УЧЕННЯ П.АВСЕНЄВА ПРО ЛЮДИНУ

 

Аналізуються погляди Петра Авсенєва на єдність і різноманітність людства, відмінності між народами та чинники, що їх зумовлюють.

Ключові слова:психологія,етноантропологія,людина, людство, народ, плем’я, вид, дух, душа.

 

Істотний внесок в опрацювання антропологічної проблематики у вітчизняній філософській думці здійснено мислителями Київської духовної академії, серед яких важливе місце посідає Петро Семенович Авсенєв (архімандрит Теофан). В історію української філософії Авсенєв увійшов як автор одного з найкращих курсів психології, прочитаних в Київській духовній академії та Університеті Святого Володимира. За свого життя філософ мало публікувався; найбільшим обсягом його доробок було надруковано у «Збірнику з лекцій колишніх професорів Київської духовної академії», присвяченому п’ятдесятиріччю її існування (1869 р.). Повний курс лекцій цього мислителя ще не доступний широкому колу читачів, він зберігається в Інституті рукопису НБУ ім. В.І.Вернадського і поки чекає на свого видавця та дослідників. В радянські часи ці рукописи не привертали до себе особливої уваги, позаяк ідеї, викладені у них, не вписувались в прокрустове ложе марксистської парадигми. Проте в останні десятиліття спостерігається пожвавлення інтересу до духовно-академічної філософії взагалі, і до поглядів Авсенєва, зокрема. Однак у цій царині ще залишається багато недослідженого; погляди цього мислителя, як і ряду інших представників цієї школи, залишаються практично невідомими.

В центрі уваги Авсенєва – проблеми людини, душі, співвідношення духовного та тілесного. Осмислюючи людину в контексті всезагального зв’язку, він один із перших у вітчизняній філософській думці звернув увагу на душевно-духовні особливості етнічних спільнот, наголосивши на тому, що є не тільки людський рід, але й різні народи, не тільки людська душа, але й різні типи та характери людей.

За переконанням філософа, людина наділена природним прагненням до пізнання божественної істини. Керована цим прагненням, вона спрямовує свої зусилля на вивчення предметів і речей навколишнього світу. Однак будь-яке пізнання рано чи пізно неминуче приводить до усвідомлення необхідності пізнання самого себе, зустрічі з собою, пошуку відповіді на питання: хто я є? Таким чином, філософія починається з самоусвідомлення людиною себе і покликана допомагати їй у цьому процесі. Завдання самопізнання полягає в усвідомленні свого єства, відокремленні того, що привнесено в людський суб’єкт ззовні. Воно двоякого походження: від нижчого буття (тіло та природа) і вищого – Божественного. Це внутрішнє єство Авсенєв називає душею.

Через самопізнання людина приходить до усвідомлення себе у двох площинах: 1) того, що є в ній постійного і спільного (загального) зі всіма людьми, що властиве їй як людині; 2) того, що характерне їй як певній особі (темперамент, стать, вік, звання, відношення тощо). Оскільки друге є лише земним образом буття вічної сутності душі, то предметом дослідження психології повинно стати власне перше: Хто така людина? Що становить загальнолюдську природу душі? Звідси і завдання психології – з’ясувати, як дух проявляє себе в істотному зв’язку з тілом.

Дослідження душі як єдиного цілісного організму, згідно мислителя, має дві сторони, відтак і психологія його складається з двох частин. Першу він називає «природою людської душі», другу – «історією душі». Природознавство душі людської розглядає душу як цілісний феномен, наділений єдиною незмінною сутністю, що відрізняє її від всього іншого. У цьому випадку вона постає як певний організм духовних сил та дій, які поєднуються у самосвідомості і одухотворюються свободою. Однак незмінна у своїй сутності душа проявляє себе по-різному в процесі життя: у різному віці, у різній статі, темпераменті, під час сну та діяльності тощо. Все це стає предметом розгляду історії душі. Остання зосереджується на вивченні найважливіших видозмін і станів людської душі, які переживаються нею впродовж життя під впливом тіла. Зміни душі походять із самої її природи і мають істотне значення в її земному житті. Тому зрозуміло, що обидві частини тісно пов’язані між собою, при цьому друга є важливим доповненням першої, позаяк, через різні форми і стани розкривається природа душі, здійснюється пошук шляхів і способів утвердження в ній найважливіших істин. Вивчення змін і станів душі є ключем не лише для самопізнання, але і для вирішення багатьох проблем релігії, філософії, моралі.

Авсенєв розглядає людину як природно-космічну істоту, життя і діяльність якої тісно пов’язані зі станами та процесами, що відбуваються у трьох площинах: в колі світового життя, в колі життя Сонячної системи та життя планетного, земного. Водночас він дотримується і біблійного погляду на походження людини. Він переконаний, що все людство походить від однієї пари, має єдину духовну сутність, складає собою один великий рід: «Всі люди – діти єдиного батька і матері, носять і розкривають в собі єдиний образ Адама і тому браття між собою по душі і тілу; увесь рід людський тому є єдиним сімейством, одним організмом, однією людиною» [3, c.152].

При всій єдності та спорідненості, життя людини визначається певними чинниками, внаслідок чого всезагальне людського роду втілюється і проявляється в нескінченно різноманітних видах. У зв’язку з цим філософ намагається з’ясувати, що саме і як виражає свій істотний вплив на душу людини, її стани та прояви. Так, розглядаючи людину в контексті життя світу, він підкреслює центральне значення Землі та людини в системі світобудови і висловлює думку про те, що зміни в космічному середовищі здійснюють важливий вплив на життя і долю як самої Землі, так і її головного мешканця – людини. Більш очевидними є впливи Сонця і Місяця, які визначають цілий ряд процесів і змін як в житті планети, так і людини. «Життя нашої планети є постійним, денним чи річним, коливанням між співвідношенням з Сонцем і співвідношенням з Місяцем. Це коливання не може не відображатися на людині, її душевному почуванні та заняттях» [3,с.137]. У цьому контексті філософ намагається простежити, як залежить людська активність від зміни пір року, частин дня тощо.

Особливу увагу мислителя привертає участь людини у планетному житті. Згідно його поглядів, Земля виявляє свій вплив на людину одночасно на трьох рівнях: 1) стихії та речовини (земні стихії, їжа, тверді тіла); 2) царство природи (неорганічної, органічної, тваринне царство); 3) через місцезнаходження (проживання).

У першому випадку він намагається продемонструвати, як виражається перевага тієї чи іншої стихії (землі, води, вогню, повітря) у різних типах темпераменту, як проявляється на станах душі споживання тієї чи іншої їжі, як діють на людину ті чи інші мінерали. Не менше значення у душевному устрої людини, стверджує автор «Записок із психології», відіграє природа: «Душа приносить з собою в буття земне одні лише можливості або начала думок чи ідей, а самі форми для них повідомляє їй світ дійсний, так що все утворення нашого духу, той чи інший його склад і характер його діяльності значною мірою буває вірним відбитком місцевої природи, серед якої він розвивається і формується» [3,с.143]. Природа діє на людину двояко: з одного боку, вона, як дзеркало божественної премудрості, через гармонію своїх частин і сил сприяє розвиткові розумових здатностей людини, її прагненню до істини, впорядкування життя. Так, завдяки спостереженню за природою людина не тільки розкриває закони її існування, але й намагається наслідувати і застосовувати їх у своєму житті, як індивідуальному, так і суспільному. З іншого боку, природа, в залежності від своїх властивостей, створює ще й особливий настрій душі. Авсенєв вказує на те, які душевні переживання викликають особливості природного ландшафту. Так, стверджує архімандрит Теофан, вигляд неозорого степу викликає в нас ідею порожнечі та породжує відчуття незалежності, усвідомлення власної свободи; високі гори надають піднесеності думкам і сповнюють душу простотою і величчю; океан актуалізує ідею нескінченної вічності; зоряне небо – ідею безмежної могутності та презирства до земного.

Важливу роль відіграє в житті людини і органічне, рослинне царство, яке, на думку філософа, значно глибше діє на чуття та розкриває ідею краси. Про це яскраво засвідчує поезія, яка широко використовує метафори, пов’язані з життєдіяльністю рослин. Більше того, підкреслює Авсенєв, країни з розкішною рослинністю (наприклад, Індія) відзначаються злетом духу та витонченою поезією. І навпаки, країни з бідною рослинністю, як от Єгипет, хоча й досягли певних успіхів у царині освіченості та знання, все ж таки були бідні поезією. Тваринне царство своєю життєдіяльністю розкриває людині шлях до пізнання ідеї добра. Завдяки йому вона приходить до усвідомлення своїх природних здібностей, переймає звички та спосіб поведінки.

І, насамкінець, життя людини на планеті великою мірою визначається особливостями тієї частини світу та краю, в якому вона проживає: «Кожне плем’я деякими внутрішніми зв’язками приковане до відомої частини світу, і син кожного племені, відірваний від своєї землі, переживає тугу за нею» [3,с.147].

Всі ці впливи зумовлюють існування різних типів людей, чи, за термінологією Авсенєва, племен. Філософ не послуговується терміном «етнос», «раса», а використовує слово «плем’я», підкреслюючи спорідненість тваринного і людського. В характеристиці цього поняття він виділяє три головних ознаки: приналежність до одного виду, наявність спадкових рис та їх унікальність: «Плем’я (Race) взагалі є відомою частиною якого-небудь виду тварин, яка в фізичному утворенні своєму носить глибоко відбиті, незгладимі, спадково наслідувані риси, що відрізняють її від інших частин того ж виду» [3,с.148]. При цьому Авсенєв чітко розмежовує поняття «плем’я» та «вид», наголошуючи, що вид – це перш за все представник певного роду, який первісно містить ознаки, які відрізняють його від інших представників цього роду. Відмінності, що відрізняють племена, принципово іншого характеру. Виникаючи історично, впродовж певного часу, вони постають як зміни видів під дією природних причин, або як їх корінні породи. Таким чином, поняття племені з одного боку передбачає розмаїття, а з іншого єдність людського роду. Це свідчить про намір Промислу внести в розкриття людської природи різноманітність і підпорядкувати її певним законам. На цьому положенні, власне, й ґрунтується етноантропологія архімандрита Теофана. Зрозуміло, що воно є результатом теологічного погляду на світ і випливає з Біблійного вчення про людину. Однак філософ намагається обґрунтувати свою позицію на трьох рівнях – за допомогою досвіду, філософії та релігії і показати їх несуперечливість. При цьому він прагне довести, що основа єдності людського роду – це дух, який є однаковим у всіх його представників. Відмінності духу є часовими; вони виступають ступенями його розвитку впродовж історії. Розмаїття племен ґрунтується на зовнішніх формах вияву духу. Єдність і різноманітність неминуче передбачає пошук відповіді на питання про їх співвідношення і спрямування. В історії філософії ця проблема вирішувалась у трьох варіантах: 1) форма людського організму, починаючи від прародичів, вдосконалюється, облагороджується (на такій позиції стояли Кант, Гегель); 2) форма людського організму в початковому своєму вигляді була досконалою, але з часом вона стала втрачати цю досконалість, спотворюватись (цієї позиції дотримувались Стефенс, Шуберт); 3) форму людського організму не слід розглядати ні як вдосконалення, ні як спотворення, її слід розуміти як таку, що носить в собі певну долю первообразу, образу всезагальної уявної людини. Її якраз і дотримується Авсенєв: «Тілесний образ людини є тільки зовнішнє, матеріальне явище внутрішнього духовного образу Божого в людині, що складає сутність людини» [3,с.154]. В первісному стані ці образи перебували в гармонії, але внаслідок гріхопадіння її було порушено. Оскільки Провидінням передбачено спасіння людства, то образ Божий відновлюється в тих народах і особах, які піддаються благодатному Божественному впливу. Відтак найбільш досконалим типом слід вважати той, який стоїть найближче до всезагального типу і виступає ідеалом для всіх конкретних осіб: «Особа є тим вище, чим ближче її характер до загального типу народу, а через нього людства. Боголюдина є людиною всіх народів і всіх часів – людина вічна» [1,с.22].

Формування фізичних типів, моральних характерів та історичної долі людських племен мислитель пов’язує з епохою після великого потопу. У племені головну роль відіграє спадковість, через яку здійснюється всезагальний закон органічної природи: кожна жива істота народжує іншу за своїм образом і подобою. Тому люди однієї раси народжують представника цієї ж раси; кожна особа в своїй неподільності розкриває і утримує в собі впродовж всього життя відмітні ознаки («корінні риси») свого племені, завдяки яким вона зберігає себе як неподільне і як рід. Однак в різних умовах ці корінні риси проявляються по-різному; вони є основою, на яких виростає необмежене видоутворення людської природи.

Займатись вивченням останнього, на думку Авсенєва, повинні такі науки, як фізіологія, психологія та філософія історії. При цьому, кожна з них має свою конкретну царину дослідження: перша повинна вивчати фізіологічні відмінності між народами, друга – їх моральні характери, третя – роль, яку відводить кожному з них Промисел в історії людства.

На підставі вивчення зовнішнього вигляду та характеристик тілесної організації виділяють наступні типи людей: а) за кольором шкіри – чорних, білих, та мідно-жовтих; за формою лиця – малайців, негрів, калмиків, європейців; за формою черепа – кавказців, негрів, монголів як основні типи та два перехідних – малайський (від кавказького до негритянського) і американський (від кавказького до монгольського); за формою тіла – європейський, американський, монгольський і африканський типи.

За способом життя і поведінки Авсенєв виділяє наступні моральні типи: рабів, кочівників і тих, що проживають громадянським життям. Характеризуючи їх, філософ наголошує, що у перших із них суттєво превалює чуттєве начало, відтак вони знаходяться на найнижчому щаблі людського вдосконалення. Другі вже відзначаються своїм прагненням до Нескінченного, але відчувають його по-різному. Особливою ознакою третіх є звернення людини до людини, розвиток всіх людських сил і здібностей. Такі відмінності в організації і способі життя архімандрит Теофан тлумачить як долю народів, яка передбачена для них самим Провидінням.

Чинники, що визначають фізичні відмінності народів мислитель поділяє на: 1) зовнішньо-кліматичні, вияв яких легко простежити, беручи до уваги відмінності у кольорі шкіри; 2) внутрішні, які пов’язані з переважанням у душі певної схильності, що, зрештою, відображається і на зовнішньому вигляді, наприклад, виступ щелепи у негрів, а чола у європейців свідчить про перевагу в перших чуттєвих схильностей, в других – розсудковості; 3) змішані – душевно-тілесні, зовнішні та внутрішні. Ці чинники виражають себе в тому, що кожному соціальному стану відповідає свій особливий тип – воїна, ремісника, землероба тощо. На цій підставі є народи войовничі, ремісники, народи-землероби.

Відмінності духовного характеру також зумовлені трьома чинниками. До них належать: зовнішні місцеві вияви природи; внутрішні порухи свободи; змішані, вільно-необхідні відношення і форми суспільного життя. Перші визначають передовсім свідомість: «свідомість негрів відображає на собі простоту, грубість і одноманітність африканського материка; свідомість народів азіатських – велич азіатської природи, а свідомість європейців – визначеність, багатство і різноманітність європейських країн» [3,с.172]. Під другими філософ розуміє передовсім здатність людського єства задовольняти або протистояти певним спонукам. Біблійна розповідь про синів Ноя Сима, Хама і Яфета є яскравим прикладом розподілу людей за їхніми схильностями. Третій чинник впливу на характер народу проявляється тоді, коли вони вступають у стосунки між собою. Такі зв’язки мають важливе значення, позаяк розвивають загальнолюдські якості, розширяють дух народу. Але з іншого боку вони ведуть і до нівеляції його певних особливостей. Тому кожен народ, виступаючи як одиничне «Я», особа, прагне зберегти себе, а відтак у стосунках з іншими він розвиває і утверджує свій характер. «Як тільки, – пише мислитель, – негри віддалились чи були виведені з сімейства вселюдського в спекотні пустелі Африки, азіатські народи розмістились на широких просторах Азії по-сусідству, розмежувавшись один з одним, а європейські народи зійшлись і зустрілись на малому просторі Європи, то цим вже почасти були вирішені характер і доля всіх цих племен» [3,с.174].

Історичні відмінності народів, за переконанням Авсенєва, передбачені волею Вседержителя, який через них здійснює свої одвічні плани, визначає їм різні ролі та долю. Прикладом цього може служити те ж саме оповідання про синів Ноя, який своїм благословенням визначив нащадкам Хама – рабство, Сима – священство, Яфета – царство. Але при цьому автор «Записок із психології» зазначає, що у волі Божій як карати, так і милувати, тому становище того чи іншого народу не є остаточним.

Свою увагу філософ зосереджує головним чином на таких расах, як негроїдна, монголоїдна, кавказька. Характеризуючи народів африканського континенту (головним чином негрів), філософ підкреслює, що зі всіх начал людської природи у них найбільше розвинене чуттєве. Воно і визначає їхнє ставлення до світу природи, до собі подібних, до Бога тощо. Метою життя цих народів є чуттєва насолода, предметом обожнення – природа в окремих її виявах. Звідси своєрідна релігія – фетишизм, яка найповніше задовольняє їхні чуттєві прагнення. Усе це приводить до того, що міжлюдськими стосунками керує не повага до собі подібного, а пристрасть. Тому закономірними для цих народів є такі явища, як тиранія, рабство, багатоженство, торгівля людьми, канібалізм і ін. Разом із відсутністю прагнення до надчуттєвого світу, у них відсутня і схильність до абстрактного мислення та пізнання. Все це обумовлює своєрідне ставлення до суспільного життя: «Метою суспільства служить в них ніяк не забезпечення особистості кожного розмежуванням прав і обов’язків під захистом верховної влади, а чуттєве благополуччя кожного, наскільки воно може бути досягнуто різними зв’язками людей під керівництвом одного, який також в цьому порядку шукає своєї користі» [3,с.179].

У монгольських племен дух людини виходить з-під безпосередньо-чуттєвого єднання з природою і характеризується тісним зв’язком з минулим. Велич азійської природи відображається на людському духові та розкриває в ньому ідею нескінченного. Звідси в народів Азії глибокі почуття, витончена фантазія, релігійність. Остання у них набуває особливої форми, за якої Бог часто розуміється як життя всесвіту, субстанція природи. З віруваннями пов’язана і державна організація, яка здебільшого є теократичною. Наука тут розвивається не так розумом, як «оком віри сердечної»; мистецтво у цих народів вичерпало себе у спробах виразити ідею нескінченного через зовнішню велич (піраміди, пагоди, висячі сади і т.д.), а моральні ідеали коливаються між крайнощами – чистим духом і досконалою плоттю. Таким чином, «дух людський тут не знайшов ще ні в собі, ні поза собою твердої основи для свого переконання і діяння, ніде, крім одного народу Божого» [3,с.181].

До кавказьких племен Авсенєв відносить народи, які заселяють частину Азії та всю Європу. Їх відрізняє допитливий погляд на дійсність, усвідомлення природи своєю протилежністю, прагнення оволодіти нею. Вони навчаються поважати взаємно права один одного і намагаються досягнути суспільного блага. Їм належить історія, позаяк саме вони, керовані вченням Христа, сповнені відчуттям свого призначення та бажання досягти його. Філософ підкреслює, що саме ці народи виявилися гідними християнської релігії, в якій дух людський зустрічається з Духом Божественним. Таким чином, визначальна роль духу є головною характеристикою цих племен.

Як бачимо, для Авсенєва кожен народ як єдине ціле зберігає і передає певний набір властивих тільки йому ознак тілесного та духовного характеру, виконує певну роль в історії людства. Особливості, місце та участь цього народу в історичному процесі передбачені Божественним Провидінням.