Проблеми сурогатного материнства

Наприкінці двадцятого століття репродуктивна медицина на весь голос заявила про себе. Так, уперше в світі запліднення в пробірці успішно здійснили в Англії в 1978 р., в Україні на 23 роки пізніше – у березні 1991р. у м. Харкові, в лабораторії, яку очолював доктор Федір Дахно[96].

За неповними даними в Україні більш ніж мільйон сімей не можуть мати дитину. Для більшості бездітних пар донорські ембріони – єдина можливість мати дитину. В Росії, як вказують деякі статистичні дані, до 15% подружніх сімей не можуть мати дітей[97]. Взагалі медики називають цифру, що кожна восьма сімейна пара у світі є безплідною[98]. Як зазначається у регіональній програмі виходу з демократичної кризи “Репродуктивне здоров’я населення Донбасу: проблеми і шляхи вирішення”, на обліку з безпліддя у Донецькій області знаходиться 4865 подружніх пар, хоча, за даними епідеміологічного обслідування, що було проведено у двох районах, частота дійсного безпліддя складає від 15 до 20%, що реально відповідає 16000 безплідних пар[99].

Сімейний кодекс України в ст. 123 передбачає порядок визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка. Відповідно до ч.1 ст. 123 СК України у разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною.

Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством охорони здоров’я України, на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством (ст. 48 Основ законодавства України про охорону здоров’я).

Слід згадати, що до 1 січня 2004 року в ст.56 Кодексу про шлюб та сім’ю України щодо таких відносин діяла норма, відповідно до якої чоловік, який дав письмову згоду на запліднення своєї дружини за допомогою донора, записується батьком народженої нею дитини і не має права оспорювати проведений запис. Як вірно зазначає З. В. Ромовська, положення ч.1 ст.123 СК України є більш виваженим, ніж те, що містилося у ст. 56 КпШС. У разі запліднення дружини донорською спермою біологічне походження дитини від того, хто записаний її батьком, відсутнє[100].

Дійсно, сьогодні медицині відомі різноманітні форми штучного запліднення як із застосуванням донорського матеріалу, так із застосуванням матеріалу чоловіка цієї жінки. Уявляється, що тлумачення ч.1 ст. 123 СК України надає можливість застосовувати у разі штучного запліднення як донорський матеріал у будь-якому вигляді (яйцеклітини чи сперма), так і матеріал чоловіка жінки, штучне запліднення якої проводиться.

Відповідно до ч.2 та ч.3 ст.123 СК України у разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям (жінкою і чоловіком), батьками дитини є подружжя. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. Аналіз цих частин надає підстави зробити висновок, що законодавчо в Україні дозволено застосування такої форми репродуктивної медицини як сурогатне материнство, проте воно обмежено лише способом, коли в організм іншої жінки (сурогатної матері) імплантується зародок, зачатий подружжям (жінкою і чоловіком), в той час як в юридичній літературі визначають, принаймі, чотири варіанти сурогатного материнства[101].

Правила державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 р. № 2/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 24.12.2010 р. № 3307/5)[102], у п. 11 Розділу III «Державна реєстрація окремих актів цивільного стану» передбачають, що при реєстрації народження дитини жінкою, якій в організм було перенесено ембріон людини, зачатий подружжям у результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, державна реєстрація народження проводиться за заявою подружжя, яке дало згоду на таке перенесення. У цьому разі одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається заява про її згоду на запис подружжя батьками дитини, справжність підпису на якій має бути нотаріально засвідченою, а також довідка про генетичну спорідненість батьків (матері чи батька) з плодом. При цьому в графі «Для відміток» актового запису про народження робиться такий запис: «Матір’ю дитини згідно з медичним свідоцтвом про народження є громадянка (прізвище, власне ім’я, по батькові)», а також зазначаються дата видачі довідки та її номер.

Слід зазначити, що КпШС України в ч.4 ст.56 передбачав, що дружина, яка дала письмову згоду своєму чоловіку на запліднення та народження дитини іншою жінкою (донором), записується матір’ю цієї дитини і не має права оспорювати проведений запис. Видається, що таке положення законодавця як раз і передбачало один із тих випадків репродуктивної діяльності, який залишився, на наш погляд, не врегульованим в СК України. Безумовно, тут не можна говорити про позитивний чи негативний підхід до цієї проблеми в СК України. Уявляється, що проблема сурогатного материнства – це складна як юридична так і соціальна проблема, над якою ще слід працювати юристам, і вона потребує правового вирішення, бо недостатнє правове врегулювання або заборона здійснення окремих форм репродуктивної медицини призведе лише до підпільного здійснення таких форм і завдасть значної шкоди учасникам, на жаль, ми вже маємо негативний досвід законодавчої заборони штучного переривання вагітності (абортів). Достатньо вагомими на сьогодні є аргументи щодо противників застосування сурогатного материнства, які вказують, що вирішення проблеми бездітності можливе за допомогою як штучного запліднення та імплантації ембріона самої матері, так і перевіреного століттями правового інституту усиновлення і не можна перетворювати жінку в «інкубатор», що здійснює продаж дітей.

Дійсно, проблема сурогатного материнства у будь-якому суспільстві не тільки законодавчо, а й навіть морально розцінюється неоднаково, безумовно, що в таких відносинах не може бути одного погляду на проблему, материнство – це значна як етична так і соціальна цінність. Більшість світових релігій заперечують існування сурогатних матерів як неетичних явищ, що не можуть бути властиві людині. Неоднозначний підхід до цього явища і в законодавстві різних держав. Сімейний кодекс Російської Федерації в ч.2 п.4 ст. 51 передбачає, що особи, які перебувають у шлюбі і дали свою згоду у письмовій формі на імплантацію зародка іншій жінці з метою його виношування, можуть бути записані батьками дитини тільки за згодою жінки, яка народила дитину (сурогатної матері). В той же час, не зважаючи на те, що засоби масової інформації активно популяризують сурогатне материнство, висвітлюючи випадки народження таких дітей для відомих артистів тощо, зустрічаються все надалі частіше погляди, що радикальне утручання у сферу материнства зі сторони права в Російській Федерації є передчасним, не обумовленим об’єктивною ситуацією та недостатньо продуманим, наводяться аргументи, що самі батьки, які не можуть мати дітей, доволі часто мають цю проблему внаслідок свого нехтування батьківством в якийсь період, необережного відношення до можливості дітонародження. Уявляється, що такі погляди мають так би мовити «право на життя» і в деякій мірі обґрунтовані.

Сурогатне материнство законодавчо заборонено у Франції та Німеччини, де в деяких випадках передбачаються санкції до лікарів, які займаються таким видом діяльності. Більш лояльний підхід до цієї проблеми в США, де сурогатна мати – це жінка, яка зобов’язується народити дитину не для себе, а з метою її подальшої передачі замовникам, і дозволено законодавчо сурогатне материнство в Англії.