Проблема у повісті М.Коцюбинського «FataMorgana».

Знайомлячись із творчістю того чи іншого письменника, ми пізнаємо характер автора, його світобачення, світорозуміння, вникаємо в індивідуальний стиль.

Щодо постаті М. Коцюбинського, то значення творчості письменника в тому, що він чітко ставив мету в житті, свій погляд звертав на сутність праці, багато уваги приділяв питанню любові людини до рідної землі.

В одному з своїх листів Коцюбинський писав: «Я весь серед своїх героїв, живу їх життям, поділяю їх горе і радощі, говорю їх мовою і відданий їх інтересам».

Людина і земля… Споконвічна проблема, яка, на мій погляд, має два рішення: філософське (людина, за Біблією, вийшла із землі і піде в землю) і суспільно-побутове. Цій темі присвячено багато літературних творів, чільне місце серед яких займає повість М. М. Коцюбинського «Fata morgana», що в перекладі на українську мову означає «марево».

В основу повісті письменник поклав матеріал, зібраний ним під час подорожей, а також зміст документів сільськогосподарської статистики Чернігівського земства. Коцюбинський заглиблюється в документи і факти, відкидає все випадкове і відтворює в художніх образах типове, найхарактерніше. А найтиповішою проблемою села була проблема землі.

За задумом автора, ця проблема найяскравіше вимальовується через образи безземельних селян Андрія та Маланки Воликів і Хоми Ґудзя.

Маланка — один з найпоетичніших образів повісті. її душа «заглушена в наймах, як бур’янами квітка». Сухі, жилаві руки віддали всю свою силу землі. У нотатках до цього образу Коцюбинський писав, що Маланці «само повітря співало: земля, земля, скоро буде земля». На землю-годувальницю бідна жінка покладала всю надію. Мрії про землю ніколи не покидали її. Ось одна з картин повісті. Я бачу Маланку, яка йде полем. Вона припадає вухом до ниви, слухає її дихання, відчуває, як стигле зерно падає на м’яку землю, і їй здається, що то нива плаче золотими сльозами. Кожну зернинку, яка впала на землю, жінка підбирає, ніжно, ласкаво», бережно кладе до жмені і пошепки промовляє: «Хлібець святий». Письменник у оповідь вводить внутрішні монологи, які допомагають читачеві глибше збагнути той чи інший образ. Ось один приклад. На мій погляд, найбільш майстерний: «Яка ти розкішна, земле…» В ньому — віковічні помисли людей, мрії і сподівання тих, хто нічого не мав. їй, простій селянській жінці, весело цю землю засівати хлібом, прикрашати зелом, заквітчувати різнокольоровими барвами.

«Та земля,— думає Маланка,— недобра, бо горнеться не до бідних, а до багатих». Думки Маланки — це думки всього безземельного селянства, життя якого не покращало після скасування кріпосного права. Земля, як марево, поманила селян і, як марево, щезла.

Розбились, немов об камінь, і всі сподівання Андрія Волика. Лопається терпець і у інших селян. Хома Ґудзь живе єдиною надією помститися тим, хто винен в недолі народу. Такі ж думки переслідують і Прокопа Кандзюбу. Це йому належать слова: «Зведись, народе, простягни руку на свою правду. Як сам не візьмеш, ніхто не дасть». Ці слова, по суті, лейтмотив повісті.

Мріям селян не судилося збутися. Чому? Тільки тому, що гегемоном революції була буржуазія? Можливо. Але це не повна відповідь на питання. Ключ до розуміння цієї проблеми — в дрібновласницькій психології селянина. Згадаймо один з епізодів. Націоналізована панська земля, і тепер стоїть питання: що вигідніше — чи поділити землю, чи, може, гуртом обробляти її і тоді вже гуртом ділити хліб. Маланка кричала, щоб землю швидше поділили. Серед селян були ті, хто підтримував її.

Цим епізодом письменник показує владу землі над людиною, бо в людей типу Малайки «такий інстинкт до землі, як у «ластівки до гнізда».

Повість має трагічну розв’язку, але все ж звучить оптимістично, якщо уважно вчитатися в останні рядки її. Маланку й ту землю, про яку вона марила, покрив морок. Та високо над землею «тріпались зорі, наче в небесному акваріумі-грали золоті рибки». Два контрастних образи — морок і зорі — допомагають читачеві зрозуміти головну ідею повісті: людина має стати хазяїном землі, хазяїном, а не рабом.

2. Світ людських почуттів і думок у поезії Ліни Костенко. Прочитати напам'ять вірш поетеси (за вибором учня).

Багато написано поетами про кохання. Прекрасне і могутнє почуття, воно підносить людину, робить її вищою, благороднішою, хоча часто приносить із собою муки і страждання. Чудові поетичні шедеври про кохання створили Пушкін і Леся Українка, Франко і Тютчев, Байрон і Шекспір. Перу Ліни Костенко належить ряд прекрасних творів про одне з найнеповторніших людських почуттів. Кожен із цих віршів можна назвати справжнім ліричним шедевром. Любовна лірика Ліни Костенко вражає чистотою і ніжністю, якоюсь особливою цнотливістю почуттів. Зачаровують її вірші про кохання із збірки «Неповторність». Ось назви деяких із них — «Напитись голосу твого», «Я дуже тяжко Вами відболіла», «І як тепер тебе забути», «Десь проходила ніжність між нами», «Розкажу тобі думку таємну», «Осінній день березами почавсь». Вірші про кохання завжди важко аналізувати. Та й чи потрібно? Дуже добре сказав про це літературознавець В. Брюховецький: «Як говорити критикові про таку лірику? Як «розшифрувати» її чаруючі диференціали почуттів? Яким інтегралом «стиснути» цей непіддатливий логічному аналізові вир пристрастей? Найкраще — читати самі вірші». Отож читаймо любовну лірику поетеси. У ній розкривається вся краса душі Ліни Костенко, у чиєму поетичному голосі поєдналися, здається, непоєднувані речі: жіноча таємничість, незбагненність, емоційність, розвихреність і філософська глибина, рельєфність, ясність думки.

Одна з найбільших людських чеснот — пошанування батьків. Це відбито в десяти Божих заповідях: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». Любов до батьків — це одночасно і любов до отчого дому, до Батьківщини, це нерозривний духовний зв'язок поколінь. Немає цієї любові — і на зміну їй приходять історичне безпам'ятство, зрада рідній мові, культурі, землі, духовна пустота і, зрештою, моральне виродження. Ці вічні істини талановито осмислює Ліна Костенко у своєму історичному романі у віршах «Маруся Чурай».

Твір Ліни Костенко пронизують ідея незнищенносп українського народу, глибока віра у його духовну силу і могутність. Як Маруся Чурай, творячи свої пісні, залишається жити в них, стає воістину безсмертною, так і народ, для якого духовні цінності є важливішими за матеріальні, ніколи не загине, бо його душа житиме у витворах мистецтва, у незвичайної краси пісенних шедеврах. Смерть може забрати кращих синів і дочок нації, таких, як Гордій Чурай, Лесько Черкес, Чураївна, але їй ніколи не вдасться подолати народ, що до кінця боронить свої знамена і пісні.

Уславлюючи вірність Батьківщині, безкомпромісність, козацьке лицарство, Ліна Костенко гостро засуджує убогих духом, заражених життєвим прагматизмом людей, що все звикли вимірювати матеріальними благами. Символом продажності і зради -став відступник Ярема Вишневецький. У П Вишняках, Бобренчисі, Горбаневі впізнаємо сучасних манкуртів, що «за шмат гнилої ков- • баси» готові й матір продати, а на заклик відроджувати рідну мову, культуру відповідають питанням: «При чому тут пісні?».

Роман «Маруся Чурай» став одним із найбільших досягнень української літератури нинішнього століття. Відзначаючи художні достоїнства твору, Микола Бажан свого часу сказав: «Щедрі, але й не надмірні розсипи народних приказок, ідіом, прислів'їв оздоблюють і авторську мову, і бесіди дійових осіб твору. Це не поверхові оздоби, не прийоми стилізації, а заглиблені пошуки і переконливі здобутки поетичного стилю твору, в якому елементи стародавньої розповіді органічно сплелися з сучасною формою авторських висловлень, їхніх неповторних тропів, метафор, епітетів, динамічних перебоїв ритму-ж

«Спочатку було Слово, і Бог було Слово», — сказано в Біблії. Людина високодуховна, Ліна Костенко шанує слово, закохана у його красу, вона не любить пустих, «необов'язкових» слів, за якими приховуються фальшивість, поверховість думок і почуттів. Письменниця безмежно віддана своєму творчому покликанню, без поезії не уявляє свого життя. У неї можна прочитати: «болить душа словами», «люблю слова», «потреба слова, як молитви». В одному із своїх віршів поетеса написала про те, як важко інколи знайти слова, які б не «були уже чиїмись». Так, і справді, багато що повторюється у цьому світі — краса і потворність, зрада і самопожертва, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один у одного. Але поезія Ліни Костенко є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує у них світлі і радісні почуття, робить їх благороднішими, чистішими.

Білет № 23

«Мабуть, з часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні», — писав Олесь Гончар. Справді» Остап Вишня — гуморист і сатирик для мільйонів читачів. Він зміг у мудрих і працьовитих, дотепних і кмітливих, щирих і безпосередніх героях своїх творів втілити риси характеру українського народу, передати його ментальність. Тому багатьох струн людської душі торкало і торкає вишнівське мудре, щире, дотепне слово.

Творча палітра Остапа Вишні досить різноманітна: це і лагідна, м'яка усмішка, сповнена любові і приязні до людини, й ущипливий дотеп, коли йдеться про безгосподарність, лінощі, безвідповідальність, неуцтво. Сам письменник розмірковував так: «Що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися з своєї, рідної людини? Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе». В цих рядках — весь Остап Вишня, його громадське та письменницьке кредо, його стиль та творча манера.

Звідси — той своєрідний жанр м'якої, незлобивої, виховної усмішки. Усмішки, а не фейлетону, де необхідна категоричність та різкість, завдання якого — викликати огиду та осуд; не нищівного памфлета, де сила та пристрасть викриття поєднується із злою іронією та сарказмом.

Збагнувши народнопоетичну стихію, навчаючись в Котляревського та Гоголя, глибоко шануючи Чехова та Стефаника, благоговіючи перед генієм Пушкіна та Бєлінського, творчо використовуючи спадщину Шевченка і Салтикова-Щедріна, Остап Вишня став творцем нового гумористичного жанру—веселої, дотепної, саме вишневої усмішки.

В своїй багатогранній творчості Остап Вишня звертається до жанру фейлетону та памфлета, гуморески та нарису, усмішки-жарту, усмішки-оповідання, усмішки-статті та рецензії.

Його улюбленими прийомами є інтимна розповідь від першої особи, персоніфікація, композиційне використання сну, контрастне порівняння, викриття — від зворотного.

Письменник щедрий на гротеск і приховану іронію та їдкий саркастичний сміх. Гуморист влучно використовує народні дотепи, прислів'я, крилаті слова, вдається до діалектизмів, фонетичної зміни російських слів, професіональної термінології, архаїзмів, іншомовних слів, творить свої слова і особливо викривальні прозивні імена.

Всі його гуморески насичені розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. Творчість Остапа Вишні позначена самобутністю та оригінальністю, непідкупною щирістю та людяністю.

В чому ж і як проявилась ця самобутність нашого гумориста?

Як письменник Остап Вишня виріс і сформувався на благодатному ґрунті народнопоетичної творчості. Він наче увібрав у себе народні думи та прагнення, соковиту розмовну мову з іскристим гумором та влучними дотепами, чарівними піснями та незлобивим сміхом.

Визначальні особливості гумору О. Вишні — багатство відтінків і барв комічного, по-народному оковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність; у них — і безпосередня інформація про людину, обставини дії, комічну ситуацію, й авторська оцінка зображуваного. Власне, вони надають змістово-художньої поліфонічності усмішкам митця.

Високо цінуючи влучний дотеп, кмітливе слово, Остап Вишня надавав великої ваги й жанровим сценкам, «моментальним» епізодам, що вимальовувались у діалогах та полілогах його персонажів.

Відтворюючи ситуаційні й мовні багатства ярмаркових спілкувань, сформовані протягом століть звичаї торговельних перемовин, із неодмінним жартом, комічним словом, веселим ставленням до всіляких гризот-незлагод, автор разом із тим поетизував кмітливість, мудрість українського люду. Напевно ж, він відчував і щиру потребу показати невичерпні джерела гумору, його народні витоки.

Загалом в Остапа Вишні багатий і різноманітний арсенал лексико-стилістичних засобів, сюжетних, ситуаційних прийомів, що визначають мистецьку своєрідність його усмішок, фейлетонів, оповідань. Він майстерно застосовує, зокрема, прийом зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів — побутової і політичної, літературної і ділової, «протокольної-канцелярської мови, Стилю високого, ліричного й буденного. Джерело таких мовностилістичних прийомів і засобів — мовна практика народу, літературна класика, найперше — І. Котляревський, Т._Шевченко, М. Гоголь.

Для викриття негативних явищ автор знаходить ефективну зброю сатири. Він творить гротескно-фантастичні сцени, де «входящі» та «виходящі» папери стають персоніфікованими учасниками бюрократично-канцелярського дійства («Не викрутяться»); вдається до іронічного зіставлення знівельованого канцелярського стилю з живим народним мовленням («Отака мати.»). Усмішки О. Вишні засвідчують розмаїття художніх форм, неповторність гумористичного письма. І в жанровому розумінні слід говорити не тільки про усмішки, письменник так само активно виступає у жанрі фейлетону й малого фейлетону, як твору документального, а також гумористичного оповідання («Село згадує», «Дід Матвій», «Ярмарок»).

Славу народного письменника Остапові Вишні принесли твори, в яких іскриться весняними барвами викривальний і життєствердний сміх. І все ж слушно буде відзначити: автор усмішок, фейлетонів чи оповідань — не тільки викривач, його таланту притаманна поетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, до природи.

Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій і творчій долі майстра слова.