Студопедия — Часть 1. Теория Автоматического Управления (ТАУ). 1. Поняття «еліта»: походження і становлення.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Часть 1. Теория Автоматического Управления (ТАУ). 1. Поняття «еліта»: походження і становлення.






1. Поняття «еліта»: походження і становлення.

2. Сутність політичної еліти.

3. Основні теоретичні підходи до розуміння природи і суті еліт:

а) ірраціональний елітизм;

б) функціональний елітизм;

в) психологічний елітизм;

г) біологічний елітизм;

д) технократичний елітизм.

 

1. Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою".

У Стародавньому Римі у трактатах, присвячених рільництву, зустрічаємо латинське слово eligare, що означає «полоти», «вирощувати», звідси в романських мовах з’явилось слово eliter від французького - кращий, добірний, обраний. Починаючи ще з ХІІ ст., термін використовується для позначення товарів найвищої якості, а пізніше – для виділення «вибраних людей», насамперед знаті, а також відбірних ("елітних") військових частин. З ХІХ століття це поняття стали використовувати також в генетиці, селекції, насінництві для позначення кращого насіння, рослин, тварин для їх подальшого розведення. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р. видання, цим терміном почали позначати вищі соціальні групи людей в ієрархічній системі суспільства. І все ж термін «еліта» аж до початку ХХ ст. мало застосовувався в суспільних науках (тобто до появи робіт В. Парето), хоча в інших сферах життя він досить інтенсивно використовується: наприклад, елітне зерно, елітна худоба, елітні дерева, спортивна еліта. А в США - навіть до 30-х років нашого століття. Після закінчення Першої світової війни, це слово все частіше почали вживати й у суспільній літературі замість поняття «аристократія». Звичайно зміст цього поняття змінився, трансформувався. Однак, незважаючи на це, суть збереглася: еліта – відібрана, вибрана, краща меншість, що дає високоякісний, вагомий результат. Усе це дає змогу розуміти під елітою групу людей, які є носіями найяскравіше виражених особистих або політико-управлінських якостей.

Приведемо узагальнене визначень еліти, яке дають соціологи А. Сванн, Дж.Менор, Е. Квінн, Е. Райс: "Еліти за визначенням - особи, які контролюють велику частку матеріальних, символічних і політичних ресурсів суспільства, чим будь-яка інша страта суспільства. Вони займають вищі пости в ієрархії статусу і влади, отримані ними аскриптивно (по наказаному статусу) або ресептивно (завдяки власним заслугам). У деяких суспільствах еліти різко відокремлені від інших громадян. Еліта - ті люди, які займають вищі владні позиції, контролює велику частину власності і мають найвищий престиж". Ці автори вважають, число цих людей складає приблизно біля одного відсотка від чисельності населення.

Відносини між елітою і правлячим класом досить складні і неоднозначні. Як відзначалося вище, еліта виражає волю панівного класу, причому цю волю треба по-перше, виявити і, по-друге, реалізувати. Здійснюючи ці функції, еліта не лише грає особливу роль в життя суспільства, але і набуває відносної самостійності по відношенню до свого класу. Для утримання своєї влади правлячий клас повинен представити свій класовий інтерес як інтерес усього суспільства. Висунена ним еліта набуває певної автономії по відношенню до цього класу і зазвичай сприймається не як провідник вузькокласового, але "загального" інтересу. Це, зрозуміло, не відміняє класової природи еліти, але модифікує і, в певній мірі, маскує його, що і дає основу багатьом політологам говорити про безкласовість еліти.

Виявляться два головні підходи до проблеми визначення «еліти»: ціннісний і структурно-функціональний. Прибічники першого підходу пояснюють існування еліти "перевагою" (передусім інтелектуальним, моральним і так далі) одних людей над іншими; другого підходу - винятковою важливістю функцій управління для суспільства, які детермінують винятковість ролі людей що виконують ці функції (причому виконання цих функцій з необхідністю здійснюється меншістю). C.Келлер вважає, що "дві головні перспективи характеризують минулі дослідження еліт: моральна і функціональна. Перша концентрується на моральній перевазі певних індивідів, друга - на функціональній ролі соціальних страт". Проте обоє ці головні інтерпретації елітизму володіють істотними вадами.

Одним з найнадійніших способів ідентифікації еліти, передусім політичної еліти, є включення в цю категорію осіб, що приймають найважливіші, стратегічні рішення (одним з розробників цього методу є Р. Путнем). О. В. Гаман-Голутвіна вважає навіть цей метод найважливішим. Саме у цьому плані вона визначає політичну еліту як "внутрішньо згуртовану, таку, що становить меншість суспільства соціальну групу, що є суб'єктом підготовки і прийняття (чи вплив на прийняття/неприйняття) найважливіших стратегічних рішень і що має необхідне для цього ресурсним потенціалом"

 

2. Кількісне й якісне зростання людства, розвиток державних і суспільних організацій призвели до встановлення більш-менш легітимних суб'єктів політичної влади, що найповніше висловлювали й втілювали основні інтереси панівних верств суспільства. Водночас існувала певна складність у визначенні тих осіб, хто був суб'єктом влади. Для того впроваджували різні критерії. Розпочнемо з кількісного. У керівних і управлінських процесах розрізняємо тих, хто керує й управляє, і тих, ким керують й управляють. Відносини між ними побудовані на ієрархії підпорядкування, яке здійснюється різними способами. Зрозуміло, що перших є небагато, інших — багато. З одного боку, існує певна тенденція: від монархій, одноосібної влади вузького кола людей — до республік, колегіальної влади широкої групи людей. У першому випадку, як звичайно, еліта влади — це державна еліта, у другому — еліта влади, тобто і державна, і політично-громадська еліти. У першому випадку — це сім'я монарха, придворні, верхівка виконавчої, судової й законодавчої влад,
у другому, крім численної державної еліти, сюди входять партійно-громадське керівництво та постійні функціонери. Однак, з іншого боку, історичний розвиток є циклічний.

Справді, в античності був певний цикл: монархії (царські періоди), потім — рабовласницькі республіки, що змінилися імперським періодом. Середньовіччя розпочалося значною мірою з автономності, потім настали часи абсолютизму, які були зруйновані революціями, однак і тоді час існування республік не утвердився скрізь і назавжди. Наприкінці XX ст. поряд з республіками панували й конституційні монархії, і навіть абсолютистські. Тобто правлячі групи то збільшуються, то зменшуються за кількістю осіб, що входять до них.

Подальший критерій (назвемо його якісним) пояснює, хто саме входить до кола панівних меншостей. Тут аналіз має включати ознаки ініціативності, фізичні ознаки, багатство, здібності, таланти, знання, певний психофізичний комплекс. Це ті, хто здатен жертвувати власними інтересами заради цілої політичної системи, що виправдовує морально завоювання ними влади, її захоплення і навіть узурпацію. Тобто йдеться про привілейовану верству суспільства, яка здійснює провідництво в конкретному суспільстві і завдяки своєму становищу та функціям є панівною. Структурно до еліти входять політичне, державне, громадське керівництво, економічна, культурна правлячі верстви. Ми ж розглядаємо тільки політичну еліту, саме ту, яка безпосередньо або прямо опосередковано бере участь у. прийнятті й організації виконання політичних рішень.

Іншими словами, правильно розв'язати проблему виділення політичної еліти можна, якщо визначити тих, хто приймає владні рішення, себто хто править, ділить багатства, цінності суспільства. Політична еліта розподіляє їх, пам'ятаючи, зрозуміло, насамперед про себе. Отже, у будь-якому організованому, розвинутому (матеріально і духовно) суспільстві править політична еліта. В ній виділяється суспільна група, що бере участь у процесі реалізації політичної влади, тобто у прийнятті і здійсненні політичних рішеннь. До вузького кола панівної групи, яку можна назвати елітою влади, входять безпосередньо члени всіх гілок влади, насамперед працівники виконавчих силових міністерств, оскільки саме вони безпосередньо реалізують владу, здійснюють принципи примусу, захисту й утримання панівного політичного режиму. Тому в основі феномену політичної еліти лежить абсолютизація політичної влади, яка є основою соціальних відносин будь-якого організованого суспільства.

Політична еліта взагалі трактується, як складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка в більш-меншому ступені володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням влади чи впливом на неї.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Що ж до політологічного осмислення цього поняття, то воно є похідним від об’єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять, що потреба в політичній еліті — це закономірність розвитку цивілізації. Її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна й соціальна нерівність людей, їхні неоднакові природні здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність високого професіоналізму для її ефективного виконання; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.

Наявність елітарності в суспільстві обумовлюється дією декількох факторів:

- психологічною і соціальною нерівністю людей, їх неоднаковими здібностями, можливостями і бажаннями участі в політиці;

- законом поділу праці, який вимагає професійного займання управлінською працею як умовою його ефективності;

- високою суспільною значимістю управлінської парці і її відповідним стимулюванням;

- широкими можливостями використання управлінської діяльності для отримання соціальних привілеїв;

- практичної неможливості всеоб’ємного контролю над політичними керівниками;

- політична пасивність широких мас населення, основні інтереси яких знаходяться поза політикою.

Політична еліта має такі характерні риси: високі розумові здібності (талант), наявність організаторських нахилів, безпосередня участь у здійсненні влади, значний вплив на інші групи, високий соціальний статус, невелика за чисельністю самодостатня група. Ефективність діяльності політичної еліти визначають за такими критеріями: досягнутий рівень прогресу та добробуту населення, політична стабільність суспільства, забезпечення міцної національної безпеки, утримання оптимального співвідношення між громадянським суспільством та державою.

 

3. Визначивши суть політичної еліти через саму влад та організацію, перейдемо до встановлення головних напрямків її обґрунтування. Скористаємося поділом, який запропонував у середині 80-х рр. російський вчений Г. Ашин.

Ірраціональне обґрунтування спирається на філософсько-соціологічні концепції томізму, неотомізму, персоналізму. Томізм як система виріс на основі поглядів Томи Аквінського, учення якого у 1879 р. було проголошено офіційною наукою католицької церкви. Він стверджував, що світ базується на ієрархії форм. У ньому монарх, наділений владою, наданою йому від Бога, має вести підданих до реалізації мети й повинен підлягати верховному верховенству. Один з визначних теоретиків неотомізму Жак Марітен. З одного боку, постулював підпорядкування добра людини як особистості добру суспільства, чим протиставився індивідуалізму і тоталітаризму. З іншого боку, висував твердження про надприродне походження соціальної нерівності, виходячи з тези про необхідність існування духовного пастиря для народу. Цей факт Марітен виводив з того, що тільки пастирі можуть компетентно розібратись у «вищих таємницях Божого одкровення», що дало привід для подальшого звинувачення його в апологетиці елітаризму. Усі теоретики томізм, неотомізму єдині у постулаті: людство, люди – нерівні, є вищі і нижчі суспільні групи, і це звичайно зло, однак змінити його майже не можливо, можна лише через довге вдосконалення домогтися зміни в суспільній ієрархії.

До ірраціонального обґрунтування елітності належить і харизматичне. Широко вживати термін «харизма» почали в середньовічній теологічній літературі й церковній юриспруденції. У ті часи «Божим даром» наділяли насамперед суб’єктів церковної і світської влади, оскільки саме на них впав «вибір Бога», вони стали уповноваженими реалізовувати його волю. На початку ХХ ст. М.Вебер впровадив це слово для характеристики особливих властивостей, що їх приписували індивіду і які підносили та посилювали його авторитет серед інших.

Важливим напрямом обґрунтування є біологічний. Його процес становлення можна поділити на два періоди. Перший – від античності до другої половини ХІХ ст., другий – з кінця ХІХ ст. до наших днів. У першому періоді сформулювалися ідеї біологічного обґрунтування, починаючи від Платона, Арістотеля і до Макіавеллі та деяких пізніших мислителів. Другий період розпочався з певних узагальнень емпіричних даних медичної статистики (Ч.Ломброзо), спираючись на які, німецькі та французькі вчені О.Аммон та Ж. де Ляпуж розробили концепцію соціальної антропології і стверджували, що існують закономірні зв’язки між величиною головного показника і соціальним становищем людини. Ж. де Ляпуж ввів поняття «соціальний відбір» і запропонував спеціальну науку – євгеніку (від гр. – добре і рід), предметом якої було штучне плекання кращої раси.

Одним з найпоширеніших напрямів обґрунтування є психологічний або біхевіористичний. Г.Тард у праці «Закони наслідування» висловив думку про універсальність психологічного механізму наслідування. У суспільстві наслідування має таке ж значення, як спадковість у біології, воно існує у формі звичаїв і моди, тому маси, народ наслідує правлячу меншість, більшість наслідує вибраних. Поширеним є обґрунтування елітності Зігмундом Фройдом. Фройд вважав, більшість людей має антисуспільні та антикультурні тенденції у своїй поведінці, у багатьох вони були настільки сильні, що визначають їх поведінку в суспільстві. Тому неможливо обійтися без примусу, який повинна здійснювати меншість. Панування меншості необхідне й тому, що маси недалекоглядні, неохоче відмовляються від своїх бажань і заохочують один в одного вседозволеність і розпусність. Отже, елітарна суспільна структура – це результат певних прихованих природних потягів, насамперед сексуального, вічного бажання підкоритись. Сьогодні немає завершеної концепції психологічного обґрунтування елітності, оскільки ті чи інші погляди психологів – це тільки констатація певних психологічних типів у суспільстві.

Подальший напрям обґрунтування елітності – функціональний, аксіомою в ньому виступає теза, що розвиток суспільства, його становлення нерозривно пов’язане з організованістю. Іманентною властивістю розвитку організації є керівництво, управління, врешті – самоуправління. Організованість в даному випадку це впорядкованість, певно послідовність, а отже, й ієрархічність. Це і є суть елітаризму. Чим складніша організація, тобто чим більше структурних елементів, тим складніша екзистенція цих елементів і загальніша потреба в їх упорядкуванні для осягнення мети. Структурні елементи організації мають свої сфери діяльності, тобто місця, і згідно з цими місцями наділені певними функціями, мають певний обсяг влади і приймають рішення. Досвід, набутий розвитком суспільної організації, свідчить, що політичне керівництво, правління і є головною функцією власне політичної еліти. Чим вищий рівень організації, її складності, тим більша ймовірність, що ця політична еліта захищає насамперед власні інтереси, свою мету, і цей феномен, як показав історичний досвід, не залежить від якості соціально-економічної системи.

Важливим напрямом обґрунтування елітності в ХХ ст. став технократичний. Він пов'язаний із розвитком науково-технічного прогресу та його результатами, які потребують для успішної реалізації зростаючого професіоналізму, компетентності та спеціалізації в керівництві й управлінні, що стає прямим обов’язком еліти. Представники цього напряму Т.Веблен, Дж.Бернхем наводять думку про необхідність зміни менталітету нового індустріального суспільства, про прихід до керівництва нових людей – менеджерів. З закінченням другої світової війни утверджується концепція неотехнократичного обґрунтування елітизму. Головним стає контроль над знаннями, бо той, хто їх контролює, той стає всемогутнім і може претендувати на роль лідера світової цивілізації.

 

Часть 1. Теория Автоматического Управления (ТАУ)

1. Основные термины и определения ТАУ.

1.1. Основные понятия.

1.2. Классификация АСР.

1.3. Классификация элементов автоматических систем.

2. Характеристики и модели элементов и систем.

2.1. Основные модели.

2.2. Статические характеристики.

2.3. Динамические характеристики.

2.4. Дифференциальные уравнения. Линеаризация.

2.5. Преобразования Лапласа.

2.6. Передаточные функции.

2.6.1 Определение передаточной функции.

2.6.2 Примеры типовых звеньев.

2.6.3 Соединения звеньев.

2.6.4 Переходные характеристики АСР.

2.6.5 Определение параметров передаточной функции объекта

по переходной кривой.

2.7. Частотные характеристики.

2.7.1 Определение частотных характеристик.

2.7.2 Логарифмические частотные характеристики.

3. Качество процессов управления.

3.1. Критерии устойчивости.

3.1.1 Устойчивость.

3.1.2 Корневой критерий.

3.1.3 Критерий Стодола.

3.1.4 Критерий Гурвица.

3.1.5 Критерий Михайлова.

3.1.6 Критерий Найквиста.

3.2. Показатели качества

3.2.1 Прямые показатели качества.

3.2.2 Корневые показатели качества.

3.2.3 Частотные показатели качества.

3.2.4 Связи между показателями качества.

4. Настройка регуляторов.

4.1. Типы регуляторов.

4.2. Определение оптимальных настроек регуляторов.

Часть 2. Средства автоматизации и управления.

1. Измерения технологических параметров.

1.1. Государственная система приборов (ГСП).

1.2. Точность преобразования информации.

1.3. Классификация КИП.

1.4. Виды первичных преобразователей.

1.5. Методы и приборы для измерения температуры.

1.5.1 Классификация термометров.

1.5.2 Термометры расширения. Жидкостные стеклянные.

1.5.3 Термометры, основанные на расширении твердых тел.

1.5.4 Газовые манометрические термометры.

1.5.5 Жидкостные манометрические термометры.

1.5.6 Конденсационные манометрические термометры.

1.5.7 Электрические термометры.

1.5.8 Термометры сопротивления.

1.5.9 Пирометры излучения.

1.5.10 Цветовые пирометры.

1.6. Вторичные приборы для измерения разности потенциалов.

1.6.1 Пирометрические милливольтметры.

1.6.2 Потенциометры.

1.6.3 Автоматические электрические потенциометры.

1.7. Методы измерения сопротивления.

1.8. Методы и приборы для измерения давления и разряжения.

1.8.1 Классификация приборов для измерения давления.

1.8.2 Жидкостные манометры.

1.8.3 Чашечные манометры и дифманометры.

1.8.4 Микроманометры.

1.8.5 Пружинные манометры.

1.8.6 Электрические манометры.

Преобразователи давления типа "Сапфир";.

1.9. Методы и приборы для измерения расхода пара, газа и жидкости.

1.9.1 Классификация.

1.9.2 Метод переменного перепада давления.

1.9.3 Расходометры постоянного перепада давления.

1.9.4 Расходомеры переменного уровня.

1.9.5 Расходометры скоростного напора.

1.10. Методы и приборы для измерения уровня.

1.10.1 Методы измерения уровня.

1.10.2 Поплавковый метод измерения уровня.

1.10.3 Буйковые уровнемеры.

1.10.4 Гидростатические уровнемеры.

1.10.5 Электрические методы измерения уровня.

2. Условные обозначения

Часть 3. Современные системы управления производством

1. Структура АСУ ТП

2. Устройств связи с объектом

3. Аппаратная и программная платформа контроллеров

Литература

 

 







Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 722. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Теория усилителей. Схема Основная масса современных аналоговых и аналого-цифровых электронных устройств выполняется на специализированных микросхемах...

Лечебно-охранительный режим, его элементы и значение.   Терапевтическое воздействие на пациента подразумевает не только использование всех видов лечения, но и применение лечебно-охранительного режима – соблюдение условий поведения, способствующих выздоровлению...

Тема: Кинематика поступательного и вращательного движения. 1. Твердое тело начинает вращаться вокруг оси Z с угловой скоростью, проекция которой изменяется со временем 1. Твердое тело начинает вращаться вокруг оси Z с угловой скоростью...

Условия приобретения статуса индивидуального предпринимателя. В соответствии с п. 1 ст. 23 ГК РФ гражданин вправе заниматься предпринимательской деятельностью без образования юридического лица с момента государственной регистрации в качестве индивидуального предпринимателя. Каковы же условия такой регистрации и...

Тактические действия нарядов полиции по предупреждению и пресечению групповых нарушений общественного порядка и массовых беспорядков В целях предупреждения разрастания групповых нарушений общественного порядка (далееГНОП) в массовые беспорядки подразделения (наряды) полиции осуществляют следующие мероприятия...

Механизм действия гормонов а) Цитозольный механизм действия гормонов. По цитозольному механизму действуют гормоны 1 группы...

Алгоритм выполнения манипуляции Приемы наружного акушерского исследования. Приемы Леопольда – Левицкого. Цель...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.017 сек.) русская версия | украинская версия