Семінарське заняття № 8

[... Що словам д. Вартового, погляди Костомарова, Кулі-ша й мої «спантеличили» земляків, затемнили національну свідомість українців і задержали зріст українства, між іншим, і літератури. Чудна це скарга! Скрізь на світі дискусія живить думку людську, а в нас вона затемнює! Такі скарги тілько показують нетерпимість і значить необразованісгь певних наших патріотичних кругів. Вони нагадують мені одного белетриста нашого, котрий, прочитавши досить умірковану критику на свої твори, писав, що після таких критик ніхто не схоче писати! На заклик до чесної дискусії справи ми вміємо тілько мовчати або кричати: зрада!

Нарешті єретичні погляди Костомарова і т. ін. зовсім не спинили нікогісінько а нікогісінько. По моїм поглядам, вило­женим в статтях «Література російська, великоруська, україн­ська і галицька», українським писателям радилась певна система праці: «знизу вгору» (від літератури простої до високої), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для простонародної літератури. І я можу сказати, що дехто й почав працювати по моїм планам: напр., Старицький почав перекладати сербські пісні, «Гамлета». Я сам передав у Га­личину переклади Руданського, радив перекласти всього Го-мера, «Антігону» Софокла, твори Данте, «Вільгельма Телля» й «Орлеанську діву» Шіллера і т. д. Почасти це й сповнилось. Проб зовсім не спиняли (я й не думав про яку регла­ментацію), і навіть костомаровських рад ніхто не слухавсь: «Ол. Пчілка перекладала високі твори, писала романи з життя вищих класів, котрі в Росії не говорять по-україн­ському; те ж робили Кониський, Нечуй, Чайченко іт. ін. Сам

Куліш переклав «Дон-Жуана» Байрона, звісно, більш дале­кого від нашого простого народу, ніж «Гамлет», «Отелло» і др. подібні твори Шекспіра... Словом, хто хотів працювати чи знизу вгору, чи згори вниз, той працював. Коли вийшла яка задержка в праці українолюбців, і певна темнота думок (зрештою, не так національних, а політичних, соціальних і культурних), і далі упадок української літератури в 80-ті роки, то зовсім не від тих думок, котрі, між іншим, викладав і я, а від чогось іншого: від необразованості, а далі реакційності, котра прикривалась націоналізмом на манір галицьких на­родовців і почасти під їх впливом.

[... ] По часті поезії 70-ті роки дали певне видання Шев­ченка. Про праці перекладу європейських поетів я вже сказав.

По часті белетристики в 70-ті роки явився роман Білика й Мирного «Хіба ревуть воли», котрий «аз худни» видав у Женеві. Це безспорно найліпше з того, що появила україн­ська белетристика. Роман узятий з життя простонародного — в ньому нема ні одної націоналістичної фрази, але увесь він своїм соціальнр-психологічним матеріалом національний і навіть автономічний. Роман той мало розширився через те, що глупі викрики галицьких народовців проти всього «же­невського» довели до того, що він заборонений в Австрії, хоч там нема й слова нецензурного і хоч він був навіть пропу­щений цензурою російською перед законом юзефовичів-ським. Відповідно соціальному напрямку українства під кі­нець 70-х років і Нечуй, після своєї проби написати «висо­кий» роман український («Хмари»), проби невдачної і з літературного, і з ідейного боку (Радюк просто смішний дурень!), написав соціальні романи з життя народного: «Кай-дашева сім'я», «Бурлачка», «Микола Джеря», — безспорно вкупі з «Двома московками», — найліпші його твори («Ми­кола Джеря» напечатаний в 1883 р., але цифр наших 70-ті і 80-ті роки нічого брати буквально, а приблизно).

Додати треба, що паралельно робляться проби внести в популярну літературу європейські поступові ідеї —збудити в народі розуміння політичних і соціальних справ, біжучої політики, котра доторка й народ (брошури «Про козаків, татар та турків», «Запорожці», віденські й женевські соціаліс­тичні брошури). Робляться також проби видавати утилітарні популярні брошури, наскілько пуска їх російська цензура.

В ті ж часи, переважно заходами явних соціалістів україн­ських, українці російські вступають у тісніші зв'язки з австрійськими, проходять в Буковину й Угорську Русь, де раніше не було ноги українолюбця, закладаються українські бібліотеки в Відні (при «Січі»), в Чернівцях (при «Союзі»), заносяться численні книги українські в Угорську Русь, де їх

доти ніхто не бачив. (В своїх «Австро-руських споминах» я розказав і такий кумедний факт, що я був перший, котрий привіз в Угорську Русь навіть видання галицької «Просвіти»! Потім ще кілько моїх молодих приятелів перевезли туди кілька з тих видань!).

Поряд з тим розмова про українську справу виноситься перед європейську публіку, де справа та ставиться в зв'язку з великими всесвітніми справами політичними:, соціальними й культурними. Появляються статті про Україну в журналах італьянських, французьких, англійських, іспанських, пере­клади на сербське, польське, статті українців (Драгоманова, Подолинського, Павлика), далі — чужинців по матеріалам, даним українцям (Рамбо, Ральстона, Морфілла, Ан. Леруа-Больє і др.), причому ці вчені чужинці замітили, напр., і те, як у київських виданнях збираються докупи «йізіесіа тетЬ-га»¹ української національності (вираз Рамбо).

[... ]В літературі на українській мові в 80-ті роки видно явний упадок ідейний і-навіть чисто літературний. Поезія майже не обновляється новими мотивами, а переспівує Шев­ченка, та й то переважно його козакофільство й формальний націоналізм. В белетристиці «простий народ» відходить на задній план, писателі беруть за романи з «вищого» життя, причому сам Мирний пада до «Перемудрив», а Нечуй до «Опеньків», написавши крім того, темноту «Над Чорним морем» і водевільну нісенітницю в «Навіженій». Про не­зручний самодонос «Горовенка», з дивним переплутанням дзвонів з усяких церков, котрі чув автор, та не розібрав, звідки вони, та про незлобінські проби «патріотичної белетристики» (читай: особистих пасквілів!) у «Правді» нічого й говорити. Один Чайченко, уже в 90-ті роки, коли напрямкові 80-х років уже почала зростати опозиція, почав рятувати славу україн­ської літератури, та й то своїми повістями з простонародного життя, а не своїми «високими» романами, а ще менше своїми популярними брошурами асі шшп ВеІрЬіпогшп² зо львівських народовців.

[... ] Єдиним значним здобутком для українства в 80-ті роки був театр, котрого зріст треба признати досить неза­лежним від звичайних тенденцій українських кружків.

По своєму матеріалу нова драматична література україн­ська майже виключно «простонародна». По своєму напрямку вона далеко ближча до соціальних тенденцій 70-х років, ніж до націоналістичних 80-х років. По літературній манері вона дуже нерівна й анахроністична: єсть там і сентиментальність,

Розрізнені члени (лат.). ²Для спадкоємця престолу.

і жарт Котляревського й Квітки, єсть і реалізм 70-х років. Видно, що тут не пройшла критика й не вирівняла літе­ратурної манери до сучасної європейської. Та і взагалі з чисто літературного боку наша нова драматургія не дуже то сильна; вона бере більше виконання на сцені пильними й тала­новитими акторами, для котрих дає все-таки ефектні рамки. Спасибі й за це!

[... ] Ми, як бачили читачі, не так по-вояцькому настроєні до ріжних українських напрямків, як д. Вартовий. А через те, сподіваємось, ніхто не здивується, коли ми, — не відрі­каючись ні від одної точки тої програми, котру ми не раз викладали, між іншим, і в «Народі», — в той же час оберне­мось до ріжних українських груп досить миролюбно.

З усього, сказаного вище, не трудно вивести ось яку мораль для української праці.

Праці тої видно тепер не так-то багато. Вона не систе­матична, часом несвідома, неорганізована. Більше праці, більше думки, більше організації! Але й менше сектярства! Говорячи на християнський лад, можна сказати словами проповіді Івана Золотоуста на паску: іди й постивший, і непостивший! Христос прийма й того, хто прийшов зарані, й того, що прийшов у ХП-ту годину!

Один працює для науки про Україну тільки по-московсь­кому (або по-польському), — будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському. Один вірує в українську літературу тілько простонародну, «для домашнього обиходу», — нехай виробля її, а хто вірує в ширшу, нехай собі працює по-своєму, не кидаючи анахтеми на невіруючих, але працюючих по-своєму все ж таки для української літератури. Один бере собі за виходні точки думки і інтереси всесвітні, другий націо­нально-українські, — вп'ять не будемо анахтемувати одні других, а поглянемо, які, власне, думки й інтереси хто хоче боронити.

В однім тілько миру між нами не може бути: в справі поступу чи реакції, в справі кастових чи всенародних інтересів, бо це справи основні, з-за котрих вже тисячі років іде між людьми боротьба невсипуща, без котрої життя людей перестало би бути людським. Цієї боротьби не можна зама­зати ніякими розмовами про національну солідарність, а надто в нашій нації, котра, власне, нація плебейська. А що одні з нас будуть поступовцями поміркованими, а другі радикальнішими, одні демократами індивідуальними, а другі соціальними, — те ми можемо одні в других потерпіти, а надто при теперішньому стані нашої країни, котру і в Росії, і в Австро-Венгрії давить дуже вже застаріла система реакції і кастівності [... ]

Семінарське заняття № 8

питання 1