Суспільно-політичні передумови формування козацького типу української культури.

На межі XVI і XVII ст.. у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. Козак —герой, завжди готовий до подвигу, над усе відданий козацькому братству. В українській ментальності поняття "козак" розуміється як "справжній чоловік" — мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний. Отже, саме козацтву стало під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу.

В XVII – XVIII ст.. Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою. Україна поділялася на полки. Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. Козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. Міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — простих козаків з полків. Військова рада могла могла скинути й гетьмана.

Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль захисника прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова національна аристократія, яка взяла на себе утвердження власної державності, розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Козацька старшина організовувала школи і майстерень при монастирях. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом з Військом Запорізьким. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.

В умовах боротьби за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів - Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Деякі належали вже культурній добі бароко. Саме козацькі часи в історії називають «козацьке бароко» через такі причини:

По-перше, козацтво того часу було носієм нового художнього смаку

По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника.

По-третє, козацтво мало власне творче середовище.

По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей (козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори)

Поступово російський уряд робить все для знищення козацтва —1720 року з'являється перший указ проти української мови; 1764 р. касують гетьманство; 1775-й — зруйнування Січі, 1783 р. — жалувана грамота дворянству і запровадження панщини.