ПОДГОТОВКА И ЗАЩИТА

Перша держава східних слов’ян, яку історики називають Київською Руссю, існувала в IX–XIII ст. Найбільшої могутності Русь досягла в XI ст. при князюванні Ярослава Мудрого.

Київська Русь розвивалася не ізольовано. Вона входила в загальноєвропейський історико-культурний ландшафт (простір). На це були причини як географічного, так і історичного характеру.

До визначних центрів давньоруської культури на півдні Русі належали: Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Холм. Київ за часів Ярослава Мудрого перетворився на великий центр культури, ремесла й торгівлі.

Рушієм нового культурного процесу стала християнізація Русі. Язичницька релігія стала на перешкоді як внутрішній, так і зовнішній політиці Київської Русі. Князь Володимир намагався реформувати багатобожне язичництво, перетворити його в єдинобожне з культом єдиного, верховного бога держави Перуна. Визначною подією в духовному житті Русі стала побудова в Києві в 980 р. нового язичницького храму, святилища. Але реформація язичництва, спроба Володимира поставити язичницьку релігію на службу державі (перша релігійна реформа Володимира в 980 р.) не дала бажаних наслідків. Вона не сприяла державному будівництву, розвиткові писемності та культури, налагодженню зв’язків з християнськими країнами. Тому князь Володимир у 988 р. провів другу релігійну реформу –остаточно хрестив Русь. До нього першим князем, який прийняв християнство, був Аскольд, за ним хрестилась Ольга. З часу хрещення Русі у ній почали бурхливо розвиватися писемність та книжність,

руські люди ознайомилися з кращими здобутками світової літератури і науки. Спочатку в Києві, а потім і по всій Русі почали засновувати школи й книгописні майстерні (скрипторії) і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Так, як і в Європі, християнство у Київській Русі виступало,насамперед, як релігія середньовічного суспільства.

Післяхрещення на Русі виникла церковна організація за зразком візантійської. При Ярославі Мудрому була створена Київська митрополія, яка аж до 1448 р. входила до складу Константинопольської церкви.

Православ’я на Русі мало свої особливості. Так, на зразок візантійської церкви храми не мали скульптурних композицій. Їхня наявність вважалася відгуком язичництва. В православній церкві богослужіння велося рідною, національною мовою, тоді як католицизм визнавав церковною лише латинь.

Початок кам’яного культового будівництва пов’язується з побудовою князем Володимиром у Києві в 989–996 рр.церкви Богородиці, або як її називали в народі – Десятинної. Назва зумовлена тим, що на її утримання виділялася десята частина великокнязівських прибутків. До нашого часу Десятинна церква не збереглася, вціліли частково лише її фундаменти.

Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві, який збудував другий син Володимира – Ярослав. Софія Київська або Софійський собор – це головний (митрополичий) храм Давньоруської держави, присвячений Мудрості Господній. Софійський собор – найвидатніша архітектурна споруда Русі, що збереглася до нашого часу. Собор являє собою розкішну 13- банну споруду, що символізує Христа та його 12 апостолів. При храмі у давнину був чоловічий монастир, який заснував київський митрополит Петро Могила. До нашого часу собор порівняно добре зберігся, але у зміненому ззовні вигляді. В XVII та XVIII ст. його оновили митрополит Петро Могила і гетьман Іван Мазепа. Останній збудував дзвіницю собору. Рішенням ЮНЕСКО Софія Київська в 1990 р. зарахована до світової культурної спадщини.

Із поширенням християнства в Київській Русі разом з церквами почали виникати й монастирі – чоловічі та жіночі. У XIII ст. на Русі було вже близько 50 монастирів, 17 – тільки в одному Києві. Серед них перше місце належить Києво-Печерському монастирю, заснованому в 1051 р. Назву «Печерський» монастир дістав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Монастир зіграв велику роль у розвитку давньоруської культури, став свого роду освітнім центром і центром літописання, дав багато церковних діячів.

Визначною архітектурною спорудою був Успенський собор Києво-Печерського монастиря, споруджений в 1073–1089 рр. на замовлення Святослава Ярославича. Це – головна споруда монастиря (Лаври). Знищений 3 листопада 1941 р. під час німецької окупації Києва. За даними «Києво-Печерського патерика», у виконанні мозаїк собору з 1084 р. брав участь патріарх українського малярства, відомий давньоруський художник Аліпій – монах Києво-Печерського монастиря.

В оздобленні давньоруських храмів, крім монументального живопису, який виступав в найтіснішому зв’язку з архітектурою, важливе місце займали ікони. Це був один з найпоширеніших видів образотворчого мистецтва на Русі. Одна з найбільших на Русі іконописних майстерень ХІ–ХІІ ст. знаходилася у Києво-Печерському монастирі. Тут творили перші вітчизняні живописці – ченці – уже згадуваний Аліпій і Григорій, які навчалися іконописному мистецтву у візантійських майстрів.

Пам’ятник XII ст. був і на Житомирщині. Це – церква Василя в Овручі. Вона побудована в 1190 р., у XIII ст. знищена монголо-татарами, а в XVI ст. зруйнована литовським князем Гедиміном. На її руїнах архітектор В.О.Щусев (1873–1949) в 1904–1911 рр. Збудував нову церкву, яка відтворює її первісні форми з княжих часів.

У Київській Русі розвивалося прикладне мистецтво. До нього належать ювелірні вироби з коштовних металів, різні прикраси: весільні сережки, каблучки, персні, хрести, браслети, коралові намиста, чари, кубки. Давньоруські ювеліри досконало володіли різними способами обробки дорогоцінних металів.

Набули поширення й інші види ремісничої діяльності. Всього на Київській Русі існувало понад 40 ремісничих спеціальностей. Серед них важливе місце займала ковальська справа.

Значного поширення на Русі набула музика. Вже тоді існували професіональні виконавці. Серед них були співці билин та переказів, які співали героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник цих виконавців – Боян – співець й музикант XI ст., який жив при дворі Святослава Ярославича.

Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники, згадки про яких зустрічаються в літературних пам’ятках з XI ст. Вони мандрували по містах і селах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавськими жанрами– були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах.

Київська Русь мала літературу. Основними її темами були княжі суперечки, боротьба з кочівниками, прийняття нової релігійної системи. Від ХІ–ХІІ ст. дійшло понад 80 духовних і світських книг. Із запровадженням християнства літературною мовою на Русі стала церковно-слов’янська, що прийшла разом із церковними книгами з Болгарії. Найдавнішою точно датованою книгою, що збереглася до наших днів, є «Остромирове Євангеліє», виконане в 1056–1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира –свояка київського князя Ізяслава.

Дійшла до нас й інша книга – Ізборник Святослава, укладений в 1073 та 1076 рр.для князя Святослава Ярославича. Ізборник має енциклопедичний характер. Це фактично перша давньоруська енциклопедія.

Навколо Ярослава Мудрого склався гурток з представників давньоруської інтелектуальної еліти. До нього входив славетний книжник і філософ, письменник-публіцист і громадський діяч, перший митрополит з руських Іларіон (? – близько 1088 р.).Обрання його знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської. Позиція Іларіона спрямовувалась проти «візантизації» Київської церкви.

Виникала історична література, зокрема такий самобутній жанр давньоруської літератури, як літописання*, яке розпочалося на Русі в XI ст. Літописи – це не лише історичні, а й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. До нашого часу збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов’янських народів.

Початком давньоруського літописання стало укладання при київській митрополії «Сказання про поширення християнства на Русі».

Значним центром культури, літописання став у XI – першій половині XIII ст. Києво-Печерський монастир. У 1093–1096 рр. Виник Києво-Печерський літописний звід, складений за розпорядженням ігумена Іоанна. У монастирі творив письменник, видатний літописець – інок Нестор, який став ченцем у 70-х роках XI ст.

У 1110 р. він взявся за написання нового літописного зводу, названого ним «Повість минулих літ», вершини свого творіння, найвидатнішого вітчизняного літопису серед збережених часом, написаного в 1113 р.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення давньоруської історії, зробив спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, в системі тодішнього світу, поставив питання про включення її історії у світову, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів.

Високого рівня досягло законодавство Київської Русі. Видатною пам’яткою юридичної літератури є «Руська правда» – збірник законів, складений у XI–XIII ст. на основі звичаєвого права східних слов’ян. Термін «правда» тут означає «закон». Це – перший відомий нам давньоруський юридичний кодекс, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Київської Русі.

Займався літературною діяльністю, був видатним мислителем і письменником, знав грецьку та англійську мови внук Ярослава Мудрого Володимир Всеволодович Мономах (1053–1125) – великий князь київський в 1113–1125 рр. У 1117 р. відбулось укладання його знаменитого «Повчання дітям» – пам’ятки давньоруського письменства. В ньому даються настанови, як мудро правити і судити.

Автором багатьох церковно-полемічних і дидактичних творів був церковний діяч, оратор і письменник Климент Смолятич. В 1147 р. у Софійському соборі князем Ізяславом Мстиславичем він був висвячений без дозволу константинопольського патріарха київським митрополитом. Смолятич став другим після Іларіона митрополитом_русином (1147–1154). Він продовжувач лінії Іларіона, був його наступником у боротьбі за незалежність Київської церкви від Візантії.

Справжнім шедевром, найвидатнішою пам’яткою оригінальної давньоруської художньої літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. Знайшов цей твір в кінці XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі в Росії й у 1800 р. видав.

Твір відображає історичну дійсність Русі кінця XII ст. не буквально, як літописи, а в художній, узагальненій формі.

Одним з нових видів літератури на Русі були житія святих (агіографія). У цих релігійно_біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Олександрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського.

Визначним твором агіографічної літератури є «Києво-Печерський патерик»(1215–1230 рр

Після запровадження християнства на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена болгарськими просвітителями Кирилом та Мефодіем і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов’янський мовний діалект, зрозумілий і східному слов’янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях. Кирилицею написані всі відомі твори XI і наступних століть.

У Х–ХІІ ст. писемність переростає в освіту. Перша літописна згадка про заснування школи на Русі відноситься до 988 р. З метою підготовки кадрів священнослужителів князі Володимир і Ярослав при церквах у Києві й Новгороді заснували школи. Крім початкової освіти було й «навчання книжне», що передбачало вивчення богослов’я, філософії, риторики, граматики. Навчання велося церковно-слов’янською мовою.

Літопис 1037 р. згадує про бібліотеку або, правильніше, книгосховище в Софії Київській. Історики вважають, що це була перша відома на Русі вітчизняна бібліотека і книги в ній належали особисто Ярославу Мудрому. За свідченням літопису бібліотека налічувала близько тисячі томів.

На Русі існувала багата усна народна творчість – фольклор: пісні,приказки, казки, байки, загадки, заклинання. До X ст. відноситься виникнення нового епічного жанру – героїчного билинного епосу, якій став вершиною усної народної творчості.

Билини – це усні поетичні твори про минуле. В їх основі лежали реальні історичні події. В усній традиції билини дожили до XX ст. Улюбленими героями билин часів Володимира Святославича були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович. Найбільш популярний серед них Ілля Муромець – селянський син, узагальнений образ руського воїна, захисника держави від загарбників, переможця Солов’я - розбійника й Ідолища Поганого, героя-борця за справедливість, символ народного патріотизму.

Популярний герой народного епосу, селянин-орач Микула Селянинович. В його образі оспівувалася велич селянської праці. Він з любов’ю й натхненням працює на землі, сіє й збирає хліб.

Епос східних слов’ян був просякнутий ідеями гуманізму, любові

до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості,

вірності в коханні.

 

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ДОБИ (XIV – ПЕРША ПОЛОВИНА XVII ст.)

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною.

Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. В 1556–1561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. Ця найдосконаліша рукописна книга – величне творіння, унікальна пам’ятка української культури, національна святиня України.

Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам’ятку духовної культури і мови українського народу, привселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті.

Пізніше відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI – на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави».

Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах.

Тільки в одному Краківському університеті в 1510–1560 рр. Дістали освіту 352, а протягом ХV–ХVІ ст. – 800 вихідців з України.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак, більш відомий світові як Юрій Дрогобич. У 1482 р. йому присвоюють звання доктора медицини – першому серед вихідців з України. Він першим з українців почав робити розтин людського тіла, щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх лікування, практикував як лікар.

За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного

громадянина Болоньї.

Ю.Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона належить до найдавніших, «колискових» книг людства. Крім астрології, книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії.

Ю.Дрогобича можна порівняти з великим землепроходцем X.Колумбом. Колумб відкрив Америку, Ю.Дрогобич проклав для українців, всіх слов’ян шляхи в науку. Це – Колумб науки української,великий син України.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин). Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509).

Він був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священника-гуманіста Станіслава Оріховського. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С.Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543–1544), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив з Римом». С.Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.

С.Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном і сучасним Цицероном. Саме С.Оріховського вважають засновником полемічної літератури

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько-польську добу більше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в останній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні центри – міста Острог* і Львів.

З Острогом зв’язана діяльність великого українського патріота, активного захисника православ’я, київського воєводи Василя Костянтиновича Острозького. Острозький був прихильником культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).

В Острозькій слов’яно-греко-латинській школі вищого типу зібрались кращі наукові сили України. Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором школи був Герасим Данилович Смотрицький. Найбільше прославився М.Смотрицький як автор єдиного на той час посібника з мови – «Грамматика словенския...», виданого у 1619 р. Друкарнею Віденського братства в м. Єв’ю (тепер Вевіс, Литва). Протягом кількох століть вона була основним підручником для українського, російського і білоруського народів. В Росії граматика М.Смотрицького стала основою філологічних знань аж до 1755 р., тобто до «Російської граматики» Ломоносова, на яку справила значний вплив.

Національно-культурному піднесенню України кінця XVI – початку XVII ст. сприялі колективні органі – братства. Це – національно-релігійні та громадсько-культурні організації, які почали виникати в кінці XVI ст.

Одним з перших і найбільш організованих братств було Львівське ставропігійне братство (Успенське ставропігійне братство у Львові),

яке організаційно оформилося протягом 1585–1586 рр. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Значний внесок зробило Львівське братство у розквіт українського шкільництва. Воно виступило засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. Ректор школи грек Арсеній склав підручник грецької та книжноукраїнської мови і віршознавства. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки – братство).

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луцьку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

В кінці XVI – на початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи*. Перша з них була створена в Ярославі (1575), де навчався Богдан Хмельницький, потім у Львові і Луцьку (1608), Києві (1615), Кам’янці-Подільському та Острозі (1624), Ужгороді(1646), в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеологічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти.

У першій третині XVII ст. як культурний центр України відновлюється Київ. У 1615 р. на було засноване на Подолі Київське Богоявленське братство – найбільш масове з усіх українських братств. Воно об’єднало кращих представників української шляхти, духівництва, ремісників, купців.

В цей період на перший план суспільного життя України виходить козацька верства, яка здійснила гуманістичний для свого часу акт – поставила зброю на охорону культури та освіти. Енергійний і талановитий гетьман реєстрових козаків, родом із Галичини, Петро Кононович Сагайдачний разом з усім двадцятитисячним Військом Запорізьким записався у 1620 р. до Київського братства. За ініціативою П.Сагайдачного в Україні було відновлено православну церковну ієрархію, скасовану за умовами Берестейської церковної унії 15961 р. Він здобуває для неї визнання і правне становище.

У першій третині XVII ст. за Києвом остаточно закріпилася роль провідного осередку національної культури. Тут гуртувалися найкращі інтелектуальні сили суспільства. Серед них багато було вихідців з Галичини.

Видатним культурним діячом України XVII ст. був Петро Симеонович Могила.

Як вчений, П.Могила був автором ряду книг: «Євангеліє учительне» (1616), «Анфологіон» (1636), «Требник», численних полемічних проповідей. У 1629 р. для української церкви він склав «Літургіон або Служебник». У роботі над ним П.Могила користувався грецькими оригіналами та древніми руськими виданнями.

П.Могила був співавтором катехізису «Православне ісповідання віри».

За участю П.Могили 1 вересня 1632 р. відбулося об’єднання Лаврської з Київською братською школою і створено Київський колегіум з філіями у Вінниці, Кременці (1636). Колегіум дістав назву Києво-Могилянського. Від цього часу бере початок свого існування перший і тривалий час єдиний вищий навчальний заклад у східних слов’ян, гордість і слава України, знаменита Києво-Могилянська академія.

Діяльність та твори П.Могили сприяли духовному єднанню українського народу, утворенню в Україні єдиного комунікативного простору культури, а отже, й націотворенню

Важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення народу, яскравим явищем української культури була полемічна література. Вона спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення і почата бурхливо розвиватись у ХVІ–ХVІІ ст.

Автором перших полемічних творів «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», надрукованих в Острозі в 1587 р., був письменник-полеміст Г.Смотрицький.

Як письменник-полеміст брав участь у національно-релігійній боротьбі М.Смотрицький. Він написав анонімний трактат «Відповідь» та великий полемічний твір, літературну перлину «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою», виданий у 1610 р. польською мовою під псевдонімом Теофіл Ортолог.

«Тренос» (трагічність) написаний як речитатив-голосіння матері –православної церкви, що символізує вітчизну, поневолену і зраджену її власними синами. Зі смертю 1608 р. князя Острозького роль великих світських магнатів як українських патріотів, власне, закінчується назавжди. Українська знать почала залишати свою віру, мову і переходити на службу до Речі Посполитої. У 1612 р. перестала існувати Острозька друкарня. Позбавлена підтримки, почала занепадати Острозька школа, яка остаточно припинила своє існування в 1640 р.

М.Смотрицький – один з найосвіченіших українських письменників кінця XVI – початку XVII ст., оборонець прав гнобленого православ’я займає в історії української культури таке ж місце, як Мартін Лютер, Еразм Роттердамський, Томмазо Кампанелла у світовій.

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спрямування, письменником-полемістом був Іван Вишенський. Відомо близько 20 творів І.Вишенського, найвизначніші з яких – «Обличеніє діявола-миродержца», «Послание к утекшим от православія єпископам», «Порада о очищенію церкви» та ін. І.Франко підкреслював, що саме І.Вишенський першим у нашому краї різко та сміло підніс голос на захист бідного робочого люду.

Стрижнем його творчості є захист традиціоналістської православної доктрини.

Серед літературних жанрів України початку XIV – першої половини XVII ст. важливе місце займає літописання. Однією з найцікавіших пам’яток історичної думки є Густинський літопис («Кройніка»), складений близько 1623–1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Літопис висвітлює вітчизняні події від Київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв’язку зі світовою історією.

У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває в Україні усна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в XV ст. В ній найповніше проявились національні особливості духовної культури українського народу. Поява історичних пісень та дум пов’язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування. Могутній поштовх народнопісенній творчості в Україні дало виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

Оригінальною пам’яткою народної поезії другої половини XVI ст.є «Пісня про Байду». Вона розповідає про страту в Цар-городі відважного борця проти турецько-татарської агресії. Його образ у народних

переказах пов’язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневецьким.

В литовську-польську добу з’являється таке характерне для України явище, як народна картина «Козак-Мамай». На картинах це був молодий козак - українець, що сидить по-турецьки, схрестивши ноги, з нерозлучним своїм супутником – конем і козацькими атрибутами – шаблею, пістолем, куманцем і бандурою. Зовнішній вигляд козака – богатирська постать, вуса, оселедець, широчезні шаровари. Козак-Мамай – типовий представник запорізького козацтва, втілення народного характеру з його волелюбністю, героїзмом, кмітливістю, гумором.

Однією з яскравих сторінок української культури XVI–XVIII ст. є друкарство. Як відомо, книгодрукування народилось у Німеччині в 1440-х роках. Його авторство належить Йоганнові Гуттенбергу з м. Майнца. Початок літочислення українського книгодрукування зв’язане з іменем Івана.

У 1553–1563 рр. І.Федоров керував будівництвом державної друкарні в Москві. В ній він разом з Петром Мстиславцем в 1564 р. надрукував першу російську книгу – «Апостол». Потім через релігійні переслідування вони втекли з Москви до Литви. В литовському місті Заблудові, на південь від Білостока, І.Федоров і П.Мстиславець відкрили друкарню і видали «Євангеліє учительне» (1569), «Псалтир» (1570). В 1572 р. І.Федоров з Литви перебрався до Львова, де в 1573 р. заснував першу в Україні друкарню. В лютому 1574 р. у кам’яниці львівського монастиря св. Онуфрія він надрукував друге гарно оформлене видання «Апостола», яке являє собою велику історичну цінність як первісток книгодрукування в Україні. І.Федоров також автор «Азбуки» з граматикою, першим у східнослов’янських народів друкованим букварем. За завданням К.Острозького Федоро разом з членами науково-літературного гуртка зайнялся виданням Біблії – скарбниці світової культури. Славетна «Острозька Біблія» була надрукована окремою книгою в 1581 р. Це – видатна дата в історії української культури. Біблія є шедевром церковної вченості й видавничої справи свого часу, зразком високої поліграфічної майстерності І.Федорова. Це – перше повне видання Біблії церковнослов’янською мовою.

«Острозька Біблія» була найпершою друкованою Біблією не тільки на сході слов’янства, а навіть серед всього слов’янського світу.

У стрятинській друкарні та школі працював видатний гуманіст, вчений-філолог, педагог, лексикограф, поет, типограф і гравер Памва Беринда. П.Беринда є автором фундаментального слов’яно-українського словника «Лексиконь словеноросский альбо имен толкование», який вийшов у лаврський друкарні в 1627 р. і призначався для шкільного навчання.

Це один з перших і значних словників, писаних українською мовою. Він поклав початок усім словникам в Україні. П.Беринда є одним із зачинателів української поезії та шкільної драми, автором віршованої композиції «На Рождество Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для утіхи православним християнам» (1616) – видатної пам’ятки української літератури.

Роль друкарень, передусім Острозької, Львівської братської, Києво-Печерської, у той час не обмежувалася розмноженням літературної та наукової продукції. Друкарні були не тільки майстернями, а й важливими осередками освіти, тогочасної української культури взагалі.

 

ПОДГОТОВКА И ЗАЩИТА