Виборче право

- сукупність правових норм, що регулюють реалізацію громадянами права обирати і бути обраним; класична теорія створена в др. пол. ХУІІІ ст.

право 1. активне – обирати (18 р. на день виборів, громадяни, дієздатні; не мають права голосу: неповнолітні, недієздатні

незалежно від часу проживання на тер. України, навість якщо знаходяться поза межами України)

2. пасивне – бути обраним (депутатом місц. рад – 18 років; нар. депутатом – 21 р., 5 років проживання на тер. України; президент – 35 р./ 10 р.)

Електорат (від фр. electeur - виборець) - сукупність осіб, які користуються виб. правами в даній країні.

Принципи виборів: загальність, рівність, таємність, вільність, добровільність, прямі; гласність, альтернативність, періодичність,

законність, демократизм, гуманізм, інтернаціоналізм, справедливість, цивілізованість

Виборча система в Україні грунтувалася на таких зако­нодавчих актах: Законі УРСР «Про вибори Президента Української РСР», Законі України «Про внесення змін і доповнень до закону Української РСР про вибори Прези­дента Української РСР», Закону України «Про вибори на­родних депутатів України», Закону України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад», а також Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад».

Законодавчі акти про вибори Президента України пе­редбачають порядок висунення і реєстрації кандидатів у Президенти України.

Згідно з чинним законодавством, суб'єктами висування кандидата у Президенти України є партії, виборчі блоки, що налічують не менш ніж 1000 членів і зареєстровані Цен­тральною виборчою комісією як такі, що беруть участь у президентських виборах, а також збори виборців, якщо у них беруть участь не менше ніж 500 громадян України.

Партії можуть утворювати виборчі блоки на підставі рішення їх керівних органів. Право висунення партією або виборчим блоком претендента на кандидата в Президенти України мають їх вищі, згідно зі статутом, керівні органи (з'їзди, конференції, загальні збори), якщо на них присутні понад дві третини обраних делегатів, але не менше ніж 200 осіб.

Збори виборців скликаються ініціативною групою, яка зобов'язана повідомити про дату і місце проведення відпо­відну окружну виборчу комісію та місцеві органи державної виконавчої влади. Висунутою на зборах виборців вва­жається особа, за яку проголосували не менше ніж дві трети­ни учасників зборів. Претендент може бути зареєстрований як кандидат у Президенти України, якщо його кандидату­ру підтримають своїми підписами не менше ніж 100 000 громадян України, котрі мають право голосу, в тому числі не менше ніж 1500 громадян у кожному із двох третин від загальної кількості виборчих округів.

Під час виборчої кампанії кожний кандидат у Президен­ти може мати особистий виборчий фонд розміром 10 000 \/ мінімальних зарплат, оформлений із власних коштів, коштів політичних партій, пожертвувань громадян (розмір внеску однієї юридичної або фізичної особи не повинен перевищу­вати 100 мінімальних заробітних плат). Крім цього, канди­дат у Президенти може мати до ЗО довірених осіб.

Вибори Президента України вважаються такими, що відбулися, якщо в них взяли участь більше ніж половина виборців, внесених до списків. Обраним на пост Президен­та України вважається кандидат, котрий одержав на вибо­рах більше ніж половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. При повторному голосуванні обраним на пост Президента України вважається кандидат, який одержав на виборах більше ніж половину голосів виборців, що взя­ли участь у голосуванні, за умови, що кількість голосів, по­даних за нього, перевищує кількість голосів, поданих проти цього.

Рішення про проведення чергових, позачергових та по-нторних виборів приймає Верховна Рада України. Якщо закон про вибори Президента України відповідає цивілізо-ішним нормам виборчого процесу, то попередній закон про нибори парламенту можна вважати найбільш недосконалим. v

Аналіз Закону України «Про вибори народних депутатів України», а також виборча практика дали підставу зробити нисновки, що цей акт:

1) зберіг старий мажоритарний принцип абсолютної більшості з дещо зміненим радянським механізмом вису-

вання. При цьому й у повторному голосуванні обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більш ніж половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, але не менш як 25 відсотків від кількості виборців, внесе­них до списків певного округу. Через це в багатьох окру­гах повторні голосування і повторні вибори ніяк не мо­жуть відбутися;

2) визнав право трудових колективів бути суб'єктами висунення кандидатів, що суперечить принципам, закладеним у попередніх законодавчих актах про статус партії і недопус­тимість політичної діяльності у трудових колективах;

3) спростив процедуру висунення і реєстрації кандидатів, що об'єктивно ускладнює виборчу кампанію як з точки зору можливого збільшення претендентів у виборчому окрузі, так і з точки зору збільшення витрат державного бюджету. Для реєстрації кандидата у депутати потрібно, щоб його вису­нула претендентом партія, регіональне відділення якої має сто членів, трудовий колектив або 10 виборців за місцем проживання і підтримали підписами 300 виборців певного округу, а також, щоб кандидат вніс заставу розміром п'ять мінімальних зарплат;

4) надав виключно прерогативи у формуванні виборчих комісій Радам, що є відхиленням від виборчих стандартів цивілізованого світу;

5) процедура висунення претендента у кандидати в де­путати трудовим колективом або групою виборців значно простіша, ніж подібна процедура висунення партією, що значною мірою девальвувало партійний принцип політичної діяльності;

6) не передбачав жорстких норм покарання за пору­шення виборчого законодавства, зокрема перевищення кан­дидатом розміру власного виборчого фонду, а також на­дійних процедур для недопущення можливих фальсифі­кацій під час голосування (йдеться про бюлетень з по­двійним аркушем, коли один аркуш залишається у виборчій комісії, а другий — виборець кидає в урну);

7) допускав можливість внесення змін і доповнень до цього закону не пізніше ніж за рік до закінчення строку повноважень Верховної Ради і узаконення їх чинності після призначення нових виборів до парламенту. Отже, перелічені вище положення виборчого законодавства не давали змоги, з одного боку, дообрати Верховну Раду, а з іншого — зміни­ти виборче законодавство.

Модель нової виборчої системи в Україні згідно з існу­ючими законопроектами має передбачити:

змішаний принцип виборів, де 50 відсотків обиралося б за партійними списками, а 50 відсотків — по одномандат­них округах; жорсткі норми висунення і реєстрації канди­датур (100 000 підписів для партій від усієї кількості ви­борців України);

закріплення необхідності для партій подолати п'ятивід­сотковий бар'єр для отримання мандатів або встановлення нижньої межі (скажімо, 25%);

зняття норми 50% для визнання виборів такими, що відбулися;

утвердження принципу, згідно з яким при повторному голосуванні для обрання кандидата достатньо більшості голосів;

чіткий перелік можливих правопорушень виборчого за­конодавства і встановлення жорстких норм покарання за його порушення;

застосування цивілізованої методики голосування (дво-аркушевого бюлетеня).

Виборче законодавство до місцевих органів влади в Україні передбачало значне скорочення кількісного скла­ду Рад. Кількість округів для сільських, селищних Рад із чисельністю населення до 3 тис. осіб не може перевищувати 15, з населенням понад 3 тис. — 20; для районних Рад із чисельністю до 5 тис. — 20, з населенням понад 5 тис. — ЗО; для міських і районних у містах Рад із чисельністю населен­ня до 10 тис. — 25, понад 10 тис. — 30, для міських Рад міст:і районним поділом, де проживає до 500 тис. — 50, понад 500 тис. — 75, для обласних Рад областей з населенням до 1,5 млн. — 60, понад 1,5 млн. — 75 виборчих округів.

Суб'єктами висунення кандидатів у депутати до місце­вих представницьких органів, а також їхніх голів, є полі­тичні партії, виборчі блоки, громадські організації і трудові колективи. Особливістю цього законодавства є те, що для суб'єктів висунення кандидатів у депутати вста­новлено межі чисельності — залежно від рівня Рад.

Наприклад, для партій, громадських організацій вста­новлюються такі квоти: для сільських, селищних і міських (міст районного підпорядкування) Рад — не менше 15, до районних міських районних Рад — не менше 50, до облас­них Рад — 100 членів.

Трудові колективи можуть висувати кандидатів на збо­рах (конференціях), якщо вони мають таку чисельність: до сільської, селищної, міської (міста район. підпорядку­вання) Рад — не менше 20 осіб; до районної, міської (міста обласного підпорядкування) районної Ради — не менше 100 осіб; до обласної Ради — 200 осіб.

Для зборів виборців, які проживають на тер. відпо­відної Ради, встановлюється така ж квота, як і для труд. колективів.

Грошова застава при реєстрації кандидата вимагається тільки від кандидатів у депутати районної, міської (міст республіканського, обласного підпорядкування), обласної Ради розміром у п'ять мінімальних зарплат. Для обрання кандидатів у депутати Рад усіх рівнів вимагається більшість голосів, але не менше ніж 10 відсотків голосів від списку виборців.

До кандидатів на посаду голів районної, міської (міста республіканського та обласного підпорядкування), обласної Рад законодавство передбачає додаткові вимоги: кількість підписів для підтримки — не менше одного відсотка населен­ня, яке проживає на території відповідної Ради (але не більше однієї тисячі на посаду голови районної Ради і 10 тис. на посаду голови обласної Ради); значно збільшений розмір грошової застави (кандидати на посаду голови районної, міської без районного поділу — 10, а на посаду голови об­ласної, міської Ради з районним поділом — 15 мінімаль­них зарплат).

Крім цього, кандидат на посаду голови Ради будь-якого рівня може бути обраний за умови, якщо за нього проголо­сувало не менше ніж 25 відсотків від списку виборців. У випадку, коли по виборчому округу балотувався один кан­дидат, він вважається обраним, якщо кількість голосів, по­даних за нього, більша ніж кількість голосів, поданих проти нього. Щодо повторного голосування, то для обрання як депутата, так і голови Ради, потрібна найбільша порівняно з іншими кандидатами кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Отже, українське виборче законодавство до місцевих орга­нів влади було значно прогресивніше, ніж законодавство до v парламенту, оскільки передбачало: по-перше, жорсткіші вимоги до висування і реєстрації кандидатів, по-друге, за­кріплює для депутатів місцевих представницьких органів і при повторному голосуванні для голів Рад принцип віднос­ної мажоритарності.

Виборча система України зазнала радикальних змін після прийняття Закону «Про вибори народних депутатів України» (1997 р.) та Закону «Про вибори депутатів місце­вих Рад, сільських, селищних і міських голів» (1998 р.)

Виборча система України на рівні виборів до парламен­ту перетворилася із мажоритарної на змішану, в якій 225 депутатів вибирається за партійними списками і 225 депу­татів — по одномандатних округах на основі відносної більшості. Суб'єктами висування є громадяни України, котрі реалізують це право як шляхом самовисування, так і через політичні партії, виборчі блоки партій, а також зборів гро­мадян та трудових колективів.

Новий закон про вибори до українського парламенту передбачає ряд нових моментів порівняно з попереднім: \ 1) знято норми, якими фіксуються як необхідний відсоток виборців для визнання виборів такими, що відбулися, так і необхідний відсоток голосів для визначення переможця в одномандатних округах; 2) встановлено певні бар'єри для відсіювання партій і партійних блоків (партії і партійні блоки для реєстрації у Центральній виборчій комісії по­винні зібрати на свою підтримку 200 тисяч підписів ви­борців, а також подолати 4% -й бар'єр для розподілу ман­датів у законодавчому органі; 3) визначено процедуру ви­борчої квоти (виборчого метра), що вираховується шляхом ділення кількості голосів виборців, які подані за партійні списки тих партій і виборчих блоків партій, що отримали 4 або більше відсотків голосів на число мандатів у багато­мандатному загальнодержавному виборчому окрузі.

Істотними недоліками цього закону можна вважати: 1) збереження норми, яка і надалі залишає право за трудо­вими колективами, зборами виборців бути суб'єктами ви­сування; 2) відсутність норми, яка виключала б можливість виборцям ставити підпис на підтримку одночасно багатьох партій; 3) право представників від партій і партійних блоків одночасно балотуватися кандидатами в депутати як за пар­тійними списками, так і по одномандатних округах; 4) недо­сконалий механізм контролю за формуванням і витрачан­ням коштів на передвиборну кампанію, а також відсутність визначення чіткої відповідальності за порушення виборчого законодавства.

Виборча система на рівні формування місцевих органів є мажоритарною відносно більшості (до органів самовряду­вання базового рівня) мажоритарно-преференційною (тоб­то до обласної ради вибирають три депутати за багатоман­датними мажоритарними виборчими округами). Виборча система на місцевому рівні не передбачає, як було раніше, грошової застави як для депутатів, так і для голів органів місцевого самоврядування. Проте при висуванні кандидатів до відповідних рівнів Рад вона зберігає межу чисельності для партій, громадських організацій, трудових колективів.

Нова виборча система поклала початок політичної структуризації органів державної влади і місцевого самовряду­вання. Однак цей процес не досяг бажаного результату, а навпаки, загострив конфлікти як у самому парламенті між різними політичними угрупованнями, так і між виконав­чою і законодавчою владою. Виникла потреба подальшого законодавчого вдосконалення цього процесу, який має про­являтися у таких моментах: 1) перехід на пропорційну ос- V/ нову; 2) підвищення рівня виборчого бар'єру, збільшення його величини для партійних блоків; 3) уніфікація вибор­чих моделей на всіх рівнях формування влади (глави дер­жави, парламенту і місцевих органів самоврядування); 4) узгодження виборчого законодавства із законами про партії, Кабінет Міністрів, Регламент Верховної Ради, яке б закріпило статус правлячих і опозиційних сил, межі їх партійної відповідальності перед суспільством.

Крім вдосконалення виборчої системи, українським політикам треба оволодіти сучасною виборчою технологією. Вона передбачає три необхідні компоненти: оцінку ситу­ації та політичну орієнтацію; стратегію виборчої кампанії; тактику виборчої кампанії.

Щоб правильно оцінити політичну ситуацію в окрузі, потрібно: проаналізувати історичні та демографічні особ­ливості округу; вивчити засоби масової інформації в окру­зі і вміло організувати роботу з ними; одержати дані про інших кандидатів та об'єктивно оцінити себе; оцінити вплив головних політичних подій і деяких проблем в окрузі на хід кампанії.

Стратегія виборчої кампанії залежить від того, ким є ті виборці, яких кандидат хоче привернути на свій бік, чому нони голосуватимуть, що їх об'єднує, як і коли кандидат зможе здійснити свою стратегію?

Виборча стратегія включає такі принципи: чітке визна­чення тих політичних сил, окремих осіб, на які може розра­ховувати кандидат; створення яскравого контрасту між кандидатом та його опонентом; підкріплення ідеологічної різниці; використання простої емоційної теми; формування позитивного іміджу кандидата; створення негативного іміджу опонента; утворення коаліцій із якнайбільшої кіль­кості добровольців; використання коштів на деморалізацію опонента.

Тактика виборчої кампанії включає такі елементи: орга­нізаційну структуру; графік кампанії; роботу на місцях; налагодження контактів із громадськістю; організацію фінансування кампанії.