Зарубіжний досвід організації соціальної та соціально-педагогічної роботи

Для успішності процесів становлення і розвитку соціальної роботи і соціальної педагогіки в Україні величезне значення має вивчення, осмислення і адаптація досвіду, нагромадженого зарубіжними країнами, особливо країнами Західної Європи, США і Великою Британією.

Перші теоретичні аспекти соціальної роботи були розроблені Мері Річмонд (США) в її книзі „Дружній візит до бідняків: керівництво для працюючих в благодійних організаціях” (1899). Більшість дослідників соціальної роботи сходяться на думці, що у цій книзі обґрунтовані основні методи соціальної роботи.

Згодом у своїй наступній роботі „Соціальні діагнози” (1917 р.) Мері Річмонд більш детально схарактеризувала свій метод соціальної роботи, який згодом отримав назву „індивідуальний метод соціальної роботи”. Дана праця стала навчальним посібником для перших шкіл соціальної роботи, які виникли приблизно в цей час і займалися підготовкою професійних соціальних працівників.

Ідеї М.Річмонд не тільки внесли вклад в наукову розробку основ нової професії, але й знайшли свій подальший розвиток в школах і концепціях соціальної роботи. Найбільш відомими школами в теорії соціальної роботи відносяться діагностична і функціональна.

Виникнення і функціонування діагностичної школи пов’язане з діяльністю коледжу Сміта в Нью-Йорку, в якому з 1918 року здійснювалась підготовка соціальних працівників. Представники діагностичної школи особливу увагу приділяли внутрішньому світу клієнта, відсуваючи на другий план соціальні проблеми і соціальне середовище. При цьому основний акцент ставився на діагнозі. Представники школи стверджували, що для успішного лікування клієнта необхідно зібрати як можна більше об’єктивних даних про нього і його ситуацію. З посилення позицій психоаналізу представники діагностичної школи перемістили акцент на збір інформації про дитинство клієнта, оцінку його особистості, в той час як оцінка соціальної ситуації ставилася ними на другий план. Відносини між соціальним працівником і клієнтом в трактуванні представників цієї школи повинні носити характер „лікування клієнта” і бути направлені на зміну особистості останнього і надання йому допомоги в адаптації до навколишнього середовища.

Функціональна школа бере свій початок із стін Пенсільванської школи соціальної роботи в 30-х роках. Виникнення даного напрямку пов’язане з посиленням інтересу до соціального середовища і процесу надання допомоги клієнту не у формі лікування, а як послуги, наданої в рамках соціальної служби.

На розвиток теоретичних засад функціональної школи значний вплив мали ідеї австрійського психоаналітика Отто Ранка і Карла Р. Роджерса. Представники школи опиралися на положення теорії О.Ранка про бажання змін у клієнта, його здатності до сприйняття допомоги. На відміну від представників діагностичної школи, вони основну увагу приділяли не раннім дитячим враженням і постановці точного діагнозу, а а початку процесу змін. Представниками функціональної школи була запропонована оригінальна методика надання і прийому допомоги. Із теорії Джона Дьюї ними було запозичене поняття „самовизначення” – право клієнта самому вирішувати за себе. Для формування теоретичних засад функціональної школи мала книга Вірджінії Робінсон „Психологія змін в соціальній індивідуальній психотерапії” (1930р.). У цій роботі автор ставить клієнта в центр процесу надання допомоги, а головним засобом для здійснення змін обґрунтовує динаміку у взаємовідносинах між клієнтом і соціальним працівником. Представники даної школи вважали, що індивід несе особисту відповідальність за самореалізацію. Він повинен знаходити баланс між своїм індивідуальним розвитком і тим фактом, що він одночасно є членом певного суспільства або групи. Згідно тверджень представників функціональної школи, пізнати Я іншої людини неможливо. Оскільки клієнт знає себе краще, тому тільки він здатний поставити діагноз проблеми, а завдання соціального працівника полягає в прийнятті на себе відповідальності за сам процес надання допомоги і за формування таких відносин між соціальним працівником і клієнтом, які були б сприяли здійсненню змін. Таким чином, представниками даної школи був започаткований перехід до сучасного розуміння сутності соціальної роботи і відмова від авторитарних і формальних відносин між соціальним працівником і клієнтом.

Зарубіжний досвід соціальної роботи представляє для нас, безсумнівно, значний теоретичний і практичний інтерес. Але при цьому ми повинні бути свідомі необхідності розробки власних концептуальних ідей як технологій здійснення соціальної і соціально-педагогічної роботи з врахуванням особливостей історичного розвитку і сучасного стану соціальної ситуації в нашій країні, так і власної моделі підготовки відповідних професійних кадрів. Цілком очевидно, що недоцільно заново відкривати „соціальний велосипед”, коли у світовій практиці уже існують апробовані методики і технології соціальної і соціально-педагогічної роботи і підготовки відповідних фахівців. Проблема полягає у вивченні і виваженій адаптації кращих надбань зарубіжних країн з обов’язковим врахуванням особливостей нашої країни.

Як уже зазначалось у попередньому параграфі, в Україні не до кінця є вирішеним як в теоретичному так і на законодавчому рівнях питання сутності. соціальної роботи і соціальної педагогіки, розмежування можливих сфер їх професійної діяльності, категорій клієнтів, специфіки послуг, особливостей підготовки фахівців та їх післядипломного навчання. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне зауважити, що в різних країнах і навіть в рамках однієї і тієї ж країни можна зустріти різні підходи. У німецькомовних країнах більш поширеним є вживання терміну “соціальна педагогіка”, ніж “соціальна робота”. Проте міжнародним стандартам в більшій мірі відповідає вживання словосполучення “соціальна робота”, що пов’язане в свою чергу, з англо-американським терміном “social work”.