Із звіту командування з'єднання партизанських загонів

Зміни в процесуальному праві розпочалися зі скасування Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. широкої підсудності справ військовим трибуналам. Восени 1953 р. було ліквідовано Особливу нараду при МВС СРСР і трибунали військ МВС. Наказом МВС СРСР і Генерального прокурора СРСР від 17 жовтня 1953 р. на виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. про скасування Особливої наради при МВС СРСР вимагалося “ усі слідчі справи, розслідувані органами МВС, направляти на розгляд у відповідні суди за підсудністю”. Згідно з цим наказом до суду передавалися справи лише тих осіб, що скоїли злочини, передбачені радянським кримінальним законодавством.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1956 р. скасовувався особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про підготовку або вчинення терористичних актів (Постанова Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) Цим же указом скасовувались постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. та від 14 вересня 1937 р. про внесення змін до діючих кримінально-процесуальних кодексів союзних республік, згідно з якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії.

1953 року розпочався процес реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. Прокуратура СРСР розглядала скарги та заяви засуджених колегією ОГПУ, “трійками” НКВС — УНКВС та Особливою нарадою про відміну рішень, скорочення строку покарання, дострокове звільнення та скасування судимості з попередніми висновками у цих справах МВС СРСР. Верховний Суд СРСР на під-ставі протесту Генерального прокурора переглядав рішення цих позасудових органів. У 1954 р. була створена комісія Президії ЦК КПРС та майже 100 комісій у регіонах, які мали право реабілітації й помилування. До перегляду справ залучалися органи прокуратури і КДБ. Право перегляду справ у порядку нагляду було надано Верховному Суду України та обласним судам.

Проте реабілітація не була гласною і всеохоплюючою. Вона не поширювалася на діячів Центральної Ради, Директорії, осіб, засуджених за політичні злочини у 20-х — першій половині 30-х років, учасників національно-визвольного руху. Поряд з реабілітацією жертв сталінського режиму відбувалися переслідування інакомислячих і нові політичні репресії. За даними КДБ, протягом 1954–1959 рр. в Україні “було ліквідовано 183 націоналістичних і антирадянських угруповання, за антирадянську діяльність притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб”.

28 грудня 1960 р. було прийнято новий Кримінально-процесуальний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. він набув чинності. Підґрунтям КПК стали Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.). Кодекс складається із Загальної та Особливої частин, які разом містять шість розділів. Загальна частина об’єднує норми стосовно усіх стадій і форм провадження з кримінальних справ, підсудності, прав і обов’язків учасників процесу, вимог до доказів, обставин, що виключають можливість участі в кримінальному судочинстві, строків та судових витрат.

Особлива частина регламентує порушення кримінальної справи, дізнання і попереднього слідства; провадження справ у суді першої інстанції; касаційне оскарження вироків, ухвал суду й постанов судді та внесення на них подання прокурора; виконання вироку, ухвали й постанови суду; застосування примусових заходів медичного характеру.

Пізніше зміст Особливої частини було доповнено. Указами Президії Верховної Ради від 24 січня 1967 р. внесено розділ VІІ “Протокольна форма досудової підготовки матеріалів”, від 30 серпня 1971 р. — розділ VІІІ “Провадження в справах про злочини неповнолітніх”.

КПК 1960 р. закріплював перехід на демократичні засади кримінального процесу, розпочатий у 1956 р., коли було скасовано особливий процесуальний порядок провадження слідства та судового розгляду у справах про терористичні організації й терористичні акти, шпигунство й диверсії. Завданням кримінального судочинства проголошувалась “ охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб..., швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону” з тим, щоб кожного, хто вчинив злочин, було притягнуто до відповідальності і навпаки — жоден невинний не був покараний.

У липні 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільно-процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і складався із шести розділів. Розділ І “Загальні положення” встановлював загальні норми цивільного судочинства, зокрема врегульовував питання підвідомчості та підсудності цивільних справ, процесуальних строків, судових штрафів, сплати судових витрат. Розділ ІІ містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права й обов’язки. Розділ ІІІ — про провадження в справах у судах першої інстанції. Розділ ІV — касаційній та наглядовій інстанціях. Розділ V — про виконання судових рішень. В VІ розділі викладено цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства, подано норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів, визначено порядок розгляду справ у зв’язку з міжнародними договорами й угодами.

Тоталітарний режим, що зміцнів за роки війни, прагнучи посилити свій вплив у повоєнному світі, втягнув країну у “холодну війну”. Зосередження значних матеріальних і людських сил на відбудові важкої й оборонної промисловості при занепаді розореного війною сільського господарства призвело до нового голодомору в Україні. При формальному поверненні до конституційних засад у діяльності центральних і місцевих органів влади й управління домінували адміністративно-командні методи. Створений у 30-ті роки репресивно- каральний механізм продовжував діяти. Зміни, спричинені скасуванням воєнного стану, у законодавстві носили обмежений характер.

Процес демократизації державно-правового життя в період десталінізації характеризується спробами реорганізувати систему центрального і місцевого управління, радикальним проявом яких стала ліквідація міністерств і держкомітетів та передача функцій господарського управління раднаргоспам. Посилилися господарські й соціально-культурні функції місцевих Рад. Водночас поділ обласних Рад за виробничою ознакою призвів до негативних наслідків.

Відбулося реформування судових і правоохоронних органів. Припинилися масові репресії й терор. Розпочалася друга кодифікація радянського права, яка сприяла удосконаленню правової системи. Характерно, що вона розпочалася з кримінального та кримінально-процесуального права. Це свідчить про значну на той час роль кримінально-правового примусу як методу управління суспільством. Проте “хрущовські” реформи були непослідовними. Незмінними лишалися політичні й економічні основи держави. Країною, як і раніше, управляла партійно-радянська бюрократія

№ 54

Із звіту командування з'єднання партизанських загонів