Сучасних соціально-філософських досліджень

Поняття «подія» опиняється в центрі уваги постмодерної соціології. Це поняття відсилає до повсякденного досвіду індивіду, який інтерпретується та описується індивідом. Тому закономірно це поняття відповідає основному спрямуванню інтерпретативного постмодерного дискурсу.

Ключові слова: подія, ситуація, інтерпретація, дискурс, соціальна реальність, соціальна філософія.

 

Введення певного нового поняття у філософські рефлексії може відбуватись шляхом додавання його до всього попереднього дискурсу. Однак, існують і такі поняття, послідовне тлумачення яких неможливо здійснити в режимі додавання до вже існуючого способу опису об’єкту даних рефлексій. Вони опиняються у такому відношенні до наявного способу конституювання об’єкта у пов’язаних із ним мовних практиках, що змінюють цей спосіб, змінюючи таким чином саму основу дискурсу, певним чином трансформуючи уявлення і про об’єкт. Поняття «подія» для соціально-філософських досліджень виявляється саме таким «реакційним» поняттям. Відповідно, визначення смислу цього поняття, необхідне для подальших досліджень, повинно відбуватись у зв’язку з тими змінами, що можна простежити у сучасних соціально-філософських дослідженнях. Завданням даної роботи є визначення характерних рис трансформацій у цих дослідженнях та опис ступеню відповідності поняття «подія» цим трансформаціям. До опису специфічного значення поняття «подія» та характеристики процесів у сучасному дискурсі звертались В.Аутвейт [1], З.Бауман [2], В.Біблер [3], В.Буданов [4], О.Грякалов [5], С.Кравченко [6], О.Смірнов [7], В.Суханцева [8], О.Христофорова [9].

«Реакцінійсть» поняття «подія» для соціально-філософського дискурсу пов’язана із тим смисловим навантаженням цього поняття, якого воно набуло поза гуманітарними дослідженнями. Адже, «Подія, — зазначає В. Суханцева, — належить до лексики некласичних теорій, до некласичного типу логіки, продукованої в загальній теорії відносності, квантовій механіці» [8, с.193]. Приналежність ця визначається тим, що «Саме "подія" — не "частка" чи "поле" — є неподільною одиницею фізичного світу» [3, с.298]. Тут відкривається цілком нове розуміння неподільності. Відповідно, якщо у природничо-науковому пізнанні це поняття спроможне виконувати такі важливі функції основи та переорієнтування цього пізнання, то певні зміни воно спричиняє і у соціально-філософському дискурсі. В цілому, експлікацію власного значення «події» можна вважати не тільки можливою, а й необхідною у соціально-філософському дискурсі, адже в ньому самому простежуються певні тенденції до змін базових стандартів опису соціальності.

Так, багатьма дослідниками виділяються певні етапи розвитку філософської думки таким чином, що для розуміння сучасності та її вже у чомусь окреслено шляху у майбутнє зовсім не зайвим виявляється згадане поняття. Ряд авторів розглядає розвиток сучасної соціальної філософії через протиставлення модерного та постмодерного способів репрезентації реальності у дискурсі. Принципово по-різному зображується соціальність з точки зору модерну та постмодерну. О.Христофорова відзначає, що «Суспільство модерна — це, передусім, цілісна та впорядкована система, що детермінує та визначає свої складові» [9, с.174]. Система, що цілком стабільно існує незалежно від функціонування своїх конкретних одиничних елементів. Власне у цьому і виявляється її впорядкованість та стабільність. Це ж стосується і описів соціальної реальності індивідами як складової самої цієї реальності — вони не визнаються такими, що суттєво змінюють описувану реальність чи мають стосунок до її оформлення.

Модерний дискурс обмежує власне сам себе, коли ігнорує конститутивну роль опису соціальної реальності. Перевершення модерну полягає в усвідомленні специфіки соціальної реальності, зв’язку її існування із наявними описами цієї реальності. Сформулювати відмінність між модерним та постмодерним уявленням про соціальне можна й таким чином, що «В ситуації постмодерну суспільство вже втрачає свою цілісність … В пізнанні, передусім, акцентується категорія "соціальність", що відмовляється приймати до уваги "структурований характер процесу" та переважно спрямована на опис функціонування співтовариства автономних індивідів» [9, с.175]. Дійсно, сучасні соціально-філософські дослідження тяжіють до зміни масштабу розгляду свого об’єкта, про що свідчать численні звернення до проблематики повсякденності, організації соціальності саме на рівні повсякденних взаємодій індивідів. Проте, головним виявляється не рівень, на якому проводиться аналіз, а позиція дискурсу щодо самого себе. Одним із проявів зміни цієї позиції є переосмислення соціального факту. Як зазначає О.Христофорова, «В постмодерні розкривається суб’єктивна сторона факту — соціальна фактичність постає в контексті самого людського життя (в його унікальності на конкретності). Кожен день у долі конкретної людини відбуваються різні події, що згодом стають фактами її особистого життя» [9, с.177]. Якщо ж модерн від постмодерну в описі соціальної реальності відрізняє саме те, що вважається основним елементом — факт чи подія, тоді першочерговим виявляється завдання розрізнення цих двох понять. Із наведеного вище висловлювання зрозуміло, що подія як така більше пов’язана із суб’єктивністю, ніж факт. Утвердження цього поняття в якості базового переорієнтовує соціально-філософські розважання у бік дослідження не даного, а пережитого, не наявного, а сприйнятого. Таким чином у дискурсі соціального з’являються передумови для кваліфікації суб’єктивних практик опису як таких, що мають вплив на утвердження подій в якості «фактів».

Поняття «подія» апелює до контексту життя індивіда, життєвого світу, саме тому для соціальної філософії воно відкриває шлях для демонстрації того, яким чином фактичність людського буття поєднана із способами її сприйняття та опису. Потреба у такого типу демонстраціях з’явилась у сучасних соціально-філософських та соціологічних дослідженнях, тих, що орієнтовані на залучення феноменологічного методу, та тих, що засновані на інших методологічних позиціях. Це свідчить про певні загальні зміни у розумінні сутності соціальності як такої. Наприклад, англійський соціолог реалістичного спрямування В. Аутвейт звертає неабияку увагу на інтерпретативні процедури як важливий елемент соціальної реальності. Адже, коли мова йде про опис соціальності, співбуття людей у всій множині їх вчинків, то «поняття діючого не є чимось зовнішнім стосовно описуваних фактів, але складають принаймні частину реальності цих фактів» [1]. У зв’язку з цим соціолог цілком закономірно робить висновок, що соціальні ситуації не можна розглядати окремо від їх інтерпретацій учасниками та спостерігачами. Соціальне існує у тісному зв’язку із його розумінням та описами, а послідовність у такій позиції призводить до твердження того, що «суспільство неможливо спостерігати». Ця теза, однак, не є виявом глухого кута дослідження. Вона фіксує лише абстрактність уявлень про суспільство як самостійно існуючу структуру чи систему, що лише відображається у людській свідомості у вигляді певних символів. В. Аутвейт з позиції реалістичної соціології визнає невіддільність існування соціальної реальності від практик її опису та інтерпретації.

Зв’язок між існуванням соціальної реальності та її інтерпретаціями і є саме тим, що відкривається у сучасних соціально-філософських рефлексіях. Тому цілком виправданою є кваліфікація постмодерного дискурсу соціального в якості інтерпретативного, яку ми зустрічаємо у працях З. Баумана. Відповідно, модерний спосіб зображення соціальної реальності є радше законодавчим. Відмінність між цими двома способами зображення соціальності полягає в тому, що законодавчий дискурс схильний до дистанціювання від існуючих у суспільстві на повсякденному рівні інтерпретацій соціального. Це також і дистанціювання від зв’язку між подіями, ситуаціями соціальної реальності та тим, як їх розуміють індивіди. Натомість, стверджує З.Бауман, постмодерна соціологія «постійно усвідомлює свою власну роботу не як роботу, яка замінює собою та відсуває убік інтерпретації, вплетені в реальність, що інтерпретується, але як роботу, яка розширює поле цих інтерпретацій» [2, с.55]. Як бачимо, визнання інтерпретації у якості важливого елементу соціальної реальності йде поряд із усвідомленням дискурсом соціальності власної ролі у функціонуванні суспільства. Така зміна знову ж таки пов’язана із зверненням до дослідження повсякденності, адже остання власне і презентує рівень, на якому відбувається розуміння соціальних ситуацій та подій.

Позиція дискурсу стосовно самого себе тісно пов’язана із онтологічними уявленнями, на які він спирається. Дискурс, що кваліфікує власну роботу як «віддзеркалення» реальності, що жодним чином не змінює цю реальність, визначає сам себе в якості такого, що не має стосунку до її формування. З іншого боку, якщо ми доходимо висновку, що спосіб сприйняття та опис явища певним чином конституює і саме це явище для його спостерігача, тоді субстанціоналістська онтологія втрачає свою актуальність. Справа не в тому, що вона раптом стає «невірною». Радше вона перестає відповідати завданням сучасного дискурсу, оскільки передбачає існування певної субстанціїйної основи, сутності описуваного об’єкту, незалежної від її інтерпретації та самого цього опису. Розгортання кожного нового типу опису дійсності в науці та поза нею неминуче супроводжується пошуком, вибором або створенням таких онтологічних уявлень, що виправдовували б даний спосіб опису дійсності. Адже онтологія повинна обґрунтувати саму можливість описати дійсність саме таким чином, яким вона описана у даному дискурсі, інакше він втрачає свій сенс.

«Подія» як така виходить за межі субстанціоналістської онтології. Це поняття більш ніж відповідає сучасним запитам соціальної філософії. Адже воно стосується не того, що є суспільство, а того, як воно є, як воно являється. Власне цим і мотивується дедалі частіше вживання поняття «соціального» замість «соціум» чи «суспільство», оскільки в першому акцентується саме «як» на відміну від «що». Таким чином, подія є єдністю сприйнятого та його осмислення, і саме таке розуміння «відрізняється від тих її тлумачень, ― вказує О. Грякалов, ― що існують в сучасних варіантах метафізики, де вона розглянута як виявлення субстанції, а послідовність втілених подій як її вираження. … Передусім подія постає як розрив континуальності метафізичного простору» [5, с.27-28]. Підґрунтям такого позасубстанційного погляду на подію в цитованому дослідженні виступає експлікація її зв’язку із осмисленням досвіду, рефлексією над чуттєвою даністю фактів.

Різницю в онтологічних уявленнях класичного та сучасного дискурсів, а також роль поняття «подія» у цьому розрізненні, В.Буданов зображує на прикладі фізики. Так, класичний її варіант відповідає принципу стабільного, субстанційного буття, і «метод жорсткої, класичної онтологізації, — зазначає дослідник, — якщо і дозволяв зміну онтологій, то тільки за вертикаллю, зі зміною ієрархічних рівнів: наприклад, масштабів енергій (молекули — атоми — ядра — кварки: драбина В.Вайскопфа), але не в процесі динаміки системи» [4, с.40]. При цьому уявлення про подію для такої онтології є уявленням про елементарну точку, неподільну та стабільну одиницю, що очевидно дана для спостереження. Однак, квантова фізика демонструє, що подія не така й елементарна, як це здавалось раніше: «подія набуває більшої умовності, додаткові ступені свободи, залежить не тільки від об’єкта, з яким воно відбувається, але й від системи відліку спостерігача, типу спостереження, контексту» [4, с.42]. Під контекстом у сучасній фізиці розуміється рівень дослідження об’єкту. Так, згідно із квантовою драбиною В. Вайскопфа, існують такі ступені організації об’єктів, як класична, атомна, ядерна та суб’ядерна. Результат дослідження того чи іншого фізичного явища залежить від того, який з цих рівнів вважається за остаточну межу пізнання, а не тільки від властивостей самого явища. Це очевидно не до кінця відповідає принципу субстанційності, самототожності буття.

Якщо така значна залежність нашого знання від способу розгляду об’єкта визнається у фізиці, то тим більше вона повинна враховуватись у гуманітарних науках. Тому висновки В. Буданова зберігають своє значення і для опису події з точки зору соціальної філософії. Інтерпретація події залежить від контексту, у який її вміщено інтерпретатором, від його позиції стосовно даної події. Подія, розглянута локально, як елементарний випадок тут і тепер, має одне значення, а її «делокалізація» — пов’язування із більш широким контекстом — надає їй іншого значення. Це міркування призводить до наступного: «смисл це поліконтекстні шати події, її історія та прогноз, точніше, можливі їх варіанти, його приналежність світу» [4, с.45]. Саме це і відрізняє подію від факту: останній — це результат одного певного тлумачення події, закріплення за нею вузько окресленого кола контекстів. Подія як така тісно пов’язана із смислом, адже коли внаслідок делокалізації подія отримує інший смисл, вона в певному розумінні вже не є тією ж подією, що й раніше. Зміна контексту інтерпретації на пряму залежить від інтерпретатора.

Подія належить до живої дійсності повсякденності та життєвого світу, вона власне ще досі переживається, вона завжди «тільки що» відбулась (хоча цей відрізок часу «тільки що» достатньо невизначений у своїй тривалості). Подія характеризується певною тимчасовістю, здійсненням тут і тепер, але пояснюється це не її локалізованістю у просторі та часі, а радше тим, що вона сприймається індивідом як актуальна для нього, така, що існує саме зараз в якості закінченого утворення. Саме з її приналежністю до живого потоку досвіду індивіда пов’язана рухомість контекстів, у які може вписуватись подія, змінність її тлумачення, інтерпретації, а власне це й робить її подією на відміну від факту з його жорсткою визначеністю спектру значень.

В певному розумінні факт і є цією визначеністю, обмеженістю, можливо навіть самим обмеженням. Подія, відбуваючись для її спостерігача у потоці переживань, отримує певну визначеність із моменту її фіксації як такої, що має таке і не інакше значення та вагу, із моменту виділення її із цього потоку в окрему одиницю, відносно замкнений фрагмент його розповіді про себе та навколишній світ. Відтепер подія існує у вигляді непорушного знання про те, що «саме так і було». Саме такого типу розрізнення між подією та фактом лежить в основі одного із основних значень останнього поняття, наведених С.Кравченко у праці «Метафізика подій». Так, виділяються три основні значення «факту»: «1) у звичайному смислі — синонім понять "істина", "подія", "результат" … 2) Знання про подію, достовірність якого доведена. 3) В логіці та методології науки речення, що фіксують емпіричне (реєстраційне) знання» [6, с.1126]. Таким чином, факт відрізняється від події своєю співвіднесеністю із констатацією, вказуванням на дійсне, тоді як подія більше співвіднесена із спостереженням, вона пов’язана із живою присутністю суб’єкта, оскільки специфіка її полягає у тому, що вона відбувається для когось, з кимось. Змістовна частина події може бути виражена через факт, саме цим і пояснюється їх взаємозв’язок і можливість переходу події у факт. Однак, крім змісту, подія володіє також і смислом, і специфічною приналежністю до моменту тут-і-тепер, оскільки вона власне відбувається. Смислові зв’язки події та її невіддільність від суб’єкта, для якого і з яким вона стається, розкриває її як складову життєвого світу, залежну від контекстуальної локалізації та обов’язково актуальну у потоці переживань. Саме актуальність події, її протяжність, завжди «вже тут», «ще тут», «тільки що» присутність для суб’єкта і є джерелом множинності інтерпретацій через рухомість контекстів, у які може бути вписана дана подія.

Подія як приналежна до царини суб’єктивного розуміння необхідно повинна розглядатись разом із її інтерпретацією. Тому вона пов’язана з переорієнтацією соціально-філософського дослідження у напрямку відмови від субстанціоналістського погляду на соціальну реальність. Важко заперечувати, що соціальність в певному аспекті є сукупністю досвідів індивідів та практик їх повсякденного співжиття. Соціальність, розглянута через зустріч із нею у повсякденному досвіді переживання та інтерпретації подій та ситуацій, більше не може бути адекватно описана «законодавчим» модерним дискурсом. Законодавчість дискурсу визначається спрямованістю на субстанціоналістський опис реальності та на ігноруванням вже існуючих на повсякденному рівні інтерпретацій цієї реальності. Ігнорування такого роду виявляється певним чином як нав’язування інтерпретації з боку. «Досвід постнекласичної думки, — зазначає О. Смірнов, — навчив нас оцінювати пафос об’єктивності та "науковості" як одну із фігур влади, що переводить сингулярний соціальний досвід в універсальні уявлення та поняття, які нейтралізують його специфіку» [7]. Поняття «подія» належить до цього рівня сингулярного соціального досвіду, на якому соціальність виявляється у її чистому вигляді, первинному прояві у потоці переживань.

Отже, можна виділити чотири взаємопов’язані елементи, що в цілому характерні для сучасних соціально-філософських досліджень: 1) орієнтація на опис соціальності невіддільно від її розуміння та опису учасниками, що пов’язано із 2) усвідомленням роботи дискурсу соціальності як ще однієї інтерпретації, що певним чином конституює власний об’єкт; 3) акцентування на таких поняттях, як «подія», «ситуація», які дозволяють оминути розгляд суспільства як системи, існуючої незалежно від її розуміння та інтерпретації; 4) відповідно, дослідження «спускається» на рівень повсякденного, одиничного, нефіксованого статистичними методами, на рівень вияву соціальності у повсякденному досвіді. Відповідно, сучасні соціально-філософські дослідження концентруються на дослідженні не даного, а пережитого, не наявного, а сприйнятого. Таке спрямування ґрунтується на відмінності між фактом та подією, коли під останньою розуміється смислова структура життєвого світу, залежна від її розуміння суб’єктом та зміни контексту інтерпретації. Поняття «подія» опиняється в центрі уваги постмодерної соціології тому, що воно відсилає до повсякденного досвіду індивіду, а останній в свою чергу мислиться як такий, що так чи інакше розуміється індивідом, інтерпретується та описується ним. Тому закономірно це поняття відповідає основному спрямуванню інтерпретативного постмодерного дискурсу, що розвивається поза субстанціоналістськими поглядами на соціальність.