ГРОМАДЯНСЬКА ЕТИКА МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

Досліджуються специфічні риси громадянської етики М.Хвильового. Звертається увага на історіософські та філософсько-антропологічні засади його етичної концепції. Громадянська етика М.Хвильового розглядається в контексті західноєвропейського герменевтичного кола.

Ключові слова: азіатський ренесанс, психологічний європоцентризм, модернізм, громадська людина.

 

Історіософські, філософсько-антропологічні та етичні ідеї М.Хвильового привертали увагу багатьох дослідників. Зокрема, його філософська творчість перебувала в полі зору О.Гана, П.Голубенка, Є.Гірчака, Д.Донцова, О.Забужко, В.Кривоноса, В.Плюща, М.Рудницького, М.Розумного, В.Родіна, М.Скрипника, О.Тарнавського та багатьох інших. Проте, названі дослідники, приділяли більшу увагу історіософським і філософсько-антропологічним поглядам М.Хвильового, залишаючи поза сферою свого аналізу його етичну позицію.

Суспільство завжди потребує сильних і активних постатей. Тому в період зламу світоглядних позицій, динамічних змін суспільно-політичного життя актуальним є висвітлення поняття “громадської людини” М.Хвильового, яка є втіленням вольової особистості та постає рушієм прогресивного розвитку суспільства.

Об’єктом дослідження є філософсько-етичний доро­бок Миколи Хвильового, який розг­лядається у загальному руслі його літературно-мистецької спадщини, предметом – етичне вчення мислителя у контексті філософії модернізму. Метою статті є актуалізація малодослідженого етичного аспекту філософської творчості М.Хвильового, розкриття історіософських та філософсько-антропологічних засад його громадянської етики.

Історіософська концепція М.Хвильового склалася внаслідок переосмислення циклічної моделі інтерпретації історії, культурного та цивілізаційного розвитку. На його думку, народи Азії, які творили перший патріархальний культурно-цивілізаційний цикл, вичерпали свої сили, тож наступні два цикли – феодальний та буржуазний – творились енергією народів Західної Європи, що також вичерпалась у процесі культуротворення. На четвертому етапі знову настала черга народів Азії, які нагромадили продовж попередніх циклів величезний потенціал, що здатен був забезпечити всесвітньо-історичні звершення. На його думку, людство стоїть на порозі “азіатського ренесансу”, для якого “оазою” належить стати Україні, що розташована на зламі двох цивілізацій та здатна сполучити потенціал обох. З цією історіософською концепцією пов’язана проголошена М.Хвильовим ідея активного романтизму, або, іншими словами вітаїзму, що має, на його думку, стати стилем доби українського національно-державного відродження. Його ініціює та організовує творча меншина національної спільноти. Однак, українська інтелегенція зможе виконати свою місію лише тоді, коли позбудеться просвітянського народництва, яке ототожнювалось М.Хвильовим із провінціалізмом, “малоросійщиною”, “українофільством”. Вона має переорієнтуватися на “психологічну Європу”, творчо засвоюючи дантівсько-фаустівський дух. У пошуках джерел національно-культурного відродження України варто спиратись на психологічний європоцентризм, “психологічну Європу” з її ідеалом “громадської людини” – активного творця й героя історії.

Аналіз етичної концепції М.Хвильового та її порівняння з поглядами попередників – діячів українського відродження, дозволяє визначити родові риси філософії української національної ідеї як теоретичної свідомості українського відродження, а саме: роздвоєність усіх рівнів національної свідомості українства, починаючи від розірваного часопростору, роздвоєного усвідомлення власного ”Я” й до різноспрямованості дійових моделей та стереотипів. Йому властиве відстоювання всезагальної соціальної рівності як головної умови рівності національної, що зумовило невідповідність мети засобам її досягнення; дезорієнтованість українства на рівні дилем: “національне – інтернаціональне”, “Європа – Росія”; “аутсайдерство”, “комплекс молодшого брата”, що коріниться у ментальних шарах і колективному несвідомому недержавного народу. Підсумком еволюції філософії української національної ідеї можна вважати досягнення того рівня національної рефлексії, на якому М.Хвильовому вдалося визначити найболючіші проблеми українства та накреслити програму їх подолання.

Розглядаючи публіцистику, художню спадщину та життєву практику М.Хвильового як різні шари одного складного культурного феномену – “життєтворчості” митця, як репрезентанта українського модернізму, національної свідомості покоління “Розстріляного відродження”, в результаті якої можна стверджувати, що творча спадщина М.Хвильового містить усі структурно-семантичні рівні, що в сукупності складають зміст концепту “філософія національної ідеї”. У концепції “Азіатського ренесансу”, що склалася в публіцистиці (теоретичному шарі творчості) М.Хвильового можна виокремити чотири умовних смислових блоки: 1) історіософський, де автор розглядає Україну як суб’єкт всезагального (циклічного) історико-культурного процесу; 2) аксіологічний, в якому мислитель торкається проблем національного мікрокосму (ціннісних орієнтацій нової особистості в модерній українській культурі) та національного макрокосму (ціннісних пріоритетів всієї духовної культури української нації); 3) політичний, де М.Хвильовим пропонується програма державотворення; 4) футуристичний, в якому розгортається проект спільного національного майбутнього в новому історико-культурному циклі. Отже, у творах М.Хвильового представлена система поглядів на розвиток української культури в історичному часі та просторі, де автор визначає її місце серед інших національних культур, формулює надзавдання (“місію”) нації та пропонує відповідну соціальну технологію для його розв’язання.

Родовою рисою, властивою для світоглядних настанов переважної більшості творців української ідеї та М.Хвильового в їх числі є так звана “лівизна” поглядів на соціально-політичний устрій суспільства. Неприйняття діячами українського відродження соціальної нерівності можна розцінювати як реакцію на національну пригнобленість українства, адже, починаючи від народництва кирило-мефодіївців та соціалістичних ідей М.Драгоманова, й до комунізму М.Хвильового, творці української ідеї послідовно утверджували ідеал всезагальної соціальної рівності як головну умову досягнення рівності національної. Це зумовило проблему невідповідності засобів меті як характерну рису для всієї традиції осмислення української національної ідеї від Кирило-Мефодіївського товариства з їхнім прагненням українського національного самовизначення у “родині слов’янських народів” шляхом культурницько-просвітницької діяльності, “молодо українців” з ідеєю “будительства” засобами мистецтва й до покоління діячів “Розстріляного відродження” та М.Хвильового, як репрезентанта цього покоління з ідеєю поєднання типово модерністичного комуністично-інтернаціонального міфу з національним світоглядом.

“Хвороблива роздвоєність”, властива для свідомості так званого “неісторичного народу”, виявилася в творчості М.Хвильового підсумком еволюції філософії української національної ідеї на рівні двох опозиційних пар, перша з яких – “національне-інтернаціональне” – охоплює проблему політичної дезорієнтованості української нації, а друга – “Європа-Росія” – окреслює альтернативи культурного розвитку України. Якщо перша позиція для українського мислителя так і залишилася нерозв’язаною дилемою, то в ситуації вибору культурної орієнтації філософ прийняв власне самостійне рішення. М.Хвильовий вловив найболючішу проблему українського національного відродження – “культурне позадництво”, причина якого полягала у політичному епігонстві, у багатовіковому недержавному існуванні української нації, що сформувала в неї відповідну до цього психологію “молодшого брата”. Для подолання цієї ситуації митець у своєї творчості запропонував дотримуватися культурної орієнтації не на російську культуру, яка для України була чинником “хвороби культурного позадництва”, а на Європу – психологічну, конструктивну культуру особистості, що усвідомлює себе на ґрунті національної ідеї. Завдяки цьому Україна повинна була досягти головної мети (як її вбачав М. Хвильовий) – інтеграції в світовий культурний процес, однак вже на правах самостійної, повноцінної, національно-самобутньої культури.

У дилемах “інтернаціональне – національне” та “Росія – Європа”, що знайшли своє відображення в творчості М.Хвильового, можна побачити характерні проблеми сучасного українського суспільства, що дає підстави проводити смислові паралелі між культурною ситуацією в Україні пореволюційних років та сучасністю. Абстрагуючись від того, що як політичний проект, концепція М.Хвильового продемонструвала свою нежиттєздатність, а це дає підстави стверджува, що як культурна орієнтація вона виявилася продуктивною. Програма національного розвитку, накреслена діячем “Розстріляного відродження”, була спрямована на подолання реальних проблем, властивих для української культури, а тому не вичерпала себе й до нашого часу, адже глибинну кризу для сучасності неможливо подолати без розв’язання тих завдань, що були сформульовані ще в 20-ті роки ХХ ст.

Визначальними елементами світогляду М.Хвильового є: історіософська концепція культурно-історичних типів; історико-культурний проект “азіатського ренесансу” в світовому культурно-мистецькому процесі, теорія “романтики вітаїзму” як пролетарського мистецтва першого періоду доби “азіатського ренесансу”. Перший елемент інтерпретує концепції теорії історичного коловороту М.Данилевського та О.Шпенглера й тлумачить суспільний поступ як поетапну зміну чотирьох історичних типів культур: патріархального, феодального, буржуазного і пролетарського. Пов’язуючи їх формування з утворюючими властиву їм суспільну форму виробництва суспільно-економічними укладами та проголошуючи провідним чинником зміни цих укладів перехід “творчої ініціативи всесвітнього універсального значення” від давніх культур Сходу до західноєвропейської цивілізації, М.Хвильовий узалежнює цю історіософську концепцію від гіпотези історичного розвитку світового мистецького процесу. Розрізняючи два визначальні вектори його еволюції: “античний” – з культом земної краси і “середньовічний” або християнський з дуалізмом матеріального та духовного первнів, – і, вважаючи актуалізацію другого вектора в феодальному та буржуазному типах характеристикою відповідних суспільно-економічних укладів, він наголошує на вичерпаності потенціалу третього типу й проголошує перехід до типу пролетарського. Аналіз цього переходу є в проекті “азіатського ренесансу”, що визнає реальність перспективи “духовного відродження” громадського та культурного життя народів Сходу в результат актуалізації ними “античного” вектору еволюції світового мистецького процесу, збагаченого здобутками розвитку людства. “Романтика вітаїзму” як пролетарське мистецтво першого періоду доби “азіатського ренесансу”, заперечуючи згаданий християнський дуалізм і формуючись насамперед українською інтелігенцією, повинна була стати соціокультурною підвалиною пролетарського типу.

Проаналізовані історіософські ідеї дають підстави для розробки М.Хвильовим філософсько-антропологічної проблематики. Її визначальним елементом у митця є концепція “громадської людини”, яка заперечує тотальну детермінованість економічним базисом суспільства його історичного розвитку та визнає головну роль у ньому “прогресивного людського типу”. Цей тип “фаустівських“ людей, уособлений у чільних представниках світового, передусім європейського, культурного поступу з їх високою соціальною активністю, проголошено ним головним здобутком соціокультурного буття феодального та буржуазного типів і визнано провідним чинником “змінного стосунку” “людина – природа” як рушія історичного процесу. Концепція людського “Я” в інтерпретації М.Хвильового є ключовою для розуміння ідейно-естетичних витоків творчої спадщини видатного письменника, прочитаної через герменевтичну призму.

“Я” – багатопланове поняття, яке широко використовується і тлумачиться у філософії, психології, психофізіології, у науках про людину. Філософсько-психологічне поняття “Я”, його категоріальний статус трактується сьогодні в найрізноманітніших значеннях. Нас же цікавить перш за все його онтологічний вимір. Значення й особистий смисл слова “Я” завжди залежить від того мовного та життєвого контексту, в якому вони використовуються. У системі “Я” – “Я” це слово значить щось інше, ніж у взаєминах “Я”–“Ти”, “Я”–“Ми”, “Я –“Вони” чи “Я”–“річ”.

З багатоаспектних визначень ми виокремлюємо синтезований еквівалент “Я”, дефініції якого подаються сучасними науковцями в досить широкому спектрі. “Я” осмислюється як носій нашого су6’єктивного світу, відображення самого себе у світі, суб’єкт людської самості. У “Я” – оціночна сутність світу, “образ самого себе”, подвоєння самого себе. Художня література дала яскраві зразки “Я”. Фази самоусвідомлення свого “Я” відтворив М.Пруст у романі “На шляху до Свана...”. В основу “Я” О.Потебня, Т.Рибо, С.Корсаков, В.Бехтєрев поклали свідомість i самосвідомість, почуття “буття у cвiтi”. Важливим фактором здійснення “Я” є пам’ять, яка ототожнюється зі свідомістю й самосвідомістю i є структурним ядром, де вони розглядаються як атрибути буття. З погляду філософії онтологічного (М.Гайдеґер), феноменологічного підходу система естетичних цінностей залишається як пам’ять психосфери, ноосфери (П.Тейяр де Шарден, В.Вернадський), як віддзеркалений образ “Я”, банк інформації.

Звернення до форми “Я” у новелах М.Хвильового як тристороннocтi відносин “Я–Ти–Ми” та творення естетичною свідомістю дієво icтopичнoї свідомості, включає їx моральну обов’язковість та підзвітність, що І.Кант називав категоричним імперативом, Г.Гегель – трагічною провиною, X.-Г.Гадамер – “суттю герменевтичного досвіду” за умов, коли “Я” повинен рахуватися з чимось у мені самому, навіть якщо б не було нікого, хто вимагав би від мене брати це до уваги” [4, c.200].

З цією прозірливістю в синтетичнім промені М.Хвильовий побачив причини деформації “Я” i окреслив його переродження. Прочитаємо лише коментар до новели “Із Вариної біографії” iз щабля сучасного дня. Haвіть без акцентації він промовисто говорить сам за себе: “Життя дрібної буржуазії завжди йде під контролем “чужої волі”, себто – під контролем волі якогось класу – чи то буржуазії, чи то пролетаріату – в залежності від обставин”. За часів великої громадянської війни пролетаріат, тягнучи за собою згаданий вище соціальний прошарок, не міг не запліднити його своїми ідеями, i він його, як вiдомо, запліднив. Великі маси дрібної буржуазії по6ігли туди, куди з боями “підступили загони червоних полків”, бо запліднена ідеями революційного класу дрібна буржуазія відчула щось таке, що з його власті їй уже ніколи не вирватись” [7, c.646].

Потужним променем художнього синтезу М.Хвильовий висвітлив суб’єктивні та об’єктивні фактори переродження свідомості та появи “анти-Я”. Багатогранний процес боротьби авторового “Я” проти “анти-Я”, утвердження таких ідеалів, які нi за яких обставин не могли б стати анти ідеалами, автор довів вciм змістом свого життя i логічним фіналом завершив його 13 травня 1933 року. Фатальний акт трагедії мислителя, помножений на мільйони людських доль, на жаль, “жанровим виконанням” трагеми не мiг зворушити, вразити ні глядачів, ні наглядачів.

Для свого синтезу М.Хвильовий залучив фактично весь багатющий арсенал художнього слова: від крапки (виболеної ним, про що свідчать його коментарі) до шифрів, кодів, структур, алегорії та символів, фоноцентризму, поліфонії, озвученості “Я” та присутності його як дійової особи з власним статусом. Вигадливій й напрочуд гнучкій та мінливій системі шифрувального письма М.Хвильового мiг би позаздрити навіть Блас Віжінер – винахідник найдосконаліших кодів i систем шифрування. Озвучені голоси “Я” діють у діапазонах авторового “Я” та не є тотожними йому, максимально наближаючись до нього, вони є його аналогами. Автор, як це помітно у новелах “Вступна новела”, “Редактор Карк”, “Солонський Яр”, “Kiт у чоботях”, “Синій листопад”, “Чумаківська коммуна”, “Дорога й ластівка”, “Арабески”, “Лілюлі” та iншиx залежно від програми твору може або передавати свій голос іншим персонажам, говорити від їx iмeнi, або ж забирати їx голос co6i та синтезувати у своєму “Я”.

Основний поліфонічний голос, репрезентуючий авторове “Я”, виділяється також за допомогою кількісних характеристик як “статистичних параметрів стилю”. Наприклад, “Я” у своєму різноголоссі в новелі “Я (Романтика)” вживається 177 раз часом у таких модифікащях, що годі відділити від власне авторового “Я”. Маємо взаємодію двох “Я”, їх діалектичну взаємозалежність. У цьому разі йдеться про інтегральність форми, де “Я” icнyє як зміст, та все ж при вcix інваріантах їx перетворень інтонаційний образ митця не закривається маскою героя. Мабуть точніше та доцільніше авторове “Я” визначати як суб’єкт розповіді. Умовні ж фрази, іносказання, недомовки, самоіронія, романтичний жест, ствердження – заперечення тощо мають на метi завуалювати справжнє обличчя автора.

Творче засвоєння та універсальне використання традицій сатири Е.Роттердамського, В.Теккерея, Вольтера, Т.Шевченка, М.Гоголя, І.Нечуя-Левицького, І.Франка, М.Коцюбинського, Л.Мартовича та інших сатириків М.Хвильовим особливо помітне в таких творах, як “Іван Іванович”, “Санаторна зона”, “Вальдшнепи”... За допомогою невичерпного арсеналу сатиричних засобів майстер художнього слова показав, що витворений учасниками революції ідеал вже не був лиш їxнiм, він ставав ефективним знаряддям маніпуляцій ним у руках новонароджених партійно-бюрократичних чиновників, які прикриваючись ним, іменем Леніна, Сталіна, пapтiї творили тоталітарну систему, винну в знищенні мільйонів людей.

Постановка проблеми “Я” в чомусь має відповісти на кардинальні морально-етичні питання в інтерпретації М.Хвильового, на його ідеальне, абсолютне “Я” як категоричний імператив, i принаймні, якось з’ясувати проблематику новел, у яких воно виражається найпоказовіше, маючи концептуальне значення для розуміння їдейно-естетичних засад та поетичних настанов i принципів мислення, повніше втілених у його повістях.

Романтичне “Я” М.Хвильового у цих параметрах прочитується як герменевтичне, як характеристика героїчного минулого, трагічного сучасного, омріяного та, на жаль, безперспективного майбутнього, такого, у якому гармонійне icнyє в сфері мpiї, у реальності воно блокується трагічним, є дисгаромонійним, служить тлом трагічного. Зрозуміло, що художня їx інтерпретація має невичерпно розмаїтий арсенал вираження, позначається пристрасними пошуками справжності духовного розуміння явищ i процесів у ситуаціях, коли знівельована, знеособлена людина не несе відповідальності за свої вчинки. Осягаючи справжність свого буття в аспекті історичності, конечності та свободи “перед лицем смерті” (М.Гайдеґер), М.Хвильовий не так моделював позитивні образи в світлі зaгipнoї комуни, як моделював з усіма суперечностями свого часу аутентичну людину, підводив читача до пробудження в ньому потенційних, екзистенціальних первнів людського існування, вивільнення духу з-під влади тих історичних обставин, які творило суспільство іменем ідеалів революції, позбавляючи життя i її творців. Сутнісна екзистенціальна проблема існування “Я” в усій творчості М.Хвильового є ядром його естетики та поетики i стає предметом розпочатого дослідження.

Новела “Я (Романтика)” – новела-концепція i, безумовно, “Я” – концептуальний герой, який окреслив майбутню долю М.Хвильового. Фатальніть її усвідомлюється й здійснюється автором спочатку в творах, а пізніше у житті. І тут дiє не метафізика чи містика, а логiкa тpaгiчностi долi. Цей трагізм у числах: 13 травня 188З року – день народження; 13 травня 1933-го – день смерті; 1923-й – новела “Я (Романтика)”. У ній вражає один рядок, пророчий, як проекція власного фіналу: “По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров” [7, c.339].

Принцип фаталізму М.Хвильового не в його характері та навіть не в символіці чисел, а в обставинах, які вступили в суперечність з їx творцем. Змінити дійсність, піднести її до рівня свого зідеалізованого “Я” М.Хвильовий не мiг, однак і опуститись, перетворитись у свою протилежність – тим більше. Відчуття зумовленості своєї долі, невіддільної від мільйонів доль інших, пояснюється геніальною зipкicтю, пророчим передчуттям та причиновим передбаченням, що втілено в його творах та завершальному трагічному фіналі власного життя. Його герої – трагічні постаті, хоч i оповиті романтичним серпанком нездійсненної мpiї. Віднаходимо таку паралель в “Арабесках”: “...І я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її ciроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на простріленій скронi. Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя: – Чи наздожену її – свою cipooкy м’ятежну наречену?” [7, c.309].

Проте доля М.Хвильового є віддзеркаленням трагізму мільйонних доль, а романтика розвіюється, як дим від набою. Уci твори М.Хвильового у синтетичній формі та в різних аспектах онтологічного плану, який теоретично ним обґрунтований у статтях й памфлетах, i є духовними засадничими категоріями для розуміння “Я” та його ідеалу. Недолік якого зумовлюється соціальними, історичними обставинами, що створюють суспільний ідеал як образ неідеального ладу життя. У М.Хвильового він постає в романтичній формі, діє як примус, ідеал, як зовнішня програма для реалізації ціною життя. У філософському контексті трагічну невідповідність ідеалу в його втілення висвітлив В.Соловйов: ідеал являється лише в майбутньому, а в теперішньому людина має справу лише з тим, що суперечить цьому ідеалу, i вся його діяльність від неіснуючого ідеалу повертається на руйнування існуючого, а оскільки це останнє тримається людьми та суспільством, то вся ця справа повертається в насильство над людьми i цілим суспільством. Непомітно суспільний ідеал підміняється антисуспільною діяльністю. На запитания: що робити? – дається ясна i чітка відповідь: убивати вcix супротивників майбутнього ідеального ладу, тобто всіх захисників теперішнього. I тут погоджуємося з думкою, висловленою Л.Коломієць, що герой Хвильового постає героєм трагічного самозаперечення. Парадоксом революційного гуманізму Хвильового виявилася саме спроба утвердження особистості там, де її в ідеалі не повинно бути, – у безособистісному суспільстві майбутнього унітаризму.

Думка про духовний бунт як засадничу категорію романтизму M.Хвильового уточнена paніше його останньою крапкою. Філософія бунту в епоху добра та зла (Т.Манн) детально розроблена A.Камю в “Бунтуючій людині” [6, с.415], де простежується генеалогія “не вбивай” та еволюція в максимах сучасної М.Хвильовому ідеології – “вбивай”. Реалізація людиновбивства написана на скрижалях віку, в тих паперах, що поховані в сейфах... На жаль, не все утаєне стає явним, біблійна заповідь поки що справдилася не вся. Боротьба Хвильового в контексті сьогоднішнього стану прочитується як боротьба романтичного, абсурдного героя за романтичний ідеал. Та навряд чи може бути виправданим вислів, що альтернативний герой Хвильового претендує на роль концептуального образу “романтики вітаїзму”, що мала б створити новий героїчний міф для революціонерів. Інтерпретація “Я” як концептуально значущої моделі у новелі “Я (Романтика)”, яка є міфо-текстом, а сам автор міфо-творцем, наштовхує на думку про новолітературний міф, трансмутацію романтичного міфу (героїчний міф творився пізніше – ним переповнена радянська література кінця 20-х–30-х років) розвінчує міфосвідок – М.Хвильовий: мабуть буде більше смислу тоді, коли будемо говорити про дегероїзацію міфу. Міф про міф – це вже новий міф, антиміф.

Структурний план аналізу “Я” розробив Р.Барт у статті “Текстовий аналіз однієї новели Едгара По”. Скориставшись нею, К.Дуб виокремив у новелі М.Хвильового три іпocтaci “Я” [1, c. 437]: 1. “Я” – автор, цьому “Я” відповідає “Ти”, розуміння “Ти” залишається певною формою співвідносин з “Я”; 2. “Я” – співучасник дії, герой (мабуть такого “героя” треба брати в лапки); 3. “Я” – заперечення ідеї, у жертву якій приноситься Мати. Фактично це анти – “Я”.

Усі ці “Я” детерміновані особистістю автора, структура їx буття сприймається як послідовність модусів людського існування i, безумовно, є трансцендентальною проблематикою інтерсуб’єктивності. Його три іпocтaci виділив 3.Фройд. Соціолог М.Розенберг розклав “Я” на сім іпостасей: справжнє “Я” (як бачить себе індивід у цю мить); динамічне “Я” (яким індивід може стати в найближчому майбутньому); фантастичне “Я” (яким треба бути); можливе “Я” (яким індивід може стати в найближчому майбутньому); ідеалізоване “Я” (ідеал, до якого індивід мpiє наблизитись); зображувальне “Я” (маска, котру індивід надіває на себе для досягнення тої чи тої мети); ідеальне “Я” (недосяжний ідеал)” [3,c.189].

Концептуальність “Я” – протагоніста у світлі категорії трагічного конфлікту сприймається як результат інтеграції “Я – образів” [8, c.190]. “Я – образи” в їxньому філософському та естетичному втіленні формують “Я –концепцію”, яка виражає на всіх рівнях тексту та підтексту свою інтегруючу заданність в параметрах філософії авторового “Я”, де воно виражається у своїй ідеальній, екзистенціальній завершеності як макрокосм Всесуб’єкта, Всесвідомості та Всесвободи Абсолюту”.

Отже, філософія “Я” є ключовою категорією художньої концепції М.Хвильового. Увібравши філософські концепції західноєвропейської, pociйської, української філософії та естетики, синтетична “Я-концепція” мислителя стала інтегруючим ядром його новелістики, підвела підсумок життя до останньої крапки – кулі в скроню. Нею він розстріляв в багатьох серцях безвольну нерішучість i рабську покірність, яку розстрілював за життя словами.

Вчення М.Хвильового про “громадську людину”, як засвідчує аналіз його текстів, є модифікацією міркувань М.Євшана про тип “вищої” людини, підтвердженням чого є ототожнення ними згаданого людського типу з визначними представниками європейської інтелігенції та оцінку її ними як прообразу відповідного типу.

У концепції “громадської людини” М.Хвильовий продовжив критичний аналіз М.Євшаном еволюції вітчизняної інтелігентської думки ХІХ ст., передусім феномена українофільства. Вбачаючи сутність його культурницької політики в проголошенні завданням мистецтва копіювання дійсності як засобу ідейного впливу на народні верстви, у накиданні українському суспільству консервативного “національного кодексу”, М.Євшан заявляв: “… українофіли – безнадійні міщани! Значить – вороги непримиримі тої усієї культури, яка йде з посвяти одиниць, з їх героїчних подвигів…” [5, с.51]. Вітаючи заперечуючі цей кодекс творчі пошуки вітчизняних модерністів, М.Євшан, як і М.Хвильовий, пропонував заступити українофільський культ Т.Шевченка вшануванням П.Куліша як виключного в вітчизняній культурі взірця самовідданного виконання “великої культурної місії” її проєвропейської орієнтації. М.Євшан узагальнив філософське осмислення специфіки українського націотворення: “Нова та культура мусить бути національна, мусить вийти з глибин народної душі, але вона не може бути українофільська…” [5, с.53].

Системи світоглядно-філософських настанов М.Євшана та М.Хвильового, формуючись під впливом екзистенціальної філософської проблематики численних культурологічних моделей західноєвропейської наукової думки ХІХ – початку ХХ ст., передусім у німецькій філософській та культурно-мистецькій традиції, засновані на переосмисленні феномену людського буття в контексті авангардних ідейно-естетичних пошуків. У досліджуваній системі М.Хвильового окреслено ідейно-теоретичну програму діяльності української творчої інтелігенції на політичному етапі вітчизняного націотворення. Визнаючи останнє головним фактором інституціалізації української культури та пояснюючи відсутність консолідованої концепції національного культуротворення багатовіковою інтегрованістю українського культурно-мистецького життя до інших культур, український мислитель наголосив на перспективності традицій українського модернізму початку ХХ ст. для проєвропейської переорієнтації вітчизняної культури.

Висновок. Отже, на думку М.Хвильового, входження України в герменевтичне коло Західної Європи, творче поєднання внутрішнього потенціалу української культури із духовним потенціалом західноєвропейської, надасть їй тієї енергії розвитку, яка зможе забезпечити адекватне реагування на соціальні та історичні зміни, сприймати інновації, дозволить у перспективі сподіватися на самобутній внесок України до скарбниці світової культури. Культура епохи “романтики вітаїзму” постає для нього етапом на шляху до великого майбутнього України – “азіатського ренесансу” та ідеалу “громадської людини” з її соціальною етикою.