Категорический императив
Нравственный закон — принуждение, необходимость действовать вопреки эмпирическим воздействиям. А значит, он приобретает форму принудительного веления — императива. Гипотетические императивы (относительные или условные императивы) — поступки хороши в особых случаях, для достижения определенных целей (советы врача человеку, заботящемуся о своем здоровье). Категорический императив — предписывает поступки, которые хороши сами по себе, независимо от последствий (например, требование честности).
Это три разных способа представлять один и тот же закон, и каждый из них объединяет в себе два других. Для проверки соответствия конкретного поступка нравственному закону Кант предложил использовать мысленный эксперимент.
Фіхте Іоганн Готліб (1762-1814 рр.) – один з видних представників німецької трансцендентально-критичної філософії. На думку Фіхте в пошуках основи знань філософія повинна зробити вибір на користь ідеалізму. На боці якого самостійність «Я» та свобода. Тому першим основним науковим вченням є тезис не про те, що «Я є», а «Я свідчить само за себе». З цієї дії починається знання і відповідно вчення починається з підтвердження цієї дії. Пізнати діяння значить його створити. Положення про те, що «Я свідчить про самого себе, своє власне буття» означає те, що у цьому акті індивід породжує свій власний дух, свою свободу. Це самовизначення постає у філософії Фіхте як адресована суб’єкту нормальна вимога, до якої він повинен рухатися. Його вираз «побудуй своє Я, створи себе» – начало філософії Фіхте, для якого суб’єктивний ідеалізм став єдино можливим підходом для обґрунтування пізнання і діяльності, самостійності і свободи людини [5, с. 1098]. Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770-1831 рр.) – німецький філософ, творець філософської системи. Розробив теорію діалектики на основі філософії абсолютного (об’єктивного) ідеалізму. Також створив власне оригінальне вчення, яке він назвав «Феноменологія духа» (1807 р.): абсолютний дух як він існує «в собі» або «ідея в собі», яка складає предмет логіки; дух в своєму «інобутті», як він є чимось зовнішнім «для себе», в якості природи (натурфілософія); дух, який досягнув себе «у собі і для себе» і який завершив свій необхідний розвиток (філософія духа). Кожна з цих частин розподіляється подалі за триадичним принципом діалектики. Отже, третю, основну частину, гегелівської системи складає філософія духа, в якій знайшли свої прояви найбільш важливі результати всієї його філософії. Триадичне розчленування передбачає наявність наступних форм розвитку духу: суб’єктивний (індивідуальний), об’єктивний (всезагальний) і абсолютний (божественний). Розгляд цих форм духа здійснюється Гегелем у відповідних відділах його філософії духа, з яких першим виступає психологія у широкому сенсі цього слова (вивчення психологічного життя індивіда через всі сходинки його розвитку, майже до усвідомлення ним його сокровенної сутності в порівнянні з всезагальним духом). Наступний розділ він написав – те, що сам Гегель назвав «Філософією права» – присвяченому розгляду об’єктивного духу, під яким він розуміє відомість у людському родовому житті, тобто, надіндивідуальну цілісність, яка підвищується над окремими людьми і які проявляються через їх різні зв’язки і стосунки. Гегель намагається зрозуміти ті форми розвитку, в яких дійсному людському житті реалізується свобода духа. Найнижчою з цих форм є абстрактне право, за ним йде моральність, яка має справу не з чисто зовнішніми, а внутрішніми формами об’єктивного духа і, на сам кінець, моральність, в якій сутність об’єктивного духа знаходить своє завершення за рахунок співпадіння його зовнішньої і внутрішньої форм. Ідеалом є держава елінів, у якій враховувалися всі інтереси індивідів [5, с. 221-222]. Зігмунд Фройд (1856-1939 рр.) – австрійський психіатр у своїй праці «Вступ до психоаналізу» розглядаючи психічну структуру особистості звернув увагу на той факт, що «людина часто привласнює собі право вигадувати всілякі дурниці і нехтувати факти» і що людина захворює внаслідок конфлікту між вимогами інстинктів і опором, що зароджується в людині проти них, ми ніколи мабуть не на мить не забували про супротивну, відпорну згнічувальну інстанцію і наділили її особливими силами, інстинктами. З. Фройд аналізуючи сексуальне поводження та інстинкти самозбереження людини в залежності від життєвих обставин, роду життя людини, стану здоров’я, стосунків із зовнішнім середовищем робить висновок, що вони суттєво впливають на поведінку особистості, яка в залежності від різного роду обставин може бути різною [6, с. 709]. На початку 20-го століття Зігмунд Фройд створив першу психологічну теорію суїциду. У ній він підкреслив роль агресії, направленої на самого себе. Згодом американський психіатр Karl Menninger детально розробив ідеї Фрейда. Він припустив, що всі суїциди мають в своїй основі три взаємозв'язані несвідомі причини: помста/ненависть (бажання убити), депресія/безнадійність (бажання померти) і відчуття провини (бажання бути убитим). У ХХ ст. склалися різноманітні соціально-культурні концепції. Дослідники, спираючись на вчення З. Фройда намагалися зрозуміти, що примушує людей жити у суспільстві? Але відповіді поки-що не знайдено. Тому, пошуки продовжуються. Карл Маркс (1818-1883 рр.). Матеріалістична теорія К. Маркса ґрунтується на економічному аналізі та розгляді існуючих соціальних відносин. Маркс є засновником класової теорії, яка є однією з опор його революційного вчення і водночас важливою соціологічною теоретичною моделлю, яка істотно збагатила розуміння соціальних відносин та соціальної структури розвиненого суспільства. Соціологія К. Маркса – це соціологія класової боротьби, у якій приймають участь антагоністичні класи – буржуазія та робітники. Це можна простежити у його знаменитих працях «Капітал» та «Комуністичному маніфесті». За його дослідженнями революційний конфлікт є рушієм соціального прогресу. Соціальні конфлікти у суспільстві є невідворотні, тому, що вони сприяють революційним перетворенням. Разом з тим, революції не лише ламають усталені суспільні відносини, а протиставляють у невідворотних революційних змаганнях різні суспільні групи і класи, створюючи умови для проявів девіацій серед різних прошарків населення. Зважаючи на це, К. Маркс залишився в історії соціологічної думки родоначальником конфлітологічної традиції. Сучасні українські дослідники П.А. Козляковський та А.П. Козляковсь-кий спираючись на вчення К. Маркса та посилаючись на тези Дж. Тьюрнера, вказують напрямок дослідження сучасних конфліктів, які можуть бути зведені до наступного: - із збільшенням рівня продуктивності суспільного виробництва збільшується розподіл праці і навпаки; - зростаючий розподіл праці у суспільстві призводить до посилення нерівності; - відповідно до збільшення продуктивності виробництва зростає згуртованість і солідарність пригноблених; - чим більше класова солідарність пригноблених, тим ймовірніше загострення конфлікту між тими, хто панує, і тими, хто пригнічений і експлуатований; - рівень конфліктності між гнобителями і пригнобленими, можливість насильства залежатиме від ступеня поляризації відносин між ними, оскільки чим більша класова солідарність між пригнобленими, тим глибша поляризація між ними і пригноблювачами і пригноблюючими, що справедливо у разі збільшення солідарності між останніми [3, с. 23]. Отже, можна зробити висновок: девіантні процеси, які мають місце у суспільстві, що розвивається, можуть в основі своїй ґрунтуватися на конфліктах та протиріччях суспільного прогресу та розвитку. Еміль Дюркґейм (1858-1917 рр.) – представник так званого соціологізму – специфічної соціологічної концепції, відмінною рисою якої є орієнтація на визнання соціальної реальності як дійсності особливого роду (sui qeneris) та відкиданні психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах психологізму. Одне з положень Е. Дюркґейма базується на розмежуванні явищ індивідуального і колективного життя. Разом з тим доводить, що досліджуючи індивідуальне життя не можна мати достовірного знання про колективне життя. Розглядаючи соціальну реальність, яка базується на соціальних фактах, вказує та те, що вона включає до свого складу два типи явищ: - способи мислення, почування та дії, які є зовнішніми і примусовими щодо індивідів. Їх носієм виступають суспільство в цілому, або окремі його групи: релігійні, політичні, професійні тощо; - інші сталі явища, які для індивідів так само є об’єктивні й примусові. До них він зараховує різноманітні «соціальні течії», що породжуються не індивідуальною свідомістю, а ґрунтуються на колективному ентузіазмі, обуренні та співчуванні [3, с. 25]. Зважаючи на девіацію індивідів Е. Дюркґейм предметно дослідив суїцидальну поведінку людей. Займаючись цією проблемою вчений поставив перед собою ряд завдань, які полягали у визначенні тих фактів, які сприяють самогубству. І довів, що самогубство – це акт самовбивства, який спричиняє сама жертва і специфіка цієї смерті закладена ще в самому намірі, з чого й починається самогубство. Він вважав суїцидальний вчинок як свідомий і цілеспрямований акт, до якого може призвести негативна манера поведінки або навіть абстиненція і який потребував певного напруження фізичних сил. Звертає особливу увагу на вибір суїцидентом засобів вчинення смерті (перерізати горло, кинутись у прірву, вогонь тощо) та причини заподіяння собі смертельної шкоди. І робить висновок, що у певному розумінні немає таких смертельних випадків, які так чи інакше не були б наслідком певних дій з боку жертви. На думку Е. Дюркґейма причина смерті криється скоріш поза нами, а ніж у нас самих, й проступає лише тоді, коли ми починаємо діяти в полі її засягу [1, с. 7]. А також говорить про те, що самогубства, зважаючи на причини, які їм сприяють, різниться між собою. Вчений досліджує предметно поза суспільні чинники що можуть впливати на самогубства (божевілля, неврастенія, мономанія, алкоголізм), приналежність людини до певної раси, космічні чинники (клімат, температура навколишнього середовища, місячні коливання, час доби). І робить висновок, що в основі своїй у більшості суїцидів є суспільні чинники до яких він відносить егоїстичний суїцид, альтруїстичний суїцид, аномічний суїцид, а також розглядає індивідуальні форми суїциду та суїцид як суспільне явище і звертає увагу на зв’язок самогубства з цілим рядом явищ і процесів які відбуваються у суспільстві. Акцентуючи увагу на індивідуальні форми різних видів суїциду Е. Дюркґейм говорить про найрізноманітніші способи полишення себе життя, що можуть кардинально відрізнятися один від одного. Суїцид є складовою кожного суспільства.
Дюркгейм был первым из тех, кто заметил, что «вопреки распространенному представлению, преступник не относится к числу решительно асоциальных, паразитических элементов, не явля- ется инородным, не поддающимся ассимиляции телом, введенным в общественный организм; он представляет собой обычный элемент социальной жизни». См.: Les Regies de la Methode Sociologique. Paris, 1927. P. 86—89.
|
