Соціальний устрій нашого краю в XIV – XVI століття.

Як і в Русі в українських землях у складі Литовсько-Руської держави залишалися певні верстви населення. Тут панувала державна власність на землю. Більшість феодалів одержували право на володіння землею за певну службу. Але також існувало вотчинне володіння – спадкове землеволодіння. Таким чином серед землевласників виділяються: шляхтичі та магнати.

За правовим становищем селяни поділяються на дві групи: «похожих» («вільних») та «непохожих» селян.

Існують різні категорії селян.

Жителі нашого краю несли певні обов’язки на користь феодалів та на державні потреби (а точніше їх слід би назвати громадськими потребами, на користь всієї громади, яка жила в цьому населеному пункті).

При замках житомирському та овруцькому були різні категорії слуг. «Слуги панцирні» несли військову службу, слуги путні та слуги замкові змушені були їздити з різними повідомленнями, слуги ординські мали обов’язок при послах і гінцях їздити до орди. В описах житомирського та овруцького замків згадуються ще «слуги поленицькі», які в основному несли військову службу, але виконували й інші господарські повинності.

Були при замках різні господарсько-мисливські служби: «осочники» стерегли звірів і брали участь в полюванні; «бобровники» стерегли й ловили бобрів; були також сокольники, риболови, стрільці. Ще одну групу слуг становили ті, які обслуговували двірське господарство: конюхи доглядали стада коней; лісничі стерегли ліси; подлазники доглядали бортні дерева і пильнували вибирання меду.

Були і ті, хто займався ремеслами та промислами: рудники виробляли залізо для дворових потреб; гончарі, бондарі, ковалі, мулярі, колісники та інші. Найбільш привілейованою серед всіх цих служб вважалась військова.

Основну частину населення становлять сільські жителі, які теж несли певні зобов’язання на користь як феодала, так і на користь держави: або платили данину, або відробляли.

Так, в поліських селах переважала медова данина та грошовий чинш. Меду платили трохи більше як по відру з господарства. Грошові чинші були не скрізь однакові і коливались в межах від 6 до 60 грошів. Але найбільш поширений розмір був 15 – 20 грошів на рік з господарства. Інколи грошовий чинш доповнювався ще й овсом. Щоб зрозуміти, багато чи мало платили селяни, наведемо деякі тогочасні ціни: яловицю можна було купити за 60 грошів, кабан коштував 48 коштів, курка продавалась за 1 гріш, 20 яєць теж можна було купити за 1 гріш.

Відробіткова панщина була рідкістю. В письмових документах згадують села, в яких люди не дають ніяких даней, лише «толоки служать». В селах, підпорядкованих житомирському замку, відробляли панщину: один день на тиждень зимою і два дні літом, сплачуючи чини в розмірі один злотий (назва польської лічильної одиниці в 30 грошів). У цілому на середину XVI століття становище українського селянства помітно погіршився, набагато зросли його податки й повинності.

Після смерті останнього київського князя Симеона Олельковича Київське удільне князівство було скасоване, а у 1471 році Київська земля дістала статус воєводства. З 1471 року і до 1569 року Київське воєводство було адміністративно-територіальною одиницею у складі Великого князівства Литовського і поділялося на повіти: Київський, Житомирський, Овруцький, Любецький, Мозирський, Остерський, Чорнобильський, Черкаський.

Відродження зруйнованих монголами міст відбувалося повільно. Але й тут жили люди. До них належали ремісники, які для регулювання виробництва, захисту власних інтересів об’єднувалися в цехи. Другою групою міщан були купці, які займалися торгівлею.

На цей час в нашому районі відомі міста та селища: Овруч, Олевськ, Норинськ, Народичі, Іскоростень, Ксаверів, Базар, Чорнобиль.

В середині XVI століття в Овручі відбулося два ярмарки (на Покрову – 1 жовтня, на Святого Миколу – 9 травня).

В цей час в місті жили міщани, ремісники. Про розвиток ремесел говорять такі факти: в місті було 14 закрійників, 6 шевців, 4 лучники, гончари, ювеліри. Потягом першої половини

XVI століття закладалися підвалини становлення окремого стану українського суспільства – козацтва. В історії відомі свідчення:

Остап Шашкевич із міста Овруча «собрав юношей, успешно разгромил татар». Це був один з перших козацьких отаманів. «в 1503 году и дальше путешествовал Дашкевич со своим отрядом по Поднепровью, исследовал места для сооружения укреплений, через 30 лет предложил на Польском сейме соорудить на Запорожье крепость для борьбы с ордынцами. Но его не поддержали. В 1535 году Остап Дашкевич умер, не оставив наследников, но оставив в народе память – славный казак. А його побратим – як повідомляється в «Матеріалах для историко-статистического описания Екатеринославской епархии» − в 1545 году облюбовав порог Эвонецкий открыли себе на нем первое займище».

2. Господарське життя.

Починаючи з XV століття поширюється фільваркове господарство (господарство феодала, в якому використовується праця закріпачених селян). Зростали потреби у грошах, почав збільшуватися попит на сільськогосподарські продукти, насамперед на хліб. Через це збільшуються фільварки, які мали більш орної землі і виробляли частину продукції на продаж. У ньому, крім землеробства, розвивалися скотарство, рибальство, винокуріння, пивоваріння. Для існування фільварків потрібно багато землі, тому феодали відбирають її у селян, впроваджують кріпацтво.

Зростала роль міст як центрів розвитку ремесел, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, проводилися ярмарки. Залежно від того, на чиїй землі – державній чи приватній – знаходилися міста, вони були королівськими (великокнязівськими) або приватновласницькими.

Виникали в цей час і нові міста. Зокрема вважають, що в середині XIV століття князь Любарт Гедемінович на правому березі ріки Случ збудував місто, яке по його імені стало називатись Любартов, а з XVII століття має назву Любар.

 

3. Магдебурзьке право на Житомирщині.

Як і в інших країнах Європи, міське населення Житомирщини прагнуло позбутися залежності від державних урядовців і феодалів, досягти самоврядування.

6 лютого 1444 року привілеєм короля Казимира Ягеллончика Магдебурзьке право надане Житомиру.

В першу чергу місто одержало право на створення органу самоуправління – магістрату, до якого входили війт, бурмістр, ранці, лавники та писар. Війт з лавниками представляв судову владу, а бурмістр та танці – адміністративно-господарчу. На практиці ж такого розподілу функцій, як правило, не дотримувались. Населення міста звільнялось від юрисдикції державної адміністрації. Староста не міг примусити городян насипати греблі, будувати міські укріплення, стерегти воєводину скарбницю, давати підводи, стерегти бранців і таке інше. Частина міщан мусили нести військову службу лише в межах міста, інша частина – в разі війни – йшла до загально військового забору. Проте староста брав з житомирян мито натурою /м’ясом, медом, рибою/, а за кожну корчму – дві з половиною копи грошей. Литовська копа дорівнювала 600 денаріям – мідним монетам з незначним домішкам срібла.

Система правових нори /Магдебурзьке право/ регулювала правові відносини між міщанами. Особливо детально визначався збір різних мит, податків, та виконання повинності мешканцями міста на користь центральної влади. Наприклад, торговці зерном мали давати щосуботи по грошу, за привізну діжку риби бралося шість грошей, ремісники зобов’язані були до свят давати подарунки старості.

Хоч формально міським урядовцем міг стати будь-хто із мешканців Житомира, насправді найголовнішою умовою для обрання були знатність і багатство. Отож, недивно, що влада в місті протягом багатьох років перебувала в руках декількох багатих сімей.

Утримання магістрату важким тягарем лягало на плечі простих міщан. Адже одному лише війтові до свят слід було дати по сто відер горілки, пива і меду, сто соснових колод, сто возів дров. Та й від феодальних утисків Магдебурзьке право повністю не звільняло: городяни крім того зазнавали різних кривд, давалися в знак релігійних гніт і обтяжливі повинності на користь литовського воєводи, який «восідав» у замку.

Після Люблінської унії 1569 року основна частина українських земель, у тому числі і Житомир, потрапили під владу шляхетської Польщі. Королі польські з певною повагою ставилися до прав житомирян і надавали їм відповідні грамоти, хоча при цьому намагалися всіляко розшарувати населення міста, даруючи найбагатшим шляхетство з далекоглядною метою: окатоличити їх і ополячити.

Магдебурзьке право лише частково обмежувало владу старости, тому магістрат не мав особливого впливу на міське життя. Таким чином, з часом діяльність магістрату стала номінальною. Тому у другій половині XVIIІ століття, за правлінням останнього польського короля Станіслава-Августа, робились спроби піднести знову занепале становище міст.

З цією метою були створені, так звані Комісії Доброго Порядку. Результатом майже десятирічної роботи комісії в Житомирі стала Ординація 1788 року, яка дещо змінила структуру міського самоврядування. Тепер воно склалося з трьох ступенів /магістратських порядків/ - магістрату, лави, гміни. Магістрат, або рядний уряд до кого входило вісім членів /радників/, був наділений адміністративною та економічною владою. На чолі ради стояв президент, що був першою посадовою особою в місті. Всі міста в магістраті займалися в порядку старшинства служби. Лава, на чолі з війтом, розглядала справи кримінального суду. Гміна складалася з 12 чоловік і була лише представницьким органом міщанства. Посади всіх трьох магістратських порядків були довічними, лише президент та війт обиралися на один рік з кола радних магістрату. Перевага на виборах віддавалась людям досвідченим, з числа осілих міських жителів. Особи з вищою освітою могли обиратись радниками магістрату, минаючи ступені гмінних і лавників, тоді як представникам нижчих станів цього не дозволялося.