Принципи господарського судочинства
Господарське судочинство є врегульованим нормами господарського процесуального права порядком провадження у господарських спорах, який визначається системою взаємопов’язаних господарських процесуальних прав та обов’язків, процесуальних дій, якими вони реалізуються і суб’єктами – судом і особами, які беруть участь у процесі.[1] За загальним уявленням принципи є керівними ідеями, що відображають зміст. Термін «принцип» у перекладі з латинської мови означає – «основа, база, засади». Принципами господарського судочинства є основні правові ідеї на яких побудовано господарське судочинство і визначають таку його побудову, яка забезпечила б винесення законних і обґрунтованих судових рішень. В юридичній літературі принципи господарського судочинства визначають також як основні правила діяльності господарського суду, основну базу, за допомогою якої будується господарський процес і відносини, що виникають у галузі судочинства. У принципах господарського судочинства сконцентровані погляди законодавця на характер і зміст господарського судочинства і саме в них виражається сутність судочинства. Зміст цих принципів виражено й закріплено в Законі України «Про судоустрій України» та Господарському процесуальному кодексі України. Кожний з цих принципів знаходить своє закріплення та вираження, як правило, не в одній, а в декількох правових нормах і найчастіше в процесуальних, які характеризують зміст даного принципу. Тому для правильного розуміння змісту певного принципу потрібно проаналізувати всі правові норми, у яких відображені основні положення господарського судочинства.[2] В законодавстві принцип у загальній формі виражає об’єктивно обумовлену вимогу до учасників суспільних відносин, яка служить засобом самообмеження державної влади й системи управління з метою досягнення цілей правового регулювання. Отже, виконання завдань господарського судочинства залежить від правильного застосування господарським судом норм матеріального й процесуального права. Проблему принципів господарського судочинства відносять до однієї з центральних, які досліджувалися наукою господарського (раніше – арбітражного) процесуального права. В юридичній літературі висловлюються різні думки стосовно поняття, кількості, класифікації, назви та змісту принципів господарського процесу як основних положень, що у своїй сукупності характеризують найсуттєвіші риси процесу, а також зміст і призначення його основних інститутів.[3] В юридичній літературі досить часто принципи господарського судочинства ототожнюють з принципами господарського процесу. Під принципами господарського процесу розуміють основні засади (загальні керівні положення), що визначають характер організації господарського суду та його діяльності щодо здійснення правосуддя в господарських відносинах.[4] Проте існує думка згідно якої які під принципами господарського процесу розуміють закріплені в законодавстві про господарські суди загальні керівні положення, що відображають найбільш важливі якісні особливості цієї процесуальної системи, визначають сутність і призначення всіх її основних інститутів і правил судового розгляду спорів.[5] За своєю юридичною природою принципи господарського процесу є нормами права, які відрізняються від звичайних норм більш загальним характером. Принципи знаходять свій прояв і реалізацію у всій діяльності господарських судів, на всіх етапах господарського процесу. Вони регулюють найбільш важливі сторони правозастосовчої діяльності господарських судів. Тому дійсний зміст кожного з цих принципів та їх значення можуть бути розкриті лише в результаті аналізу відповідних норм законодавства про господарські суди та практику їх застосування. У той же час правильне уявлення про сутність і зміст кожного принципу, а також про всю їх систему в цілому допомагає зрозуміти сутність і значення багатьох правил господарського процесу і відповідно обґрунтованого застосування їх на практиці. Знання принципів забезпечує системний аналіз норм чинного господарського процесуального законодавства. Вони є відправними пунктами при тлумаченні процесуальних норм із недостатньо визначеним змістом, при виправленні недоліків у праві, дозволяють знайти правильне вирішення того чи іншого процесуального питання, якщо в чинному законодавстві відсутня відповідна норма. Принципи також є орієнтиром у нормотворчій діяльності: вони визначають основні напрями, перспективи розвитку господарського судочинства, служать критерієм оцінки обґрунтованості пропозицій щодо змін та доповнень до чинного законодавства. Вдосконалення принципів господарського судочинства відбувається шляхом не тільки збагачення їхнього змісту, а й встановлення нових принципів. Останнє зумовлене як необхідністю оптимізації процесуального законодавства, так і загальною потребою зміцнення правового становища сторін, інших осіб, що беруть участь у справі, а відтак зміцнення і розширення гарантій захисту їх прав. Закріплення в Господарському процесуальному кодексі України нових принципів має за мету піднести авторитет суду, створити йому кращі умови для дослідження й оцінки доказів та винесенням обґрунтованих рішень.[6] Принципи господарського судочинства тісно пов’язані між собою і утворюють одну логічну систему, що, однак, це не заперечує в межах цієї цілісності здійснення їх класифікації. В юридичній літературі склалося декілька підходів щодо класифікації принципів. Зокрема, зустрічається класифікація принципів на принцип законності, функціональні принципи (диспозитивність, змагальність, процесуальна рівність сторін, безперервність), організаційно-функціональні (незалежність суддів, підкорення їх Конституції України і законам, одноособовість та колегіальність, рівність перед судом і законом, державна мова судочинства).[7] На нашу думку, заслуговує на увагу поділ принципів залежно від об’єкта регулювання на дві групи:
- принципи, які визначають організацію та устрій господарського суду (організаційні принципи); - принципи, які регулюють діяльність господарського суду (функціональні принципи).[8]
До організаційних принципів належать: 1. Принцип призначення суддів господарських судів вищими органами державної влади. Судді обираються Верховною Радою України безстроково в порядку, встановленому Законом України «Про статус суддів». Перше призначення на посаду судді здійснюється Президентом України строком на п’ять років. 2. Принцип одноособового і колегіального розгляду справи. Відповідно до ст. 4-6 ГПК України справи в місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яка справа, що відноситься до підсудності цих судів, залежно від категорії й складності справи, може бути розглянута судом у складі трьох суддів. Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється апеляційними господарськими судами колегією в складі трьох суддів. Перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України колегією суддів у складі трьох суддів або більшої непарної їх кількості. 3. Принцип самостійності судів, незалежності суддів і підкорення їх тільки законові. Цей принцип закріплений в ст. 129 Конституції України та в ст. 14 Закону України «Про судоустрій України» і означає, що суд є незалежним у здійсненні правосуддя від органів законодавчої та виконавчої влади і підкоряється тільки закону. Гарантії незалежності суддів детально закріплені в главі ІІІ Закону України «Про статус суддів». Відповідно до ст. 11 цього Закону незалежність суддів забезпечується перш за все встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень і звільнення з посади. Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї. Незалежність суду забезпечується також і передбаченою законодавством відповідальністю за неповагу до суду чи судді. Стаття 14 Закону України «Про статус суддів» містить норму, згідно з якою прояв неповаги до суду або суддів з боку осіб, які беруть участь у справі або присутні в судовому засіданні, і так само вчинення поза судовим засіданням будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду чи судді у зв’язку з їхньою службовою діяльністю, тягнуть за собою відповідальність згідно із законом. Аналогічна норма міститься й у ч. 5 ст. 14 Закону України «Про судоустрій України». Як неповагу до суду, на думку деяких учених, можна кваліфікувати неподання у встановлений строк затребуваних господарським судом матеріалів, а також ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону,[9] за що п. 5 ст. 83 ГПК України передбачено стягнення в доход Державного бюджету України з винної сторони штрафу в розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Незалежність суддів забезпечується також правом судді на відставку, недоторканністю суддів, створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності суддів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їхнього статусу, а також особливим порядком фінансування суддів і системою органів суддівського самоврядування. Частиною 7 статті 14 Закону України «Про судоустрій України» встановлено гарантії самостійності судів і незалежності суддів, до яких віднесено, зокрема, незмінюваність суддів та їх недоторканість (ст. 15 Закону України «Про судоустрій України»), заборона втручання у здійснення правосуддя, відповідальність за неповагу до суду чи судді тощо. 4. Принцип мови судочинства. У загальному вигляді цей принцип закріплено в Конституції України, ст. 10 Закону України «Про судоустрій України» та в ст. 3 ГПК України, відповідно до норм яких судочинство здійснюється державною мовою. Учасникам процесу, які не володіють державною мовою, надане право ознайомлення з матеріалами справи, участі в судових діях через перекладача і право на виступ в суді рідною мовою. Судові документи ведуться мовою судочинства і надаються особам, які беруть участь у справі, за їх вимогою – в перекладі на мову, якою вони користувалися в суді. 5. Принцип гласності й відкритості господарського процесу. Цей принцип закріплено в п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції України і в подальшому його розвинуто в ст. 9 Закону України «Про судоустрій України». Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його справи. Розгляд справи відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускається з дозволу суду, в порядку, установленому процесуальним законодавством. Розгляд справи в закритому судовому засіданні допускається за рішенням суду у випадках, передбачених процесуальним законодавством. Відповідно до ст. 4-4 ГПК України розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам про охорону державної, комерційної чи банківської таємниці, або коли одна зі сторін обґрунтовано вимагає конфіденційного розгляду справи і подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. Наявність хоча б однієї з цих ознак тягне за собою обмеження дії принципу гласності. Про розгляд справи в закритому засіданні або про відхилення клопотання з цього приводу виноситься ухвала. Судовий процес фіксується технічними засобами й відображається в протоколі судового засідання. Проте, на думку В.С. Щербини, якщо стосовно державної, комерційної чи банківської таємниці, дотримання якої забезпечується державою шляхом відповідного правового регулювання, такі обмеження є цілком зрозумілими й виправданими, то ще одна ознака – наявність обґрунтованих заперечень однієї чи обох сторін – суперечить принципу гласності і зводить нанівець його значення. Суб’єктивний характер, невизначеність цього критерію ускладнюють його застосування на практиці, тому від нього, на думку автора, варто було б відмовитись.[10] До функціональних принципів належать такі: 1. Принцип законності є конституційним принципом, оскільки в ч. 2 ст. 19 Конституції України зазначається, що органи державної влади (до яких відноситься і господарський суд) зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Принцип законності як основну засаду судочинства встановлено також і п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України. Законність у судочинстві має свої специфічні риси, обумовлені завданнями й засобами правосуддя. Завдання полягає в гарантуванні незалежності суддів та судів (ст. 126 Конституції України, ст. 14, 15 Закону України «Про судоустрій України», ст. 11 Закону України «Про статус суддів») і їх підкорення тільки закону, а також забезпечення умов, виключаючи сторонній вплив на суддів. Засобом правосуддя є принцип здійснення правосуддя в точній відповідності до законів. Особливості дії принципу законності в господарському судочинстві зводиться передусім до зобов’язань:
- розглядати всі спори, неухильно дотримуючись господарсько-процесуальних норм; - вирішувати господарські спори та інші віднесені до компетенції господарських судів питання в чіткій відповідності із законом та іншими нормативними актами, які регулюють спірні відносини. Причому господарський суд має право визнати недійсним повністю або у відповідній частині договір, який суперечить законодавству, а також відмовити в задоволенні вимог сторін, якщо вони ґрунтуються на акті органів державного управління, який не відповідає чинному законодавству. Реалізація принципу законності в господарському судочинстві забезпечується процесуальними гарантіями. До їх числа належать, насамперед, гарантії, що складають зміст інших принципів, наприклад, незалежність суддів господарського суду і підпорядкованість їх лише Конституції і закону, рівність перед законом і судом, змагальність процесу і рівноправнісить сторін, гласність розгляду в господарських судах, безпосередність і безперервність судового розгляду.[11] Важливою гарантією забезпечення цього принципу є те, що рішення, постанови, ухвали господарського суду можуть бути перевірені в апеляційному та касаційному порядку за заявою сторони, за поданням прокурора, як це передбачено ГПК України. Керуючись принципом законності, господарські суди вивчають і узагальнюють господарську судову практику, вносять пропозиції щодо вдосконалення законодавства. Вищий господарський суд України з метою забезпечення однакового вирішення спорів і суворого додержання законів дає керівні роз’яснення. Гарантіями реалізації принципу законності є можливість відведення судді, участь прокурора у справі, участь у судовому процесі державних органів, органів місцевого самоврядування, а точніше їх представників, можливість сторони мати свого представника, регламентація форми і змісту позовної заяви. 2. Процесуальна рівність усіх учасників судового процесу. Цей принцип закріплено у п. І ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 7 Закону України «Про судоустрій України», ст. 4-2 ГПК України, де зазначено, що правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, та в розділі ІV ГПК України (зокрема, ч. 1 ст. 22 встановлює, що сторони користуються рівними процесуальними правами). Останнє положення означає, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Реалізація зазначеного принципу означає, що, по-перше, суд при вирішенні господарських спорів застосовує норми матеріального права щодо всіх учасників однаковою мірою, безвідносно до того, між якими сторонами розглядається спір; по-друге, правовий статус учасників господарського процесу визначається лише процесуальними положеннями. Будучи обумовленим демократизмом процесуальної форми, принцип рівності учасників є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що виключає будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дозволяє сторонам вчиняти встановлені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права й виконувати покладені на них обов’язки. 3. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до даного принципу сторонам у господарському процесі забезпечуються широкі можливості у відстоюванні зайнятих ними в спорі позицій. Сторони мають право наводити юридичні факти, які обґрунтовують їх вимоги й заперечення, а також надавати докази на підтвердження цих фактів. Вони мають право знати аргументи, вимоги і заперечення іншого учасника спору, знайомитися з матеріалами справи, висловлювати з приводу їх свої аргументи, брати участь в обговоренні зібраних у справі доказів, їх перевірці, заявляти у зв’язку з цим різні клопотання, ставити одне одному та іншим учасникам процесу питання. Цей принцип закріплено в п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України (змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості) та в ст. 4-3 ГПК України. З метою забезпечення реалізації цього принципу ч. 3 ст. 4-3 ГПК України передбачено, що господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин і правильного застосування законодавства. Зазначений принцип тісно пов’язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з’ясування обставин справи. Засади змагальності передбачають:
- залежність дій суду від вимог позивача й заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі вимог, заявлених сторонами; - можливість вільного використання засобів доказування; - право кожної сторони доводити факти, які обґрунтовують її вимоги та заперечення; - можливість надання сторонами додаткових доказів на пропозицію господарського суду.
Принцип змагальності діє на всіх стадіях господарського процесу. Однак, визначаючи закріплення цього принципу як позитивне й прогресивне явище, слід відзначити непослідовність законодавця у вирішенні цього питання, яку можна пояснити недоліками законодавчої техніки. У класичному розумінні принцип змагальності означає, що суд не повинен зі своєї ініціативи збирати докази на користь однієї чи іншої сторони у разі, коли доказів, наданих сторонами, недостатньо для вирішення спору, а має розглядати справу за наявними доказами. Але ст. 38 ГПК України зобов’язує господарський суд витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Очевидно, що витребування подібних доказів є можливим лише за клопотанням сторін у випадках, коли сторони з різних причин не спроможні подати ті чи інші докази. Принцип змагальності забезпечує швидке надходження до господарського суду необхідного фактичного матеріалу і всебічне, об’єктивне його дослідження, створює надійні гарантії для захисту порушених прав та інтересів суб’єктів господарювання, підвищує виховне значення діяльності господарських судів.[12] 4. Принцип об’єктивної істини. Цей принцип означає, що господарський суд має примати рішення у справі після того, як у судовому засіданні будуть встановлені дійсні взаємини сторін і фактичні обставини. Принцип об’єктивної істини нерозривно пов’язаний із принципом законності, оскільки рішення господарського суду законне лише тоді, коли в справі встановлена об’єктивна істина. Відповідно до цього принципу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 33 ГПК України). Спрямованою на запобігання можливій упередженості судді чи іншого недобросовісного ставлення до розгляду справи є норма щодо відводу судді, за якою суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, або буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості (ч. 1 ст. 20 ГПК України). На реалізацію цього принципу спрямовані й інші правові інститути і норми ГПК України: перегляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами та перегляд їх в апеляційному і касаційному порядку; право господарського суду виходити за межі заявлених вимог тощо. 5. Принцип диспозитивності. Сутність принципу диспозитивності полягає у нерозривній єдності двох елементів – свобода вибору варіанту захисту порушеного права і свободі розсуду сторони при обранні варіантів поведінки у процесі захисту права.[13] Цей принцип безпосередньо не закріплений у законодавстві, хоча його дія в господарському судочинстві не викликає сумнівів і заперечень. Зазначений принцип певним чином отримав свій розвиток у господарському процесуальному законодавстві, що закріплює право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати у господарському суді свої матеріальні і процесуальні права.[14] Таким чином, сутність зазначеного принципу полягає у можливості учасників господарського процесу, і в першу чергу сторін, розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, активно впливати на процес із метою захисту своїх прав і інтересів. Так, позивач вправі до прийняття рішення у справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову або зменшити розмір позовних вимог. Відповідач має право визнати позов повністю або частково чи не визнати його взагалі. Особливістю дії цього принципу в господарському процесі є його певна обмеженість, зумовлена тим, що господарські спори, які вирішуються господарським судом, частково зачіпають не лише приватноправові, а й публічно-правові інтереси. Тому господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси (ч. 6 ст. 22 ГПК України). 6. Принцип солідарності господарських інтересів сторін. Господарським процесуальним кодексом України передбачено, що окремі категорії спорів, які визначені ч. 1, 2 ст. 5 цього Кодексу можуть бути передані на розгляд господарського суду за умови додержання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання. 7. Принцип обов’язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду. Цей принцип сформульовано в ст. 11 Закону України «Про судоустрій України». Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Відповідно до ст. 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються в порядку, встановленому ГПК України та іншими законодавчими актами. Гарантією забезпечення реалізації цього принципу є встановлення відповідальності за ухилення від виконання рішення, ухвали, постанови особами, яким пред’явлено для виконання. 8. Принцип оперативності. Цей принцип характеризує діяльність господарського суду як судового органу, спроможного в короткі, визначені Господарським процесуальним кодексом України строки відновити порушені контрагентами права господарюючих суб’єктів. Сутність цього принципу полягає в тому, щоб при вирішенні справи в господарському суді найбільш повно, доцільно та своєчасно використовувати всі встановлені законом засоби для правильного та швидкого вирішення спору та усунення недоліків у господарській діяльності, які виявлені при розгляді справи. Значення цього принципу полягає в тому, що у поєднанні та взаємодії з іншими принципами він забезпечує правильне і своєчасне вирішення господарським судом своїх завдань у короткі строки при мінімальному витрачанні коштів як господарського суду, так і учасників спору. 9. Принцип безперервності судового розгляду. Судове засідання з кожної справи має відбуватися безперервно, до закінчення розгляду початої справи або до відкладення її розгляду суд не повинен розглядати інші справи. Якщо в ході судового розгляду виникає необхідність відкласти або призупинити розгляд справи, нове засідання має бути розпочате з початку. Безперервність у розгляді однієї судової справи має певне значення для формування внутрішнього суддівського переконання, забезпечує врахування судом усіх обставин справи та цілісність вражень суду від матеріалів справи, зосереджує увагу суддів тільки на одній справі та її обставинах.
|
