Особисті немайнові права та обов’язки подружжя

 

Шлюбно-сімейні відносини поділяються на особисті та майнові. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особистий характер, то й правовому регулюванню особистих немайнових відносин у сімейному праві надається велике значення. В юридичній літературі визначається, що специфіка сімейних відносин тим і характерна, що вона передбачає добру злагоду між подружжям, їх взаємну довіру[90]. Тому велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий характер. Зазначається, що особисті немайнові правовідносини подружжя – це врегульовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі[91].

Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно ст. 7 СК України є те, що правове регулювання здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання будь-кого у їх сімейне життя, відсутності привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Сімейний кодекс України дещо розширив коло особистих немайнових правовідносин подружжя, порівняно з діючим до 1 січня 2004 року КпШС України, і до особистих немайнових прав та обов’язків подружжя відносить:

1) Право на материнство. Материнство – це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію (народжувати здорових дітей), належним чином утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Частина 3 ст. 49 СК України передбачає, що позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв’язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди.

2) Право на батьківство. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридично посвідчений записом в ОДРАЦСі про народження. Відповідно до ст. 50 СК України чоловік має право на батьківство. Відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Позбавлення чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у зв’язку з виконанням ним конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо нього є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.

Слід зазначити, що закріплення цих прав в СК України викликало критику у фахівців у галузі сімейного права. Так, І. В. Жилінкова зазначає, що “викликають подив положення нового СК, які закріплюють право осіб на материнство та батьківство (статті 49, 50 СК). Читаючи положення СК, де сказано, що “дружина має право на материнство”, а “чоловік має право на батьківство”, так і хочеться відповісти: “Дякую Кодексу за турботу, за те, що дозволив бути батьком та матір’ю, без нього не змогли б продовжити рід людський”. Ці коментарі можуть викликати посмішку, проте без жартів ставитися до вказаних статей СК, погодьтеся, важко”. Далі вона зазначає, “як трактувати такі законодавчі пассажі: “небажання чоловіка мати дитину чи нездатність до зачаття дитини можуть бути причиною розірвання шлюбу” або “відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу”? Законодавець тут явно перестарався. Яке ж сутнісне навантаження несуть ці статті? Вказати суду, що причиною розлучення є та обставина, що другий з подружжя не бажає або не може мати дітей? Чи повинен суд витребувати докази, медичні довідки, з’ясовувати, чому не бажає? Виявляється, ні... При розлученні суд встановлює не причини, а підстави розірвання шлюбу...” [92].

3) Право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Відповідно до ст. 51 СК України дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.

4) Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток. Здійснюючи закріплене в ст. 52 СК України рівне право на фізичний розвиток, подружжя має створювати в сім’ї належні умови для такого розвитку. Це – не тільки заняття спортом, а й дотримання чистоти в оселі, удосконалення знарядь праці і побуту, спрямовування зусиль на позбавлення негативних звичок, здійснення інших заходів щодо зміцнення фізичного розвитку кожного з подружжя.

5) Право на зміну прізвища. На підставі ст. 53 СК України дружина чи чоловік, якщо при реєстрації шлюбу вони зберегли дошлюбні прізвища, мають право подати до ОДРАЦСу, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя.

6) Право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї. До особистих немайнових прав подружжя ст. 54 СК відносить право дружини та чоловіка розподіляти обов’язки та спільно вирішувати питання життя сім’ї. Закон формулює зазначені в названій статті особисті немайнові права подружжя, виходячи з принципу рівності прав та обов’язків чоловіка і жінки у шлюбі. Принцип рівності чоловіка і жінки є одним з основних принципів регулювання сімейних відносин, він ґрунтується на визнанні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах. Відповідно до ч. 2 ст. 54 СК України усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від рішення питань життя сім’ї. Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вчинені за згодою другого з подружжя (ч.3 ст. 54 СК України).

7) Обов’язок подружжя турбуватися про сім’ю. Згідно зі ст. 55 СК України дружина та чоловік зобов’язані спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Кожен із подружжя зобов’язаний утверджувати в сім’ї повагу до матері та батька, вони відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім’ї за свою поведінку в ній, подружжя зобов’язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї.

8) Право дружини та чоловіка на свободу та особисту недоторканність. Згідно зі ст. 56 СК України подружжя мають право на вибір місця свого проживання, на припинення шлюбних відносин, на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.

Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушувати до статевого зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом (ч. 4 ст. 56 СК України).

До особистих немайнових прав можуть бути віднесені також інші права подружжя, передбачені законодавством про шлюб та сім’ю, а саме: права, пов’язані з визначенням походження дитини (ст. ст. 123, 124 СК України), усиновленням (ст. 207 СК України) тощо.

Таким чином, особисті немайнові права подружжя можна класифікувати на особисті немайнові права, які виникають у людини з моменту народження і належать кожній фізичній особи незалежно від сімейного стану, але які в зв’язку з укладенням шлюбу набувають особливого сімейно-правового наповнення (право на вільний вибір місця проживання, право на особисте життя та його таємницю та інші права), та особисті немайнові права, які виникають у чоловіка та жінки на підставі укладення шлюбу (право подружжя змінити прізвище, право на рівність при вирішенні всіх питань життя сім’ї тощо).

Слід зазначити, що санкцій за невиконання подружжям особистих немайнових обов’язків СК України прямо не передбачено. Однак зловживання одним із подружжя особистими правами чи обов’язками, очевидне нехтування інтересами сім’ї, а також ігнорування чи перешкоджання здійсненню іншим з подружжя його особистих немайнових прав може бути підставою для розірвання шлюбу, а в ряді випадків тягне для одного з подружжя – правопорушника негативні наслідки в майновій сфері, наприклад, зменшення його частки у спільному майні при його поділі (ч. 2 ст. 70 СК України).

Підсумовуючи, хотілось би зазначити, що багато законодавчих положень щодо регулювання особистих правовідносин подружжя мають в більшості своїй морально-повчальний характер, і, на наш погляд, має сенс позиція І. В. Жилінкової, що намагання законодавця все передбачити та приписати у сфері особистих відносин подружжя викликає подив[93].

 

2. Проблемні питання визначення походження дитини від батьків

 

Загальновідомо законодавче положення, що права та обов’язки батьків та дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку (ст. 121 СК України).

Ще з часів Стародавнього Риму визнається, що мати дитини завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто знаходиться у шлюбі з матір’ю дитини – Pater is est quem nuptiae demonstrant – відома юридична презумпція, сформульована ще юристом Павлом[94].

Походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження жінкою дитини, походження ж дитини від батька визначається юридично і залежить від народження дитини у шлюбі чи поза шлюбом.

Видається, що саме тут слід згадати наведене З. В. Ромовською положення, що народження дитини від певної особи, як писав у свій час І. Гуревич, не може бути доказано «суворо юридично», оскільки зачаття дитини «належить до таємниць природи». Зараз генетика відкрила ці таємниці, і з її допомогою можна з абсолютною точністю встановити дійсне походження дитини[95]. З цим положенням безумовно слід погодитись, в той же час сьогодні розвиток медицини свідчить про все більше застосування підходу юридичної фікції щодо встановлення походження дитини. De facto та de jure щодо материнства та батьківства у разі застосування методів репродуктивної медичної діяльності можуть не співпадати, і це не є порушенням законодавства, і відповідає моральним засадам суспільства.

Ще хотілось би зупинить на аналізі ст.128 СК України щодо визнання батьківства за рішенням суду. Розгляд судами справ про визнання батьківства достатньо розповсюджений у судовій практиці. Так, наприклад, якщо у 2002 році судами Донецької області було постановлено рішень про встановлення батьківства за 97 справами, з них були задоволені позовні вимоги у 91 випадку, то вже у 2004 році було постановлено рішення за 139 справами, з яких у 131 випадку позов було задоволено. За чинним до 1 січня 2004 року КпШС України мова йшла про встановлення батьківства у судовому порядку. Стаття 53 КпШС України виділяла три групи обставин, якими могло бути підтверджено батьківство: 1) спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини та відповідачем до народження дитини; 2) спільне виховання чи утримання ними дитини; 3) докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства (будь яка із названих обставин мала самостійне значення для встановлення батьківства). Відповідно до ч.2 ст.128 СК України підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.

У 1990 році Інститутом молекулярної біології АН СРСР був розроблений та впроваджений на практиці метод генної ідентифікації, який дозволяє безсуперечно зробити висновок про походження дитини від батька, на сьогодні проведення такої експертизи стає доступним для багатьох верств населення. Отже, ми можемо говорити про те, що проведення судово-генетичної експертизи та її позитивний висновок, що особа є батьком дитини, може бути однією підставою для визнання батьківства у судовому порядку і не треба встановлювати наявність стійких тривалих відносин між жінкою, яка народила дитину, та відповідачем, що необхідно було встановлювати за КпШС України. До речі, ч.2 ст.146 ЦПК України передбачає, що при ухиленні відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи за справами про визнання батьківства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи (наприклад, за ЦПК РФ таке не можливе).

Як бути якщо жодна зі сторін не заявляла клопотання про проведення судово-генетичної експертизи? Тоді суду необхідно встановлювати відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, іншими засобами доказування, наприклад, свідченнями свідків, письмовими доказами, і оцінивши їх, вирішити справу по суті. Судова практика і йде таким же шляхом, який був нароблений раніше, а саме: встановлюють так звані юридичні підстави для визнання батьківства, що були визначені ще КпШС України.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 7 травня 2009 р. «Калачова проти Росії», коли заявниця оскаржила відмову російських судів установити факт походження її позашлюбної дитини від біологічного батька на підставі експертизи ДНК зазначено, що Європейський Суд вказав, що на сьогоднішній день аналіз ДНК є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства конкретної дитини; і його доказова цінність істотно перевищує будь-які інші докази, представлені сторонами для підтвердження або спростування їхніх близьких відносин.

Згідно з ч.3 ст. 128 СК України позов про визнання батьківства може бути пред’явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Уявимо ситуацію, що коли дитині, яку виховувала одна матір, вже майже 18 років, і по відношенню до неї у більшості випадків у батька в майбутньому вже не буде обов’язків щодо утримання, „з’являється” особа, яка подає позов про визнання батьківства. Видається, що з метою урахування інтересів дитини абз. 3 ч.3 ст.128 СК України слід викласти в редакції „позов про визнання батьківства може бути пред’явлений особою, яка вважає себе батьком дитини, до досягнення дитиною повноліття. Суд розглядає цей спір з урахуванням інтересів дитини”.