робить мову її чистота. Прагнення до мовленнєвої чистоти, до смислової точності закладається у підвалинах культури. Мова постійно змінюється. В ній з’яв­ляються нові слова й мовні звороти, а старі відживають своє і зникають. Деякі нові слова швидко стають «модними». Але не всі вони прийнятні, бо не відповідають духові рідної мови. Спочатку такі нові слова надають мові більшої виразності, однак потім, поширюючись, перетворюються в банальність. Тому, вживаючи їх, треба бути надто обережними.

Засмічують мову так звані паразитичні слова і слово­сполучення: «значить», «звичайно», «власне», «власне кажучи», «от розумієте» та інші штампи, які слід нещад­но вилучати, різні «мовні вихиляси», які належить ви­корінювати з мовленнєвої практики загалом, а з оратор­ської — особливо. А такі слова, як «пропісочити», «вити­нати номер», «шурувати», «змитися», «газувати» в спо­лученні з ім’ям людини ображають її гідність.

Коли дитина починає вчитися говорити, її словниковий запас щороку збільшується на певну кількість слів. До­росла людина має словниковий запас, яким володіє пасив­но (пасивний словник), тобто знає значення слів, але не вживає їх.

Учені США в результаті досліджень установили, що серед 80 тис. слів, якими люди користувалися під час теле­фонних розмов, виявилося 2240 основних лексичних оди­ниць і 5 тис. різних інших слів. Отже, обсяг словникового запасу, яким людина користується активно, не дуже обширний. Натомість автори високохудожніх творів вжива­ють приблизно 10 тис. слів. Мовознавці вважають, що запас слів, значення яких людина знає, в 5–6 разів перевищує її активний словник. А в деяких мовах загальна кількість слів набагато більша і становить 200–400 тис. слів. Звичай­но, точну цифру назвати неможливо, оскільки мова з огля­ду на різноманітність видів людської діяльності невпинно змінюється і поповнюється новою лексикою.

Кожен з нас також має активний словник певного об­сягу, а крім того, в декілька разів більший пасивний слов­ник. У розмові вибираємо слова з запасу активно вжива­них слів. Одні мають малий запас слів, інші — великий. Зрозуміло, що той, у чиєму розпорядженні більше слів, може висловлюватися точніше, слова вибирати виразні­ші, описувати події барвистіше, ніж той, хто має бідніший словник.

Як розширити свій словниковий запас? По-перше, ра­димо більше читати книжок авторитетних авторів, по-дру­ге, слухати лекції кваліфікованих промовців з метою зба­гачення свого словникового запасу. Крім того, якщо у вас не все гаразд з пам’яттю, треба або записувати вислови, яких ви досі не вживали, або підкреслювати їх у тексті книги і частіше повторювати.

Поради щодо збагачення словникового запасу можуть виявитися неповними або навіть хибними, якщо, керую­чись ними, людина в розмові почне вживати вислови лише з літературної мови. Ми справляли б дивне враження на оточення, якби в розмовній мові користувалися всім слов­никовим запасом художньої літератури.

Через те не досить знати, що існують два словники: словник активний і словник пасивний, оскільки активний словник містить у собі слова, якими користуються в літе­ратурній мові, і слова, що вживають в усній мові. В остан­ньому випадку треба зважати на те, про яку усну мову йдеться — лекцію, дискусію, дружню розмову, бесіду людей у вузькому колі і т.ін.

Мовлення і вибір слів необхідно пристосовувати до об­ставин. Незвично й неввічливо, наприклад, якщо молода людина говорить на жаргоні своїх одноліток, спілкуючись з дорослими (причому останні не завжди її розуміють). Не­доречно також, коли хтось під час дискусії або на зборах вживає різкі, а то навіть і грубі вирази, якими він звик користуватися в оточенні своїх приятелів.

Більшість людей може писати літературною мовою, але у розмові чомусь нею не користується. Можливо, тому, що вони, як правило, пристосовуються до того середовища, в якому перебувають.

На що звертати увагу, добираючи слова? якщо ви праг­нете навчитися говорити, то мусите приділяти увагу ви­бору слів. Ваша мова не тому така одноманітна, що склада­ється з невеликої кількості постійно повторюваних слів, а тому, що деякі улюблені слова ви вживаєте надто часто. Говорячи, намагайтеся звертати увагу на ці часто вживані слова або попросіть когось із знайомих стежити за вашою мовою саме з цього погляду. якщо у вас є можливість за­писувати свою мову на магнітофонну стрічку, після кількох прослухувань ви краще зрозумієте свої мовні вади, які можуть бути пов’язані чи то з недбалою вимовою, чи то з нечітким формулюванням речень, чи то з вибором слів.

Прослухування магнітофонного запису, безперечно, до­поможе вам удосконалити вашу усну мову. Але не дуже на це покладайтеся. Імпровізована розмова або невідпрацьований виступ завжди мають певні хиби.

якщо ви переконалися, що деякі слова вживаєте надто часто, намагайтеся позбутися такої небажаної звички. Ці слова можуть бути найрізноманітнішими — один повсяк­час повторює «так би мовити», другий — «так точно», третій — «справді», четвертий — «чуєш» або «знаєш». Деякі з цих слів можна вилучити, не завдаючи жодної шкоди мовленню, а деякі замінити синонімічними словами або виразами.

З проблемою вибору слів пов’язана проблема вживання синонімів. Не дуже приємне враження справляє на читача мова літератора, який у двох чи трьох суміжних реченнях уживає те ж саме слово. якщо це так необхідно, йому треба було б в одному з речень замінити це слово синонімом або використати іншу синтаксичну конструкцію. В буденній мові не обов’язково строго додержуватися даної вимоги. Для поліпшення вибору синонімів існують синонімічні словники.

Однією з ознак мовної культури оратора є правильність мови. Вона визначається її відповідністю до загальноприй­нятих норм мови. Саме тому будь-яке порушення негайно викликає опір аудиторії, принижуючи престиж оратора і його виступу.

В ораторській промові вагомого значення набуває до­тримання мовленнєвої норми в трьох напрямах: граматиці, слововживанні, вимові.

Граматичні норми належать як до синтаксису, тобто побудови речень і словосполучень, так і до морфології — правил зміни слів.

Правильність вимови під час виголошення промови оратором не менш важлива, ніж дотримання граматичних норм або правил слововживання.

Правильна постановка словесного наголосу — необхідна ознака грамотної мови.

Такими ознаками характеризується культура мовлення оратора. Не слід вважати, що за всіх життєвих обставин неодмінною умовою правильно висловити думку допоможе універсальна сукупність ідей та способів дій. Мова — не­осяжний океан з безліччю рифів і мілин, багато у чому не­відомих течій і глибин. Загальної лоцманської карти цього океану ще не існує, хоча його вже поборознили численні маршрути. Певна річ, треба знати їх, щоб якнайменше при­пускатися помилок у мовленні.