Й • е * <)ЧО

муть на покуті в українській хаті» ^4<а.

Процес зміцнення демократичних засад Грінченка видно насамперед з того, на­скільки ширше визначав він роль та зав­дання літератури як мистецтва слова у другій половині 90-х — 900-х рр. Усе час­тіше на перший план у письменника ви­ступає аспект соціальний, а в осмисленні окремих літературних явищ критик вдає­ться до класового підходу. Не поділяючи буржуазно-націоналістичних інтерпретацій

українського літературного процесу як ні-

бито поспіль демократичного, загально­національного, «різнації інтересів класо­вих» критик розповсюджував і на кон­кретних діячів літег й. Як «заступника свого класу» характеризує він П. Куліша, давши загалом історично об'єктивну, ви­могливо-критичну оцінку його суперечли­вій діяльності, показавши корінні розхо-

дження його інтересів та інтересів народу. Осуджує він прояви ідеалізації «вкраїн­ського минулого» в оповіданнях О. Сторо-женка типу «Прокіп Іванович», які пояс­нює належністю автора до «панства, яке з козацтва вийшло». У статті «Поет жіно­чого горя. О. М. Кулішева» (1900) вказує всупереч загальній позитивній оцінці твор­чості на консервативне звучання ряду опо­відань Ганни Барвінок; дуже різко пише про вияви релігійного моралізаторства, дидактичності та «сервілістичної тенден­ції» у прозі Д. Мордовця. Особливо пока­зової еволюції Грінченко зазнав у став­ленні до О. Кониського, схарактеризував­ши його у 1906 р. як «головного заступ­ника» «хворобливого напрямку в україн­ському громадянстві» наприкінці 80-х — на початку 90-х років ²⁴°.

У загальній літературно-естетичній кон­цепції критика принцип класовості не по­сів визначального місця, однак його ви­ступи проти затушовування соціальних антагонізмів у художніх творах, підміни соціального національним, дидактизмом, релігійним моралізаторством мали в остан­ній період діяльності все більш цілеспря­мований характер. Вагомим соціальним змістом сповнюється у трактуванні Грін­ченка й категорія народності літератури, яка у ряді його праць початку 90-х рр. осмислювалася в національно-етногра­фічному ключі. Критик переконується: на-рОДНОЮ Є та література, що зображує жит­тя з позицій трудящих, обстоює інтереси поневолених.

Одним з надійних пробних каменів для з'ясування засад Грінченка-критика є його ставлення до творчості великого Каменя­ра. У боротьбі, яка точилася довкола цієї постаті у 90—900-ті рр., Грінченко зайняв виразно прогресивні, демократичні пози­ції.

Зокрема, він вказував на революцій­ний зміст діяльності І. Франка, «воїна і робітника», спрямованої «до визволу від усякої неволі духовної і матеріальної»; акцентував на гармонійному поєднанні у його поглядах національного й інтернаціо­нального та на відразі письменника до на­ціоналістичного «патріотизму», називав «чудернацькими» звинувачення Каменя­ра в «об'явах декадентизму»; заявляв про

²³⁹ Зоря.—1891.—X? 24.—С. 476.

²⁴⁰ Нова громада.— 1906.— № 8.— С. 152.

свої розходження в оцінці його творчості з буржуазними тлумачами {наприклад, С. Єфремовим). У статтях «Ив. Франко> (1903) та «Іванові Франкові» (1906), які з усіма підставами варто зараховувати до кращих здобутків дожовтневого франко­знавства, Грінченко одним з перших під­креслив не тільки загальноукраїнське, а й світове значення великого діяча.

Якщо говорити про пережитки лібераль­них ілюзій, то найвиразніше на рубежі століть вони виявлялися у Грінченка в певній «фетишизації» села і селян. Однак це аніскільки не означає, нібито письмен­ник «не помічав» разючих класових супе­речностей в українському селі,— навпаки, у своїй дилогії він першим у нашому пи­сьменстві зобразив куркульство як органі­зований клас, готовий до кривавої бороть­би за свої інтереси. «Вражаючий драма­тизм» глибоко імпонував Грінченкові у новелах В. Стефаника, за розкриття пов­ноти правди про село шанував він також Леся Мартовича, Марка Черемшину та ін­ших письменників. Тому не витримують критики твердження, нібито у листах до П. Грабовського (втрачених) та рецензії на збірку Грицька Григоренка «Наші лю­ди на селі» Грінченко закликав ідеалізу­вати сільську дійсність. Насправді мова може йти тут про інше — про поетиза­цію антагоніста куркуля — селянської бідноти,. про дотримування письменником у даному питанні тих традицій видатних класиків, які в нових умовах початку сто­ліття певною мірою вже втратили своє ко­лишнє значення. Очевидним є те, що про­цес осмислення нових завдань, які висува­ло життя перед літературою, зокрема що­до зображення села, виявився для Грін­ченка важчим, ніж для деяких інших пи­сьменників.

У той же час у статті «Несколько до-полнений к статье Й. Франка об украин-ской литературе» (1902), можливо, не без впливу критики з боку П. Грабовського

письменник критично поставився до ідеа­лізації у творах деяких літераторів мо­ральних якостей селян, вищих, мовляв, ніж у мешканців міста. Докори з приводу «деякої ідеалізації села» він адресує, зо­крема, Л. Яновській.

, Чітко визначив Грінченко своє ставлен­ня до пошуків нового слова і нового сти­лю, якими жила українська література

на початку століття. З одного боку, він розійшовся: з ліберально-буржуазними прибічниками консерватизму й застою, піддав критиці «стару», етнографічно-по­бутову, манеру письма, а з другого — осу­див декадентський напрямок.

Грінченко, як відомо, й сам починав зі «старої» манери, але у 900-ті рр. впевнено від неї відходив, про що свідчать такі його оповідання, як «Болотяна квітка», «Історія одного протесту», «На замку св. Янгола», «Брат на брата», «З заздро­щів», ЦІЛИЙ РЯД ПОЄЗІЙ; КрИТИЧНб СТЗВЛЄН-

ня до етнографічно-побутової школи він виявив, зокрема, у праці про Ганну Бар­вінок. Водночас величезним суспільним злом письменник вважав «умілість задля вмілості»: «...писати твори, зрозумілі й годящі невеличкій купці людей зі смаком, про який можна всяко думати,— се пан­ська забавка, недостойна людей, що серйозно беруться до великого діла — під­няти свій нарід і свою народність з її за­непаду» ²⁴¹.

Характерне ставлення критика до статті С. Єфремова «В поисках новой красоти», яка прозвучала як виступ проти передових сил українського письменства. У листі до X. О. Алчевської від 4 квітня 1903 р. Грінченко заявив про свою незгоду з «лег­коважним поглядом» С. Єфремова на де­кадентство, зазначив, що він «не спочуває часом занадто гострому тонові» його стат­ті, «не згоджується з деякими гострими присудами про авторів в за га л і». Зокре­ма, він узяв під захист «дуже талановиту письменницю» О. Кобилянську, котра «має право на більшу повагу до її таланту, ніж у д. Є[фремова]»²⁴², залишив високі від­гуки про Лесю Українку, проникливе ро­зібрався у «декадентстві» А. Кримсько­го — насправді автора «талановитих, щи­рих і оригінальних» творів, «...талантливое вьіражение оригинальности ума й чувства

всегда будет нас привлекать,— особенно среди той шаблонно-прилизанной «поз-

зииз>^ которой так много...» — писав Прін-

ченко у статті «А. Е. Крьшский как укра-инський писатель» (1903). А у праці: «Пе­ред широким світом» він стверджував, що популярність «старих» письменників «буде нічим», якщо пустити в народ «де-

²⁴¹ ЦНБ АН УРСР, ф. З, спр. 40863. ^24! Там же.

шеві видання творів нових і новіших на­ших авторів (...) Та й як же могло б бути інакше? В вічному життєвому посту­пі перевагу завсігди має молоде і свіже».

Для розуміння критичної спадщини Грінченка принципове значення має його ставлення до теорії «двох літератур» — «для народу» і «для інтелігенції», автор­ство якої ряд дослідників пов'язували са­ме з його іменем. Насправді, не будучи творцем згаданої теорії, Грінченко не був і її прибічником. Ще у «Листах з України Наддніпрянської» він писав: «Історія не знає... ніяких літератур спеціально для пана або спеціально про мужика, а знає просто літератури».

Але слід виділити два етапи у виступах критика з цього приводу. На початку 90-х рр., обстоюючи спільну літературу для «пана» та «мужика», Грінченко ви­ходив виключно з ідеї єдиної самосві­домості, що в ній мають злитися селя­нин і народолюбний інтелігент. Тому для них і потрібно творити одну літера­туру, яка задовольняла б естетичні смаки й високоосвіченого читача, і читача з на­роду. Значно ширше трактував критик цю проблему у 900-ті рр., коли твердо переко­нався: інтереси народу та інтереси високо-розвиненої реалістичної, взірцево-худож­ньої літератури цілком збігаються, а тому творити щось «середнє» між «інтелігент­ським» і «мужицьким» смаком нема по­треби. Борючись за велику літературу, Грінченко не тільки розійшовся з лібе­рально-буржуазними діячами — прибічни­ками літератури «для народу» (для про­столюду), а й вступив з ними в тривалу полеміку. Так, уже в статті «К вопросу о журнале для детского чтения в земской народной школе» він писав: «...мьі реши-тельно затрудняемся точно определить, что зто за «н а р о д н н е» книги (...) Если по-зма Мильтона может бьіть названа «на­родною» книгою, то почему же не может сегодня или завтра сделаться такою же «народною» книгою й «Одиссея» или дра-мьі Шекспира? Где граница, разделяющая «народнце» от «ненародньїх» книг? В жиз-ни мн ее не видим...» ²⁴³

Боротьба з «народною» (у антинарод­ному розумінні) літературою значною мі-

¹⁴³ Земсйий 'сборник Черниговской губернии.— 1895,— № 4/5.—С. 32.

рою обумовила й пафос Грінченкової кни­ги «Перед широким світом», у якій автор запропонував рідкісне у дожовтневий час широке дослідження соціології народного читача, його художньо-естетичного рівня. Наголошуючи на певній цінності відгуків читачів з народу, критик, проте, застері­гав, що важливі вони не для визначення літературної цінності творів — передусім, «вони цікаві як показник ступеню народ­ного розвитку, широти народних знань, народного світорозуміння». Перевірка на простих читачах ряду критичних положень та здогадів ще раз переконала Грінченка у неспроможності думки, яка «дуже дов­гий час держалася, та й досі ще не зник­ла... що для народу треба складати якусь спеціальну народну літературу». Необхід­ні видання — читанки, за допомогою яких трудящі долали б елементарний азбуч­ний ступінь (цій меті й були підпо­рядковані численні народнопросвітні «ме­телики», що їх видавала родина Грінчен-ків), але для власне читання як естетич­ного процесу «народові треба давати чи­тати все те, що читає й інтелігенція». Ось чому дбати про «народну» літературу, полемізував критик, це значить «пустити в народ, поширити всі видатніші твори світового письменства», це значить «не знижатися до того рівня, на якому вони (селяни.— А. П.) стоять, а навпаки —під­німати їх угору до тих високостів, на які вже вибилася людська думка».

Привертає увагу, що зразки справді на­родної літератури, яка поєднує високу ідейність та художність, Грінченко вбачає насамперед у творах Т. Шевченка, І. Фран­ка, Панаса Мирного, А. Свидницького, Леся Мартовича та \н. На ряді прикладів він довів, що твори, знижені до «примі­тивного» рівня селян, не викликають інте­ресу у трудящих. Таким книжкам не за­раджують ані співчутливо-ліберальна тен­денційність, ані сентиментально-етногра­фічна манера викладу, ані якісь інші «спе­ціальні» змістові та формальні ознаки, що ними так дорожили письменники «для на­роду».

Неспроможність обстоюваного лібераль­но-народницькими 'письменниками «просто­народного» напряму розвитку української літератури Грінченко добре показав також на прикладі творчості Т. Шевченка, якій критик присвятив цілий ряд статей (в то-

му числі одну з кращих — «Двоє рідних» (1906), де розгорнуто порівняння Т. Шев­ченка та Г. Гейне). Наголошуючи на сві­товому значенні Шевченкового слова, Грінченко різко виступив проти намагань ліберально-народницької критики знайти у великому поетові свого спільника для обгрунтування літератури «для народу», тобто для простолюду. У поширених у його час уявленнях про Шевченка як про такого собі «співучого мужика», що своїм інтелектуальним рівнем небагато чим від­ділявся від народу, критик справедливо помітив обмежено-примітивне трактуван­ня поета, його недооцінку як геніального, яскраво індивідуального митця. Про це, звертаючись, зокрема, до хибних твер­джень М. Костомарова у відомій статті «Воспоминание о двух малярах», Грінчен­ко і повів мову в розвідці «Шевченків «Кобзар» на селі» (1906). Як показав він, Шевченко «був не тільки величезний та­лант, але й дуже виразна, міцна індиві­дуальність», що ставить його «не в гурт безіменних народних творців, а в товари­ство інших світових поетів».

Полемічний виступ Грінченка був пози­тивно оцінений І. Франком (стаття «Огляд української літератури за 1906 рік»), однак через кілька років викликав крити­ку з боку С. Васильченка, якому здалося, нібито автор розвідки прагнув довести, що Шевченко — «саме не народний поет», а поет інтелігенції. Можливо, це сталося з єдиної причини: не ототожнюючи понять «не народний» і «не зрозумілий», «народ­ний» і «простонародний», критик разом з тим належно їх не розмежував. Але, зви­чайно, про «захист» Грінченком Шевченка від «селянської аудиторії» не може бути й мови, адже на прикладі поверхових уявлень про творчість поета він ще раз показав згубність орієнтації ліберально-народницьких письменників на смаки не­вибагливого читача, виступив за дальше піднесення рідної літератури.

Не можна не згадати про велику роль Грінченка у творчій долі А. Тесленка. Са­ме завдяки Грінченку з'явилися друком його найкращі оповідання, від нього він діставав всебічну підтримку.

Немало виступів критика присвячено драматургії і театрові. Розвінчуючи реак­ційні твердження, нібито трудящі не здат­ні зрозуміти високохудожню драму, він

доводив: «Народові треба здорової, мо­ральної і артистичної з літературного по­гляду драми, а не драми гопака й горіл­ки», мета театру — не грошові збори, а «поширення виднокругу народного». То­му критик був непримиренним до всіля­кого роду етнографічної «малоросіищини», культивованої на сцені «патріотами», до низькопробних підробок під смаки «не­зрячого брата». Не опускатися до примі­тива, а виставляти трудящим кращі зраз­ки вітчизняної та світової драматургії — таке його естетичне кредо.

З-поміж українських драматургів най­повніше відповідала цій вимозі, на думку Грінченка, творчість І. Карпенка-Карого — «найбільшого українського драматурга», котрого у п'єсах «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Бурлака», «Хазяїн» та інших передусім «цікавить економічна боротьба і боротьба класів». У трактуванні критика І. Карпенко-Карий — це «писатель с боль-шим чувством зстетической мери й с силь-ной склонностью отбраснвать драму лю-бовной интриги й изображать лишь соци-альнне явлення». За потужну соціальну спрямованість творчості, «изображение зкономической борьбьі, происходящей среди украинского народа», Грінченко у статті про драматурга для «Большой знци-клопедии» справедливо відводив йому «первое место».

Прискіпливішу, але загалом правильну характеристику критик дав доробкові М. Кропивницького — «творця і батька нашого театру, могучої артистичної си­ли». У той же час аж ніяк не від нама­гань дискредитувати передову українську драматургію, як твердили окремі літера­турознавці, а з причин неоднакового ро­зуміння етики художньої творчості він мав відому тривалу «війну» зі М. Старицьким, котрого (передусім, за переробки п'єс ін­ших авторів) звинуватив у несамостійності (статті «Листи з України російської», «З поводу «Малоросійського театру» д. Старицького» тощо). У суперечці між письменниками, яка забрала у них чимало часу та енергії і загалом шкодила розвит­кові рідної літератури, можна виділити два основних питання. Перше, переважно морально-етичного плану — абстрагував­шись від конкретно-історичних обставин, Грінченко допустився неправильних ви­сновків щодо деяких переробок Стариць-

кого. Друге питання — про суспільне при­значення сценічних творів. Орієнтуючи драматургів на творення високохудожньо­го, оригінального, громадянськи наснаже­ного репертуару, критик мав цілковиту рацію. Тут у нього не було суттєвих роз­ходжень ні зі М. Старицьким, ні з іншими демократичними літераторами.

Певний внесок зробив Грінченко також у справу зміцнення міжнародних зв'язків української літератури — передусім як не­втомний перекладач та популяризатор творів світової класики, почасти — як кри­тик. «Та всяка справа культурна,— писав він М. Кропивницькому в 1898 р.,— тільки тоді буває певна і міцна, коли вона... зро­стаючи на рідному грунті живиться живу­щим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу» (2, 588). Полемізуючи з літераторами, котрі вважа­ли, нібито твори світової класики придат­ні виключно для «аристократичної» ауди­торії, критик вказував, що ці твори захоп­люють «розум і почування навіть мало-освіченого сільського читача», а тому — «не обмежуйтесь (...) однією лише україн­ською літературою, а дайте йому (народо­ві.— А. Я.) багато, багато українських перекладів з світової скарбниці літерату­ри» ^И4. Так само з демократичних позицій Грінченко розв'язував і питання про те, що насамперед слід донести до україн­ського читача. Це справді найвидатніші твори світової класики. Лише переклади, здійснені та видані Борисом, Марією та Настею Грінченками, складають цілу змі­стовну бібліотеку, у якій представлені, наприклад. Шіллер, Гете, Гейне, Гюго, Байрон, Ібсен, Гольдоні, Андерсен, Твен, А. Франс, Гауптман, а з російської літе­ратури — Пушкін, Толстой, Салтиков-Щед-рін, Короленко та ряд інших письмен­ників.

У справу зближення з іншими літерату­рами критик зробив певний внесок і осо­бистими зв'язками. Показове щодо цього

його листування з І. Бєлоусовим, В. Коро-ленком, І. Буніним, чеськими літератора­ми Ф. Ржегоржем та Ф. Главачеком. Він же був автором відомого вітального листа І. Чавчавадзе (1898), у якому під-креслювалося, що твори грузинського пи­сьменника дорогі «своєму народові і люд-

^и< Полтавщина.— 1905.— № 42.— С. 2.

ськості», що вони «промовляють до нашо­го серця так само, як і до серця Ваших земляків». Крім Грінченка цей лист був підписаний М. Коцюбинським, В. Самій-ленком та іншими літераторами.

Прогресивну роль відіграли численні ви­ступи критика, спрямовані проти цензур­них утисків української літератури та пре­си (брошури «Народ в неволі», «Тяжким шляхом», «Заявление о нуждах украинской печати» тощо).

У 1901 р. І. Франко характеризував Грінченка в числі «неспокійних, вихрова-тих» натур, котрі «кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, підніма­ють повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають спосо­бів підняти до роботи більше рук» (41, 516). Цю оцінку можна застосувати й до літературно-критичної діяльності Грінчен­ка, яка своїми провідними, визначальни­ми тенденціями сприяла розвиткові укра­їнського письменства на передових заса­дах, вливалася у загальне русло демокра­тичної критики кінця XIX — початку XX ст.