Історія розвитку картографування грунтів.

Дореволюційний період розвитку картографії грунтів в Російській імперії умовно поділяють на два етапи: додокучаєвський і докучаєвський.

Основні поняття про землю, грунт, їх назви збиралися мандрівниками, географами, економістами та ін.

Перший опис землеволодінь в Російській імперії було зроблено при цареві Івані ІV.

В ХV – ХVІ ст. для опису земель було створено заклад – помісний приклад, який став загальнодержавним керівним центром, що об’єднував усі межові, кадастрові і кріпацькі роботи. Відомості про землі записували у “Писцовые книги”. Вони складалися в 2-х екземплярах: один відправляли до Москви, другий – до воєвод, помісників чи дяків.

Книги мали юридичний, правовий характер, в них відображали фінансові питання, а землі класифікували за якістю (добрі, середні, худі, дуже худі). В основі класифікацій були дані про урожайність, види угідь і фізичні властивості грунтів.

Окрім “Писцовых книг”, в яких реєстрували усі землі, додаткова складали податкові, приправочні, польові, будівельні, відказні, залічні і ротчинні книги.

“Писцовые книги” ХV – ХVІ ст. були І грунтово-оцінюючими працями, які свого часу стояли на дуже високому науковому рівні. На жаль, основи писального зимового кадастру починають руйнуватися впродовж ХVІІ ст., причиною чого стають всякі повинності на користь поміщиків.

Петром І “Писцовые книги” було замінено подушними переписами (ревізіями), особливостями яких були прискіплива увага до обліку земель, складались межові книги, викреслювались плани із зазначенням землевласників, розташуванням угідь, економічних показників.

В той час проходило лише накопичення відомостей про грунти під впливом примітивної практики землеволодіння. Ґрунтознавство ще не було відділено від агрономії і геології. Не було наукового визначення грунту. У ХVІІ ст. науковим центром по вивченні грунтів імперії стала Петербургська академія наук. В ній працював Ломоносов М. В. (1711-1765), основоположник російської геоботанічної школи ґрунтознавства. В 1757 р. Ломоносов очолив географічний департамент академії наук, приступив до виправлення Російського атласу і складання Російської географії. В 1755 р. ним було створено Московський інститут, в якому Афонін М. І. виступив з докладом “Слово о пользе земли, собирание и расположение чернозема, особеннно в хлебопашестве”.

В 1765 р. в Петербурзі створюється вільне економічне товариство, завдання якого стало перейняття іноземного досвіду.

В 1797 р. в Російській імперії запроваджується “Депо карт”, яке в 1812 р. входить до складу військового відомства. На військово-топографічних картах того часу точно позначалися такі важливі для військової справи особливості грнутового покриву, як піщані масиви, болота і заболочені грунти, солончаки, заплави річок.

Цінні дані про грунт зустрічаються у статтях Леоно І. Г., Болотова А. Т., Комова І. М., Радищева А. Н.

Пізніше в ХІХ ст. Міністерство державних справ приступило до більш систематичного вивчення грунтів Росії і створенню ґрунтових карт. Великі заслуги належать відомому статисту К. С. Веселовському і особливо економісту-географу В. І. Чаславському.

Карти виникли лише з практичних потреб земельного кадастру. Методика їх складання була примітивною. Метод вивчення грунтів і складання карт був опитувально-статистичним. Міністерство розсилало по губерніях карти, на яких ті наносили дані про грунти губернії, зібрані шляхом опитування поміщиків і селян.

На основі цих матеріалів під командуванням Веселовського була складена І ґрунтова карта Європейської Росії в масштабі 1: 84 00 000, опублікована в 1851 р. На ній показано: чорноземи, глина всіх кольорів, пісок, суглинок і супісок, мул, солонці, тундри і болота, кам’янисті місця. Хоча ця карта була примітивною, але на думку Докучаєва, вона була головною основою для наступних ґрунтових карт.

Потім карта була виправлена і доповнена новими матеріалами і більш деталізована, уточнена та видана в 1879 р. нова ґрунтова карта в масштабі 60 верст в дюймі під редакцією Чаславського, який підключив до цієї роботи і молодого В. В. Докучаєва. Легенда карти була розширена з 8 до 32 умовних позначень різних грунтів.

Чорнозем вперше був розділений за гранулометрією. Докучаєв критикував цю карту, яку було складено шляхом опитування, а не за даними ґрунтових досліджень, де грунт розглядали як порошок у групі гірських порід. Але, одночасно В.В. Докучаєв визнав, що саме робота над цією картою породила генетичну ідею в ґрунтовій картографії.

Скасування кріпосництва в 1861 р. сприяло вивченню агрономічних властивостей грунтів.

З 1877 по1881 р. Докучаєв В. В. вивчав чорноземи, ці дослідження фінансувало Вільне Економічне Товариство.

Сформулювавши основні закони виникнення і функціонування грунтів, В. В. Докучаєв заклав наукові основи ґрунтової картографії. Методика польових досліджень і картографування грунтів зберегли своє значення у світовому ґрунтознавстві і до цього часу.

В. В. Докучаєву належить авторство першої генетичної карти чорноземної смуги Європейської Росії і першої світової карти грунтів (ця карта отримала Золоту медаль на Всесвітній виставці в Парижі в 1990 р.).

Велику роль у становленні наукової картографії і її розвитку відіграв М. М. Сибірцев. Він, у 1900 р., видав підручник з генетичного ґрунтознавства, до якого включив розділи “Методи дослідження грунтів в полі” і “Картографія грунтів”.

Зібрані В. В. Докучаєвим, його учнями і колегами – Сибірцевим, Топфільєвим, Ферхміним, – грунтово-картографічні матеріали дозволили їм створити в 1900 р. науково обгрунтовану карту грунтів Європейської Росії в масштабі 1: 2520 000, якій не було рівних.

Після Докучаєва грунтово-картографічні роботи продовжували М. М. Сибірцев, К. Д. Глінка, П. В. Отоцький, В. І. Вернадський, Г. М. Висоцький, З.А. Захаров, М. О. Дімо та багато ін.

Великі заслуги у вивченні і картографуванні грунтів належать Глінці К. Д. Під час Столипінської земельної реформи він досліджував ґрунтовий фонд Росії. На той час, також складалися грунтові карти дрібних масштабів – 1: 840000, 1: 168 000, рідше 1: 20 000, але картографічні роботи мали геолого-географічний характер.

З 1905 по 1914 р. земства проводили крупні земле оцінні роботи, керували дослідженнями – Дімо М. О., П. А. Зам’ятченський, З. А. Захаров та ін. Було складено повітові і губернські грунтові карти з масштабом, відповідно, 1: 126 000 і 1: 420 000.

Грунтово-картографічні дослідження та землевпорядні роботи, виконані земствами напередодні краху Російської імперії, значно збагатили скарбницю новими ґрунтовими картами і землевпорядними проектами, а також удосконалили методику нового діагностування і картографування грунтів.

Післяжовтневий (з 1917 р.) період розвитку грунтово-картографічних і землевпорядних робіт характеризувався новими завданнями, які постали у зв’язку з розбудовою СРСР. Серед найважливіших проблем ґрунтової картографії слід, перш за все, назвати роботи, які підводили б наукову базу під реконструкцію сільського господарства (меліорація грунтів, введення в культуру нових рослин).

Грунтознавці стали більше приділяти уваги питанню родючості грунтів. Важливою проблемою було вивчення генезису, географії і шляхів підвищення їх родючості.

Головною особливістю грунтово-картографічних робіт був стрімкий розвиток крупномасштабних ґрунтових зйомок з метою землевпорядкування, здійснення цілого комплексу агрозаходів, більш раціонального використання земельних ресурсів. Для порівняння, в період з 1877 по 1917 рр. детальні ґрунтові зйомки були проведені лише в окремих господарствах, тоді як з 1917 по 1957 рр. кількість господарств значно зросла і досліджена площа складала приблизно 260 млн. га.

В Україні були розгорнуті масштабні грунтово-картографічні роботи з обстеження грунтів та складання ґрунтових карт в кожному господарстві. Завдяки цьому були винайдені нові резерви росту сільськогосподарського виробництва, розроблені та впроваджені науково обґрунтовані системи його ведення.

Після Великої Вітчизняної війни значні за обсягом грунтово-картографічні дослідження проводилися з метою реалізації рішень партії та уряду щодо сільського господарства, в тому числі великі грунтово-геоботанічні обстеження в зоні освоєння цілинних і перелогових земель на площі 41 млн. га. Ці роботи дозволили значно поповнити та розширити знання про грунти СРСР і скласти цілий ряд важливихґрунтових карт, серед яких варто згадати такі:

1) грунтова карта азіатської частини СРСР М. 1: 4200 000 за ред.. К. Д Глінки та Л. І. Прасолова (1925);

2) грунтова карта європейської частини СРСР М. 1: 2500 000 за ред. Л.І.Прасолова (1930) та І. П. Герасимова (1947);

3) грунтові карти України, Білорусі;

4) карта грунтів ґрунтотворних порід волого-субтропічної зони СРСР за ред. М. Н. Сабашвілі (1936);

5) карта природо-грунтового районування СРСР за ред. С. В. Зонна, І. С. Лупиновича, П. А. Лету нова та ін.;

6) ґрунтова карта СРСР М. 1: 4000 000, складена М. М. Розовим і Є. В. Лобовим, за ред.. І. П. Герасимова (1956);

7) грунтові карти багатьох областей та країв, грунтово-меліоративні карти районів зрошення, обводнення та осушення європейської та азіатської частини СРСР.

В період 1956-1962 рр. розгортаються роботи з природно-історичного та економіко-географічного районування СРСР для потреб сільського господарства, а також роботи з бонітування грунтів СРСР, основи якого були закладені В. В. Докучаєвим.

У 50-60-ті роки з’являються наукові розробки картографування ерозійно небезпечних земель (Бенкет, Конка, Бертран, С. С. Соболєв, О. І. Банраєв, М. Н. Заславський, Д. Л. Арманд). На важливі рубежі виходить картографування лісових грунтів у зв’язку із зростанням в усіх регіонах світу проблеми відновлення лісових ресурсів, а лісова культура неможлива без глибоко профільного картографування грунтів та їх екологічних режимів (Г. Ф. Морозов, В. М. Сукачов, Г. М. Висоцький, С. А. Вільде).

Важливим і складним об’єктом освоєння стали грунти річкових заплав і дельт (в тому числі торфові) в усіх природних зонах, що обумовило необхідність сучасної інтерпретації їх генезису, класифікації, картографування та раціональної організації території при землеустрої (Г. В. Добро вольський, В. В. Єгоров, Д. Н. Зеров, С. Т. Вознюк та ін.).

У 70-80-ті рр. в Україні для кожного господарства було складено поновлені ґрунтові нариси та набори агроекологічних картограм, які полегшували практичне використання цих матеріалів. Були складені дві карти: М. 1: 700 000 та 1: 1500 000 (М. К. Крупський, Г. С. Гринь, Г. А. Андрушенко, Н. Б. Вернадер, А. Ф. Яровенко, В. Д, Кисіль та ін.).

Великий внесок зробили також В. А. Ковда та В. Є. Лобова, які склали в 1975 р. власну досить детальну та легку в читанні карту грунтів світу в масштабі 1: 10 000 000. Легенда до неї побудована за генетико-геохімічним принципом.

В останні 20-30 років у ґрунтознавство та його картографічний відділ активно проникають математичні методи.

Останні десятиріччя другого тисячоліття внесли в ґрунтову картографію та практику землевпорядкування безліч принципово нових явищ. В ринкових умовах за різних форм власності на землю та поліваріантних екологізованих моделей господарювання значно зростає інтерес до ґрунтових карт і проектів землевпорядкування. Грунти міцно тримають своє місце в глобальній екології та вчені про біосферу і чекають нових досліджень. Тому картографування завжди буде на передовій лінії цих досліджень.