ОДЕССКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ МЕДИЦИНСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ. Тема 1. Поняття житлового права та його предмет

Тема 1. Поняття житлового права та його предмет

Поняття про право на житло у правовій науці належить до складних теоретико-методологічних проблем, а його актуаль­ність зумовлена новим усвідомленням місця людини в системі суспільства. Аналіз житлового законодавства передбачає визна­чення єдиних підходів, принципів та розкриття закономірнос­тей розвитку житлового права.

Нормативні акти в житловій сфері містять у собі норми як матеріального, так і процедурного, процесуального характеру. Разом із тим, з розвитком суспільних відносин необхідно уточ­нювати термінологічний апарат шляхом конкретизації. Тому, однією із проблем, що потребує свого вирішення на рівні прак­тичного удосконалення законодавства, залишається проблема визначення деяких правових понять: право на житло, мораль­ні засади суспільства, зловживання правом, публічний порядок, справедливість, добросовісність, розумність тощо. У нормотвор-чій діяльності досить часто застосовуються поняття без чіткого розмежування їх і без додержання при застосуванні їх у законо­давчих актах певних ознакових критеріїв, що визначають межі здійснення.

Виокремлення предмета правового регулювання зумовлене особливістю єдиного об'єкта — житла. Не входять до складу житла дачні, садові будиночки, що використовуються, як пра­вило, для тимчасового проживання. Особливий правовий ре­жим встановлений для готелів, які також не входять до житло­вого фонду, оскільки призначені для тимчасового проживан­ня в них. Однією із ознак житлових правовідносин є окреслене, порівняно з цивільними правовідносинами, коло їх учасників — фізичних осіб, наділених спеціальною правосуб'єктністю, які використовують житло тільки для проживання. Щодо методуправового регулювання, то житловому праву в цілому прита­манний диспозитивний метод правового регулювання в органіч­ному поєднанні з імперативними елементами. С. С. Алексеев зазначає, що «особливість кожної галузі — наявність особли­вого юридичного режиму (методу регулювання), який характе­ризує, яким способом — через дозвіл, заборону, зобов'язання — здійснюється юридичне регулювання»^[i]. Суспільні житлові від­носини визначаються предметом правового регулювання, а ме­тод правового регулювання є похідним критерієм. У житлово­му праві застосовуються різні методи правового регулювання. Публічні та приватні інтереси певних випадках дістають прояв у житловому праві. Хоча за запропонованим С. С. Алексєєвим критерієм житлове право можна віднести до спеціальних га­лузей права поряд із такими, як трудове, земельне, фінансове, сімейне, кримінально-виконавче, водне, повітряне право, згід­но з чим він виділяв три основні галузі права: 1) профілюючі; 2) спеціальні; 3) комплексні. Він визначав, що загальне значен­ня мають публічне право і приватне право. До приватного нале­жать цивільне і сімейне право^[ii].

Оскільки однією з основних умов життєдіяльності людей є житло, завдяки якому вони можуть забезпечити своє природ­не існування, задовольняти матеріальні та моральні потреби, це дозволяє предметом регулювання житлового права визна­чити сукупність однорідних суспільних відносин, спрямованих на єдиний об'єкт задоволення потреб людини — житло.

Позитивне право розмежовує поняття житлового права в об'єктивному і суб'єктивному сенсі. Так, житловим правом в об'єктивному розумінні є сукупність норм, які регулюють су­спільні житлові відносини. У суб'єктивному розумінні житлові права належать кожній окремій особі залежно від її правового становища.

Деякі автори зазначають, що житлове право є комплексною галуззю права, оскільки воно використовує методи правового ре­гулювання, запозичені з інших галузей права.

 

В юридичній літературі, присвяченій аналізу норм житло­вого права, можна зустріти думки про те, що житлове право — це або підгалузь цивільного законодавства, або самостійна під-галузь сучасного законодавства, або комплексна галузь, що по­єднує норми кількох галузей законодавства. Останнє відпові­дає сучасному стану законодавства та правозастосовчої практи­ки, як вважає П. В. Крашениников \ оскільки при регулюванні житлових відносин використовуються різні методи правового регулювання.

З цим можна погодитися. Хоча в Житловому кодексі має місце поєднання норм приватного і публічного характеру, йдеть­ся про змішаний характер норм, спрямованих на забезпечення досягнення єдиної мети.

З точки зору науки цивільного права в об'єктивному розу­мінні житлове право розглядається: 1) як підгалузь (інститут цивільного права)^[iii]; 2) як комплексна галузь інститут^[iv]. Остання точка зору заслуговує на увагу, оскільки норми про право влас­ності містяться як у цивільному, земельному, сімейному, так і житловому праві.

І. А. Бірюков називає «житлове право підгалуззю не однієї, а багатьох галузей права, в основі якої лежить комплексна га­лузь законодавства щодо регулювання житлових суспільних від­носин, які можуть бути особистими, майновими та організацій­но-фінансовими». З таким висновком навряд чи можна пого­дитись, оскільки не можна зводити всі житлові правовідносини до інститутів конституційного, земельного, фінансового, адмі­ністративного, кримінального та інших галузей права, що, в кін­цевому рахунку, вихолощує предмет житлового права як чітко визначеної правової системи, що на вершині має свій Житло­вий кодекс із своєю внутрішньою структурою.

Юридичний зміст житлового правовідношення, що виник­ло, становить комплекс суб'єктивних прав і обов'язків, тому що вони належать конкретним учасникам житлових правовідно­син і тим відрізняються від наявності суб'єктивних житлових прав і обов'язків, закріплених позитивним правом. Суб'єктивні житлові права і обов'язки мають бути взаємообумовлені, оскіль­ки не можуть існувати, коли є тільки право і навпаки.

Так, обов'язки гарантування державою права на житло по­винні кореспондувати право громадян звернутися до уповно­важених органів для отримання житла або за захистом пору­шеного права. Право громадян на житло передбачає обов'язок держави створити умови, за яких кожен громадянин вільно, на власний розсуд, забезпечить свої житлові потреби відповідно до власних можливостей. Забезпечення житлом державного і комунального житлового фонду за договором найму передба­чає укладення договору не тільки соціального найму, а й:

— комерційного найму (в т. ч. з правом викупу);

— безоплатного користування;

— купівлі-продажу з розстрочкою платежів;

— іншого договору.

Потреба у житлі є тим юридичним фактом, з яким закон по­в'язує трансформацію абстрактного конституційного права на житло у конкретне суб'єктивне право. Правовідношення, яке ви­никає між громадянином і уповноваженим органом з приводу надання громадянину жилого приміщення, є суб'єктивним ци­вільним правом.

Суб'єктивні житлові права і обов'язки виникають одночас­но, однак зміст їх може змінюватись.

Загальновизнаним у науці є виділення її складових інститу­тів. Під правовим інститутом у теорії права розуміють таке угру-пування норм певної галузі чи підгалузі, що регулюють конкрет­ний вид чи сторону суспільних відносин

Під правовим інститутом необхідно розглядати певну групу правових норм, які регулюють відповідні однорідні суспільні відносини.

Таким чином, головною ознакою будь-якого правового ін­ституту є однорідність тих суспільних відносин, які регулюють­ся його нормами. Житлове право також має структуру житло­вих норм, які регламентують існування комплексної галузі — житлове прво. Структурування норм дозволяє дослідити сут­ність та значення окремих правових норм та інститутів, які його складають, особливості їх правового впливу на суспільні від­носини, і, в кінцевому рахунку, встановити принципи, в межах яких діє житлове право.

Визначення структури житлового права полягає, головним чином, у визначенні кола і характеру однорідних суспільних від­носин, що становлять предмет правового регулювання. Оскіль­ки суспільним відносинам у житловій сфері притаманні специ­фічність, риси однорідності, що дозволяють згрупувати їх за спе­цифікою відносин.

У найбільш узагальненому вигляді до однорідних суспіль­них відносин можна віднести ті, що складаються при: визначен­ні житлового фонду, переведенні жилих приміщень у нежилі і навпаки, забезпеченні громадян жилими приміщеннями, корис­туванні жилими приміщеннями у будинках державного, кому­нального і приватного житлового фонду; користуванні жилими приміщеннями спеціального призначення; виникненні та при­пиненні права власності на жилі приміщення; утриманні жит­лового фонду; виселенні із жилих приміщень; захисті суб'єктив­них житлових прав та законних інтересів громадян тощо.

Тому предметом житлового права є нормативно врегульо­вані суспільні відносини з приводу: 1) виникнення, здійснення, зміни, припинення права власності, користування, розпоряджен­ня жилими приміщеннями державного і комунального житло­вого фонду; 2) користування житлом приватного житлового фонду; 3) користування загальним майном власників примі­щень; 4) відповідності приміщень жилим і виключення їх із житлового фонду; 5) обліку житлового фонду; 6) утримання і ремонту жилих приміщень; 7) переобладнання і переплануван­ня жилих приміщень; 8) управління багатоквартирними будин­ками; 9) створення і діяльності житлових, житлово-будівель­них кооперативів, товариств співвласників житла, прав і обо­в'язків їх членів; 10) надання комунальних послуг і їх проплати; 11) контролю за використанням і збереженням житлового фон­ду, відповідності жилих приміщень встановленим санітарним і технічним нормам, іншим вимогам законодавства.

Головне місце серед них посідають відносини, завдяки яким громадяни трансформують належне їм конституційне право на житло в конкретне правовідношення. Так, виходячи з положень ст. 47 Конституції України формами реалізації права на житло є: будівництво; придбання житла у власність; оренда житла; на­дання платно чи безоплатно житла державою або органами міс­цевого самоврядування. Аналіз конституційних норм, що знай­шли своє відображення в законодавстві, доводить, що право на житло може бути реалізовано різними способами і на різних платних/безоплатних засадах.

1. Надання житла безоплатно за договором соціального найму в будинках державного і комунального житлового фонду. Конституція передбачає обмежене коло громадян, які мають таке право. В Законі України «Про житловий фонд со­ціального призначення» уточнюється право на безоплатне або помірну оплату житла. В той самий час Житловим кодексом УРСР 1983 р. право на отримання безоплатного житла прого­лошене для всіх громадян України. В Цивільному кодексі за­значено, що житло може передаватися за договором безоплат­ного користування (позички).

2. Надання житла оплатно на підставі договору оренди, що отримав назву «договір комерційного найму». За цим дого­вором у комерційний найм може передаватися житло з приват­ного житлового фонду на інших умовах, ніж соціальний найм.

3. За ЖК УРСР 1983 р. житло надається державою або органами місцевого самоврядування безоплатно за умов укла­дення в подальшому договору найму. Коло громадян-наймачів за цим договором має бути необмежене. Договір найму має пе­редбачати і умови викупу житла.

4. Придбання або будівництво житла. Громадяни вирішу­ють у цьому випадку свої житлові потреби шляхом укладання цивільно-правових договорів: купівлі-продажу (в т. ч. із розстроч­кою платежів), міни, дарування, ренти, довічного утримання, спадкування, будівництва, інвестування та інших дій, що не су­перечать цивільному законодавству.

5. Придбання житла у власність із державного та комуналь­ного житлового фонду шляхом його приватизації (викупу).

6. Надання державних кредитів для будівництва або ку­півлі житла. Особливо це стосується окремих груп громадян: військовослужбовців, молодих сімей, науковців, державних служ­бовців тощо.

В Україні зміни у цивільному і житловому законодавстві віддзеркалюють зміни у співвідношенні форм задоволення жит­лових потреб громадян, перехід до нової ринкової системи, яка базується на приватноправових засадах, формуванні ринку жит­ла і землі, що тягне виникнення нових можливостей забезпе­чення громадянами житлових умов. Держава, органи місцево­го самоврядування сприяють залученню приватних інвесторів (юридичних осіб і громадян) у будіваництво житла. Набут­тя права власності на житло слід розглядати як одну із форм реалізації житлових прав. Власником жилого приміщення гро­мадянин стає в силу різних законних підстав: 1) приватиза­ції; 2) безпосередньо або інвестування у житлове будівництво;

3) участі у житлових і житлово-будівельних кооперативах, то­вариствах співвласників багатоквартирного жилого будинку;

4) отримання житла внаслідок укладення різного роду цивіль­но-правових договорів; 5) набуття шляхом сервітуту.

Законними підставами виникнення права власності на жит­ло є наступні: а) сімейні відносини із власником житла; б) на­буття права власності на житло на підставі договору даруван­ня або іншого правочину про відчуження житла (договір ренти, довічного утримання); в) набуття права власності на житло за спливом строку набувальної давності; г) викуп звільнених ізо­льованих приміщень у комунальній квартирі. Виникнення пра­ва власності на житло може бути оплатне й безоплатне (прива­тизація, дарування, спадкування).

Якщо у Цивільному кодексі визначені основні поняття пра­ва власності на житло, встановлено загальний порядок укладен­ня договорів найму житла, їх види, права і обов'язки наймача, то житлове право конкретизує і деталізує положення Цивільно­го кодексу України стосовно об'єкта правового регулювання та особливостей житлових правовідносин.

Житлове право характеризується комплексністю правового регулювання. Особливість житлових відносин полягає в тому, що вони виникають до моменту отримання житла, норми жит­лового права поширюються на осіб, які не мають житла, але по­требують поліпшення житлових умов.

Таким чином, житлове право регулює однорідні суспільні відносини, які слугують задоволенню житлових потреб грома­дян (житлові відносини), хоча з точки зору критеріїв побудо­ви системи права, можуть належати до різних галузей права (конституційного, адміністративного), які на стадії користуван­ня трансформуються у цивільно-правові.

У сучасній юридичній літературі до права громадян на жит­ло також відносять забезпечення здорового навколишнього середовища; житлового середовища, гідного цивілізованої лю­дини¹.

З урахуванням вимог конституційного, цивільного і житло­вого законодавства в юридичній літературі звертається увага на те, що право громадян на житло охоплює не тільки можливість безпосереднього поліпшення житлових умов, а також право на недоторканність житла і свободу вибору місця проживання.

До виникнення суб'єктивного права на житло особа повин­на вступити у цілий ряд правовідносин, різних за юридичною природою, що впливає на обсяг прав та засоби їх реалізації.

Реалізація права громадян на житло полягає у заходах, пе­редбачених у правових нормах, серед яких слід виокремлювати умови, що забезпечують правомірну реалізацію права на житло, і умови їх захисту від неправомірних посягань.

Необхідно зазначити, що законодавство України містить значну кількість норм, які регулюють відносини, пов'язані з житлом. Ці норми містяться в різних галузях законодавства, але жодна з цих галузей не в змозі в повному обсязі самостійно забезпечити належний рівень правової охорони та захисту. На­лежна охорона прав на житло можлива лише шляхом поєднання правових заходів усіх галузей права. Не заперечуючи важливої ролі інших галузей права в охороні житлових правовідносин (конституційного, адміністративного, а також цивільно-, кримі­нально-, господарсько-, адміністративно-процесуального права), необхідно наголосити на виключній ролі в цьому норм цивіль­ного права. Адже, за висловом С. С. Алексеева, «цивільні закони — це ті головні фактори, за допомогою яких ідеали свободи, вимоги демократичної і правової культури фактично реалізу­ються в повсякденному житті громадян і, тим самим, з юридич­ного боку забезпечується реальне формування сучасного віль­ного громадянського суспільства»¹.

Житлове законодавство ґрунтується на необхідності забез­печення умов для здійснення громадянами права на житло, його безпеки, недоторканності і недопустимості свавільного позбав­лення житла, безперешкодного здійснення прав, а також у ви­знанні рівності учасників житлових правовідносин щодо во­лодіння, користування і розпорядження житлом, порушених житлових прав, їх судового захисту, використання жилих при­міщень за призначенням.

При аналізі підвідомчості цивільних справ, як зазначає М. Й. Штефан, «судам підвідомчі спори, що виникають з пра­ва громадян на забезпечення жилими приміщеннями і корис­тування ними»².

Слід додати, що житлове право як «комплексну навчальну дисципліну» слід відрізняти від «комплексної галузі житлового законодавства». Це навчальна дисципліна, яка ставить за мету вивчення сукупності основних правових норм, інститутів на за­садах поєднання приватно- та публічно-првового регулювання, до яких належать різні галузі сучасного права.

Таким чином, як галузь права житлове право є системою правових норм і інститутів, що регулюють відносини щодо за­безпечення житлових прав фізичних осіб. Як навчальна дисци­пліна — це сукупність правових норм і основних концепцій роз­витку житлового права. Як наукова дисципліна житлове право складається із системи поглядів, ідей, теорій з приводу зако­номірностей житлових правовідносин, чинних правових норм і практики застосування житлового законодавства, а також тен­денції їх розвитку.

Предметом науки житлового права є вивчення регулювання відповідних житлових відносин, дослідження норм житлового законодавства, історія та тенденції їх розвитку. Таким чином, наука житлового права повинна не тільки спиратися на аналіз чинних правових норм, а й здійснювати прогностичну функцію, на базі якої мають вироблятися конкретні пропозиції щодо уза­конення чинних правових норм.

 

Тема 2. Методи житлового права

Наука теорії права під методом правового регулювання ро­зуміє засіб владного впливу, за допомогою якого встановлю­ються права і обов'язки осіб, характер взаємовідносин суб'єктів, правові засади впливу у випадку порушення належних особі прав і обов'язків.

Відповідно до усталеної юридичної думки метод правового регулювання розглядається як сукупність юридичних засобів впливу на суспільні відносини і розкривається через: 1) право-суб'єктність; 2) юридичні факти; 3) зміст правовідносин; 4) юри­дичні санкції.

Разом із тим, специфіка предмета житлового права не до­зволяє виділити сукупність юридичних засобів впливу, харак­терних саме для житлового права.

До загального методу впливу права на суспільні відносини належить позитивне закріплення суспільних відносин, що ви­пливають із природних прав людини. Він виявляється в тому, що держава розробляє і приймає закони та інші нормативні акти, що спрямовані на здійснення державного управління суспіль­ством. За допомогою закріплення у правових нормах правомоч-ностей і юридичних обов'язків фіксуються способи впливу на поведінку суб'єктів житлових відносин.

У житловому праві метод правового регулювання характе­ризується наявністю переважно двох сфер суспільної дійснос­ті — приватної і публічної. Фундаментальне значення поєднан­ня зумовлене тим, що житлове право нерозривно пов'язане із людиною, яка є приватною та публічною особою, котра нероз­ривно пов'язана із державою.

Тому диспозитивні методи впливу, що знайшли своє вира­ження у цивільному законодавстві України, надають можли­вість сторонам житлових правовідносин встановлювати для се­бе суб'єктивні права і брати обов'язки, із дотриманням встанов­лених законом обмежень. Зокрема, при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків особа діє у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зобов'язана додержува­тися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди правам, свободам та гідності інших громадян, інтересам суспільства. Та­кі обмеження знайшли своє відображення у відповідних статтях Конституції України, Житлового та Цивільного кодексів, вони мають характер публічних обмежень і визначаються, перш за все, межами здійснення приватного права.

Диспозитивні та імперативні методи правового регулюван­ня тісно взаємопов'язані в житловому праві (наприклад, за роз­порядженням місцевої державної адміністрації приватизуєть­ся житловий фонд, договір найму укладається громадянином із ЖЕКом на підставі адміністративно-правового рішення, цивіль­но-правові договори переходу права власності на житло повин­ні реєструватися в органах місцевої ради під загрозою їх недійс­ності, отримується дозвіл на перебудову житла). Проте цивіль­но-правові відносини, що ґрунтуються на рівноправності сторін, пов'язані із волевиявленням громадян, спрямовані на набуття права власності чи користування жилими приміщеннями, за­хист прав та законних інтересів.

Норми адміністративного права спрямовані на заборону по­рушення права на житло, недопущення неправомірних втру­чань і встановлюють певні обмеження прав однієї особи на ко­ристь інших членів суспільства. Діяльність державних органів більше спрямована не на забезпечення, а на недопущення пра­вопорушень у сфері особистого життя або інших пов'язаних із ним прав, у випадках, коли суспільні інтереси переважають над приватними. Так, згідно зі ст. 182 Кодексу України про адмі­ністративні правопорушення недодержання тиші на вулицях, у гуртожитках, жилих будинках та інших громадських місцях у заборонений рішеннями місцевих рад час утворює склад адмі­ністративного правопорушення.

Не допускається виконання робіт та інші дії, що виклика­ють псування приміщень, підвищений шум чи вібрацію, пору­шують умови проживання громадян.

Використання телевізорів, радіоприймачів, магнітофонів та інших гучномовних пристроїв дозволяється лише за умови зменшення звуку до ступеня, що не порушує спокою мешкан­ців будинку. З 23 до 7 години у будинку повинен зберігатися спокій.

Утримання собак і кішок в квартирах дозволяється лише за умови дотримання Правил утримання собак і кішок у містах та інших населених пунктах, а в квартирах, де проживають два і більше власників, наймачів, — з їхнього дозволу. Утримання на балконах і лоджіях тварин, птиці та бджіл забороняється.

Однією з тенденцій сучасного періоду розвитку суспільних відносин є зменшення публічного впливу на приватноправову сферу, збільшення диспозитивних правомочностей регулюван­ня житлових відносин, що вимагає оновлення системи житло­вого законодавства, значну частину якого продовжують стано­вити норми публічного характеру. Вони визначають порядок управління житловим фондом, його утримання, використання і схоронність, забезпечення житлом державного житлового фон­ду незалежно від його виду і призначення.

Специфічною, об'єднувальною рисою житлового права, що відображає його призначення в житті та розвитку суспільства, є його соціальна функція, призначення якої в тому, щоб держав­на стратегія розвитку формувалася у необхідному для суспіль­ства напрямі створення умов для реалізації права громадян на житло, стала важливим фактором для зниження соціальної на­пруженості в суспільстві. З неї можна виділити функцію соці­ального контролю, з якої випливають заборонні та зобов'язуючі функції.

Регулятивна функція житлового права безпосередньо пов'я­зана із соціальною, оскільки спрямована на задоволення інтере­сів особистості й усього суспільства шляхом унормування пра­вил поведінки. Охоронна функція полягає у забезпеченні прав всіх суб'єктів житлового права, забезпеченні їх права на захист. Виховна функція полягає у формуванні інтересів, потреб, охо­рони моральності, виходячи із загальноприйнятих людських цін­ностей.

Цивільно-правова охорона права на житло полягає у надан­ні фізичній особі можливості мати особисте житло, на власний розсуд визначати правила поведінки у ньому, проникнення до житла людини. Засобами правової охорони необхідно вважати його недоторканність.

3) цивільно-правовий — точне застосування чинного зако­нодавства відповідно до принципів справедливості, добросовіс­ності та розумності; доступність житла, його недоторканність, недоторканність власності;

4) цивільно-процесуальний — рівність перед законом і судом;

5) житлово-правовий — гласність; здійснення прав на жит­ло відповідно до його призначення; доступності користування житловим фондом.

Принципи житлового права аналогічні принципам інших галузей права і випливають із Конституції. Разом із тим, вони взаємозумовлені: статті 3, 319 Цивільного кодексу України та статті 6, 10 Житлового кодексу України визначають обов'язок використання жилого приміщення лише за призначенням, тоб­то для проживання людини, а не для іншіх цілей, заборони ви­користання жилих будинків і жилих приміщень не за призна­ченням.

Принципи можуть мати практичне значення тільки у випад­ку їх втілення у практичній діяльності. Житлове законодавство постійно розвивається і відповідно збагачується змістом і прин­ципами інших галузей права. Тому розвиток житлового права полягає у чіткому закріплені принципів відповідно до предмета правового регулювання, чіткому їх застосуванні.

Правові принципи не є тільки складовою частиною світо­гляду, а створюють основу єдиного розуміння положень житло­вого законодавства, визначають загальні засади і зміст житло­вого права, сприяють усвідомленню змісту правової норми, тим самим дають можливість однакового тлумачення цих положень. Вони є, перш за все, правовими категоріями і безпосередньо по­винні бути пов'язані з умовами, що визначають дійсність право-чинів. Слід погодитися з тим, що принципи — не досягення нау­ки, а об'єктивна потреба законодавства.

Так само і судова практика повинна спиратися на принци­пи, що випливають із визначених конкретним юридичним фак­том правовідносин. Важливе значення для правильного розу­міння і застосування норм житлового законодавства мають ті принципи, які адресовані всім учасникам житлових правовід­носин, а не тільки зобов'язаним учасникам правових відносин.

У правовій науці ще не вироблено єдиного визначення прин­ципу цивільного права. На наш погляд, найповнішим серед різ-

Держава в особі спеціально створених органів приймає зако­нодавчі акти на основі певних установок, соціальної справедли­вості, які виступають як форма суспільної свідомості, що зумов­лює міру поведінки людей, виступає мірою усвідомлення своїх прав та обов'язків. Тому житлове право — не стільки механічна сукупність норм, а й правові принципи, що лежать в основі роз­витку житлового законодавства і зумовлюють не форму існу­вання, а головним чином зміст та розвиток суспільних відносин. Правові принципи визначають межі здійснення права, поза яки­ми воно не може існувати, і тому вони повинні закріплюватися в законі, становити складову частину закону. Що і було зроблено в ст. З Цивільного кодексу, де, зокрема, отримали нормативне закріплення принципи справедливості, добросовісності. Зви­чайно межі здійснення житлових прав не вичерпуються прин­ципами, які знайшли своє закріплення або відображення у за­конодавстві. Правозастосування має здійснюватися тільки у по­єднанні конкретної правової норми із правовими принципами, які мають бути закріплені в самому законі, що має призвести до правильного його розуміння та застосування.

Необхідно відзначити тенденцію, за якою законодавство України йде шляхом надання державним органам дедалі біль­ших повноважень у прийнятті рішень. У процесі трактування конкретних правових норм посадові особи використовують такі поняття, як моральність, суспільне життя, справедливість, добросовісність, розумність, звичай, публічний порядок, яким законодавство не може дати точного пояснення. Невизначені правові поняття в силу своєї природи можуть привести до роз­ширеного розуміння норми та звуження змісту прав грома­дян. Правові принципи повинні застосовуватися з умовою, що вони будуть спрямовані на досягнення мети, поставленої за­коном, особи не порушили та не вийшли за норми і принципи, визначені законом. У загальних правових принципах житло­вого права знайшли своє відображення Конституція, Цивіль­ний кодекс, житловий, кримінальний тощо. Зокрема йдеться про принципи:

1) конституційний — неприпустимість свавільного втручан­ня у сферу особистого життя людини;

2) кримінально-правовий — неприпустимість позбавлення права власності на житло;

них визначень цього поняття є запропоноване О. В. Дзерою, за яким принципи становлять основоположні (корінні, відправні, визначальні) ідеї (засади, риси), втілені чи закладені в законі, відповідно до яких здійснюється правове регулювання право­вих відносин та забезпечується реалізація покладених на право функцій \ 3 урахуванням вищезазначеного значення принципів для житлового права полягає у тому, що в них відображено най­більш характерні його риси, загальна спрямованість на забезпе­чення прав людини, соціальну суть і гуманний характер житло­вого права в цілому.

Так, до основних принципів житлового права, які мають отримати відповідне правове закріплення у новому Житловому кодексі, слід віднести: законність надання і здійснення права на житло, недоторканність житла, свободу вибору місця прожи­вання і пріоритетності прав людини; гарантованість правового захисту від свавільного позбавлення житла, свободу реалізації права на житло, доступність користування житловим фондом, цільове використання житла, недопустимість обмеження права користування жилими приміщеннями.

Права та свободи людини і громадянина відповідно до ст. 8 Конституції Україні є безпосередньо діючими. Вони визнача­ють цілі та зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та вико­навчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечують­ся захистом правосуддя.

Житлові права громадян охороняються законом, і тому ні­хто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону, за рішенням суду, що знайшло своє правове за­кріплення в ст. 9 ЖК України. Відповідно до цього будь-яка особа не може бути виселена із займаного приміщення або об­межена у праві користування жилим приміщенням. Виселен­ня допускається у виняткових випадках і тільки з підстав і у по­рядку, передбачених законом. Перш за все, це можуть бути ви­падки, коли права здійснюються в суперечності з їх призначен­ням або з порушенням прав інших громадян чи суспільства.

Одним із принципів є недоторканність житла. Відповідно до ст. ЗО Конституції, ст. 311 ЦК України не допускається проник­нення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку, інакше як за вмотивованим рішенням суду. Тільки у невідкладних випадках можливий інший, встановле­ний законом, порядок проникнення до житла. Так, ст. 17 Зако­ну України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-ІУ зобов'язує забезпечувати доступ до мере­жі, арматури, засобів обліку, розподільчих систем: 1) для лікві­дації аварій — цілодобово; 2) для встановлення і заміни санітар­но-технічного та інженерного обладнання, проведення технічних та профілактичних оглядів, зняття контрольних показників за­собів обліку тощо.

У невідкладних випадках, пов'язаних з урятуванням життя людей та майна, може бути здійснене проникнення до житла та іншого володіння особи для проведення в них огляду та лікві­дації аварій без отримання згоди споживача.

Якщо споживач відсутній і при цьому немає можливості встановити зв'язок з ним з метою його інформування про необ­хідність негайного прибуття до приміщення або він відмовля­ється допустити до займаного ним приміщення представників виконавця/виробника і при цьому є об'єктивні підстави вважа­ти, що аварія, неполадки, які унеможливлюють надання житло­во-комунальних послуг іншим споживачам, відбулися саме в цих приміщеннях, — проникнення до приміщення відбувається без отримання згоди споживача (несанкціонований доступ). Пред­ставник виконавця/виробника попереджає споживача, який при­сутній, але відмовляється допустити до житла та іншого воло­діння, про здійснення несанкціонованого доступу.

До прийняття Цивільного кодексу України 2003 р. можна було говорити про публічно-правовий захист права на недотор­канність житла. Так, ст. 162 КК України встановлює криміналь­ну відповідальність за порушення недоторканності житла. Але право на недоторканність житла має позитивний зміст, що до­зволяє віднести його до особистих немайнових прав фізичної особи, що отримало своє приватноправове закріплення у ст. 311 ЦК України.

Принцип законності передбачає законодавче гарантування житлових прав громадян, посилення юридичних гарантій захис­ту недоторканності людини та її житла. Однак її запроваджен­ня потребує попереднього створення низки умов, зокрема онов­лення законодавства з урахуванням завантаженості судів щодо вирішення такої категорії справ. Законність й обґрунтованість проникнення до житла громадян, визначення механізму їх реа­лізації, мають визначатися наявністю процесуальних норм що­до оскарження незаконних дій балансоутримувача, управителя, працівників аварійно-ремонтної бригади.

Принцип свободи реалізації права на житло полягає у віль­ному виборі громадянином шляхів реалізації суб'єктивних прав, що здійснюються через вибір місця проживання, форм власнос­ті житлового фонду, шляхом приватизації, придбання у влас­ність, будівництво, отримання житла з державного, комуналь­ного житлового фонду соціального та спеціального призначен­ня шляхом укладення цивільно-правових договорів тощо.

Особи, що постраждали від незаконного обшуку, мають пра­во згідно зі ст. 56 Конституції України вимагати відшкодуван­ня збитків, заподіяних незаконними діями посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Норма цієї статті реалізує принцип пріоритетності прав людини, вона спрямована на за­хист прав та законних інтересів громадян, у тому числі й від дій органів державної влади та їх посадових осіб. Вхід до житла за рішенням суду може провадитись для огляду та обшуку в тих випадках, коли є достатні відомості, що знаряддя злочину, або речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші доку­менти і предмети, які мають значення для встановлення істини у конкретній справі, знаходяться в даному приміщенні, або є до­статні дані про те, що в ньому знаходяться особи, які підозрю­ються у вчиненні злочину. У таких випадках за нормою ст. 311 ЦК України проникнення до житла може провадитися за рі­шенням суду. До жилих приміщень громадян можуть заходити тільки уповноважені особи під час переслідування осіб, що пі­дозрюються у вчиненні злочину. Без рішення суду обшук може провадитися лише у невідкладних випадках, наприклад, при за­триманні на місці злочину або одержанні даних про те, що вжи­ваються заходи для знищення або переховування документів чи предметів, які мають значення для розслідування справи.

Разом із тим, норми ст. 311 ЦК України мають визначити й інші випадки, за яких може здійснюватися проникнення до жит­ла: або за наявності даних, що відбувся нещасний випадок, а та­кож при стихійних подіях, аваріях, масових безладдях або заво­рушеннях для забезпечення особистої і громадської безпеки.

Принцип пріоритетності прав людини полягає в тому, що людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­значаються найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України). Такий підхід до забезпечення прав людини є знач­ним кроком на шляху всебічного забезпечення прав і свобод людини.

Принцип гарантованості правовог