Основні принципи функціонування виборчого права.

Виборча система від XIX ст. функціонує в рамках виборчо­го права, яке пройшло складну еволюцію демократизації.

Якщо на етапі зародження виборче право передбачало високий май­новий ценз, через що тільки невеликий відсоток (3—8 %) насе­лення брав участь у виборах, то вже від середини XX ст. дедалі більше категорій населення наділялося виборчими правами.

На початку першої світової війни прямий майновий і подат­ковий ценз для активного виборчого права зберігався у небага­тьох країнах.

На сучасному етапі розвитку виборчого права майновий ценз відсутній, однак зберігається віковий та ценз осідлості.

Спочатку треба сказати, що існує активне і пасивне виборче право, а потім — про різницю між цими видами.

У розвинених країнах Заходу існує різниця між активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним) виборчим правом., а також різниця між виборами до нижньої і верхньої палат парламенту. Наприклад, на виборах до нижньої палати пар­ламенту Великої Британії віковий ценз для активного виборчо­го права становить 18 років, для пасивного — 21 рік, у Франції відповідно — 18 і 23 роки, у Бельгії, Італії, Канаді, Нідерлан­дах, СІЛА та деяких інших країнах 18—21 рік, у Японії — 20 і 25 років. У Фінляндії та Швейцарії віковий ценз для активно­го і пасивного виборчого права однаковий. Щодо виборів до верхньої палати, то віковий ценз для пасивного виборчого пра­ва значно вищий, ніж до нижньої палати. У США він становить 30 років, Бельгії, Італії — 40, Франції — 25, Японії — ЗО років.

Ценз осідлості запроваджено у багатьох країнах. У США він становить місяць, в Австралії, ФРН та Японії — три, у Канаді та Фінляндії — 12 місяців. Цей термін передбачає обов'яз­ковість проживання виборця на території відповідного округу. Крім вимоги певного терміну проживання на території вибор­чого округу, виборче право деяких країн встановлює і термін проживання у цій країні. Наприклад, у Норвегії та Ісландії для активного виборчого права термін осідлості становить п'ять років, у Австралії — півроку.

Виборче право цивілізованих країн на сучасному етапі мож­на вважати загальним, за винятком деяких оптимальних обме­жень. Майнові, статеві, а також освітні цензи у виборчому праві відсутні, хоч час відміни деяких із них можна віднести до по­воєнного періоду. Скажімо, у США до 1964 р. існував податко­вий ценз, а до 1970 р. — ценз грамотності.

Крім вікового цензу і цензу осідлості, існують певні обме­ження для громадян, які скоїли злочини або відбувають тюрем­не ув'язнення. Деякі країни, зокрема Франція, Велика Брита­нія, як певне обмеження для громадян встановлюють виборчу заставу. Вона повертається лише тоді, коли кандидат у депутати набере передбачену законом кількість голосів. Наприклад, у Великій Британії виборча застава становить 500 фунтів стерлінгів. Вона може бути повернена кандидатові у депутати, коли той набере п'ять відсотків від загальної кіль­кості голосів.

У деяких країнах законодавство проголошує обов'язкове голосування. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу та Нідерландів передбачають штрафні санкції за неучасть у го­лосуванні, в Австрії та Греції — кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать принципам вільного воле­виявлення громадян.

Крім принципу загальності, виборче право зарубіжних країн закріплює принцип рівності. Це означає, що кожний виборець має один голос і всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. При цьому передбачається створення рівних за чи­сельністю виборчих округів. У багатьох країнах встановлюється мінімум, а інколи — максимум, від якого обирається визначе­на кількість депутатів. Але на практиці є істотні відхилення від встановленої законом норми, оскільки, як правило, виборчі округи збігаються з адміністративно-територіальними одини­цями.

У Великій Британії, наприклад, найбільший за кількістю населення округ перевищує найменший у чотири рази. Деякі правлячі партії намагаються шляхом різноманітних мані­пуляцій з виборчими округами забезпечити собі більше пред­ставництво. Ця практика дістала назву "джерімендер" — за прізвищем губернатора штату Масачусетс — Джері, який за рахунок перекроювання округів забезпечив своїй партії втричі більше представництво.

Подібне спостерігається і нині, оскільки правлячі партії з до­помогою визначення структури округів прагнуть дістати пере­вагу в "своїх округах".