Історичні умови та особливості взаємовідносин між полянами та деревлянами

Поляни жили на південь від земель деревлян, на р. Дніпро. Головним містом полян було місто Київ. Таким чином поляни і деревляни були сусідами.

Ось як про це говорить Нестор – літописець:

„Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпро і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах, а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полоча; од сеї вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільмень, прозвалися своїм іменем – ільменами; і зробили вони город і назвали його Новгород. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.”

Про особливості відносин між полянами та деревлянами згадується в тому ж літописі під 865 р.: „по сих же літах по смерті братів Кия, Щека і Хорива утискувалися поляни деревлянами та іншими навколишніми племенами.”

Після приходу до влади в Києві Олега Нестор – літописець повідомляє:

883 р. „Проти Олега виступили деревляни, яких київський князь переміг і наклав на них невелику данину: „по чорне куне” (хутро чорної куниці), але залишив при владі місцевих князів.”

885 р. „І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами...”

Разом з Олегом – князем Київським деревляни брали участь у військових походах:

907 р. „ Пішов Олег на греків, узяв він множество варягів, і словян, і чуді, і кривичів, і полян, і деревлян.”

2. Походження назви «Русь» і корінь «рос» в топонімах рідного краю

В літопису монах-літописець Нестор пише: «Откуда есть пошла Русская земля, кто в Киеве нача первее княжити и откуда Русская земля стала есть».

Іноземні автори про «Русь»:

- візантійські та східні автори IV – VI століття і готський історик Йордан про народ «рос» або «рус»,який жив в Причорномор’ї;

- арабський письменник Ібн Хордатбех в «Книзі шляхів та держав» описує «руських» купців, які приїжджали на схід від племені слов’ян.

Імператор візантійський Костянтин Багрянородкий писав у своєму творі про «русів», що приєднали до Константинополя.

Версія походження назви «Русь»:

- в давньослов’янській мові слово «ріка» називалось «руса». Оскільки давні поселення слов’ян були в основному на берегах річок, звідси і назва держави.

- «русами» або «росами» називали південних слов’ян, серед полян особливо виділялося плем’я «рос», яке проживало на р. Рось, звідси і назва.

3. Початок правління в Руській династії Рюриковичі:

Ось як про ці події повідомляє Нестор літописець в «Повісті временних літ».

882 рік «Вирушив Олег у похід, узявши багато своїх воїв … І прибули Олег та Ігор до гір київських, і довідався Олег, що тут Аскольд і Дір удвох княжат. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду заставив, і сам прийшов на берег Дніпра, несучи Ігоря малого. Він послав до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: «Ми купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас». Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі воїни з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба є ні князі, ні роду княжого. А я єсть роду княжого. І тут внесли Ігоря. А се син Рюриків».

І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли Аскольда на горі. А Дірова могила – за святою Ориною.

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським. І були в нього словени, і варячи, й інші, що прозвалися Руссю.

 

§5 Тема: Заснування міст Житомира, Іскоростеня, Вручия, Малина, Радомишля.

 

На деревлянщині в часи Київської Русі існувало багато укріплених пунктів – фортець з дерев’яно-земляними оборонними спорудами, які прийнято називати “градами”. Деякі з них відомі нам лише за археологічними дослідженнями. А інші у зв’язку з певними помітними політичними та військовими подіями знаходимо на сторінках давніх літописів: “ Повісті минулих літ”, Київського, Галицько-Волинського літописів. Давньоруські міста, які згадуються на сторінках літописів, прийнято називати “літописними містами”. Серед тих, які найпершими зустрічаються в давньоруських письменах, згадаємо Коростень, Овруч та інші. І на цьому уроці ми детальніше поговоримо про старовину кожного з цих міст.

 

1. Заснування Іскоростеня (Коростеня): географічне розташування, перша згадка в літопису, версії назви.

а) географічне розташування

На берегах річки Уж (притока Прип’яті)

б) згадка в літопису, результати археологічних розкопок

Давня історія міста Коростеня завжди привертала увагу дослідників нашої старовини. Краєзнавців приваблювали яскраві події боротьби древлян з київським князем Ігорем у 945 році. Археологічне вивчення минулого міста розпочалося наприкінці XIX століття. Наукові розвідки тут проводили В. Антонович, С. Гамченко. Їх наукові розвідки дозволили встановити місцезнаходження літописного Іскоростеня (Коростеня).

Археологи звертали увагу не лише на києво-руський період історії міста, а й на давно минулі часи. Так відомий археолог Вікентій Хвойка виявив на території міста у 1911 році стоянку часів кам’яного віку. Це свідчить, що люди на території міста проживали вже в епоху мезоліту-неоліту.

У 20-х – 30-х роках старовину Коростеня досліджував Федір Козубовський. На сучасному етапі тут археологічні дослідження проводить експедиція інституту археології Академії Наук України під керівництвом Богдана Звіздецького.

Давній Коростень відомий в першу чергу у зв’язку з подіями 945-946 років. Літописець зазначає, що в XIX столітті полян не раз були “обиджені” древлянами. Однак у 883 році київський правитель Олег підкорив древлян і ті втягуються в орбіту києворуської держави. Про ці події ми вже згадували на уроках, коли мова йшла про древлянське плем’я.

У 945 році Ігор Рюрикович особисто відправився збирати належну данину.

Сказала дружина Ігореві: “Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми – голі. Піди – но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми.”

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город.

Та коли він повернувся назад, він роздумав і сказав дружині своїй: “ Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще.” І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна. Коли ж почули деревляни, що він знов іде, порадилися деревляни з князем своїм Малом і сказали: “ Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить.” І послали вони до нього, кажучи: “Чого ти ідеш знову? Ти забрав єси всю данину.” І не послухав іх Ігор, і деревляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня – города в Деревлянах і до сьогодні.

Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом.

Жінка Ігоря, княгиня Ольга жорстоко помстилася деревлянам.

І послала вона послів до деревлян, кажучи так: “ Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото було вбили ви мого мужа. Хай я поплачу над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму.” Вони ж, почувши це звезли медів вельма багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну(поминки) чинити.

946: Ольга зібрала воїнів, багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли деревляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав по деревлян, а спис пролетів між ушима коня, бо був Святослав зовсім малим. І сказав воєвода Свенельд: “Князь уже почав.

Ударимо, дружино, вслід за князем.”

І перемоголи вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень – город, і стала довкола города з сином своїм і стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І написала вона так: “ Чого ви хочете досидітись? Адже всі ваші городи здалися мені, і згодились на данину, і обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину? Деревляни сказали: “ Ми раді згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свого.” Ольга сказала: “ Я не буду помсти чинити, а хочу взяти трохи данини, і, помирившись з вами, піду назад. Лише мало у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три горобця. Деревляни були дуже раді і послали до Ольги з поклоном. Ольга тим часом, звеліла своїм воїнам, коли смерклося, прив’язати на лапку трут і відпустити птахів. Голуби і горобці полетіли в гнізда свої – і тоді загорілися стодоли. І не було двора, де б не горіло. І побігли люди з города, і повеліла Ольга своїм воїнам хватати їх.

А як взяла вона город, то спалила його.

Це дуже цікава і заплутана сторінка в історії рідного краю, тут є багато чого незрозумілого й нелогічного (взяти хоча б вік Ігоря, Ольги та їх сина Святослава). “Повість минулих літ”, розповідаючи про ці події, зазначає “погребен бысть Игорь и есть могила его у Искоростеня города в Деревех”. Недалеко від Коростеня є село Немирівка. Однак з околиць села має назву Ігорівка. Народна пам’ять пов’язує це місце із похованням київського князя. До наших днів тут збереглося два кургани, а в минулі віки їх було більше.

Курган, який вважався могилою Ігоря, колись мав 10 метрів заввишки і 34 метри в діаметрі основи. Не раз, сподіваючись поживи, шукачі скарбів розкопували курган і це поступово руйнувало його. За місцевим переказом, у 1768 році поміщиця села Немирівка звеліла розкопати курган. В перший день розкопок знайшли бойовий шолом, після того поміщиці приснився грізний лицар у військовому обладунку, але без шолома. Він суворо заборонив турбувати його спокій і грабувати могилу. Перелякана поміщиця заборонила копати далі. Так було у вісімнадцятому столітті. Але й пізніше шукачі скарбів руйнували цей пам’ятник. У 1848 році його з метою наукових досліджень розкопав священик Михайло Пійонтровський. Знайдено були уламки глиняного посуду, вугілля, кістки тварин. Розкопки проводилися на аматорському рівні (не на професійному) і не мають наукового значення, конкретні наукові результати їх втрачені.

Крім цього, слід згадати, що трохи нижче по течії річки Уж, на відстані 2-3 кілометри від урочища Ігорівка, є кілька груп курганних могильників. Ще й нині деякі з цих могильних насипів сягають висоти 5 – 6 метрів. Можна припустити, що серед них є могили княжих дружинників, а то й самого князя Ігоря та могили древлян, які загинули під час тризни від рук воїнів княгині Ольги. Однак дальші дослідження цих курганів затруднені через високий рівень радіоактивного забруднення на території.

Від літописного Коростеня до наших днів збереглося 4 городища. Всі вони знаходяться в межах сучасного міста Коростеня: три – на правому березі ріки Уж і одне на лівому. Перша літописна згадка про місто датується 945 – 946 роками, у зв’язку з повстанням проти князя Ігоря. Спустошення міста військами княгині Ольги в 946 році зупинило його поступальний розвиток: Іскоростень більше не згадується в давньоруських писемних пам’ятках. Однак матеріали третього та четвертого городищ засвідчують, що життя тут продовжувалось і в наступні століття.

в) версії назви

1) Стіни навколо міста 10 км. зроблені з дерева: “ з кори стіни” – Іскоростень.

2) Або від слова “корость” – камінь.

 

2. Заснування міста Вручая (Овруча): географічне розташування, перша згадка в літопису, версії назви.

А) географічне розташування

На лівому березі річки Норинь (притока річки Уж) та річка Ручей (притока Нориня)

б) згадка в літопису

Важливим політичним центром древлянської землі був Вручий (сучасний Овруч), який розміщувався на правому березі річки Норинь. Перша літописна згадка про нього в 977 році засвідчує, що місто мало міцний укріплений замок з міськими воротами і підйомним мостом, який перекидався через високий рів. До потужного князівського замку примикав великий посад площею близько 28 га.

Літопис перший згадує про Овруч у зв’язку з іще одним протистоянням між деревлянами та киянами. Це конфлікт 976 – 977 років між братами Ярополком та Олегом Святославичами. У 972 році київський князь Святослав розділив князівство між своїми синами. Старший Ярополк почав правити у Києві, середній Олег – у Овручі, а молодший Володимир – у далекому Новгороді.

 

970 рік: Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега в деревлянах.

975 рік: Коли Свенельдич на імення Лют, вийшовши якось з Києва лови діяти, гнав за звіром, узрів його Олег і спитав: “ Хто се є?”. І сказал йому: “ Свенельдич”. І, напавши, він убив його, бо й Олег діяв був лови. І через це постала ненависть між ними, Ярославом и Олегом.

977 рік: Пішов Ярополк на Олега, барта свого, на Деревлянську землю. І вийшов супроти нього Олег, і приготувалися вони обидва до бою, і коли зіткнулися війська, переміг Ярополк Олега. І побіг тоді Олег з воїнами своїми в город, що зветься Вручий. А був міст через рів до воріт городських, і люди, давлячи один одного спихнули Олега в урвище.

Заволодівши Овручем, Ярополк послав гінців розшукати брата. Та пошуки довгий час були марними, аж поки один із овручан не сказав, що бачив, як Олег упав з мосту. Півдня витягали трупи з рову, поки знайшли тіло Олега. “І прийшов Ярополк до нього, і плакав… І погребли Олега на високому місці коло города Вручого і єсть могила його коло Врючаю й до сьогодні”.

А в 1044 році племінник Олега та Ярополка, київський князь Ярослав Мудрий, перепоховав братів. “Вигребена быта два князя сина Святославля и крестиша кости ею и положи я въ церкви святыя Богородицы” (тобто були перезахоронені в Десятинній церкві в Києві). Т. Г. Шевченко присвятив цій події гравюру “ Смерь Олега – князя деревлянського”. В Овручі є іще одна пам’ятка, яка нагадує нам про часи Київської Русі. Це Василівська церква, яка знаходиться при в’їзді в місто з боку Житомира. Вона була збудована наприкінці дванадцятого століття київським князем Рюриком Ростиславовичем, до володінь якого належало місто в той час. Рюрик був сином князя Романа Мстиславовича, правнуком великого київського князя Володимира Мономаха. Князь Рюрик Ростиславович був помітною фігурою в політичному житті Київської Русі наприкінці дванадцятого століття. У 1181 році він став дуумвіром (співправителем) князя Святослава Володимировича на київському престолі.

Це той самий Святослав Всеволодович, який згадується в “ Слові о полку Ігоревім”. В “ Слові о полку Ігоревім” згадується і Рюрик Ростиславович та його брат Давид. Рюрик турбувався про розвиток мистецтва, зібрав навколо себе художників і поетів і, як зазначає літописець, “мав любов до ненаситну о зданиях”. Саме за ініціативою Рюрика наприкінці дванадцятого століття було збудовано церквусвятого Василія. Назву вона отримала від святого покровителя князя Рюрика, який в хрещенні мав ім’я Василій. З іменем князя Рюрика Овруч кілька разів згадується на сторінках літопису наприкінці дванадцятого – на початку тринадцятого століття. Пізніше князь Рюрик зазнав поразки в боротьбі за Київ з князем Романом Мстиславовичем (батьком Данила Галицького), помер він у 1215 році. Василівська церква постраждала під час монголо – татарської навали і відбудована лише на початку двадцятого століття архітектором А. Щусєвим.

Як бачимо давня історія Овруча має багато цікавих захоплюючих сторінок.

В) версії назви міста

1) Місто у Ручая (В – ручий)

2) Навколо міста-фортеці широкий вал як обруч

3) Місто впадіння р. Дунай в р. Норинь “вруча”(давньослов.) – бурляща вода

4) Місто переселення людей (можливо іскоростенців?) в інше місце – во-вруч(давньослов.) – “в іншу ріку”, “в інше місце”.

 

3. Заснування міста Житомира: географічне розташування, перша згадка в літопису, версії назви.

а) географічне розташування

На р. Тетерів та його притоки Кам’янки.

б) згадка в літопису, археологічні дані

Міста не виникають з доброї волі окремої особи, ким би вона не була – чи могутнім князем – правителем держави, чи видатним полководцем. Для виникнення міста потрібні певні господарські та соціальні причини. Саме такі обставини виникають в східнослов’янському суспільстві у VI – IX століттях. Для того, щоб краще зрозуміти час виникнення Житомира, нам необхідно здійснити археологічну мандрівку по Замковій горі - історичному центру міста, звідки воно почало свій розвиток. Саме час появи тут укріпленого поселення і є відправною точкою виникнення Житомира як міста. Замкова гора в Житомирі надзвичайно вигідна в оборонному відношенні. Вони є найбільш підвищеною територією серед навколишньої місцевості. З південної і північної сторони оточена глибокими ярами, західна скеляста частина гори круто обривається до ріки Кам’янки. Достатньо було переконати перешийок між ярами, насипати вал, і поселення на горі перетворювалось на важкодоступну фортецю. Що й зробили давні жителі міста. Оборонний вал проходив по трасі сучасної вулиці Замковій. Невеликий відрізок його зберігся й донині на схилі гори в північно-західній її частині.

Під час розвідкових археологічних розкопок, які проводились на Замковій горі обласним краєзнавчим музеєм в 1982 – 1983 роках, в західній частині гори виявлені згорілі дерев’яні колоди, які входили в конструкцію оборонних валів або ж були деталями частоколу.

Замкова гора в усі часи своєї історії була густо забудована житловими та адміністративними спорудами. Це значною мірою знищило залишки древнього поселення. Під час розкопок, на жаль, не простежено чіткого залягання культурних шарів. Сучасні матеріали залягали поряд з давніми. Найчисельнішою категорією знахідок є уламки керамічного посуду. Вони яскраво засвідчують високий розвиток гончарного ремесла серед жителів давнього Житомира. Глиняні горщики, глечики, миски виготовлялись, здебільшого, на гончарному крузі. Прикрашались охайним хвилястим або лінійним орнаментом. Гончарне ремесло досягло високого розвитку в ІХ – ХІ століттях, на початковому етапі зародження міста іще побудував ліпний посуд. Його виготовляли домогосподарки вручну, без допомоги гончарного круга. І саме знахідки цієї ліпної товстостінної кераміки, виготовленої з глини темно – сірого кольору із значними домішками кварцу, й засвідчують зародження нашого міста наприкінці дев’ятого століття. Хронологічно це не суперечить легенді про дружинника Житомира.

З глиняних виробів на території Замкової гори знайдені два пряслиця, які були деталями ткацького верстата і говорять про розвиток ткацького верстата і говорять про розвиток ткацького промислу в древньому Житомирі. Під час розкопок виявлено й ряд інших давньоруських матеріалів. В основному це побутові речі: ножі, дужка від відра, підківка для чобіт. Ножі були невеликих розмірів, довжина леза становила 9 – 10 см. Черешок вставлявся в дерев’яну або кістяну ручку. Дужка від відра була дугоподібної форми із залізного дроту. Саме ж відро було дерев’яним, тому до наших днів не збереглося. Із зброї трапився цікавий бронзовий наконечник стріли. Він має досить великі розміри: довжина 8 см, ширина – 2,8 см. Кінець його притуплений. Подібні наконечники використовувались в давньоруський час при полюванні на дрібного хутрового звіра, а лише приголомшував його силою удару.

У фондах Житомирського краєзнавчого музею зберігається наконечник сулиці (невеликого метального списа), знайдений на території Замкової гори в 1959 році. Наконечник так званого черешкового типу, має листоподібну форму довжиною 18 см. Такі сулиці були поширеними в ІХ – ХІІ століттях як допоміжна метальна зброя піхотинців.

Можемо згадати і про знахідку свинцевої княжої печатки, яку було виявлено в 1917 році. Поява княжої печатки свідчить, що в цей час Житомир був значним населеним пунктом Київської землі.

в) версії назви

Науковці, краєзнавці, які писали свої книги про історію Житомира, висловили багато різних думок, щоб пояснити його виникнення і походження назви.

1) Видатний чеській славіст Й. Шафарик вважав наше місто центром – “миром” слов’янського племені “житичів”. В давнину (ІХ –ХІ століття) термін “мир” дійсно вживався в значенні “укріплений населений пункт, адміністративний і політичний центр певної території”. Пізніше в документах ХІІ століття він змінюється словом “град”. Але наші рускі літописи серед слов’янських племен не подають ніяких відомостей про існування племені “житичі”. Лише у творі безіменного Географа Баварського можна знайти згадку племені з назвою – “sittici”, але він навіть не вказує, в якій частині Європи цей народ проживав.

2) Іще одну версію походження назви запропонував житомирський краєзнавець Микола Теодорович. Посилаючись на давній літопис, він ототожнив Житомир з містом Животов, вивів звідси назву Житомир, яке на його думку, повинно означати “тихе мирне життя”. Але в літописах, скажімо в Густинському, ми можемо поряд знайти і Животов і Житомир. Животов, досить велике на ті часи місто, знаходилось в Братславському воєводстві (нині це село Животовка Вінницької області).

3) Інший житомирський дослідник Микола Трипольський повідомляє, що в деяких документах ХVIІ століття місто згадується з назвою “град жит-мирно”. В актових книгах гродського уряду ХVIІ століття назва міста писалась як “Житомир” та “Житомер”. Такі розбіжності можна пояснити помилкою писаря.

4) Дуже популярним є пояснення назви міста від слів “жито міряти”. Таке твердження виникло з припущення, що Житомир був великим центром хліборобства та торгівлі житом. На це М. Трипольский дотепно зауважив, якщо виходити з такого принципу назвоутворення, то місто скоріше потрібно було назвати “Лісомиром”, оскільки виникло і розвивалось воно серед густих лісів, а його околиці не славились високими врожаями хлібів. Крім того, жито вирощували та торгували ним в багатьох містах України. То і таких назв повинно було б бути багато. Однак це не так.

5) Дослідник історії міста Тіт Вержбицький в книзі “Краткое историческое описание города Житомира” пов’язує виникнення міста та його назви з ім’ям руського воїна – дружинника Житомира і відносить цю подію до 884 року. Ця легенда зустрічається в працях багатьох дослідників житомирської старовини, саме вона стала точкою для відліку віку міста.

Діялось те на зорі утворення держави східнослов’янських племен – Київської Русі, коли в Києві правив князь Аскольд з династії Києвичів. У 882 році новгородський правитель Олег, опікун малолітнього князя Ігоря Рюриковича, спираючись на консервативну частину київської знаті, здійснив державний переворот. У Києві від імені малолітнього Ігоря почав правити Олег. Багато Аскольдових воїнів залишились вірними своєму князю і не бажали служити новому володарю. Серед них і дружинник Житомир. Зібрав він свій військовий загін і рушив у землі сусіднього племені. Довго ходили воїни лісами, чагарниками, долали ріки і болота. Зрештою вийшли вони на високий берег ріки Кам’янки при впадінні її в Тетерів і вирішили збудувати тут місто, яке з часом почало називатись від імені їх зверхника – Житомиром.

Отже ми маємо підстави вважати, що пояснення назви міста від особового імені давньоруського воїна Житомира є найбільш вірогідним.