A. MY COUNTRY IN THE WORLD
Принципи міжнародного права є узагальненими правилами поведінки суб’єктів міжнародного права, які встановлені на практиці та закріплені договірними або звичаєвими нормами міжнародного права.
Процес формування принципів міжнародного права зумовлює особливості їх застосування та реалізації. Так, дію принципу міжнародного права не можна відмінити, адже для цього мають відбутися докорінні зміни в усій системі міжнародних відносин та порядку співіснування її суб’єктів, у результаті чого старий принцип може бути замінено на новий. Отже, фундамент системи міжнародного права становлять принципи, які є основоположними нормами міжнародного права, що регулюють відносини між його суб’єктами. Основні принципи міжнародного права є базою для створення всього масиву міжнародно-правових норм і свого роду конституцією міжнародного правопорядку, оскільки встановлюють критерії законності норм міжнародного права. Основні принципи міжнародного права закріплено в Статуті ООН, а також у Декларації про принципи міжнародного права, яка прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 1975 р., та в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) та ін. Як елемент системи міжнародного права основні принципи мають певні особливості, які дозволяють виділити їх в окрему категорію. Так, основні принципи міжнародного права є обов’язковими для всіх без винятку суб’єктів міжнародного права, та не є персоніфікованими, що закріплено в п. 6 ст. 2 Статуту ООН. Вони превалюють над всіма іншими нормами системи міжнародного права і застосовуються з метою заповнення прогалин, тобто для регламентації відносин у разі відсутності прямого регулювання. Порушення цих принципів суб’єктами міжнародного права кваліфікується серйозніше, ніж порушення звичайних норм. Основні принципи міжнародного права мають комплексний характер, тобто максимальний ефект досягається лише у взаємодії всіх принципів. Як уже зазначалось, основні принципи міжнародного права було закріплено в трьох головних документах. Статут ООН та Декларація про принципи міжнародного права визначають лише сім з них, а саме: принцип незастосування сили або загрози сили; принцип мирного вирішення міжнародних спорів; принцип невтручання; принцип співробітництва; принцип рівноправ’я і самовизначення народів; принцип суверенної рівності держав; принцип добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним правом. У Заключному акті НБСЄ міститься вже десять принципів, тобто три нові: принцип територіальної цілісності; принцип поваги прав людини; принцип непорушності кордонів. Принципи міжнародного права мають свою внутрішню класифікацію. Основним критерієм класифікації принципів є сфера їх застосування, за якою вони поділяються на універсальні, регіональні та локальні. Так перші 9 принципів є універсальними, а принцип непорушності кордонів — регіональним, оскільки затверджений лише країнами європейського регіону, а також деяких інших регіонів світу. Однією з головних ознак сучасного міжнародного права є становлення та закріплення принципу заборони застосування сили або загрози силою. Вперше цей принцип було закріплено ще у 1899 р. в Гаазькій конвенції про мирне вирішення спорів. Остаточно ж становлення принципу було завершено із прийняттям Статуту ООН, який в п. 4 ст. 2 закріпив, що всі члени ООН утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, не сумісним з цілями Організації Об’єднаних Націй. Пізніше цей принцип було конкретизовано в таких документах ООН, як Декларація про принципи міжнародного права, Декларація про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах, резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Про визначення агресії» тощо. Необхідність тлумачення цього принципу пов’язана з потребою розкриття поняття «сила». Суб’єкти міжнародного права мають утримуватись від усіх проявів сили з метою примусу іншого суб’єкта. Під заборону за цим принципом підпадають також застосування загрози силою, застосування сили в будь-яких проявах з метою примусу іншої держави відмовитись від здійснення її суверенних прав, акти репресії з допомогою сили, застосування сили або загрози силою для врегулювання спорів. Принцип заборони застосування сили або загрози силою є універсальним і загальносистемним, а тому стосується всіх суб’єктів міжнародного права. Але при цьому Статут ООН в ст. ст. 41 та 50 закріплює право держав у певних випадках застосовувати силу правомірно. Це насамперед самооборона, але лише у відповідь на збройний напад чи агресію та за умови адекватності такої відповіді. У разі порушення цього принципу Рада Безпеки ООН уповноважена вжити необхідних заходів для вирішення конфлікту мирним шляхом і при неможливості має право застосувати силу. Отже, на даний момент правомірними є лише застосовування сили з метою оборони та за рішенням Ради Безпеки ООН. Основою сучасного міжнародного правопорядку є принцип суверенної рівності держав, оскільки закріплює рівність усіх його учасників. Складовими елементами принципу суверенної рівності держав є повага суверенітету держав та їх рівноправність у міжнародних відносинах. Цей принцип закріплено в п. 1 ст. 2 Статуту ООН, статутах багатьох міжнародних організацій, Декларації про принципи, які стосуються дружніх відносин держав, у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Відповідно до принципу суверенної рівності держави мають право на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу і політичну незалежність, вільний вибір та реалізацію політичних, соціальних, економічних та культурних інтересів, свободу у створенні національної системи законодавства, здійснення в рамках міжнародного права відносин з іншими державами та міжнародними організаціями, участь у міжнародних договорах, нейтралітет. Більшість з цих прав є так званими правами, що випливають з державного суверенітету. Звичайно всі ці права обмежуються кордонами іншої суверенної держави, і тому реалізації цих прав має відповідати обов’язок держави поважати суверенні права інших суб’єктів міжнародного права. Окремо слід відзначити, що сучасна тенденція обмеження власного суверенітету шляхом передачі певних повноважень міжнародним організаціям у жодному разі не є порушенням принципу суверенної рівності держав, а, навпаки, — прикладом реалізації права держав на участь у міжнародних організаціях та укладання міжнародних договорів. Принцип невтручання у внутрішні справи держав визначав правила співіснування держав з давніх часів, але його закріплення відбулось лише в рамках Конвенції про права і обов’язки держав, прийняті на конференції американських держав 1933 р., Декларації американських принципів 1938 р. і, звичайно ж, Статуту ООН (п. 7 ст. 2). У 1965 р. було прийнято Декларацію ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету. Ця конвенція надала тлумачення цього принципу та певним чином розширила його дію. Так, складовими принципу невтручання є такі зобов’язання держав: прямо або опосередковано не втручатись як у внутрішні, так і у зовнішні справи; утримуватись від застосування сили; утримуватись від загрози застосування сили; утримуватись від підтримки держав-порушниць. На відміну від попередніх принцип територіальної цілісності держав на міжнародному рівні закріплено лише в звичаєво-правовій формі. Але фактично можна сказати, що він реалізується через заборону застосування сили або загрози сили. Застосування цього принципу передбачає заборону дій, які порушують національну єдність і територіальну цілісність, що закріплено в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.; повагу територіальної цілісності держав та заборону окупації, що закріплено в Заключному акті НБСЄ. Окремо слід відзначити, що цей принцип також створює обов’язок держав використовувати свої території таким чином, щоб це не завдавало шкоди території інших держав, що особливо важливо при постійно зростаючих випадках транскордонного забруднення. Як уже зазначалось, принцип непорушності державних кордонів є регіональним, оскільки закріплений лише у Заключному акті НБСЄ 1975 р. і діє для країн Європи, а також у північноамериканському регіоні для США та Канади. Положення, які закріплюють цей принцип на регіональному рівні, були обумовлені свого часу також між СРСР та ФРН, НДР і Чехословаччиною. Цей принцип покладає на держави такі обов’язки: визнати існуючі кордони; визнати непорушність кордонів; відмовитись від зазіхань на територію інших країн; відмовитись від зазіхань на кордони; змінювати кордони лише на підставі добровільної згоди держав. Зазначений принцип має багато спільного з принципом недоторканості державних кордонів. Різницею між ними є те, що останній передбачає право держави контролювати державний кордон та покладає обов’язок дотримуватись існуючої лінії кордону. При цьому слід відмітити, що принцип непорушності кордонів має й інші географічні рамки свого застосування, оскільки не обмежується регіональним рівнем. Принцип мирного врегулювання спорів — чи не найстаріший серед усіх інших принципів. Він закріплений у величезній кількості міжнародно-правових документів. Зазначимо, що п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що всі члени ООН вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість. Згідно зі ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у спорі, зобов’язані насамперед спробувати розв’язати суперечку мирними засобами шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або іншими мирними засобами. Сторони мають право самостійно обирати спосіб вирішення спору, але, як свідчить практика, найчастіше застосовуються дипломатичні переговори, які забезпечують рівність сторін і швидке вирішення спору. При цьому слід відмітити, що практично всі регіональні організації передбачили створення власного механізму врегулювання спорів. Застосування цього принципу вимагає від сторін спору уникати ультимативності, враховувати інтереси противної сторони та виконувати прийняті рішення. Принцип поваги прав і основних свобод людини є основою міжнародного права прав людини — галузі, що розвивається динамічно. Основи цього принципу було закладено ще в Конституції США та Франції. Як норми міжнародного права цей принцип закріплено в преамбулі Статуту ООН, Загальній декларації прав людини, Пакті про громадянські та політичні права і Пакті про економічні, соціальні та культурні права. Реалізується цей принцип шляхом створення системи захисту інтересів осіб, чиї права порушуються. З цією метою створюються спеціальні органи та встановлюють відповідальність держав за порушення цього принципу. Прикладами таких спеціальних органів є Нюрнберзький трибунал, трибунали по Югославії та Руанді. Принцип поваги прав і свобод людини покладає на суб’єктів міжнародного права обов’язок поважати права людини, незалежно від статі, раси, національної належності, мови, релігії; сприяти здійсненню прав і свобод людини; привести національне законодавство у відповідність з вимогами міжнародного права; забезпечити захист прав і свобод людини. У загальних рисах принцип рівноправ’я і права народів розпоряджатися власною долею сформульовано в Статуті ООН. Але фактично до прийняття Пакту про громадянські та політичні права і Пакту про економічні, соціальні та культурні права цей принцип діяв лише в формі звичаю. З посиленням процесів деколонізації принцип рівноправ’я і права народів розпоряджатися власною долею набув юридичного закріплення. Так, у Заключному акті НБСЄ 1975 р. визначено, що всі народи мають право в умовах свободи визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус і здійснювати свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток, як вони бажають. Принцип передбачає, що суб’єкти міжнародного права мають такі права і обов’язки: поважати рівність народів і націй, поважати право народів і націй самостійно розпоряджатись власною долею, право жити в умовах свободи та самостійно здійснювати політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток, право вільно розпоряджатися своїми природними багатствами. Принцип співробітництва прийнято відносити до групи так званих функціональних принципів разом з принципами мирного вирішення спорів, суверенної рівності. Це зумовлено тим фактом, що зазначені принципи визначають умови співіснування суб’єктів міжнародного права. Принцип співробітництва встановлює спосіб реалізації всіх інших принципів і норм міжнародного права, що закріплено в преамбулі Статуту ООН, Заключному акті НБСЄ 1975 р. Основним обов’язком суб’єктів міжнародного права за даним принципом є співробітництво на основі принципів і норм міжнародного права. З найдавніших часів принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань дійшов до нас у вигляді звичаєвої норми — pacta sunt servanda, що означає «договори повинні виконуватись». На сучасному етапі розвитку міжнародного права цей принцип закріплено в Статуті ООН, Конвенції про право міжнародних договорів та інших міжнародно-правових документах. Причому цей принцип рівною мірою стосується зобов’язань, які випливають з писаних норм і норм-звичаїв. Обов’язки держав за цим принципом полягають у визнанні примату міжнародного права над національним та вирішенні спорів, які виникають у процесі реалізації міжнародних договорів, мирними засобами. Саме реалізація на практиці цього принципу є запорукою стабільності світового правопорядку. 1. Міжнародний звичай як джерело міжнародного права. Порівняльна характеристика міжнародно-правового звичаю і міжнародно-правового договору Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному смислі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційних процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин. Становить інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю. Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи: — договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу — угода суб'єктів, що їх створюють; — обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі суб'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держава або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не може довільно відмовитися від виконання узятих на себе зобов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують дотримання одного з основних принципів сучасного міжнародного права — «pacta sunt servanda», закріпленого в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року й інших документів. У своїй практиці держави повинні суворо додержувати цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їхнього вираження повинні точно виконуватися; — недотримання або порушення як договору, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання ' договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права; — обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування; — спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договірних норм. Міжнародній практиці держав відомі численні випадки, коли ті самі правила поведінки для одних держав існують у договірній формі, а для інших — у формі міжнародних порядків. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно-правові норми в якості звичаєвих міжнародно-правових норм. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Україна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в якості договірних норм, а для України до указаного терміну — у якості міжнародного звичаю. За рахунок таких змішаних норм, що існують одночасно в двох формах, розширюється коло суб'єктів, що однаково застосовують міжнародне право. Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним. Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році. Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження: — ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з активних дій держав (або інших суб'єктів), направлених на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав; — договір має чітко виражений у часі процес створення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня 1958 року і створила в цей період чотири документи. Момент вступу договірної норми в силу також визначений у часі. Таким чином, писана норма характеризується наявністю тимчасового показника, із якого починається існування даного джерела. Відкриті для підписання в результаті роботи згаданої конференції конвенції набрали сили: Конвенція про територіальне море і прилеглу зону — 10 вересня 1964 року, Конвенція про відкрите море — 30 вересня 1962 року, Конвенція про континентальний шельф — 10 червня 1964 року і т.д. Писані норми набирають сили або відразу після підписання, або після здання державі-депозитарію (хранителю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або документів про приєднання. Моментом вступу документа в силу вважається час здання останньої з необхідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін — зазвичай тридцять днів. Так, Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, від 22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого документа; Пакти про права людини 1966 року набрали сили після здання 35 документа і т.д. Як правило, процес становлення звичаю просліджується з трудом, час його формування може бути зазначений лише приблизно [1, с. 167]. Ця обставина дуже утруднює застосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права; — факт існування конкретного договору, тобто писаної норми, може бути підтверджений посиланням на текст документа. Доказом же існування звичаєвої норми слугує винятково практика держав або, у крайньому випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, наприклад використання переваг, що витікають з існування звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свідчать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів виконання і дотримання даного звичаю, а також така своєрідна форма доказу, як відсутність протесту проти певних дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу можна посилатися на міжнародно-правовий звичай установлення ліміту територіального моря від 3 до 12 морських миль. Даний звичай був визнаний 96 із 116 держав, що мають вихід у відкрите море. Про це свідчив насамперед той факт, що цей звичай був включений у національне законодавство цих держав про встановлення й охорону державних кордонів. Так, Радянський Союз, що мав 12-мильне територіальне море, відбив це в Положенні про охорону державного кордону СРСР від 5 серпня 1960 року (зі змінами, внесеними в ст. 3); — явне розходження договору і звичаю виявляється при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхідність для договору писемної форми обумовлює наявність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, формулювань, певної компактності, що дає можливість його промульгації. Перераховані якості писаної норми забезпечують її швидке відшукування і застосування, на відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами; — писана норма підлягає тлумаченню у випадку виникнення суперечливих моментів або ускладнень при її застосуванні; у випадку незгоди з якимись окремими положеннями такої норми держава має можливість висловити свою особливу позицію шляхом заяви застереження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, що завжди робиться в писемній формі; — писана норма має ще одну, мабуть, найважливішу для цього періоду розвитку міжнародного права перевагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за практикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді випадків сама створює практику, установлюючи правила обов'язкової поведінки держави в нових галузях співробітництва або вносячи зміни в попередні норми. Наприклад, практика освоєння Місяця і небесних тіл ще не склалася, але основні принципи, яким вона повинна бути підпорядкована, вже узгоджені і прийняті державами. Вони зафіксовані в писаних нормах Договору про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, Місяця і небесних тіл 1967 року; — тільки з писаною нормою пов'язаний такий прогресивний інститут сучасного міжнародного права, як ^кодифікація. Договір як правова форма є й основним інструментом і кінцевою метою кодифікаційних робіт, незалежно від того, кодифікується договірне або звичаєве право. В даний час роботи з кодифікації охопили практично всі основні галузі й інститути міжнародного права, включаючи загальні принципи, тобто найважливіші керівні норми сучасного міжнародного права. Успішно завершені роботи з кодификації морського, консульського, дипломатичного права, йде робота з кодифікації основних норм про відповідальність держав. Перераховані розходження свідчать на користь договору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, цілям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху. Незважаючи на перераховані переваги договірної форми, рано було б робити висновок про марність звичаю, він має усі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і застосовуються донині. Таким чином, як і раніше правомірне твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується двома видами джерел.
A. MY COUNTRY IN THE WORLD This Unit offers you to think and discuss the issues of politics and describes various political systems, you will study what is democracy and will know more about international cooperation of our country. You will learn how to make a poster, will participate in debates, will know about markers of integration. But first, we ask you to think about our country, its symbols, its integrity and unity. ! Bear in mind that Unit 4 will be completed with a FINAL EVENT – a project on an Ideal Society. Here are possible options:
|
