Філософи епохи Відродження про поводження індивіда

Епоха Відродження (ХІV-ХVІ ст.) ознаменувалася небаченим творчим підйомом у сфері мистецтва, літератури, науки, соціально-політичної думки. Це час геніальних творців, час рішучого виходу людини за межі традиційного суспільства, час ствердження стихійно-індивідуалістичної орієнтації людини, час різких контрастів і протиріч. Епоха Відродження дала людству славні імена Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Ботічеллі, Данте, Петрарка, Дюрера, Сервантеса, М. Монтеня, Лютера, Джордано Бруно, Томаса Мора, Маккіавеллі, Савонарола, Еразма Роттердамського та багатьох інших. Якщо антична філософія розкривала проблему космосу, середньовічна – була цілком присвячена проблемі Бога, то філософія Відродження була зосереджена на проблемі людини. В основу культури епохи Відродження покладений індивідуалізм, який розкриває неповторну сутність людини, її внутрішній світ, розглядає людину як центр світостворення [8, с. 202].

Нікола Кузанський (1401-1464 рр.) – кардинал Римської католицької церкви, центральна фигура переходу від філософії середньовіччя до філософії Відродження: останній схоласт і перший гуманіст, раціоналіст і містик, богослов і теоретик математичного природознавства, синтезувавши у своєму вченні апофатичну теологію і натуралізм, спекулятивний логіцизм і емпіричну орієнтацію. Традиційне для філософської культури уявлення про людину як мікрокосмі наповнюється у Н. Кузанського новим змістом. По-перше він функціонує як ідеал «вільної і благородної» людини, яка реалізовується у своїй сутності у світовій природній гармонії, що закладає основу подальшої традиції гуманістичної класики: за оцінкою М. Кузанського «у людини все піднесено до найвищого ступеня», а людська природа уявляється «повнотою всіх всезагальних і окремих досконалостей». По-друге він розглядав людину, як силу планетарного масштабу і говорив, що людина у своїй діяльності спирається на розум і досвід [5, с. 690-692].

Еразм Роттердамський (1469-1536 рр.) – справжнє ім’я Гепард Герадсон, нідерландський гуманіст. Був близьким другом Т. Мора і поділяв його ідеї стосовно поглядів на влаштування суспільства. Після тривалих роздумів у 1524 році розірвав стосунки з Лютером. Написавши працю «Діатриба, або роздуми про вільну волю» він відійшов від протестантського руху. Е. Роттердамський під волею мав на увазі здатність людини вільно мислити. У протилежність йому Лютер стверджував, що воля людини порабощена гріхом і що лише Бог по своїй благодаті може її звільнити. Загалом у концепції Е. Роттрдамського проявилася оптимістична віра у непоколебиму людську природу за образом Божим [5, с. 1233].

Макіавеллі Нікколо ді Бернардо (1469-1527 рр.) – італійський мислитель, політичний діяч, історик і військовий теоретик. Віддаваючи симпатії «народу» (активним і заможним годянам) розробляв правила політичної поведінки людей і возвеличував етику і могутність «гордої» дохристиянської Римської імперії. З точки зору Макіавеллі, найбільш життєздатними державми в історії були ті республіки, громадяни яких мали максимальну свободу, самостійно визначали свою долю. Макіавеллі ввів поняття «державний інтерес» для вираження претензій держави на право не звертати увагу на закони, які воно має гарантувати, у тому випадку коли того вимагають «високі державні інтереси». Згідно Макіавеллі управління полягає головним чином у тому, щоб піддані не могли і не бажали причинити шкоду володареві. Злочини в-ім’я батьківщини він вважав за «славні злочини».

Розділяючи тезис християнства про вроджену природну людську злість, наполягав на здійсненні виховних функцій у суспільстві государем, а не церквою. При цьому Макіавеллі був впевнений, що традиційнній релігії і моралі не повинно надаватися особливого значення, якщо вони не в змозі забезпечити посилення потенціалу упорядкованого соціуму. Функцію по підтримці соціально миру у державі, на його думку релігія втратила ще у Стародавньому Римі. За Макіавеллі треба подавити людський егоїзм, або використати його на користь державі, яку він розглядав як особливий соціальний інститут: «Добрі приклади породжуються хорошим вихованням, добре виховання – добрими законами, а добрі закони – тими самими смутами, які багатьма засуджуються». Макіавеллі вважав, що одні й ті ж дії можна розцінювати як з негативного боку, так і з позитивного, у залежності від ситуації та користі для держави [5, с. 584-585].

Монтень Мішель Ейкем де (1533-1592 рр.). – французький мислитель, юрист, політик. Предметом більшості праць Монтеня було вивчення та аналіз людської поведінки в екстремальних ситуаціях. За його вченням природа людини подвійна: часто неприборкані душевні устремління нейтралізуються фізичними можливостями його тіла. На думку Монтеня, осмислення і прий-няття цього як незмінного, дозволяє орієнтуватися на ідеал дійсно щасливого життя, тобто життя помірного. Проблема людини полягає у тому, що органи її чуттів далекі від досконалості, здібності обмежені і лише Бог все знає і все може. Гносеологічний скептицизм Монтеня базується на тому, що все живе і тому числі люди знаходяться у стані постійної зміни. А зміни у свою чергу ведуть до вдосконалення. Подолання людської невихованості було для Монтеня надзвичайно важливим. М.Е. Монтень був надзвичайно відданий ідеям людської свободи і був активним прибічником станової рівності і високо цінував людську індивідуальність [5, с. 645-646].

Мор Томас (1478-1535 рр.) – англійський філософ і юрист, лорд-канслер. У 1516 році ним був написаний його головний філософський твір про ідеальну державу «Надзвичайно корисна, а також і цікава, дійсно золота книга про найкраще влаштування держави і про новий острів Утопія». У першій частині якого він описує важке життя англійських селян, їх злидні та обезземелення. У другій частині Т. Мор показує ідеальне суспільство і щасливе життя людей на невідомому острові Утопія, де вони працюють, відпочивають. На острові немає приватної власності, грошей, експлуатації людини людиною, відсутня злочинність.

На перше місце Мор виводить не особисті інтереси кожного утопійця, а безумовне підпорядкування особистого загальним інтересам. Приватну власність Т. Мор вважав головною причиною всіх соціальних бід. На його думку все повинно поділятися порівну і по справедливості. А якщо приватна власність і залишиться у кого-небудь, то ця особа буде відчувати постійний страх, що її можуть відібрати на благо суспільства. Т. Мор вимагав релігійної віротерпимості і передачу виховання юнаків духовенству. У той же час не надто вірив у скоре втілення у життя свої утопічної ідеї [5, с. 647].