З якими чинниками було пов”язано набуття протоантропами здатності до прямоходіння?

Можливо, еволюція бипедализма протікала більше складними й різноманітними шляхами, чим раніше препокладалося. Не виключено навіть, що двуногость розвивалася паралельно в декількох різних еволюційних лініях. Різні адаптації до двоногого ходіння в древніх гоминид розподілені мозаїчно; можна говорити про існування декількох різних "типів" бипедализма.

Традиційно вважалося, що предки людини перейшли до двоногого ходіння від того варіанта пересування на чотирьох кінцівках, що характерний для горил і шимпанзе (вони ходять, опираючись на кісточки зігнутих пальців рук). Детально вивчивши способи пересування орангутанов у кронах дерев, британські антропологи прийшли до висновку, що двуногость споконвічно могла розвитися для ходіння по тонких, гнучких галузях. Ця гіпотеза допомагає пояснити недавно виявлені факти, що свідчать про те, що найдавніші двоногі предки людини (оррорин, ардипитек і ранні австралопітеки) жили в лісі, а не в савані.

Походження двуногостs - одне із найбільш спірних питань у палеоантропології. Довгий час уважався, що перехід до ходіння на двох ногах був пов'язаний з виходом наших предків з лісів у савану, а исходно наші предки пересувалися по землі приблизно так, як це роблять сучасні шимпанзе й горили. Обговорювалася також ідея, відповідно до якої кістяк і мускулатура наших предків виявилися преадаптованими (схильними) до двоногого ходіння завдяки навичкам залезания на дерева. Тіло при цьому орієнтовано вертикально, а ноги роблять рухи, що нагадують тих, що робляться при ходьбі.

Однак професор Робін Кромптон з Ліверпульского університету і його колеги думають, що з ходи шимпанзе й горил, так само як з вертикального залезания на дерева, двоногу ходу людини вивести важко. Вони виявили істотні розходження в механіку цих рухових актів. Наприклад, коліна в шимпанзе й горил практично ніколи не розгинаються до кінця. Ці мавпи іноді пересуваються по землі на двох ногах (5-10% часу), але ноги при цьому залишаються напівзігнутими. Їхня хода сильно відрізняється від людської й рядом інших особливостей. Інша справа - орангутани, самі «деревні» з вищих мавп, за поводженням яких Кромптон і його колеги протягом року спостерігали в лісах острова Суматра. По одиночних товстих, міцних галузях орангутаны звичайно пересуваються на всіх чотирьох кінцівках, по галузях середнього діаметра - на руках. По тонких гілочках вони воліють обережно ходити ногами, дотримуючись рукою за яку-небудь додаткову опору. При цьому хода мавп досить схожа на людську - зокрема, ноги повністю розгинаються в колінах. Саме такий спосіб пересування, очевидно, є найбільш безпечн й ефективним, коли потрібно рухатися по тонких, гнучких і ненадійних гілках. Орангутаны, як видно, відокремилися від загального еволюційного стовбура гоминид раніше горил, а горили - раніше, ніж цей стовбур розділився на предків шимпанзе й людини. Автори припускають, що двоноге ходіння по тонких галузях було исходно властиве далеким предкам всіх гоминид. Представники людської еволюційної лінії, починаючи з ранніх австралопітеків, навчилися ходити по землі тим же способом, що й по тонких галузях, розпрямляючи коліна.

Висловлене також припущення, що найдавніші гомініди були мешканцями прибережної смуги озер і рік, багато часу проводили у воді й поруч із водою. Це припущення ґрунтується не тільки на великій ролі їжі водного походження в розвитку гомінід. Можливо, навіть походження двуногости пов'язане з у такий спосіб життя. Показано, що сучасні мавпи (карликові шимпанзе бонобо), на суші пересуваються на двох ногах тільки 2% часу, переходять до 90-процентного пересування на двох ногах, коли заходять у воду. Особливості будови тазостегнового суглоба A.afarensis, що не знайшли пояснення з позицій "сухопутного" біпедализма, пояснюються за допомогою гіпотези про зв'язок розвитку двуногости з необхідністю часто заходити у воду в пошуках їжі.