Зразок усногозвуко-буквеного розбору слова сім’я.

1. [С'імйá]; [йá]; [с'ім-йа] 1; [с'імйа].

2. Голосні звуки – [і], [а], два звуки.

3. Приголосні звуки – [с'], [м], [й], три звуки.

[с'] – глухий, м’який

[м] – дзвінкий, твердий

[й] – дзвінкий, м’який.

4. Звук [с'] позначу буквою ес,

звук [і] – і,

звук [м] – ем,

звуки [йа] – буквою я.

Перші три кроки алгоритму - звуковий розбір, четвертий - звуко-буквений.

Під час виконання 1-3 пунктів розбору виникає необхідність виділяти звуки із слова, що звучить. Головним способом виділення звуків, відомим у практиці навчання, є протяжна вимова їх у складі повного слова [14]: щ[уууу]р, п[оооо]лив. І так можна протягувати всі звуки в слові. М’який знак (ь) звукового значення не має, його “тягти” не можна.

“Тягнути” треба не два звуки – [поооо]лив, а один – п[оооо]лив. Звертаємо увагу, що під час “протягування” окремо глухих приголосних звуків голос не бере участі (кладуть руку на гортань – дрижання її не відчувається).

Прийом “протягування” звуків значною мірою допоможе уникнути помилок у вимові приголосних звуків з призвуком голосного (п’ять – перший звук – [п^и], помилки проявляються на письмі – “п и ать”. У процесі навчання для з’ясування звукового складу слова вчитель постійно має показувати зразок звукового аналізу – вимовляти слово, “протягуючи” кожен звук, а учні повторюють за ним.

Треба вчити учнів робити перевірку виділених звуків у складі повного слова на основі слухання вимовленого слова (П.С.Жедек), як-от: у слові день учень назвав третій звук [н], одержали слово “ден” – такого слова немає. Якщо слово не вийшло, шукаємо помилку.

Під час проведення звукового, звуко-буквеного розборів важливо навчити дітей послідовно називати звуки в почутому слові, визначати співвідношення між звуками і буквами в ньому, що вкрай необхідне під час письма, бо письмо – це кодування звукового складу слова за допомогою умовних (буквених) знаків (Жинкин Н.И. Механизмы речи. – М., 1958. – С.362-363).

Особливість зазначених видів розбору в тому, що аналізу має передувати орфоепічна вимова слова, а не проговорювання його (відтворювання буквеного складу). Отже, на початку розбору треба домагатись правильної вимови слова. Якщо помилка допущена у вимові, її виправляємо, співвідносимо помилкову вимову з орфоепічним зразком.

У практиці навчання увага нерідко зосереджується лише на підраховуванні кількості звуків і букв. Це не варто робити. Головне в зазначених видах розборів -– якість звуків.

Якщо враховувати зміст та призначення звукового, звуко-буквеного розборів, то найбільш доцільною формою її проведення є усна. Однак у практиці навчання з метою контролю використовується й письмова форма (частковий розбір):

– підкресліть у словах букви, що позначають голосні звуки (або приголосні);

– підкресліть у словах букви, що позначають ненаголошені голосні звуки (або наголошені звуки, склад з наголошеним –ненаголошеним голосним);

– підкресліть у словах букви, що позначають м’які (тверді) приголосні звуки;

– підкресліть у словах букви, що позначають м’якість (твердість) приголосних на письмі;

– поставте знак наголосу в словах;

– випишіть спочатку слова з наголосом на першому складі; потім на другому і т.д.

У процесі письмової форми звуко-буквеного розбору аналіз слова починається від букви (слово сприймається за допомогою зору). Уся аналітична робота зводиться до визначення звукових значень букв у слові. Саме цим і пояснюється недоцільність письмової форми звуко-буквеного розбору.

Помилки у звуко-буквеному аналізі. Треба слідкувати, щоб діти чітко називали звуки, у більшості своїй – коротко (без призвуку).

Помилками у звуковому аналізі вважаються:

– звук називають, як букву (парта – перший звук “пе”);

– глухий приголосний вимовляють з голосом;

– приголосний звук вимовляють з призвуком (парта – перший звук [п^и], весна – перший звук [в^и];

– замість м’якого приголосного називають твердий (льод – перший звук [л]) і навпаки.

У плані чіткого розмежування звука і букви помилковими є і такі твердження:

– “м’яка” (тверда) приголосна (правильно: м’який – твердий приголосний звук);

– “дзвінка” (глуха) приголосна (правильно: дзвінкий – глухий приголосний звук);

– “звук є ” (я, ю, є, ї – це тільки букви, які вживаються для позначення голосних звуків – мал я, л ю бов, верхн є – або приголосного і голосного – солов’ ю, з’ я сувати, сині є, ї жак);

– “наголошена буква” (правильно: наголошений звук);

– “голосна (приголосна) буква” (правильно: буква для позначення голосного або приголосного звука);

– “буква я (або ю, є) вживається для пом’якшення попереднього приголосного” (правильно: буква я вживається для позначення м’якості попереднього приголосного; лише перед звуком [і] в українській мові спостерігаємо пом’якшення твердих приголосних);

– “м’який знак (ь) вживається на письмі для пом’якшення попереднього приголосного” (правильно: м’який знак (ь) вживається для позначення м’якості попереднього приголосного; (ь) не має звукового значення, не впливає на попередній приголосний);

– “буквосполучення вимовляється твердо (м’яко)” (правильно: в буквосполученні твердо-м’яко вимовляються лише приголосні звуки; буквосполученням позначається на письмі відповідна сполука звуків);

– “наголошений склад” (правильно: склад з наголошеним – ненаголошеним голосним звуком);

– “правопис ненаголошених голосних в корені слів” (правильно: позначення на письмі ненаголошених голосних в корені слів);

– “у слові медовий другий звук [е]” (правильно: у складі з ненаголошеним голосним вимовляться [е] з наближенням до звука [и], отже, другий звук – [е^и]);

– “у слові вітер звук [в'] м’який” (правильно: у слові вітер звук [в'] пом’якшений, бо губні звуки, шиплячі та задньоязикові можуть пом’якшуватись перед звуком [і]);

– “у слові черв’як складоподіл чер-в’як” (правильно: черв’-як, бо сонорний звук [в] стоїть перед приголосним [й], звуки [йа] позначаються буквою я).