Г. Сковорода – філософ, письменник, музикант.

Григо́рій Са́вич Сковорода́; (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного жебракуючого філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.

За життя Сковороди був дуже відомою в Україні людиною, його погляди обговорювалися у вчених колах, про нього писали в листах представники тогочасної еліти. В той же час його вірші-псальми співали на ярмарках лірники. Жодного твору Григорія Савича не було надруковано за життя, але майже в кожному інтелігентному домі були рукописні копії. Сковорода був одним з останніх представників згасаючої епохи бароко з її академіями, мандрівними спудеями, рукописними книгами, латиною і церковно-слов’янською мовою.

Через три роки, подорожування країнами Європи, розчарований Григорій Сковорода повертається в Київ. На Заході він не знайшов духовності, до якої прагнув. Однак досвід життя за кордоном, як і раніше при царському дворі, був для молодого філософа дуже цінним.

Повернувшись додому, Григорій Сковорода знову опинився перед проблемою вибору життєвого шляху. При всій своїй скромності й невибагливості в повсякденному житті він не збирався приймати чернецтво, не вважаючи його необхідним для духовного зростання й не бажаючи сковувати себе обов'язками послушництва та підкорятися церковній ієрархії. Водночас він дуже відповідально ставився до вибору людиною заняття в житті й згодом сформулював концепцію "сродного труда".

Згідно з думкою філософа, близькою до протестантського вчення, праця є життєвим покликанням і обов'язком кожного. Але кожен має власне покликання і призначення, яке повинен усвідомити й жити згідно з ним. Щастя можливе лише тоді, коли ми займаємося своєю справою, відповідно до здібностей і призначення. А нещасний — той, хто призначений був для одного, але не знайшов себе чи зрадив своєму покликанню, і все життя займається іншою, не своєю справою. При цьому матеріальні блага (хоча в межах розумного мінімуму вони необхідні кожному), як і високі титули та звання, щастя принести не можуть. Григорій Сковорода неодноразово дякував Богу, що створив потрібне нетрудним, а трудне непотрібним...

"Сродною" собі працею він вважав філософсько-поетичну творчість у поєднанні з педагогікою. Починаючи з 1753-го, протягом 15 років він учителював.

До цих років життя Сковороди належить велика частина поетичної збірки "Сад божественных песней". У багатьох із них ми бачимо глибоку духовну драму людини, що в розквіті сил не може досягти примирення зі світом несправедливості й фальші, усвідомлюючи, водночас, відносність усього зовнішнього, стороннього для душі. Поет із благоговінням ставиться до всього природного, внутрішньо співпричетного божественним джерелам буття, що відчутне йому в кожній людині і всій природі, але найбільше — у власному серці.

Цікавим є і формальний бік поетики Сковороди, що демонструє багатство віршованих форм, ритміки та прийомів при вмілому поєднанні складних розмірів із цілком засвоєною системою римування, на той час іще мало розробленою в українському та російському віршуванні.

Учнівська молодь любила його, але з начальством незмінно виникали суперечки. Схилятися перед вдаваними авторитетами й безграмотними інструкціями Григорій Сковорода не збирався.

Відтоді Григорій Сковорода остаточно обрав життя мандрівного філософа, так би мовити, чернецтво у миру. Щорічно влітку він мандрував Лівобережжям, незмінно відвідуючи Київ і Харків. Одяг його був найпростіший, і зовні він нічим не відрізнявся від інших прочан.

Філософ не ухилявся від поєдинків зі злом, сміливо вступаючи у протистояння з високими чинами.

На кількаразові пропозиції опублікувати свої книги, мандрівний філософ незмінно відмовляв. Однак праці Григорія Савича, які він зазвичай залишав у тому домі, де їх було закінчено, вже за його життя передавали з рук у руки і дбайливо переписували. Збирати й публікувати їх почали вже в середині XIX ст., коли особистість і творчість Сковороди, людини-легенди, яка здобула шанобливе прізвисько українського Сократа, були гідно поціновані інтелектуалами.

У 1769—1774 pp., крім уже згаданих "Басен Харьковских", Григорій Сковорода створює філософські твори: "Бесіда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко", "Діалог, или Разглагол о древнем мире", "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни", "Кольцо", "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира".

Помер Григорій Сковорода 29 жовтня 1794 р. в селі Пан-Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині, в маєтку М. Ковалинського, який невдовзі, по свіжих спогадах, склав його першу біографію. На могилі філософа, як він і заповідав, викарбували: "Світ ловив мене, та не впіймав". Своїм життям він показав: якщо не вимагати від світу багато й неухильно йти за своїм покликанням, то можна, й живучи у світі, бути вільним від нього.

41.Режисер та скульптор І. Кавалерідзе.

Іва́н Петро́вич Кавалері́дзе (*26 квітня 1887, хутір Ладанський — †3 грудня 1978, Київ) — український радянський скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист.