Політології

У повоєнний період у західній політологи домінувала американська політична наука. Повільніше, а Інколи у фарватері американської, розвивалася європейська полі­тологічна традиція, окреслюючи межі національних по­літологічних шкіл, вияскравлюючи їх особливості.

Використовуючи американську політологічну тради­цію, у 50—80 роках XX ст. активізувала пошуки теоретико-методолопчних засад англійська політологія, її особливе місце в європейській політичній думці забезпе­чили передусім пращ Р. Джоунса про структурно-функціональний аналіз політики; Д. Нетла про теорію полі­тичної мобілізації; Р. Роуза, М. Девіса, В. Льюіса І X. Вайсмана про теорію політичних систем; І. Девіса про політичні зміни. Було проведено чимало практичних до­сліджень: проблем держави, державного суверенітету й демократії (Е. Беркер, І. Берлін, Б. Крік, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Попер, У. Різ, Д. Філд, М. Оукшот); політич­них партій (Г. Пеллінг, Р. Маккензі, Д. Хеніг, Д. Ро-бертс, Д. Ліс, Р. Кімбер, Д. Робертсон, Д. Вілсон); груп тиску (Д. Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Муді); впли­ву на політичний процес робітничого руху (Д. Голдторн, А. Сілвер); політичної Ідеологи (М. Фогарті, К. Коутс), політичної поведінки, політичної культури й політичної активності різних клаєів І соціальних груп, громадської думки, голосування на виборах, каналів І засобів масової Інформації, політичного лідерства та еліт (Д. Батлер, А. Кру, І. Бадж, Д. Бламлер, Б. Беррі, М. Харрісон, У. Гаттсман, Б. Джексон). Стали постійними серії політологіч­них праць «Дослідження з порівняльної політики», «Політичні реальності». Для навчальних закладів різних рівнів було розроблено спеціальні програми й видано під­ручники з політичної соціології, конституційного права, державного управління.

Французька політологія в основному зосередилася на вивченні поведінки виборців (Ф. Бон, Ж. Шарло, Ф.-В. Ге­гель, Ж. Ранже, Ж. Жаффр, А. Ласло), дослідженні діяль­ності політичних партій (М. Дюверже, Ж. Шарло), гро­мадської думки. Значно рідше в ній приділяється увага проблемам порівняльної політологи, політичних комуні­кацій, політичного лідерства, політичної культури. Авто­ритетними визнано напрацювання французьких політологів у царині традиційної політичної науки — конституцій­не право і функціонування державних Інститутів.

У 70-ті роки XX ст. активізувалися політологічні до­слідження, в розвитку яких окреслилися три головні на­прями: нормативістська політологія, що ґрунтується на філософському аналізі моральних норм політичної діяль­ності; позитивістсько-біхевюристська емпірична соціоло­гія; «практично-критична наука», зосереджена на пробле­мах соціально-політичної влади (франкфуртська школа). Предметом більшості досліджень німецькі політологи обирають політичний лад, політичні парти, громадські ор­ганізації, політичну поведінку, вибори І виборчі техноло­ги. Сильні позиції в них і в царині компаративістської по­літології, політичної філософії, Історії політичних Ідей. Найвідомпш німецькі політологи — Т. Адорно, К. Баймер, Р. Дарендорф, Ф. Пойман, О. Флехтгайм, В. Генніс, Г. Майєр, О. Штаммер, Г. Шнайдер, Е. Кріпендорф, Е. Гіп-пель, К. Лудс.

Авторитетними є політологічні школи Італії (особливо у сфері політичної соціології), Канади, національні асоці­ації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії, скандинавська асоціація політичних наук, яка об'єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії. У 1970 р. було створено Європейський консорціум для політичних наук і досліджень.

Здебільшого європейські політологічні концепції міс­тять уявлення про управління як соціальну функцію, а порядок і контроль — як мету політичної діяльності; про владу як засіб вирішення конкретних проблем суспільст­ва, ухвалення відповідних політичних рішень; пов'язу­ють «політичне» управління з громадським і державною владою. Але простежуються розбіжності в поглядах на цілі й характер влади. У сфері зацікавлень європейської політологи — «приватна політика», «політика малих груп» в університетах, корпораціях, профспілках, церк­ві, інших об'єднаннях. Експериментальне їх досліджу­ють як політичні.

Поширеним у сучасній західній політології є погляд на політику як діяльність, спрямовану на контроль і при­мирення різних інтересів у межах держави. Наприклад, Б. Крік стверджує: «Політика може бути просто визначе­на як діяльність, за допомогою якої різнобічні інтереси в межах даної одиниці правління примиряються через на­дання їм частки влади в пропорціях до їх важливості для добробуту і виживання всієї спільності». Таке широке визначення політики породжує й широке розуміння по­літології як науки. Деякі автори намагаються ототожни­ти соціологічні аспекти політекономії та політології, вва­жаючи, що вивчають одне й те саме явище — відносини між системами суспільних інтересів, які забезпечують ді­яльність суспільства, а самі виникають внаслідок діяль­ності економічних механізмів. Розглядаючи суспільні відносини як зіткнення групових інтересів, окремі полі­тологи схильні вважати політекономію політичною нау­кою. За усталеною традицією до політології часто відно­сять дисципліни, які виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів, — політичну геогра­фію, політичну біологію, політичну психологію.

Різноманітними є погляди європейських політологів і на методологію сучасної політичної науки. Одні вчені віддають перевагу емпіричній дослідницькій техніці (опитуванню громадської думки, психологічному аналі­зові, експериментам «малих груп»), інші у своїх дослі­дженнях спираються передусім на власний досвід люди­ни та здоровий глузд, вважають, що вдало дібраний ме­тод чи логічні роздуми у процесі дослідження живить ви­роблення оптимальних рішень. Політологи марксистсь­кого «призову» десятиліттями апелюють до «загальних законів розвитку природи, суспільства, мислення». По­при наявність різних підходів і шкіл, основні методоло­гічні складові політологічних досліджень залишаються незмінними.

Понятійний апарат сучасної західної політології склався, успадкувавши традиційні категорії (держава, влада, політичний інститут, політична система тощо) та доповнивши їх новими, створеними в межах властивого європейській політології поведінково-соціологічного під­ходу (політична поведінка, мотивація, політичне рекру­тування). Поряд з цим політологія активно запозичує терміни із суміжних наук (політична система, політична психологія, політична соціологія). Були різні спроби кла­сифікації цієї системи понять. Найраціональнішою ви­явилася та, що за критерій взяла основні структурні еле­менти предмета дослідження: загальносистемні (політич­на організація, політична партія, політичний процес), інституціональні (політична партія, політичне лідерство, політична мобілізація); особистісні (політична свідо­мість, масова політика, громадська політична думка).

Про загальні закони розвитку суспільства західна по­літологія майже не веде мови, позаяк не переслідує мету тотальної раціоналізації суспільства. До того ж, як заува­жив польський політолог Єжи Вятр, такого знання нема, а з огляду на характер суспільного життя його, можли­во, й не буде.

Темпераментно реагує сучасна західна політологія на процеси розвитку демократії, вияву реалізації громад­ської думки — чинників, які свідчать про рівень зрілос­ті суспільства, культуру суб'єктів політики. Така увага в основному є наслідком вияву тенденцій економічного, управлінського життя країн капіталу і ринкових відно­син. Постіндустріальний капіталізм вимагає мобільного й активного типу особистості. Стимульований різнома­нітними потребами, сучасний громадянин стає чутливим до всіх аспектів буття, в тому числі політичного, стаючи вимогливішим щодо способів здійснення демократії, на­родовладдя, механізмів взаємозв'язків між владою і на­родом, а також контролю за її діяльністю, ролі мас в по­літичному житті.

У будь-якій політичній системі завжди існує стриж­нева незаперечна аксіома, на яку ця система спирається. В демократичній системі — суверенітет громадської дум­ки. Уявлення щодо природи громадської думки до Пер­шої світової війни розвивалися в річищі класичної конс­титуційної теорії, тобто у зв'язку з проблемою народного суверенітету. Суверенітет і природу громадської думки в межах традиційної політичної науки найповніше дослі­див А.-О. Доуелл у праці «Громадська думка і народний уряд» (1913), вважаючи громадську думку аспектом до­мінуючого суспільно-політичного клімату чи стрижнем структури поглядів певної спільноти. Думку можна вва­жати громадською, якщо її втілення сприймається мен­шістю, яка не поділяє її. Тобто, добровільна, хоч і неохо­ча згода, підпорядкування волі більшості (нерідко цю більшість представляє уряд) є ознакою народного уряду, лінію якого суспільство поділяє загалом, не погоджую­чись в окремих аспектах. За таких умов меншість може прийняти правління більшості, знаючи, що консенсус із фундаментальних питань є непохитним. За інших умов домінування більшості трансформується в тиранію. Отже, за Доуеллом, у суспільствах, де існують гострі розбіжнос­ті думок із життєво важливих суспільних проблем, не мо­же бути ні громадської думки, ні народного уряду.

Після Першої світової війни почався етап власне со­ціологічного дослідження громадської думки і формуван­ня суспільних інститутів, пов'язаних із становленням і функціонуванням її як політичної сили. Якщо раніше громадську думку розглядали під кутом зору її суверен­ності й суспільної цінності, то тепер політологія зосере­дилася на її формуванні, техніці фіксації, використанні в управлінських цілях. Предметом особливих зацікав­лень стала технологія формування громадської думки, управління як процесом формування, так і реалізації.

З першими спробами маніпулювання громадською думкою постала потреба соціологічного підтвердження її суверенності й позитивної ролі в суспільстві. Найважли­вішою щодо цього стала праця У. Ліппмана «Громадська думка» (1922), який розглядав її як комплекс уявних об­разів і стереотипів, у межах яких люди діють у групах.

Одночасно активізувався прагматичний пошук засобів впливу на громадську думку з боку певних соціальних груп у своїх практичних інтересах. У 1923 р. Е.-Л. Бер-нейс (племінник 3. Фрейда) у праці «Кристалізуючи гро­мадську думку» розробив засоби функціонування профе­сійного інституту щодо вивчення громадської думки як феномена. Бернейс вважав головні стереотипи громад­ської думки відносно стійкими проти маніпулювання, ре­комендував не змінювати їх, а розумно використовувати у власних інтересах, намагаючись поєднати сподіваний інтерес із стереотипами громадськості. При цьому мож­ливі гра на упередженнях, пропаганда з метою забезпе­чити місце певній ідеї на ринку політичних думок. Ре­зультатом функціонування такого інституту стало не ма­ніпулювання громадською думкою на користь особливих інтересів, а зростання політизованості повсякденного життя. У суспільстві з'явилася нова сила, з якою воно мусило рахуватися, хоч творці цієї сили вважали, що во­ни лише маніпулюють наявними думками.

У 1935 р. Дж. Геллап організував Американський ін­ститут громадської думки, а через чотири роки у праці «Громадська думка в демократії» виклав своє розуміння її як елемента прямої демократії. Це започаткувало новий етап дебатів щодо співвідношення прямої та представни­цької демократії. Наприкінці 60-х — на початку 70-х ро­ків XX ст. утвердилася практика емпіричних досліджень громадської думки (в основному з допомогою опитуван­ня), сформувалася відповідна система наукових, політич­них, комерційних центрів, загострилися нечувані раніше проблеми статистики, достовірності, методик вивчення громадської думки тощо. Інститут громадської думки бу­ло визнано одним з головних елементів функціонування політичної системи. Разом із засобами масової комуніка­ції, що формують, формулюють, відображають громад­ську думку, він отримав назву «четверта влада».

Відповідно політична наука спрямувала свої зусилля на вивчення засобів масової інформації, їхнього впливу на громадську думку, особливостей громадської думки різних національних і соціальних груп щодо конкретних галузей політики — внутрішньої, зовнішньої, воєнної то­що. Реагуючи на певні внутрі- та зовнішньополітичні об­ставини, політична наука відстежувала, наприклад, реа­кцію американської та французької громадської думки на міжнародні події (Г. Алмонд, П. Фогейроль). Виявля­ла вона небайдужість і до ідеологічних питань, зокрема, до ставлення до комунізму, антикомунізму (О. Строуффер, П. Лазерсфельд), громадських свобод. Ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу (К. Дойч, Р. Па-тнем), особливості вияву політичної культури (Г. Ал­монд) — це теж елементи проблематики політологічних студій другої половини минулого століття.

Непересічним є вклад західної політології в досліджен­ня плюралістичного характеру політичного процесу. Засновником концепції політичного плюралізму вважають американця Дж. Медісона, який вперше заговорив про нього 1787 р. Серед фундаторів-теоретиків — американ­ський філософ Дж. Дьюї, англійсьі вчені Дж.-С. Мілль і Г. Ласкі, німецькі учені О. фон Гірке, Е. Френкель.

Основна функція плюралізму — легітимізація різно­манітності, спрямована на утвердження свободи всіх со­ціальних і політичних груп виявляти й захищати свої за­конні інтереси. Політичний плюралізм західна наука тлумачить не просто як принцип, а й як певний механізм здійснення влади в державі. Тому він передбачає і процес легітимізації різних інтересів, і механізм регулювання конфліктів між цими інтересами, стабілізації соціально­го організму, можливість доступу до державної влади всіх заінтересованих груп незалежно від соціальної зна­чущості й сили.

Проблемою політичного плюралізму в різні часи займа­лись А. Бентлі, представники чиказької школи (Ч. Меррі-ам, Г. Лассуелл), школа плюралістичного індустріалізму (К. Керр, Дж. Данлор, Ф. Харбісон, Ч. Маерс та ін.), послі­довники ідей Дж. Мілля (Р. Нісберг, В. Паккард) та ін.

Своєрідним відгалуженням теорії плюралістичного суспільства, пов'язаним із вивченням окремих груп тис­ку в межах політичного процесу, стала концепція «корпоративної держави» й корпоративізму загалом (Г-. Кремендаль, Ж. Лембрух). Особливо популярна вона в Англії. Згідно з нею — в державі, заснованій на «лібераль­ному корпоративізмі», наявні специфічні корпоративні ін­ститути. До них належать представники заінтересованих груп, уряд, які несуть делеговану відповідальність за його діяльність.

Загалом політичний плюралізм у сучасному суспіль­стві є основою для досягнення таких демократичних цін­ностей, як свобода, рівність, справедливість. Поставши й розвиваючися в контексті ідеалів буржуазно-демократич­них революцій, він безпосередньо пов'язаний із парла­ментською демократією, загальним виборчим правом, ді­яльністю профспілок. За сучасних умов плюралізм озна­чає розвиток найширших можливостей участі громадян в управлінні суспільством, в ухваленні політичних рішень за участю союзів, партій, рухів і громадських ініціатив. Саме це дає підставу ототожнювати плюралістичне сус­пільство з гуманістичним, демократичним.

Це, однак, не означає, що плюралістична система є наскрізь ідеальною. У сучасному ліберально-демократич­ному суспільстві побутують і партикуляризм, і відчуже­ність від влади, і аномія, і сурогати колективізму, що да­ло підставу для різкої критики плюралізму (Г. Маркузе і К. Вольф). Проте більшість у політиці, науці, масовій свідомості орієнтується на плюралізм як чинник демо­кратії, пов'язує розвиток політичної системи з удоскона­ленням його форм для унеможливлення диспропорцій.

Сучасна західна політологія опікується й проблемами пріоритету прав людини й громадянина як основополож­них засад свободи. Забезпечення прав людини в лібераль­но-демократичному суспільстві передбачає відповіді на питання, наскільки соціальний контроль і планування (доцільність яких не викликає сумніву) можна поєднати з демократією, головними ознаками якої є свобода діяль­ності й волевиявлення. Соціалістичний варіант суспіль­ного устрою нищив свободи, використовуючи планування для управління суспільством тоталітарними методами. Крім того, не слід перебільшувати ролі соціалістичних держав щодо використання планування в управлінні су­спільними процесами, позаяк цю проблему успішно роз­в'язували значно раніше в капіталістичному суспільстві. Концептуальною основою використання планування ста­ла теорія соціального контролю. Один з її авторів — аме­риканський теоретик Е.-А. Росе — в книзі «Соціальний контроль» (1901) довів, що найефективнішим для демо­кратичного суспільства є не формальний (політико-правовий), а неформальний (соціальний) контроль, здійсню­ваний через соціалізацію, громадську думку, неформаль­ну групову діяльність, примус засобами неформальних інститутів. Стосовно економіки ці думки розвинув амери­канський економіст Дж.-М. Кларк у праці «Соціальний контроль бізнесу» (1926 p.), який, простеживши станов­лення форм соціального контролю від XVIII ст., основни­ми причинами породження його назвав становлення де­мократичних інститутів на основі політичного самовря­дування, саморозвитку особи. Водночас він створив кон­цепцію економізації соціального примусу завдяки уміло­му використанню стимулів і мотивів діяльності. Усе це послужило передумовами виникнення школи демократи­чного планування, кейнсіанської моделі державного ре­гулювання економічними процесами. Ефективне плану­вання розглядалося як досягнення результату за мініму­мом детального регулювання, як втілення у свідомість людей ідеї, що спонукала б їхнє прагнення досягти мети, яка відповідала б планові.

Ще одне питання, яким переймається західна політо­логія, — співвідношення між громадянськими свободами і національною та державною лояльністю. Конституція, закони визначають основні обов'язки та відповідальність за державну зраду, саботаж, шпіонаж тощо. Відчутними ще є намагання підкорити громадянські свободи патріо­тичній лояльності, проте вони домінували в епоху мак­картизму¹. Ототожнення соціально-політичних ідеалів з державним патріотизмом завжди посилювалося за між­народної конфронтації. Лібералізм виходить з того, що громадянські свободи є стрижнем демократичного ідеалу, домінують над державними інтересами, не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки, а особа віль­на у своїх переконаннях щодо державної ідеології. Такі принципи є засадничими в сучасній західній політології, хоч це не вберегло її від дискусій, наприклад, щодо вза­ємодії прав людини і прав нації в контексті сучасних ін­теграційних процесів в усьому світі.

Маккартизм — політична течія у США в 50-х роках XX ст., спрямована на придушення демократичних рухів у країні. Пов'язана з діяльністю сенатора Дж. Маккарті.

Запитання. Завдання

1. Чим була зумовлена необхідність виокремлення політичних знань у самостійну науку?

2. Назвіть основні причини домінування в політичній науці першої половини XX ст. досліджень американських вчених.

3. У чому полягає проблема пріоритету прав людини й громадяни­на як основи свободи? Проаналізуйте відповідні положення Конститу­ції України.

4. Які проблеми досліджує сучасна західна політологія? Чому політоло­гія як наука та навчальна дисципліна не розвивалася в колишньому СРСР?

Теми рефератів

1. Біхевіоризм як основний метод політичних досліджень амери­канської політології XX ст.

2. Європейська політологія другої половини XX ст.: тенденції, тео­ретичні проблеми, перспективи розвитку.

3. Соціальні цінності та ідеї соціального захисту населення в до­слідженнях сучасних західних політологів.

Література

Актуальные проблемы современной зарубежной политической науки. — Вып. I—IV. —М., 1990—1991.

Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины // Политические ис­следования. — 1997. — №6.

Вольман Г. Методологические принципы политических исследований в ФРГ // Советское государство и право. — 1990. — №4.

Галаганова С. Г., Фролова М. А. Современная западная политическая тео­рия (на примере англо-американской и французской политических школ). — М., 1993.

Егоров С. А. Политическая юриспруденция в США. — М., 1989.

Зарубежная политическая наука: история и современность. — Вып. I, II. — М., 1990.

Кокошкин А. А. Современная социология и политология США // США: эко­номика, политика, идеология. — 1991. — № 1.

Лоуи Т. Глобализация, государство, демократия: образ новой политичес­кой науки // Политические исследования. — 1999. — №5.

Политологическое обозрение: Реф. сб. — Вып. 1 / Отв. ред. Ф.М. Кири-люк. — К., 1993.

Полякова Н. Л. От трудового общества к информационному: западная со­циология об изменениях социальной роли труда. — М., Наука, 1990.

Федосеев А. А. Современная американская буржуазная политология: ис­токи, традиции, новации. — Л., 1989.

Федосеев П. Н. Политические науки и современность // Вопросы фило­софии. — 1987. — № 5.

Фундаментальные проблемы политической науки // Вестник МГУ. Сер. 2. Политические науки. — 1996. — №6.