Тема: “Міжвоєнний період в історії українського народу

(1921 – 1939 р.р.)”

План

Соціально-економічні перетворення в УРСР на основі нової економічної політики.

Сталінська політика “соціалістичного штурму”: УРСР – головний плацдарм індустріалізації.

Колективізація українського села, методи її здійснення та соціально-економічні наслідки.

Масові репресії на Україні.

 

Теми повідомлень:

 

Голодомор 1932-1933 років в Україні.

Політика українізації в 20-30 роках.

Микола Хвильовий – письменник, громадський діяч, патріот.

Народний комісар освіти – Микола Олексійович Скрипник.

 

Література:

 

Голод на Україні (1932-1933 р.р.). Документи і матеріали. //УІЖ. – 1989. - № 7, 8, 9, 11, 12.

Історія України. Курс лекцій. У 2-х кн. – кн. 2.- ХХ століття. – К., 1992.

Історія України в документах, матеріалах і спогадах очевидців. Методичні рекомендації. – К., 1991.

Кульчицький С.В. Особливості індустріалізації народного господарства УРСР. //УІЖ. – 1989. - № 10.

Кульчицький С.В. Суспільна колективізація на Україні. //УІЖ. – 1989. - № 11.

Лозинський В.С. Політика українізації в 20-30 роках: історія, проблеми, уроки. //УІЖ. – 1989. - № 3.

Сталінізм в Україні: 20-30 роки. – К., 1991.

Урок дает история. / Под общ. ред. Афанасьева В.Г., Смирнова Г.Л., сост. Ильин А.А./ - М., 1988. – С. 91 – 137.

 

1. Наприкінці 20-років в умовах здійснення сталінських соціально-економічних реформ тактику компромісу між ринковою та централізованою (державною) економікою, деякий лібералізм у духовній, національно-культурній політиці більшовицької партії було відкинуто. 30-ті роки стали найтрагічнішою сторінкою в історії українського народу.

Підписання Ризького договору у березні 1921 року Польщею, Росією та Україною юридично закінчило тривалий період бойових дій на території України. Майже сім років безперервних війн та революційних баталій дорого коштували українському народу. Руйнування охопило всі сфери народного господарства. Промислове виробництво фактично припинилося. У 1920 році республіка отримала лише 10 % довоєнної промислової продукції. З 11 тис. підприємств, що були розташовані на території УРСР, в 1922 р. працювали близько 2.5 тис. Було повністю паралізовано зв’язок і транспортну мережу. Криза охопила сільське господарство, де посівні площі з 20.9 млн. десятин в 1913 році скоротилися до 15.4 млн. десятин в 1920 р., зменшилася врожайність зернових культур, продуктивність праці, валовий збір в 1921 р. становив лише 25 % довоєнного, фактично припинила існування фінансово-грошова система. Соціально-економічні втрати доповнювалися жахливими демографічними: 3-4 млн. чоловік загинуло під час боїв, епідемій, або емігрувало за кордон.

Але таке становище в країні було не лише наслідком воєнних подій. Здебільше, це сталося після проведення політики “воєнного комунізму”, яка була спрямована на безпосередній перехід до виробництва та розподілу на комуністичних засадах, тобто без приватної власності, ринку та товарно-грошових відносин.

Як вважає Лацис: ”Воєнний комунізм” – це перший досвід соціалістичного господарювання та перша історична модель соціалізму в радянській Україні”.

В селах у 1919 р. більшовики провели продрозкладку, за якою насильницькі, за допомогою “продзагонів”, комнезамів (комітетів незаможних селян) у селянських господарств забирали сільськогосподарську продукцію.

Взимку 1920-1921 р.р. незадоволення селянства насильницькою продрозкладкою і забороною призвело до масових антирадянських повстань. В Україні діяли селянськi партизанськi загони Єрмака, Левченко, Мордалевича, Марусі. Знов виступила проти радянської влади повстанська армія Нестора Махно, здійснивши рейд від Дону до Дністра. Всього на території УРСР на той час у складі повстанських формувань нараховувалось близько 40 тис. чоловік, які користувалися підтримкою всіх верств населення.

Невдоволення більшовицьким режимом зростало і серед робітників промислових центрів республіки, що вимагали відходу від політики “воєнного комунізму”. Страйки та акції протесту під соціально-економічними та політичними гаслами пройшли на підприємствах Києва, Харкова, Одеси, Миколаєва, Донецького басейну. Захиталася провідна ланка тоталітарної політичної системи – збройні сили. В лютому–березні 1921 р. відбулося антибільшовицьке повстання моряків Балтійського флоту в Кронштадті.

Але партійна та господарська номенклатура прагнула продовжувати політику “воєнного комунізму”, йти шляхом подальшого одержавлення виробництва. На початку 1920 р. Раднарком РСФСР за погодженням із Всеукрревкомом утворив Українську трудову армію, особливий склад якої перебував на казарменому становищi й працював на виробництві. Більша частина трудармійців використовувалася на відбудові кам’яновугільної промисловості Донбасу, що оголошувався єдиною економічною та адміністративно - військовою одиницею. У кожному гірничому районі створювалися комендатури, запроваджувалася трудова повинність чоловічого населення віком від 18 до 45 років. Подібна картина спостерігалася і в інших регіонах республіки, населення якої фактично перетворилося на прикутих до виробництва кріпаків. “Спростування” законів ринкової економіки швидко наближало країну до краху.

Інколи початок НЕПу пов’язують з повстанням матросів та робітників у Кронштадті 28 лютого 1921 року, яке відбувалося під гаслами ліквідації продрозкладки та диктатури більшовиків. Але рішення про відмову від примусової хлібозаготівлі було прийнято раніше ще в лютому 1921 року. Спостерігаючи за посиленням опору селянських мас примусовій продовольчій розкладці, В.І. Ленін запропонував відмовитися від диктату і відновити принцип матеріальної зацікавленості в сільськогосподарському виробництві.

На Х з’їзді РКП(б) 15 березня 1921 року В. Ленін переконав делегатів прийняти постанову “Про заміну продовольчої розкладки натуральним податком”, що поклало початок системі соціально-економічних заходів, яка отримала назву нової нової економічної політики (НЕП). Виходячи з рішень з”їзду, надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну розкладки податком, а РНК УРСР видала декрет про норми і розмір податку.

Продподаток з урожаю 1921 року визначався 117 млн. пудів зерна замість запланованих раніше продрозкладкою 160 млн. пудів. Після виконання продподатку селяни діставали права вільно розпоряджатися надлишками продукції своїх господарств. Дозволялася вільна торгівля як сільськогосподарськими продуктами, так і кустарними виробами дрібної промисловості. Дозволялася також оренда землі і застосування вільнонайманої праці на селі. Ці умови створювали матеріальну зацікавленість селян у підвищенні продуктивності свого господарства, забезпечували стабілізацію соціально-економічного життя.

Впровадження нової економічної політики в сільському господарстві хоча й повільними темпами, але стабілізувало й продовольче становище суспільства. В 1925 р. посівні площі в Україні становили понад 23 млн. гектарів, тобто досягли рівня 1913 р. Валовий збір зерна в 1925 р. досяг 172 млн. центнерів (91 % довоєнного рівня). Застосування об’єктивних ринкових законiв в аграрнiй сферi дозволило бiльшовикам вирiшити i важливу полiтичну проблему. Протягом кiлькох рокiв у республiцi припинилися селянськi повстанські рухи. Населення пристало на бiк радянської влади i почало вiдвертатися вiд повстанцiв. Нестор Махно, що втратив соцiальну опору, в серпнi 1921 р. пiсля запеклої сутички з червоноармiйцями був змушений з боями прориватися до Румунiї. Остання спроба прибічників С.Петлюри пiдняти антибiльшовицьке повстання на Правобережнiй Українi – рейд Тютюнника з Польщi в листопадi 1921 р. – також закiнчилася крахом.

Радянська влада визнала за необхiдне створення i укрiплення фiнансової системи виходячи iз того, що розвиток країни не може бути успiшним без належної стабiлiзацiї. З цiєю метою, уже в 1922 р. починається випуск нової валюти. Створюється Центральний Державний банк, а також мережа банкiв по всiєї країнi. Вiдроджується грошовий обiг на металевiй основi (золото).

Проводяться заходи направленi на подолання грошової емiсiї. З 1922 р., намагаючись полiпшити фiнансовий стан, бiльшовицький уряд вiдкриває пiдписку громадян на перший державний заїм на суму в 10 млн. пудiв жита.

Вiдродження ринкових вiдносин, вiдмова вiд натуральних форм обмiну зумовлювали необхiднiсть перебудови управлiння народним господарством. Вiдкидаючи принцип жорстокої централiзацiї, мобiлiзацiї, з весни 1921 р. було взято курс на лiквiдацiю головних управлiнь (главкiв), пiдприємства були підпорядковані мiсцевим раднаргоспам. Були створені трести – виробничi об’єднання переважно однорiдних пiдприємств, що працювали на принципах господарського розрахунку (самоокупнiсть, прибутковiсть виробництва, певна юридична самостiйнiсть). В той час почали також створюватися синдикати – органiзацiї по закупiвлi сировини, плануванню торгових операцiй та збуту продукцiї трестiв. В сферу їх дiяльностi входило проведення оптових ярмарок, вiдкриття бiрж та iнше.

Найбiльшими в Українi стали трести “Донвугiлля”, “Хiмвугiлля”, “Пiвденсталь”, “Цукротрест”. Передбачалося залишити за державою управління великими підприємствами. Дрібні підприємства передавалися в оренду приватним власникам, в тому числі деякі з них – іноземним.

Властива “воєнному комунiзму” так звана зрiвнялiвка в системi оплати серед робiтникiв i службовцiв вiдходила в минуле, замiсть натуральних форм (продпайки) вони стали одержувати вiдрядну оплату працi. Матерiальне заохочення як пiдприємств, так i працюючого на ньому персоналу, забезпечення сталостi валюти дозволило прискорити темпи вiдбудови великої промисловостi. Найвужчим мiсцем була кам’яновугiльна промисловiсть Донбасу, на вiдродження якої уряд звертав особливу увагу. Фiнансова, матерiально-технiчна допомога галузi призвела до зростання виробничих показникiв. У 1925-26 господарському роцi Донецький басейн дав майже 20 млн. т. вугiлля, що становило 78 % довоєнного рiвня. Позитивнi змiни вiдбувалися також в електроенергетицi (споруджувалися Штерiвська, Чугуївська ДРЕС), машинобудуваннi, металургiї. У 1925 - 26 господарському роцi обсяг промислового виробництва в Українi досяг 99 % вiд рiвня 1913 р.

В умовах змiцнення одноосiбних селянських господарств в аграрному секторi практично припинилося заснування нових колгоспiв i радгоспiв. Починаючи з 1923 р. набирає свого розвитку кооперацiя селян, або iнакше кажучи, рiзнi форми колективного пiдприємства в середовищi дрiбних товаровиробництв. Це сталося пiсля виходу в свiт роботи Ленiна “Про кооперацiю”.

На деякий час бiльшовицький режим послабив iдеологiчний прес та загальмував репресивно-каральну машину. Припинилися масовi розстрiли, було проголошено амнiстiю решткам повстанцiв i членам не комуністичних партiй. Українськiй полiтичнiй емiграцiї гарантувалося вiльне повернення до Батькiвщини. Але при цьому в РКП(б) саме в цей час посилювалися диктаторськi тенденцiї, юридично було утворено однопартiйний полiтичний режим, недоторканною залишалася командно-адмiнiстративна система управлiння економiкою. НЕП, що мав позитивнi соцiально-економiчнi та полiтичнi наслiдки, став тактичним засобом з боку більшовиків i не означав повного повернення до ринкової економiки. Його обмеженість i непослiдовнiсть згодом полегшили Сталiну повернення до “воєнно-комунiстичних” методiв.

 

2. Соцiально економiчна стабiлiзацiя, яка була досягнута за роки НЕПу, дозволила бiльшовикам у груднi 1925 р. на ХIV з’їздi ВКП(б) взяти курс на iндустрiалiзацiю, що передбачало перетворення СРСР з аграрної країни у високорозвинену промислову державу. Необхiдно було створити важку промисловiсть дуже швидко.

Радянська iндустрiалiзацiя порiвняно з ринковою, капiталістичною мала своєрiднi риси. По-перше, це приоритетний розвиток важкої промисловостi, галузей, утворюючих засоби виробництва. По-друге, це iгнорування об’єктивних економiчних законiв, використання директивних, планових завдань, над- централізація керiвництва народним господарством. По-третє, це джерела фiнансування. Кошти на iндустрiалiзацiю передбачалося вилучити у селян шляхом пiдвищення цiн на промтовари i заниження їх на сільськогосподарську продукцiю.

В груднi 1927 р. вiдбувся ХV з’їзд ВКП(б). На ньому був прийнятий п’ятирiчний план розвитку народного господарства (1927/28 – 1932/33 р.р.). Було розроблено два варiанти п’ятирiчного плану – мiнiмальний та оптимальний. Згiдно першого – середньорiчний приріст промислового виробництва повинен був становити 18 %, вiдповiдно другому – понад 20 %.

Взимку 1927-28 р.р. в країнi виникла хлiбозаготiвельна криза. Селяни відмовились за низькі цiни продавати хлiб. В партiйному керiвництвi виявилося два пiдходи до вирiшення цієї проблеми. Перший – який вiдстоювали члени Полiтбюро М. Бухарiн, О. Риков, М. Томський – виходив з продовження ринкових стимулюючих вiдносин i полягав в пiдвищеннi закупiвельних цiн на хлiб, щоб збiльшити платоспроможний попит селянства на промисловi товари. Другий уособлювали Й. Сталiн, К. Ворошилов, М. Калiнiн,
В. Молотов, якi прагнули скористатись можливiстю для примусового вилучення зерна. Передбачалися надзвичайнi заходи по вiдношенню до селянства, такi як штрафнi санкцiї, конфiскацiя майна та iншi. “Надзвичайнi заходи проти куркуля” в 1928 р. означали кiнець нової економiчної полiтики. Iндустрiалiзацiя потребувала значних коштiв, оскiльки НЕП для цього не годився, його було лiквiдовано.

З 1929 р. партiя перейшла до авантюристичної полiтики комунiстичного штурму у промисловостi, яка називалась “великим стрибком” або iндустрiалiзацiєю. Продиктований Сталiним темп зростання промислового виробництва за три роки мав сягнути 38 %. Плановi показники першої п’ятирічки були перекресленi, почалося ”пiдхльостування” промисловостi. Спроби Бухарiна та його однодумцiв протистояти сталiнським планам були марнi.

Розгромивши так званий “правий ухил” в керiвництвi партiї, Генсек ВКП(б) став одноосiбним диктатором СРСР.

Головними рисами соцiально-економiчної полiтики 20-30 р.р. були: фiнансово i матерiально немотивоване промислове будiвництво, примусова продрозкладка з розкуркуленням одноосiбних селянських господарств i примусовим об’єднанням у колгоспи, карткова система для мiста, iнфляцiйний випуск грошей. В економiцi був взятий курс на директивне планування, яке на практицi означало повернення до високого ступеню централiзацiї управлiння народним господарством. Про це свiдчила постанова ЦК ВКП(б) “Про органiзацiю управлiння промисловiстю” (грудень 1929 р.), яка вводила управлiння через загальносоюзнi наркомати. Союзнi республiки позбавлялись навiть директивної економiчної самостiйностi.

Пiдхльостування темпiв промислового розвитку призвело до негативних наслiдкiв в економiцi. Так планом передбачалося збiльшити здобич донецького вугiлля з 27 до 53 млн. т. Потiм завдання пiдвищили до 80 млн. т. Фактично у 1933 р. досягли 45 млн. т. Виплавка чавуну повинна була зрости з 6,6 млн. т. до 12,4 а фактично виплавлено було 4,3 млн. т.

З метою виконання напружених планiв ВКП(б) запроваджує два засоби iнтенсифiкацiї працi: перший – розпалення масового трудового ентузiазму через розгортання “соцiалістичного змагання”, iнiцiаторами якого виступили гiрники тресту “Артемвугiлля”. Досягнення О. Стаханова з шахти “Центральна Ірмено” в Донбасi було використано для органiзацiї змагань з перевиконанням виробничих норм – стаханівський рух. Органiзацiя його покладалася на профспiлки, а загальне керiвництво - на партiю.

Другий шлях стимулювання працi з боку партiї полягав у запровадженнi прямого насильства з боку партiйного, профспiлкового контролю. Робiтники працювали пiд страхом адмiнiстративних, кримiнальних стягнень за будь-яке порушення.

Влiтку 1929 р. партiя вже безпосередньо, а не через радянськi або господарськi органи, почала втручатися в розв’язання економiчних, технiчних i технологiчних проблем. З 1930 р. вся економiка України підпорядковувалась органам влади, всупереч протестам партiйно - державного керiвництва республiки.

Спроби господарських спецiалiстiв виступи проти нереальних темпiв iндустрiалiзацiї, оголошувалися Сталiним проявами ворожих елементiв з усiма наслiдками. Почалися репресiї проти “старої” науково-технiчної iнтелiгенцiї.

I все ж таки слiд вiдмiтити, що цiною неймовiрних зусиль народних мас в роки перших п’ятирiчок було зроблено дуже багато. Капiталовкладення в основнi промисловi фонди України зросли з 438 млн. у 1929 р. до 1229 млн. крб. у 1932 р. (тодi як ранiше за 1921 – 1928 р.р. становили 761 млн. крб.) Це дозволило за чотири роки подвоїти потужностi важкої промисловостi. З 35 виробничих гiгантiв вартiстю понад 700 млн. крб. кожний, на Українi було розмiщено 12. Це “Запорiжсталь”, “ Криворiжсталь”, “Азовсталь”, Днiпрогес, “Краммашбуд” i Харкiвський тракторний завод. Були реконструйованi Луганський паровозобудiвельний, Макiївський, Днiпропетровський, Днiпродзержинський i Алчевський металургiйні заводи.

Значнi досягнення були зробленi в електроенергетицi. Весною 1926 р. стала до ладу перша черга Штерiвської ДРЕС –20 тис. кВт. Символом iндустрiалiзацiї був Днiпрогес. Його почали будувати у 1927 р. В 1932 р. були запущенi 54 блокiв по 62 тис. кВт. Форсована iндустрiалiзацiя перетворила аграрну Україну в iндустрiальну. Частка мiського населення виросла удвiчi i досягла 30 % загальної кiлькостi населення. Значна частина промислових пiдприємств i мiського населення розташувалась на сходi республiки.

Структура промисловостi i розмiщення продуктивних сил у роки iндустрiалiзацiї не зазнали якiсних змiн. Як i до революцiї вiдбувався підйом традицiйних галузей виробництва (видобуток вугiлля, руди, металургiя, машинобудування) в великих мiстах i в Донецько-Придніпровському регiонi. Паливно - металургiйний комплекс республiки функцiонував як сировинний придаток пiдприємств Центральної Росiї, з якої на Україну завозились промисловi товари. Внутрішній дисбаланс, за яким українськi пiдприємства були вiддаленi вiд кiнцевого споживача, спецiалiзацiя на сировинних, екологiчно небезпечних технологiях доповнювалась аграрним, нерозвиненим Правобережжям.

Випереджуюче зростання засобiв виробництва (група А) порiвняно з предметами споживання (група Б) на довгi десятилiття зумовило дефiцит товарiв народного споживання.

Лiквiдацiя ринкових вiдносин мiж галузями промисловостi та директивне планування призвели до потреби самодостатнього розвитку галузей. Суспiльство втрачало величезнi ресурси на зростання важкої iндустрiї, оборони, при вiдставаннi легкої i харчової промисловостi. Соцiальна цiна технiчної реконструкцiї в роки перших п’ятирiчок була дуже високою, але розвиток важкої промисловостi був вагомий. Індустріалізація призвела до пограбування i поневолення села, експлуатацiї робiтничого класу, звела нанівець економiчну самостiйнiсть України. Це зумовлювало встановлення командно-адмiнiстративної системи у економіці – як основи тоталiтарного режиму на чолi з Сталiним. Адмiнiстративна система встановила контроль над економiкою.

Друга п’ятирiчка (1933 – 1937 р.р.) – норма накопичення була меншою, але досить високою. Відбувалось освоєння нової технiки i скорочення екстенсивних методiв. Промисловiсть стала рентабельною. Набули розвитку такi новi галузi, як автомобiльна, тракторна, лiтакобудівельна, електромеханiчна.

Iмпорт в 1936 р. зменшився до 10 %. Дострокового виконання п’ятирiчки не було. Якщо взяти всi показники, то рiвень виконання буде 70-77%. У другiй п’ятирiчцi почалося вiдродження сiльського господарства, але по валовiй продукцiї тiльки у 1937-1940 р.р. змогли досягти рiвня 1928 р.

Таким чином, iндустрiалiзацiя країни мала свої позитивнi моменти, але цiна заплачена за це, була надзвичайно високою.

 

3. Iдея введення колективної власностi на селi розглядалася бiльшовиками ще у 1917 – 1920 р.р., коли на Українi при пiдтримцi з боку держави виникають першi комуни, радгоспи та iншi. Але на той час цей перехiд був неефективним. У 20-тi роки розгорнувся кооперативний рух, який охопив понад 80 % селянських господарств.

Поштовхом до форсування колективiзацiї стала хлiбозаготiвельна криза взимку 1927–28 р.р., коли селяни відмовились продавати свою продукцiю по низьким закупiвельним цiнам. Одноосiбний селянин–власник залишався опорою ринкової економiки. Маючи певний мiнiмум засобiв виробництва, вiн мало залежав вiд держави. Щоб покiнчити з ринковими iлюзiями селянства i пiдпорядкувати його iнтересам держави, яка форсувала iндустрiалiзацiю, треба було колективiзувати село. При чому обов’язково у формі комуни, в гiршому випадку – артілі, тобто у виглядi повної або часткової відчуженості селянської власностi. Колективне господарство у формi кооперативу ринкового типу, в якому селянин залишався власником засобiв виробництва не цікавило апарат. Апаратник бажав мати справу з селянином – колгоспником, який був зобов’язаний пiдкорятися бригадиру i головi колгоспу, вiд яких залежав у всьому. Цi посадовi особи залежали вiд секретаря райкому партiї, голови райвиконкому i начальника ДПУ.

Маючи таку систему “виробничих вiдносин”, позбулись проблем з хлiбозаготiвлею. Вже в 1929 р. хлiб прямо з колгоспних ланiв вивозили на державнi елеватори.

Лозунг “суспiльної колективiзацiї” було прийнято на листопадовому 1929 р. пленумi ЦК ВКП(б). Планувалося закiнчити колективiзацiю на Українi восени 1931 року або навеснi 1932 року. Вступаючи до колгоспiв, селяни були змушенi вiддавати в загальне користування не тiльки велику рогату худобу, а i дрiбну живнiсть. Така практика викликала масове незадоволення селян. В цiй ситуацiї керiвництво ВКП(б), зокрема Сталiн, були змушенi вiдступити. 14 березня 1930 р. була надрукована постанова ЦКВКП(б) “Про боротьбу iз викривленнями партiйної лiнiї в колгоспному русi”. В ній визнавалась наявнiсть перегинів при створеннi колгоспiв, але звинувачували в цьому мiсцевi партiйнi органiзацiї. Останнiм пропонувалося вiдмовитися вiд адмiнiстративного тиску на селян при створеннi колгоспiв i зосередити увагу на господарському та органiзацiйному укрiпленнi колективних господарств. Але на практицi, пiсля 3-4 - мiсячної перерви, адмiнiстративний тиск на селян був поновлено.

В груднi 1929 р. Сталiн поставив неiснуючу проблему “лiквiдацiї куркульства як класу”. Всi дiйсно куркулi були лiквiдованi в 1920-23 р.р. Заможними в цей час ставали селяни завдяки власнiй працi. Метод протиставлення одних iншим (“куркуль - бiдняк”) Сталiн застосував в сiчнi 1928 р. пiд час свого вiдрядження до Сибiру, де вiн стимулював прямi реквізиції зерна, як в часи “вiйськового комунiзму”.

Кожне село одержувало завдання на продаж хлiба, а доводили його “до двору” сiльськi сходи. Селян, якi не виконували рiшення зборiв, спочатку штрафували у п’ятикратному розмiрi вартостi хлiба, що пiдлягав здачi, а потiм майно їх продавалось на торгах. Частина штрафу перераховувалась в фонд колективiзацiї бiдноти, щоб зацiкавити незаможних селян у впровадженнi нових законiв. Цей метод хлiбозаготiвель на Українi застосували весною 1929 р., коли було продано майно 18 тис. господарств оголошених куркульськими. Щоб змусити селян до вступу у колгосп – потрiбно було на прикладi показати, що станеться з непокірними.

Зрозумiло, що заможнi селяни опиралися найзапеклiше колективiзацiї. Але репресували i бiднякiв, i, навiть, наймитiв, якщо вони виступали проти колгоспiв. Чиновники знайшли категорiю “пiдкуркульникiв”, до якої можна вiдносити найбiднiшого бiдняка.

В сiчнi комiсiя полiтбюро ЦКВКП(б) розкуркулюваних селян подiлила на три категорiї:

1. учасники i органiзатори антирадянських виступiв – мали бути iзольованi у в’язницях, або концтаборах;

2. тi хто здiйснював менший опiр – депортувалися iз сім’ями у пiвнiчнi райони;

3. тi хто чинив будь-якого опору – їм надавалися зменшенi надiли за межами колгоспних масивiв.

У постановi комiсiї вказувалась конкретна кiлькiсть селянських дворiв до першої (52 тис.) i другої (112 тис.) категорій.

За 1930 р. з України було депортовано приблизно 75 тис. сiмей, а до червня 1931 р. ще 23.5 тис. В сiчнi 1934 р. П. Постишев вказував, що в Українi було розкуркулено 200 тис. селянських господарств. До кiнця 1932 р. в Українi було колективiзовано 70 % господарств, 80 % посiвних площ. В 1935 р. - вже 93 % селянських господарств i 98 % посiвних площ.

Якщо власнiсть на відчужені засоби виробництва вважалась колективною, то машинну технiку держава залишала собi, утворюючи машинно-тракторнi станцiї (МТС). Наявнiсть державних МТС була засобом економiчного контролю над колгоспами. Партiйно-комсомольська мережа, ДПУ, мiлiцiя були засобом політичного контролю. Постачання колгоспної продукцiї державi (а не продаж) оголошувалися “першою заповiддю”. Розмiри держпоставок заздалегідь не визначалися. Щоб колгоспники не могли продати хлiб на сторону, приватну торгiвлю заборонили.

Iншим засобом позаекономiчного гноблення селян стало запровадження у 1932 р. в СРСР паспортiв для мiського населення. Колгоспники паспортiв не отримували, що перетворювало їх на крiпакiв соцiалістичної системи. Головним їх завданням було безперебiйне постачання сiльськогосподарської продукцiї державi, задоволення потреб iндустрiалiзацiї.

Голод 1932 – 1933 рокiв.

На початку 30-х рокiв дезорганiзацiя i деградацiя громадського виробництва колгоспiв майже не вплинули на розмiр хлiбозаготiвлi. Пiсля виконання держпоставок для розподiлу на трудоднi майже нiчого не залишалось. В умовах, коли присадибне господарство було лiквiдовано, заборонено торгiвлю на мiських базарах, колгоспники змушенi були вдаватися до саботажу хлiбозаготiвель, iмiтацiю працi на колгоспних полях. Це призводить до падiння життєвого рiвня колгоспникiв i розмiрiв хлiбозаготiвлi. Так, якщо в 1930 р. селяни вiддали державi 400 млн. пудiв хлiба (16,4 млн. т.), в 1932 р. газети повiдомляли, що врожай багатий, але нiкому з працюючих непотрiбний. Селяни заявили: ”… Хай гине, все одно й це заберуть”.

Сталiн все ж таки розраховував, що йому вдасться змусити селян працювати в колгоспах не пiд впливом матерiальної зацікавленості, а пiд загрозою суворих кар. В серпнi ВЦВК i РНК СРСР була прийнята власноручно написана ним постанова. По цiй постановi розкрадання колгоспного майна каралось розстрiлом, а за “пом’якшуючих” обставин – 10 рокiв в’язниці. За пiвкишенi зерна колгоспник дiставав строк у концтаборах, навiть дiти (“Закон о пяти колосках”).

На 1932 р. в Українi встановлюється спочатку розмiр хлiбопоставки 356, а потiм 282 млн. пудiв хлiба. Послана на Україну хлiбозаготiвельна комiсiя на чолi з Молотовим з надзвичайними повноваженнями довела збiр до 261 млн. пудiв. Зрив хлiбозаготiвлi пояснювали не вiдсутнiстю хлiба, а вiдсутнiстю боротьби за хлiб. В листопадi 1932 р. пiд тиском Молотова ЦК ВКП(б)У i РНК УРСР приймають постанову. Мiсцевi влади повиннi були вилучити у колгоспiв, одноосiбникiв та робiтникiв радгоспiв хлiб розкрадений пiд час косовицi, обмолоту i перевезення. Це означало, що партiя санкцiонує проведення масових обшукiв з негайною конфiскацiєю, бо вiдрiзняти “вкрадене” зерно вiд будь-якого iншого нiхто не збирався. Ще страшнiшим був пункт про натуральнi штрафи м’ясом i картоплею. В усiх районах України активісти комнезамiв почали подвiрнi обшуки з конфiскацiєю у “боржникiв” будь-яких запасiв їжi – сухарiв, картоплi, сала, фруктiв, овочів. Державi був потрiбний хлiб, а не картопля чи фруктова сушка. Цим засобом держава карала селян за небажання добросовiсно працювати у громадянському господарствi. Терор голодом, як i експропрiацiя заможного селянства були “виховним” заходом. Генсек України С. Косiор в доповiднiй записцi в ЦК ВКП(б) писав: “Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспникiв уму-розуму, показує незадовiльна пiдготовка до сiвби в найбiльш неблагополучних районах”.

Смертнiсть вiд голоду почалася у перший мiсяць дiї молотовської комiсiї (жовтень 1932 р.). А весною 1933 р. вона стала масовою. Прямi втрати вiд голоду в 1932 р. становили 150 тис. чоловiк, а в 1933 р. вiд 3 до 3,5 млн. чоловiк. Повнi демографiчнi втрати сягали в 1932-1933 роках 5 млн. чоловiк. Геноцид в межах України був направлений не на українцiв, а на сiльське населення, тобто носив не нацiональну, а соцiальну направленість. Голод 1932-33 р.р. став чорною сторiнкою української iсторiї, одним з самих кривавих злочинiв сталінського тоталiтарного режиму. Криза в сільському господарстві була настільки глибокою, що в 1933 р. Сталін був змушений відмовитися від прискорених темпів колективізації. Була відмінена фактично існуюча останні роки продрозкладка. Колгоспам встановлювалися тверді норми здачі сільськогосподарської продукції.

В другiй п’ятирічці держава зробила багато для змiцнення колгоспiв. Проводилась робота по створенню бригад с постiйним складом працюючих, за якими закрiплялися машини, робоча худоба. Запроваджувалась прогресивно - вiдрядна оплата працi. В цей перiод за рiк ставало до ладу 73 МТС. На кiнець другої п’ятирічки в Українi вже дiяло 958 МТС, якi обслуговували 26,7 тис. колгоспів (97,7 % загальної чисельностi).

До кiнця 1934 р. криза колгоспного ладу була подолана. Було скасовано карткову систему i було прийнято у 1935 р. новий примiрний статус сільськогосподарської артілі. Вiн обмежив розмiри присадибної дiлянки.

В середині 1937 р. в Українi iснувало бiльше 27 тис. колгоспів, якi об’єднували 96 % дворiв (3750 дворiв, де працювало 7 млн. працездатних). Позбавлені землі i засобів виробництва, примусово об’єднані в одержавлені колгоспи, прив’язані до сiльської місцевості на все життя безпаспортним статусом, селяни були зобов’язані виконувати свiй “урок” – поставляти продукцiю державі. Виявилось, що полегшення матеріального становища села, більш вигідне, ніж відбирання всього врожаю. В 1933 р. селяни дали державi – 317 млн. пудів хліба, а в 1937 р. – 496 млн. пудiв. Колгоспники почали вiдроджувати присадибне господарство i воно почало виходити на рiвень, що iснував на початку суспiльної колективiзацiї. Однак ефективнiсть господарювання на селi залишалася низькою, експропріація селянства підірвала почуття господаря, знищила найбiльш працьовитi верстви села, призвела до тяжких демографiчних, психологiчних втрат.

Прямими наслiдками колективiзацiї були: знищення iснуючого селянського укладу, дезорганiзацiя сiльськогоспо-
дарського виробництва, голодомор 1932-1933 р.р., в результатi якого Україна втратила за різними оцінками від 3 до 10 млн. чоловiк свого населення.

Колективiзацiя сiльського господарства прискорювала формування адмiнiстративно-командної системи управлiння економiкою.

 

4. Лiквiдацiя елементiв ринкової економiки i проголошення курсу на форсовану iндустрiалiзацiю i насильницьку суспiльну колективiзацiю стали фундаментом соцiально-економiчних i полiтичних змiн. Розгромивши своїх опонентiв у лавах партiї, Сталiн в 1929 р. встановлює жорстокий тоталiтарний режим.

Його головними ознаками виступали:

1. безмежна влада одноосiбного лiдера, який спирався на партiйно - державний апарат;

2. бюрократизацiя суспiльного життя;

3. однопартiйна диктатура;

4. полiтичне вiдчуження громадян вiд управлiння державою;

5. тоталiтарний, iдеологiчний контроль партiї над усiма сферами суспiльного життя.

5 грудня 1936 р. була прийнята Нова Конституцiя в СРСР. В нiй проголошувалось, що в СРСР побудовано соцiалістичне суспiльство. Багатоступеневi вибори до органiв влади змінювались прямими при таємному голосуваннi. Категорiя “позбавленцiв” ліквідувалась, селяни отримували рiвнi з робiтниками права. З’їзди рад рiзного рiвня змiнювалися сесiями мiсцевих i Верховних Рад. Але ради не були самостiйною владою, тому що в Конституцiї 1936 р. було записано, що Комунiстична партiя – керiвне ядро громадянських державних органiзацiй. Партапарат являв собою нервовий вузол тоталiтарної держави, в руках генерального секретаря зосередилась небачена в iсторiї повнота влади. Щоб виборцям не забажалось використати таємне голосування i висувати альтернативнi кандидатури, суспiльство необхiдно було розколоти i деморалiзувати.

Для цього Сталiним було використано не тiльки ДПУ-НКВС, а i партiйний апарат, який був зацiкавлений у деморалiзацiї суспiльства масовими репресiями. Причиною масових репресiй в 1937-1938 р.р. була потреба змiцнити сталiнську диктатуру.

На Українi сталiнськi репресiї поділялись на три хвилi:

1. 1928-1931 р.р.;

2. 1932-1936 р.р.;

3. 1937-1938 р.р.

Першим об’єктом тиску з боку комунiстичної номенклатури стали представники української нацiональної iнтелiгенцiї, засновники полiтики “українiзацiї”, яких звинувачували в буржуазному “нацiонал - ухильництвi”. Сфабрикований в 1928 р. ДПУ “шахтинський процес”, на якому група iнженерно-технiчних працiвникiв в Донбасi була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкiдництвi, започаткував фiзичнi каральнi репресiї проти громадян. Цi антиправові та жорстокi санкцiї повиннi були вiдвернути увагу вiд некомпетентного втручання партiйно - господарських структур в економiку в умовах штучного форсування iндустрiалiзацiї, перекласти провину за падiння виробничих показникiв на так званих “ворогiв”, “буржуазних наймитiв”. Залякування класовими ворогами стало зручною знахiдкою сталiнських репресивно-каральних органiв, якi започаткували наступну низку полiтичних процесiв.

Наприкiнцi 20-х р.р. органи ДПУ приступають до фiзичного знищення української наукової, творчої iнтелiгенцiї учасникiв Української нацiональної революцiї. В 1929 р. у Харковi було розстрiляно колишнього генерал-хорунжого армiї України Юрiя Тютюнника i ще вісім чоловiк, звинувачених в органiзацiї таємного терористичного пiдпiлля.

З метою штучно розпалити боротьбу проти “нацiоналiстичних” настроїв, в 1929-1930 р.р. каральнi органи сфальсифікували процес над неiснуючою “Спілкою визволення України” (СВУ). Звинуваченi були вiце-президент ВУАН, заступник голови Центральної ради С.Єфремов, академiк М. Слабченко, iсторик О.Гермайзе, педагог В. Дурдукiвський, письменники Л. Старицька-Чехiвська, А. Нiковський, що був мiнiстром закордонних справ УНР, колишнiй голова Уряду УНР В. Чехiвський. Весною 1930 р. у Харковi були засудженi 45 членiв “СВУ” до рiзних строкiв тюремного ув’язнення. Згодом, бiльшiсть з них було розстрiляно згiдно рiшень сталiнських “трiйок”. Пiсля процесу над “СВУ” в республiцi було “вiдкрито” цiлу мережу “ворожих контрреволюцiйних органiзацiй”. Це такi як – “Український нацiональний центр”, “Українська вiйськова органiзацiя”. У сiчнi 1930 р. була лiквiдована Українська автокефальна церква. Лiквiдуючи найосвіченішу верству населення, комунiстичний режим позбавляв народ iсторичної самосвiдомостi, прагнув зробити його слухняним. Масштабний характер репресiй в цей час був i серед соціалістичних низiв населення – селянства.

Другий перiод масових злочинiв супроводжувався масовим знищенням селянства пiд час штучно органiзованого голоду 1932-1933 р. Голодомор збiгся з каральними акцiями проти партiйно - господарських кадрiв республiки, що обвинувачувались в “нацiонал -ухильництвi”. У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який разом з головою ДПУ УРСР. В. Багицьким розгорнув масовий терор –“партiйну чистку”. В 1933 р. покiнчили життя самогубством М. Скрипник, М. Хвильовий. Заарештували О. Шумського та інших комуністiв. Пiсля вбивства С. Кiрова у Ленiнградi 1 грудня 1934 р. в країнi були лiквiдованi навiть декоративнi залишки юриспруденцiї. Були утворені надзвичайнi комiсiї вiйськової колегiї Верховного суду СРСР (“трiйки”), як органи позасудових репресiй. В Постановi ВЦВК відзначалось, що розслiдування справ про терористичнi акти проти представникiв радянської влади тепер вимагалось закiнчувати у строк без участi сторiн, не допускалось подавання клопотань про помилування й касацій розгляду справ. Вирок про вищу мiру покарання, якою був розстрiл, вимагалось виконувати негайно.

Було розгромлено “Український центр бiлогвардiйцiв -терористiв” (1934р.), в 1935 р. - “Всеукраїнський боротьбiстський центр”, “Нацiонально - терористичний центр”, “Блок українських терористичних груп”. В 1936 роцi були сфабрикованi справи “Українського троцькiстського центру”, Соцiал - демократичної партiї України.

Репресiї переросли в масовi пiсля пленуму ЦК ВКП(б) у лютому 1937 року. Сталiн заявив, що країна в небезпечному становищi через пiдступи саботажникiв, шпигунiв i диверсантiв. У липнi 1937 р. ЦКВКП(б) затвердив наказ М.Єжова мiсцевим органам НКВС, згiдно з яким за 4 мiсяця треба було репресувати 269000 чол., з яких негайно знищити 75950.

Суди здiйснювалися “трiйками” у складi першого секретаря обкому, начальника обласного управлiння НКВС i прокурора областi. Серед репресованих б