Доказування у судовому процесі

 

 

Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги та заперечення сторін та інших обставин справи, що мають значення для правильного вирішення господарської справи, є їх встановлення за допомогою судових доказів, тобто судове доказування. В теорії процесуального права не має єдиного підходу щодо сутності, мети, змісту діяльності щодо доказування, суб’єктів доказування, етапів доказування та елементів доказування.

Зміст судового доказування тісно пов’язаний з метою доказування, під якою розуміється досягнення істини. Однак питання щодо обсягу судової істини, щодо того, які явища об’єктивної дійсності повинні бути пізнані судом в процесі доказування, в теорії процесуального права вирішуються неоднозначно. В теорії цивільного процесуального права найбільшу підтримку одержало положення, згідно якого вимога щодо досягнення істини стосується тільки обставин справи, що встановлюються доказуванням.[96] Але існує й інша точка зору, згідно якої до змісту істини включається й висновок щодо спірного правовідношення, прав та обов’язків сторін.[97]

Розуміння істини як мети судового доказування деякі автори протиставляють поняття доказування і судового пізнання чи правозастосування.[98] При цьому доказування визначається як спосіб пізнання істини тільки стосовно фактичних обставин справи. Що ж стосується правової кваліфікації фактів і відносин, то як спосіб їх пізнання вказується не на доказування, а на судове пізнання. Але в той же час, судове доказування не може бути протиставлено ні судовому пізнанню, ні ототожненню з ним, оскільки воно є способом судового пізнання.

За загальним уявленням судове доказування охоплює процесуальну діяльність усіх суб’єктів процесу, незважаючи на те, що їх функції в доказуванні різні. Крім того, правова оцінка фактів і рішення по справі є результатом процесуальної діяльності не тільки суду, а й інших осіб, що беруть участь у справі. Інший же підхід призведе до недооцінювання ролі інших осіб в процесі формування у господарського суду правильних висновків щодо правової кваліфікації фактів, а також і по суті справи. Обов’язком суду є встановлення дійсних фактичних обставин справи і виконанню зазначеного обов’язку сприятиме активна діяльність усіх інших суб’єктів доказування. І тому, судове доказування є різновидом пізнання, що включає діяльність суду та осіб, що беруть участь у справі.

Загальновідомо, що у судовому доказуванні органічно поєднуються дві рівноцінні сторони – логічна і практична. Логічна сторона доказування підпорядковується законам логічного мислення, а практична (процесуальна діяльність) – приписам правових норм (заснована на них). Норми права приписують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення став істинним. А законодавство, в свою чергу, не може суперечити законам, правилам пізнання та логіки.

Враховуючи зазначене, можна визначити доказування як логічну й процесуальну діяльність господарського суду та інших учасників господарського процесу, спрямовану на встановлення істини у конкретній справі й вирішення спору між сторонами.

Судове доказування, будучи способом пізнання, реалізується в практичній діяльності господарського суду й осіб, що беруть участь у справі щодо встановлення фактів, за наявністю чи відсутністю яких закон пов’язує виникнення, зміну чи припинення господарських матеріальних та процесуальних правовідносин. Розглядаючи судове доказування як пізнавальну діяльність постає необхідність вивчення його змісту, структури, тобто встановленню елементів, що складають діяльність щодо доказування.

Доказування – це пізнавальна і розумова діяльність суб’єктів доказування, яка здійснюється у врегульованому процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збір, витребування, дослідження і оцінка доказів.[99]

Судове доказування, на думку Л.М. Ніколенко, будучи способом пізнання фактичних обставин справи, це не єдиний спосіб судового пізнання, предметом якого є як фактичні обставини справи, так і права й обов’язки сторін. Об’єктами судового пізнання є події, дії, що мають юридичне значення, обставини, знання про які може виконати доказову функцію, обставини, що стали причиною порушення законності, причиною недоліків у господарській діяльності підприємств, установ, організацій.[100]

Доказування є логічним процесом, за допомогою якого суд доходить висновку про наявність або відсутність тих чи інших фактів, явищ, дій, відносин, зв’язків тощо. Це здійснювана на основі процесуального закону діяльність суб’єктів по збиранню, закріпленню, перевірці й оцінці доказів, необхідних для встановлення істини в справі й вирішення завдань судочинства.[101] На думку К. Юдельсона, під судовими доказуваннями потрібно розуміти діяльність суб’єктів процесу щодо встановлення за допомогою визначених законом процесуальних засобів і способів об’єктивної істинності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами.[102]

Інші автори під доказуванням розуміють діяльність, яка має на меті переконати суд в істинності фактів, що ним розглядаються. А.Ф. Клейнман під доказуванням в господарському процесі розуміє процесуальну діяльність тільки сторін, яка полягає в поданні доказів, спростуванні доказів іншої сторони, заяві клопотань, участі в дослідженні доказів.[103]

Але остання точка зору, на думку деяких авторів, не підтверджується ні законодавством, ні практикою, оскільки відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті ­обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Та це не означає, що в господарському процесуальному законодавстві знайшла вираз концепція судового доказування як засобу переконання суду, оскільки термін «доказування» застосовується тільки щодо діяльності сторін, а не суду. Безперечно, суд бере активну участь у процесі судового доказування, зокрема, має право зажадати від сторін, осіб, що беруть участь у справі подати необхідні докази, якщо визнає неможливим роз­глянути справу на підставі наявних доказів (ст. 38 ГПК України), провести огляд, дослідження письмових і речових доказів (ст. 39 ГПК України), призначити експертизу (ст. 41 ГПК Укра­їни), здійснювати інші дії, спрямовані на встановлення фактичних обставин справи.

Станом на сьогодні деякі докази позивач не може отримати без допомоги суду (наприклад, інформацію від банку про платоспроможність відповідача). Тому активна, координуюча роль суду полягає в наданні допомоги сторонам в отриманні достовірної та повної інформації в справі.[104]

Одним із засобів доказування є висновок експерта. Господарський суд призначає судову експертизу для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань. Проведення експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціаліс­там, які мають необхідні для цього знання. Порядок призначення та проведення судової експертизи визначається Законом України «Про судову експертизу» і нормами Господарського процесуального кодексу України, зокрема, ст. 31 «Участь в судовому процесі судового експерта» та ст. 42 «Висновок судового експерта».

Частиною 1 статті 34 ГПК України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, що розглядається. Цю вимогу щодо належності доказів позивач має враховувати при складанні позовної заяви відповідно ст. 54 ГПК України, а відповідач – при підготовці і надісланні відзиву на позовну заяву відповідно до ст. 59 ГПК України.

Підстави для звільнення від доказування визначені ст. 35 ГПК України, яка передбачає таке.

 

1. Обставини, визнані господарським судом загальновідомими, не потребують доказування.

2. Факти, встановлені рішенням господарського суду або іншого органу, який вирішує господарські спори, під час розгляду однієї справи, не доводяться при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони.

3. Вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.

4. Рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

5. Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.

 

Практичне значення принципу належності доказів полягає в тому, що витребування й аналіз доказів, які не відносяться до справи, уповільнює процес і призводить до зайвих витрат коштів. З іншого боку, відсутність необхідних для розгляду справи доказів призводить до неможливості встановити істину і до винесення незаконного і необґрунтованого рішення. Тому важливе значення має стадія підготовки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду, на якій суддя в необхідних випадках викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з’ясовує, які матеріали можуть бути подані додатково; витребує від сторін та інших підприємств і організацій документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знахо­дження; вирішує питання про проведення судової експертизи; проводить огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження (ст. 65 ГПК України).

Обставини, що мають значення для справи, можуть бути підтверджені будь-якими доказами, передбаченими ГПК України. Проте для певного кола суб’єктів матеріальних правовідносин у встановлених законодавством випадках такі обставини повинні бути підтверджені лише за допомогою певних засобів доказування. Тому в ч. 2 ст. 34 ГПК України зазначається, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Так, відповідно до
ст. 129 Статуту залізниць України, обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць.

Рішення з господарського спору мають прийматися відповідно до норм матеріального і процесуального права та фактичних обставин справи, з достовірністю встановлених судом. Тому, розглядаючи справу, суд з’ясовує, зокрема, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються. Рішення господарського суду може ґрунтуватися лише на тих доказах, які були предметом дослідження й оцінки судом.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в господарському суді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. При цьому ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. У зв’язку з цим саме пізнання визначає сутність судового доказування в господарському процесі. Встановлення істини в процесі розгляду господарських спорів, хоча і є одним із різновидів загального процесу пізнання та виражає всі його істотні межі, має також і свої особливості та специфіку:

 

- воно обмежене певними строками, тобто не можна нескінченно або невизначений час пізнавати подію правопорушення, – процесуальний закон установив жорсткі й чіткі строки, протягом яких має бути прийняте рішення в справі;

- пізнається подія минулого, тобто об’єкт дослідження має так званий «ретроспективний характер»;

- поєднує пізнавальний і посвідчувальний характер, оскільки результати пізнання в господарському процесі мають бути вміщені у встановлену законом процесуальну форму;

- обов’язково завершується прийняттям рішення, що має правові наслідки.[105]

 

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що ви­значення достовірності й сили доказів здійснюється самим судом, що закон не містить вказівок відносно того, який з доказів має більшу силу, який – меншу, який доказ є більш, а який менш достовірним. Закон надає можливість суду самому оцінювати кожен доказ, і критерієм при цьому є внутрішнє переконання судді (суддів). Подібний підхід до оцінки доказів забезпечує пошук істини, оскільки неможливо в законі заздалегідь правильно визначити достовірність і силу того чи іншого доказу, оскільки це залежить від кожного конкретного випадку.

В судовому процесі мають місце випадки, коли одна сторона визнає фактичні дані й обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Проте, як зазначається в ч. 3 ст. 43 ГПК України, таке визнання фактичних даних і обставин для господарського суду не є обов’язковим, хоча в разі згоди суду інша сторона звільняється від обов’язку доводити визнані обставини.

Вирішення завдань господарського процесуального доказування зумовлюється чітким і точним уявленням про предмет доказування – систему фактичних обставин, що підлягають доказуванню в справі з метою її правильного вирішення. Предмет доказування має свій обсяг і межі, якими окреслюються межі дослідження, що визначаються як межі доказування. Межі доказування – це необхідна й достатня сукупність доказів, яка, будучи зібраною в справі, забезпечує її правильне вирішення. Правильне визначення меж має значення для забезпечення об’єк­тивного, повного і всебічного дослідження обставин справи, для вирішення завдань встановлення об’єктивної істини.[106]