Політична еліта України

В Україні завжди існувала проблема національної політичної еліти, здатної розв'язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної думки, як В. Липинський, В. Кучабсъкий, Д. Донцов, пояснювали причини поразок українських національно-визвольних змагань відсутністю національної політичної еліти.

Це твердження справедли­ве, якщо брати до уваги те, що політична еліта може сфор­муватися в умовах національної держави, коли політика є важливою сферою суспільного життя. Короткочасний період боротьби за українську державу і ще менш тривале існування цієї держави в історичному сенсі були недостатніми, щоб визрівала повноцінна національна політична еліта.

Комуністичний режим знищив не тільки національні прошарки, а й соціальний грунт для відтворення національ­ної еліти, здатної по-сучасному мислити і діяти. Роль еліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура, риси якої значною мірою не відповідали сучасній елітарній мо­делі, що існувала в демократичних цивілізованих країнах.

До домінантних рис номенклатури відносяться: серві­лізм чиновників нижчих рангів перед вищими, конформізм і безініціативність, «потрійна мораль» (одне думати, друге говорити, а третє робити), кастовий характер відтворення і поповнення рядів, орієнтація на інтернаціональні, а не на­ціональні цінності, глибока відчуженість від інших соці­альних верств.

Виключно бюрократичний механізм формування номен­клатурних кадрів не передбачав попиту на професійних полі­тиків з високими інтелектуальними якостями, а здебільшого був зорієнтований на осіб, відданих системі, певному номен­клатурному кланові і здатних до тонких апаратних маніпу­ляцій. За цими якостями номенклатура на периферії радянської імперії значно переважала номенклатуру в центрі. Крім цього, вона не приймала самостійно, а тільки виконувала стра­тегічні політичні рішення і не володіла відповідним кадро­вим потенціалом для здійснення державних функцій, влас­тивих імперській державі у повному обсязі.

Від початку державного відродження України до других парламентських виборів правляча еліта в основному форму­валася з різних прошарків колишньої номеклатури, а також частково з націонал-демократичної опозиції. Одна частина номенклатурної еліти стала на шлях зміцнення державної незалежності України, але стосовно політичних та економіч­них реформ зайняла половинчасту, вичікувальну позицію, інша ж її частина почала ревно відстоювати збереження ко­лишнього ладу і повернення до «оновленого» СРСР.

Правляча еліта в Україні на цьому етапі суспільного і державного розвитку виявилася неспроможною до швид­ких комплексних реформ через те, що:

1) складалася здебільшого з вихідців соціально-класо­вих груп, які об'єктивно боялися втратити владу;

2) не володіла кадрами, які б відзначалися високою актив­ністю, рішучістю і сучасною управлінською компетентністю;

3) зазнавала сильного спротиву з боку антидержавних і антиреформістських сил;

4) розлад механізмів соціального контролю призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників, що виявилося у поширенні таких явищ, як клептократія, корупція і нарцисизм;

5) визначальним у політичному курсі був принцип «голов­не не реформи, а збереження державності й національно-куль­турне відродження». Правлячій еліті не протистояла серйоз­на реформістська опозиція, на роль якої могли б претендува­ти націонал-демократичні сили, проте вони не мали стратегіч­ної програми реформ, відповідного кадрового потенціалу.

Роз'єднані партійними суперечностями ці сили не змог­ли істотно вплинути на процес реформування.

Отже, в ціло­му реформістський потенціал правлячої еліти на початко­вому етапі становлення Української держави виявився недостатнім, щоб вивести її з кризового посткомуністичного стану. Часткові кроки на шляху фінансової стабілізації, приватизації, структурної перебудови і лібералізації зовніш­ньо-економічної діяльності призвели до масштабного зрощування владних структур з кримінальними елементами, швидкої поляризації суспільства.

Еліту цього періоду можна назвати ідеологічною тому, що її діяльність здебільшого скеровувалася на роз'яснення необхідності реформ, а не на їх рішуче здійснення. Цій еліті не вдалося здійснити основних реформістських пріоритетів: прийняти нову конституцію, вивести країну з економічної кризи, провести адміністративну реформу.

На зміну ідеологічній еліті прийшла технократична еліта, представники якої були рекрутовані з промислово-підпри­ємницьких кіл центральних і південних регіонів України, а також прагматично зорієнтованих політиків різних полі­тичних сил. Домінантою політичного курсу технократич­ної еліти стала реалізація національної ідеї в державно-політичному та економічному аспектах.

На практиці це означає здійснення конституційної й економічної реформ.

Цій еліті вдалося здійснити деякі фінансові стабілі­заційні заходи, просунутися на шляху конституційної ре­форми. Проте повільне і непослідовне здійснення нею інших напрямів економічної реформи, зокрема структурної пере­будови і податкової політики, не дають змоги поки що по­долати кризові явища.

Українську еліту цього перехідного періоду скоріше всьо­го можна назвати квазіелітою, оскільки їй не вдалося про­вести рішучих і комплексних соціальних перетворень, ви­тримати випробування на моральну зрілість.

Поступове розшарування номенклатури, формування на її основі підприємницького класу, звільнення масової свідомості від патерналістських, егалітарних і національно-роторським мистецтвом і глибоким інтелектом. У перші роки державного відродження України він зробив значний вне­сок у державотворчий процес: сприяв юридичному оформ­ленню розпаду СРСР через підписання Біловезької угоди, доклав чимало зусиль для підтримання ідеї незалежності всеукраїнським референдумом, становлення інститутів Української держави.

Однак у справі здійснення реформ займав нерішучу, по­ловинчасту позицію, заграючи з їх противниками, що в під­сумку призвело його до поразки. До причин поразки Л. Крав­чука як загальнонаціонального лідера треба віднести не тільки його особисті якості, а й передусім ситуацію, в якій йому не вдалося сформувати команду однодумців, заручи­тися підтримкою впливових політичних сил.

Прихід до влади Л. Кучми ознаменувався рішучіши­ми і послідовнішими діями на шляху реформування. Це пояснюється, насамперед, тим, що політичні сили команди другого Президента України виявилися значно прагматичнішими і мобільнішими. Спонукала до дії їх також і ката­строфічна ситуація в Україні.

Загалом процес формування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу тільки розпочинається. Він вимагає передусім створення рівних правових умов для ви­яву різних групових інтересів на державному рівні. Ця про­блема може бути розв'язана завдяки створенню правового механізму соціального партнерства, де представники уряду, профспілок і підприємців зможуть за столом переговорів розв'язувати складні питання.

Створення правових умов для партійної конкуренції, радикальна реформа апарату управління, утвердження рин­кових форм взаємодії у суспільному житті, запровадження елітних навчальних закладів для підготовки професійних політиків сприятимуть формуванню в Україні сучасної еліти і лідерів на зразок розвиненого демократичного західного суспільства.