ХХ століття: девіантна поведінкаКарл Густав Юнг (1875-1961 рр.) – засновник аналітичної психології. ЇЇ предметна галузь включає, крім власне психології, психотерапії і психіатрії, також філософію, антропологію, історію культури, соціологію, мистецтвознавство, фольклористику, теологію і історію релігій. Важко перерахувати всі галузі гуманітарного знання, які б не відчували на собі вплив ідей і думок видатного швейцарського вченого. Його духовний вклад в духовне життя сучасної людини важко переоцінити. У передмові до праці «Карл Юнг. Избранное» Н.Ф. Каліна написала: «Знайомлячись з аналітичною психологією, важливо мати на увазі, що юнгіанство – дещо більше, ніж психологічна теорія у цілому ряду собі подібних. Це світоглядна, скоріше, світогляд, система поглядів на світ і місце в ній людини». [10, с. 7]. К. Юнга цікавила проблема колективного і несвідомого, як загальної основи психіки, ідентичне у всіх людей, яке проявляється у початкових формах і образах, однаково притаманним цілим народам і епохам. На думку вченого це є архетипи. За його дослідженнями архетипи колективного несвідомого є всюдисуща, незмінна, скрізь одна й та сама якість чи субстрат психіки. Архетипів існує стільки, скільки існує життєвих ситуацій. Серед великої їх кількості існують архетипи структури особистості – Персона, Тінь, Аніма/Анімус і Самість. Ці архетипи присутні у психіці кожної людини, їх складна символіка і складає основну канву пригод душі в процесі особистісного зростання і розвитку, які в юнгіанстві називають індивідуалізацією. Архетипи колективного несвідомого мають автономність, їх вплив на особистість є цілеспрямованим і спонтанним. Іншими словами, їх потрібно розглядати не лише як об’єкти або частини психіки, але до певної міри, як самостійні активні сутності, чию поведінку можна спостерігати, а висловлювання – враховувати [10, с. 8, 9]. К. Юнг дослідив існуючі видимі та невидимі комплекси людської психіки і вказав на той факт, що вони відіграють важливу роль у формуванні поведінки особистості та її проявів у конкретній ситуації. На його думку, анонімні комплекси – є нормальні явища, і вони складають структуру несвідомого в психіці. І відзначив, що у дослідженні цієї проблеми мають виникнути три важливі аспекти проблеми: терапевтична, філософська і моральна. У поведінці людини є як позитивні, так і негативні якості і К. Юнг вважає це нормальним. Вчений вважає доцільним глибоко вивчити психологію людини і спираючись на знання допомагати їй у вирішенні цілого ряду проблем [10, с. 448]. Олпорт Гордон (1897-1967 рр.) – американський психолог, розробник системного підходу до особистості. Полемізуючи з представниками психоаналізу і біхевіоризму Олпорт описує особистість як відкриту психофізичну систему, ядро якої складає людське «Я». При цьому робиться акцент на індивідуальну неповторність кожної особистості. На його думку, особистість намагається до реалізації свого життєвого потенціалу, самореалізації. Як людина формує нові якості, так вона і формує нові мотиви. Особистість віддає перевагу соціальним, а не біологічним мотивам. Багато мотивів людської поведінки можуть втратити зв’язок з біологічною основою і тому можуть функціонувати самостійно. Це положення дає можливість Олпорту піддати оцінці арсенал тих культурних цінностей, які уявляються святими для різних груп населення. Принцип функціональної автономії, розроблений Олпортом, призваний пояснити виникнення тих конкретних імпульсів, які лежать в основі поведінки особистості. Цей принцип дозволяє дослідити кінцеві і дійсні мотиватори поведінки дорослої особистості і уникнути уявлення, що енергія життя ніяким чином не складається з ранніх архаїчних форм: інстинктів, як переважаючих рефлексів або незмінного несвідомого. Принцип функціональної автономії дозволяє розглядати мотив як механічний рефлекс, який повністю залежить від дії стимула, і пояснює стійкість фантастичних ідей, фобій і форм нав’язливого, не адекватної до реальності поведінки [7, с. 98]. Еріх Фромм (1900-1980 рр.) – зробив спробу дати цілісне уявлення про реформований психоаналіз, про специфіку філософсько-антропологічної рефлексії, основоположник неофрейдизму. Він досліджував проблеми добра і зла і вважав, що примушувати людину творити зло – значить примушувати людину робити щось протиприродне. На його думку: «Людяність – це серце людини» і не погоджується з висловом Сюнь-цзи: «Людина має злу душу» [9, с. 9]. Це теоретичне протистояння триває багато століть і має подвійність людської природи. Протистояння це динамічне: то одна, то інша точка зору стає пануючою, відсторонюючи протилежну у тінь. Тема людської деструктивності, як основна філософська ідея, викладена у праці Е. Фромма «Втеча від волі!» (1941 р.). Автор відмічає, що за звичай людина подавляє у собі ірраціональні страсті – потяг до руйнування, ненависть, заздрість і помсту. І далі пояснює – в основі цих комплексів лежить безсилля та ізоляція індивідів. Тільки за таких умов людина може позбутися почуття власної неповноцінності, руйнування навколишнього світу. Це остання, відчайдушна спроба конкретної людини не дати світу розправитися з ним. Позиція автора свідчить про його серйозне відношення до феномену людської руйнації. Деструктивність – це відклик людини на руйнування нормальних людських умов існування. На думку вченого, феномен руйнування виступає, з однієї сторони, як деяка таємниця. Розгадати яку досить важко. Але з іншої сторони, є всі підстави говорити про те, що людина далеко не свята. Поведінка людини базується на різних передпосиланнях. Е. Фромм наголошує: «Якщо ми запитаємо філософів і моралістів: у чому полягає джерело моральних дій, ми отримаємо найрізноманітніші відповіді: одні будуть стверджувати, що воно полягає у волі Божій, інші – в нашому власному інтересі, треті – в моральному законі, який безпосередньо лежить у нашій свідомості» [9, с. 13] і вказує на колосальний рівень руйнівних тенденцій у суспільстві, які є результатом нетривалості життя людини. Феномен руйнації він розглядає як парадоксальну проблему. Разом з тим, він говорить, що людина не є руйнівником за своєю природою. Людині притаманна деструктивність – придбана з часом якість. Це історія звабила людину, породивши в ній погромні і смертельні пристрасті. Джерела моральності, як і деструктивності, треба шукати в людській свободі. Разом з тим, свобода складний феномен. Люди, щоб заспокоїти свою совість, провину за свою деструктивність перекладають її вроджені нейропсихологічні механізми. Е. Фромм не залишає цього сховища особистості: поведінка людини, з його точки зору, не регулюється якимись вродженими, спонтанними стимулами, які самонаправляються. У людини сильні інстинкти свавілля, егоїзму, руйнації. Але багато людей попросту не можуть оцінити свій власний вчинок. Причина цьому – існуючі у суспільстві духовні стандарти. Небажання людини слідувати свободі – значне відкриття філософської думки. Виявляється, що свобода – уділ небагатьох. Фромм аналізує особливий феномен – втеча від свободи. Задушена внутрішня свобода породжує синдром насильства. Небезпечна не сама свобода, а утримання від неї – феномен людської безвідповідальності, безцільності. Починати боротьбу зі злом треба починати у власній душі. З позицій антропологічної концепції Е. Фромм критикує тезис: агресивна поведінка людей має філогенетичні коріння, вона запрограмована у людині і пов’язана з вродженим інстинктом. На його думку, людина у порівнянні із звіром, є вбивцею. У загальній психологічній літературі по проблемам насильства і агресії виявилося, як показує Фромм, протистояння двох протилежних точок зору. Одну позицію він визначає як інстиктивіську, другу, як біхевіорістичну. І пропонує їх поєднати в їх контексті біосоціального існування людини. За Фромом, у психіці людини закладені дві тенденції – любов до життя і любов до смерті. Коли людина втрачає устремління до життя, перемагає інстинкт смерті. Життя людини багатогранне і непередбачуване та неконтрольоване. Загалом його теорія націлена на роздуми про сенс життя та цінність, поведінку людини у життєвій круговерті [9]. Б.Ф. Скінер (1914 р.): представник біохевіористичної соціології напочатку ХХ ст. Завдячуючи його старанням був відпрацьований цілий ряд експериментальних методик, які дозволили співставляти акти поведінки з поняттями, які зазвичай використовуються для опису ментальних станів. Він заперечував свободу волі, моральну відповідальність, автономію особистості, протиставляючи усім цим менталіським «міфам» проекти перебудови суспільства на основі розробки різних технологій контролю і маніпулюванням поведінки індивідів. Загалом філософія біхевіоризму перегукується з доводами Т. Гобса про природу ментальних станів. У 1940-1950-х роках деякі філософи зробили спробу використати установки біхевіоризму у філософії свідомості, переносячи до неї акцент з понять, які описують ментальну сферу, на поняття, які описують певні форми і правила поведінки [7, с. 605]. Соціальний біхевіоризм є теоретико-методологічним напрямом у більш широкій натуралізації соціального пізнання, спробою на ґрунті засобів, методів та понять експериментальної психології побудувати соціологічну теорію. Концептуальні тези біохевіористичної соціології наступні: - індивід прагне повторювати дії, які винагороджуються; - якщо з’являються ті самі стимули, що й раніше, то й поведінка буде такою самою, як і раніше; - чим частіше дія винагороджується, тим менше це цінується (насичення); - якщо дія не отримує очікуваного стимулу, можливі прояви агресивності, а якщо навпаки – то задоволеності і т.п. Положення «поведінкової науки» можуть бути попередньо перевірені лабораторними, експериментальними методами, доповнені дослідженнями вищої нервової діяльності людини, неврології та психофізіології. На відміну від традиційної соціальної психології, яка зосереджується на процесах сприйняття, мисленнях на відчуттях, біохевіористична соціологія переакцентовує увагу з когнітивних процесів на об’єктивно спостережу вальні, фіксовані поведінкові реакції.
Принято рассматривать любое движение живого существа как реакцию. Это слово заимствовано из исследований, посвященных изучению рефлексов. Оно означает действие, которое наступает в ответ на предшествующее событие — стимул. Но мы можем сделать событие зависимым от поведения без определения предшествующего стимула. Мы не изменяем среду обитания голубя для того, чтобы вызвать поднятие головы. Вероятно, нельзя показать, что любой простой стимул неизменно предшествует этому движению. Такое поведение может оказаться под контролем стимулов, но при этом отсутствуют отношения по типу «одно порождает другое», поэтому термин «реакция» не вполне адекватен, но он настолько укоренился, что далее мы будем его использовать. Конечно, нельзя предсказать и проконтролировать реакцию, которая уже произошла. Можно только предсказать, что похожие реакции будут наблюдаться в будущем. Поэтому единицей науки о прогнозировании является не реакция, а класс реакций. Для его описания будет использоваться слово «оперантный». Данный термин показывает, что поведение «воздействует» (operates) на среду, генерируя последствия. Следствия определяют свойства, по которым устанавливается сходство реакций. Он будет использоваться и как прилагательное (оперантное поведение), и как существительное, обозначающее поведение, определенное данным следствием. Поднятие голубем головы один раз в определенный момент является реакцией. Это прошлое и его можно рассматривать со всех точек зрения, которые представляют для нас интерес. Поведение, называемое «поднятием головы», которое происходит независимо от определенных обстоятельств (instances), является оперантным. Скиннер Б. Ф. ОПЕРАНТНОЕ ПОВЕДЕНИЕ. История зарубежной психологии. Тексты. М., 1986. С. 60-95. http://intellectus.su/lib/00028.htm Едвард Уілсон (1929 р.) – американський ентомолог стверджує спільність визначальних принципів функціонування живих спільнот, зокрема домінації або владарювання, правил територіальності, батьківського піклування тощо. Провідною у концепціях Е. Уілсона є теза про те, що людська поведінка первісно визначається генетично, а еволюція людських спільнот така сама, як і в інших біологічних видів. Тобто поведінкова адаптація має здебільшого спрямованість на виживання, а моделі соціальної поведінки значною мірою є результатом генетично вкорінених прагнень. Соціологічні інтерпретації натомість можуть тільки пояснити ці прагнення. Основними дослідницькими полями для соціологічних узагальнень слугували розгляди агресивних дій, сексу й альтруїзму в життєдіяльності живих організмів. На думку Е. Уілсона, агресія – сума реакцій нервової системи тварин чи людини, що виявляється при захоплені або захисті території, у боротьбі за домінування у групі, у деяких формах сексуальних відносин – трактувалися як дія, що слугує адаптації, відіграє важливу роль в еволюційних процесах. Е. Уілсон стверджує, що соціальні, культурні, взагалі всі зумовлені середовищем фактори переважають у формуванні людської поведінки і лише десять відсотків у поведінці людини є безпосереднім результатом біологічних сил, більшість – же переважно наслідки дії середовища. Зважаючи на особливості сексуальної поведінки вказував на те, що кожен з сексуальних партнерів бажає досягти репродуктивного успіху в реалізації власної індивідуальності. Стосунки чоловіка й жінки в основі своїй регулюються сексуальними стосунками. Розглядаючи проблему альтруїзму Е. Уілсон визначає альтруїзм як саморуйнівну поведінку, що здійснюється задля користі інших. Позитивна оцінка такої поведінки також успадковується генетично [3, с. 61, 62]. П’єр Ван ден Берге активний прихильник біологічного функціоналізму і значну увагу приділив дослідженню підходу до аналізу людських стосунків. На думку американського вченого треба подивитися на людину, як «на просто біологічний серед інших». Тобто існує беззаперечний фактор людської природи, який значно зумовлює певну поведінку та особливі моделі соціальної структури. Від доводить свої тези прикладами дослідження агресивності людей, еволюції її проявів, показуючи, що виявляються очевидні біологічні підвалини таких соціальних феноменів, як війна, стратифікація, політична діяльність тощо, і що ми не зможемо повністю зрозуміти їх. Біологічні блоки, насамперед пов’язані з віком та сексом, закладені в основи визначальних характеристик суспільства. Бех низ не можливо розкрити сутності сім’ї, сексуальних стосунків, нерівності, мистецтва, розваг та ігор, релігії й багато інших феноменів людського життя. Вихідне положення П’єра Ван ден Берге полягає у визначенні наявності «людської природи», як і природи будь-якої тварини, і що ця природа є визначальною передумовою усіх форм її діяльності та організації. Біопрограмери «людської природи» у ході еволюційного розвитку переплелися з культурносередовищними факторами. Разом з тим опоненти соціобіології виступають наступні контр тези: - соціобіологічне тлумачення генетичного контролю недостатнє й не підлягає достовірній перевірці, бо історичну еволюцію соціального не можна реконструювати; - у соціобіології абсолютизуються природні відмінності людей й водночас неправомірно припускається нейтральність соціального середовища у процесі самореалізації індивіда; - ієрархічність соціальних структур не зводиться до індивідуальних відмінностей людей; - соціальна нерівність, рольова диференціація у суспільстві не визначається тільки факторами спадковості; - особливості «людської природи» не зумовлюють види соціальної організації й реальної поведінки осі; Теоретичне вчення П’єра Ван ден Берге є корисним для предметного вивчення поведінки людей у залежності від її взаємодії з навколишнім середовищем. Толкотт Парсонс в своей работе "Социальная система" определялсоциальный контроль как процесс, с помощью которого через наложение санкцийнейтрализуется девиантное поведение и тем самым поддерживается социальнаястабильность. Он проанализировал три основных метода осуществлениясоциального контроля. (1) Изоляция, суть которой заключается в том, чтобы поставитьнепроходимые перегородки между девиантом и всем остальным обществом безкаких-либо попыток исправления или перевоспитания его. (2) Обособление — ограничение контактов девианта с другими людьми, ноне полную изоляцию от общества; такой подход допускает исправлениедевиантов и их возвращение в общество, когда они будут готовы вновьвыполнять общепринятые нормы. (3) Реабилитация, рассматриваемая как процесс, в ходе которогодевианты могут подготовиться к возвращению к нормальной жизни и правильномуисполнению своих ролей в обществе. Таким образом, сущность социального контроля заключается в стремленииобщества и различных составляющих его общностей укреплять конформизм своихчленов, культивировать «социально желательные» формы поведения,воспрепятствовать девиантному поведению, а также возвратить девианта врусло соблюдения социальных норм.
2.8. Висновки. У різні епохи ставлення до поведінки людей залежало від задач, які стояли перед суспільством і які знаходили своє відображення у різних філософських вченнях. Епоха Еллінізму славиться вченнями Платона і Аристотеля, які стверджувати, що людина є частиною суспільства і нерозривно з ним пов’язана. У середньовіччі поведінка людини розглядалася через призму релігійного вчення. Прикладом цьому є праці Августина Блаженного, Фоми Аквінського. Епоха Відродження прославилася працями Ніколи Кузанського, Еразма Ротрдамського, Томаса Мора, Томазо Кампанелли та інших видатних вчених, які подумки будували нове, світле суспільство, у якому люди будуть щасливі і незалежні. Новими поглядами на життя та поведінку людей відзначилася німецька класична філософія, яка мала за мету вивчити людину, її роль та значення у суспільних процесах. З точки зору психології до цієї проблеми підійшов З. Фройд, Е. Дюркґейм та інші. К. Маркс визначив ставлення людини до засобів виробництва та розвинув теорію соціального конфлікту. Значний внесок у вивчення девіантних відхилень внесли вчені ХХ ст., які розробили системний підхід до розробки цієї проблеми.
Питання для самоконтролю 1. Біологічні концепції девіантної поведінки. 2. Психологічні теорії девіантної поведінки. 3. Соціологічні теорії девіантної поведінки. 4. Етика Платона: вчення про ідеї та вчення про душу. 5. Е. Дюркґейм: поняття суїциду. 6. К. Маркс: причини класового конфлікту. 7. Аристотель: людина як соціальна істота. 8. Погляди Еріх Фромма на девіацію.
Питання до роздумів 1. Чому протягом багатьох віків девіація була предметом досліджень цілого ряду вчених і філософів? 2. Чим відрізняється девіантна поведінка у Стародавній Греції від такої ж поведінки у Середньовічній Європі та у сучасному світі? 3. Що думав Аристотель про доброчинність? 4. Чому Т. Гоббс вважав, що життя базується на минулому і думках про майбутнє?
|
