Студопедия — Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько-гетьманської держави
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько-гетьманської держави






Перші писані пам'ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на X—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумер­ських текстів, на 2,5—3 тисячі років — від індійських «Вед», китайських «Шуцзін» та «Шіцзін», вавилонських законів Хаммурапі, на 1,5—2 тис. — «Іліади» й «Одіссеї», Біблії та «Авести», конфуціанської «Лунь юй» і каутільської «Артхашастри», платонівської «Держави» й арис-тотелівської «Політики», на тисячу років — від політич­них постулатів Цицерона і вчення Ісуса Христа.

Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утво­рення протоукраїнських слов'янських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чу­жинців. Київське князівство, що виникло в середній те­чії Дніпра на межі VIII—XI ст., стало згодом політич­ним осередком величезної імперії — Руської (Київської) держави.

На рубежі XII—XIII ст. естафету національного дер­жавотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в середині XIV ст., не витримавши ударів численних зов­нішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна бу­ла пошматована між татаро-монголами, Литвою, Поль­щею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщи­ною. Новий етап державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порога­ми Запорозьку Січ, яка згодом стала політичним осеред­ком боротьби за національно-державницьку ідею, реалі­зовану в середині XVII ст. Б. Хмельницьким у формі Ге­тьманщини.

Українська думка еволюціонізувала протягом цих се­ми—восьми століть у руслі європейської традиції пере­важно як богословська думка, конкретніше — як ідеоло­гія православ'я, бо вже через 66 років після Хрещення Русі (у 1054 р.) стався остаточний розрив між західною і східною християнськими церквами.

Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київ­ської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Александрійського, Ва­силя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про най­важливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією X ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправ­них, неповноправних і безправних, недоторканності при­ватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо. Чимало політико-право-вих норм «Руської правди», як і церковні устави Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого, виходили з біблій­ного П'ятикнижжя Мойсея, Еклоги — візантійського за­конодавчого зведення VIII ст., Закону Судного людям — південнослов'янської переробки Еклоги, Прохірону — ві­зантійського зведення законів IX ст. У церковних уста­вах князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї рлади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних, природних законів, хоч прямо про це й не йшлося.

В XI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печерської лаври Антоній та Феодосій. їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавні­ших літописних зведень ЗО—40 років XI ст. ігумен Ни-кон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у «Повісті минулих літ». Цей видатний твір охоплює най­важливіші події від біблейського потопу до започатку-вання християнства на Наддніпрянщині апостолом Анд­рієм Первозванним, від розселення народів — до політич­ного гуртування слов'янських племен, їх перших полі­тичних провідників, приходу варягів, виникнення влас­ної державності тощо.

Найвидатнішим з тогочасних політичних мислителів був київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабст­ва, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не тако­му закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.

У літописаннях духовенства збереглися й інші цікаві пам'ятки XI—XIII ст.: «Збірник Святослава», лист Во­лодимира Мономаха до Олега Святославича, його «Повчання дітям», послання Митрополита Никифора Воло­димиру Мономаху, митрополита Клима Смолятича пре­світеру Фомі, «Слова» Кирила Туровського. Ці твори по­рушують проблеми політики, мистецтва державного управління, моралі, соціально-економічного становища людей. Автор «Слова про Ігорів похід» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті сус­пільного договору між князем і народом.

Обстоюваннями духовних цінностей сповнений Киє­во-Печерський патерик (1215—1230). Судити про людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе муд­рих і справедливих, закликає князів «Моління Данила Заточника» (кін. XII — поч. XIII ст.). За впровадження високоморальних стосунків ратував у повчаннях архі­мандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон Володи-мирський.

Патріотичним прагненням єднання руських земель навколо Києва, закликом до сильної, централізованої по­літичної влади князів проникнутий Галицько-Волинський літопис (1201—1292). У ньому значну увагу приді­лено постаті Данила Галицького, настроям боярства, міжнародним політичним відносинам Галицько-Волинської землі з сусідніми державами.

Під час перебування більшої частини українського на­роду під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську прав­ду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на спольщену елі­ту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовсь­кого (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію укра­їнського права.

Незаперечним свідченням волевиявлення та демокра­тичного політичного устрою стала поява в XVI ст. козацт­ва (вільних людей), яке вважало себе рівним як у політич­них, так і в економічних правах, вирішувало всі питання, втілюючи у своє буття політичну демократію та первісно­комуністичні засади.

У XIV ст. значний вплив на українську думку спра­вила офіційна доктрина Константинопольської церкви, автором якої був візантійський церковний діяч Григорій Палама, пропагуючи аполітичність, досягнення свободи в аскетизмі, послушанні. Його послідовники в Україні — Кипріян Святитель, Григорій Самалат та інші — оспіву­вали зверхність божественної влади над світською, церк­ви над державою, неприпустимість втручання князів і королів у церковні справи, підносили роль ченців у сус­пільно-політичному житті, готували основу для єднання Грецької та Римської церков. Такої позиції дотримував­ся митрополит Мисаїл — автор «Послання» до папи Сікста IV, а також львівський канонік-єзуїт Петро Скарга, православні духовні служителі Михайло Рогоза, Кирило Терлецький, Іпатій Потій, зосереджуючись на обґрунтуванні Брестської унії.

У цей час на захист православ'я виступили князь Ки­рило Острозький, єпископи Георгій Балабан, Михайло Копистенський та інші політичні церковні діячі, які надали нового дихання полемічній літературі. Одним з найяскра­віших представників цього напряму літературно-політич­ної творчості був Іван Вишенський (1545—50 — після 1620). Полемізуючи з П. Скаргою, він обстоював суспіль­ство як засновану на принципах первісного християнства соборну громаду, гостро критикував тогочасний політич­ний лад, закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм, виступав за усус­пільнення майна, вбачав головне призначення влади, яке належить Богові, а не царям і королям, в утвердженні за­конності й справедливості.

Богослов Христофор Філалет (р. н. і см. невід.) ратував за скасування станового поділу суспільства, налагодження стосунків між володарем і підданими на засадах природ­них прав і суспільного договору, визнання шляхтою полі­тичних прав людей, а не хизування удаваною демократі­єю. Численні православні братства і братські школи у XVI—XVIII ст. дали світові практичні зразки організації громад на засадах рівності, свободи і справжнього братст­ва. Згодом вони розвинулися в колегії, академії — центри розвитку національної культури, освіти і науки. Братські школи виховали для української суспільної думки нову плеяду мислителів. Йов Борецький — автор «Апполеї апо­логії», Захарій Копистенський — автор «Палінодії», «Книги про віру», «Книги про правдиву єдність» одними з перших почали осмислювати категорію етнічної свободи українства, шукати шляхів звільнення з-під польського гніту. Брати Степан та Лаврентій Зизанії виступали за природну рівність людей, відокремлення церкви від дер­жави, за свободу совісті тощо. Кирило Транквіліон-Ставровецький у «Зерцалі Богословія» змалював «золотий вік» ще до того часу, як диявол посіяв гординю і позбавив лю­дей природної та божественної рівності.

У 1620 р. зусиллями гетьмана Петра Сагайдачного бу­ло відновлено київську православну митрополію. Один з перших київських митрополитів Петро Могила (1596— 1647) у політичних творах «Анфологіон», «Літос, або ка­мінь» та інших закликав світських можновладців до тур­боти про підданих, підпорядкування законам і чеснотам, рівноправ'я православ'я і католицизму. Найважливішою ж його заслугою стало заснування Лаврської школи, Ки­ївської колегії, що згодом перетворилася на Києво-Могилянську колегію (академію) — кузню українських мис­лителів і державних діячів.

Якщо один з перших ректорів Києво-Могилянської колегії Сильвестр Косів був противником політичної орі­єнтації на Москву, що простежується в його творі «Патерікон», то його наступники Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Феодосій Сафонович були послідовними політичними прихильниками збли­ження з Росією, обґрунтовували єднання східно-слов'ян­ських народів.

І. Гізель у праці «Мир з Богом людині» обумовлював такий союз вимогами до російського царя надати політич­ні права і свободи людові, церковну автономію Україні. Л. Баранович («Меч духовний», «Труби словес проповід-них») виправдовував становий політичний устрій і соці­альну нерівність у суспільстві. І. Галятовський («Ключ розуміння», «Небо нове», «Скарбниця потрібна») засу­джував уніатство, іслам, іудаїзм та інші релігії. Ф. Сафонович («Хроніки з літописів стародавніх», що й лягла в основу «Синопсису») обстоював ідеї договірного походження держави, пріоритет природних прав людини.

За 200 років до скасування кріпацтва за повне звіль­нення селян від панщини, заборону смертної кари, мир між народами, свободу совісті, свободу творчості висту­пав А. Вишоватий. Ігумен Афанасій Берестейський з три­буни польського сейму вимагав у короля Володислава IV повернення прав православній церкві, свободи правосла­в'я. Права людини відстоювали київські митрополити Й. Нелюбович-Тукальський, екзарх царгородського пат­ріарха в Україні А. Винницький, один із засновників віт­чизняної політичної філософії Й. Кроковський та інші. Довго сидів за ґратами за пропаганду ідеї возз'єднан­ня Закарпаття з усіма українськими землями священик-полеміст Михайло Андрелла. Соціальну рівність пропагу­вав засновник Чернігівської колегії єпископ Іоанн Святи­тель. Високу моральність, скромність, доброзичливість відстоював автор понад 20 праць, найвідомішою з яких є «Книга житій святих (Четьї Мінеї)», Данило Туптало.

Митрополит Стефан Яворський (1658—1722) у творах «Камінь віри», «Знаменіє пришестя антихриста та кінця світу» активно проповідував промосковські настрої, запере­чував ідею державності України, протестантизм, пропагу­вав станову нерівність, поділяючи суспільство на чотири колеса: колесо князів, бояр, вельмож і царських радників; колесо військових; колесо священнослужителів; колесо се-лян-землеробів, міщан, купців, художників та ремісників. Самодержавна влада, прибічником якої він був, тримаєть­ся на перших трьох колесах, а четверте — «скрипляче, ле­даче і скигляче». Цар покликаний панувати над тілом лю­дини, а церква — контролювати душу. В останні роки життя С. Яворський почав відходити від авторитаризму, схиляючись до етико-гуманістичних поглядів.

Глашатаєм високої моралі, людських чеснот, захис­ником бідних і знедолених увійшов в історію намісник Троїцько-Сергієвської лаври, а згодом єпископ Білгород-ський Іосааф Святитель. Оборонцем суспільних і релігій­них прав православної меншості на Правобережжі Укра­їни був Матвій Значко-Яворський.

Водночас із богословською еволюціонізувала і світсь­ка політична думка, хоч такий поділ є умовний, позаяк більшість духовних служителів впливала на політичне життя суспільства, а представники світської влади були глибоко віруючими людьми, сповідували богословські традиції, біблійні заповіді. До того цілковито світські по­гляди на політичні процеси висловлювали і деякі релігій­ні сановники.

Духом італійського Ренесансу пройняті твори Юрія Дрогобича (бл. 1450—1494), котрий глибоко вивчав полі­тичне життя Італії. Його сповідували учасники львівсь­кого «двору гуманістів» — першого українського полі­тичного клубу, який підтримував активні стосунки із вченими Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі та Литви.

Майже за 100 років до Г. Гроція та Т. Гоббса на осно­ві еллінських філософських уявлень, вчення Аристотеля вдався до дослідження політичних інститутів і політич­них процесів священик-гуманіст Станіслав Оріховський (1513—1566). У його працях «Про природне право», «Настанови польському королю Сигизмунду Августу», «Польські діалоги політичні» проглядаються елементи розподілу влади. Держава, на думку С. Оріховського, це рівні між собою король, рада і народ. Людина як духовно-тілесна істота втілює в собі єднання начал двох світів — тобто матеріального і духовного, тіла й душі. У суспільст­ві народ є тілом, рада — душею, а король — розумом. Су­спільство пов'язане правом і привілеями, а його елементи взаємопереплетені й відокремлено існувати не можуть: тіло без душі мертве, душа без розуму недієздатна, розум без душі бездиханний, тіло без розуму — порожнеча, ду­ша без тіла спустошена, розум без тіла знедолений. Стабі­льна й вільна держава можлива лише за дотримання пра­ва, шляхетство має бути наділене привілеями, а монарх як верхівка піраміди влади повинен спрямовувати діяльність законодавчої та судової її гілок. Незадовго до смерті С. Оріховський висловився, щоб на верхівці була духовна влада (апостольська церква), підпорядкувавши монарха, священнослужителів, привілейоване шляхетство і підлег­лий йому простолюд.

Значний внесок у вітчизняну політико-правову думку зробили наукові, громадські діячі, об'єднані навколо Ос­трозької академії, її засновник князь Кирило Остро­зький неодноразово подавав до польського короля і поль­ського сенату супліки (прохання) про надання українцям прав і свобод. А перший її ректор письменник-гуманіст Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст. — 1594) (тра­ктат «Ключ царства небесного» — передмова до «Острозької біблії») відомий як один із засновників світ­ської полемічної літератури. Його син Мелетій Смотриць­кий (бл. 1572—1633) у політичному творі «Тренос, або плач» визнавав зверхність світської влади над церков­ною, закликав аристократію припинити зловживання владою. Вихованець академії — автор віршової «Хроно­логії» Андрій Римша активно працював у галузі націо­нальної історії, описуючи найважливіші події з позиції патріотизму, національної самосвідомості, людинолюбст­ва і навіть вільнодумства.

Проблеми політичної філософії і моралі порушував у віршах, присвячених П. Сагайдачному і запорозьким ко­закам, вихованець замостської єзуїтської академії Касіян Сакович. Позаяк людське життя швидкоплинне, потріб­но поспішати творити добрі справи в політиці, науці, просвітництві. Звертаючись до сутності особистості, він акцентував на природній рівності людей, обстоював їх вольності, гуманістичні традиції, ідеалізував мужність, гото­вність політичних керівників боротися за інтереси народу.

Загалом українська думка доби Середньовіччя не на­була цілісного, розвинутого концептуального характеру. Успішно подолавши етап міфічності, використавши біб­лійні сюжети, постулати християнства, переважно пра­вославного спрямування, на початку XVIII ст. вона мов би «завмерла» на порозі формування філософського ана­лізу політичних процесів. Попри те, що українські мис­лителі XI—XVII ст. добре знали давньогрецькі політико-теоретичні конструкції, особливо вчення Платона й Ари­стотеля, західноєвропейську гуманістичну думку, вони все ж не змогли піднятися до логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, емпірико-теоретичного їх вивчення. Передусім це зумовлено об'єк­тивними причинами, найголовніші з яких — розшмату-вання етнічних українських земель, багатовікова бездер­жавність.

Однак український народ виявився сприйнятливим до демократичних традицій державності, звичаєвого пра­ва предків, ототожнюючи його з правдою; до народовлад­дя у формі віча, соборності, громадської солідарності, що втілювалися в общинному землеволодінні, суспільній власності на землю; до свободолюбства, потягу до рівнос­ті людей, братерства, справедливості, общинно-громадсь­кого життя. Державність знаходила свій вияв у принци­пі виборності владних органів (десятські, сотські, тися­цькі, старости, земельні суди тощо), децентралізації політичної влади, що виявилося в розгалуженій системі місцевого самоврядування, автономізації, федералізації і навіть конфедералізації окремих громад і регіонів; поєд­нанні монархічних і аристократичних форм правління (великий князь, місцеві князі, княжі ради з «кращих людей», «думців», бояри, воєводи, дружинники) тощо.

Руські князі реалізували ідею Полібія в політичній практиці, створивши «найліпшу», за його визначенням, форму держави з відповідним поділом влад — поєднання елементів царства (княжа влада), аристократії (боярська влада) та демократії (віче).

Традиції такого державотворення передавалися з покоління в покоління, залягали в політичній самосві­домості мас, свідченням чого була військово-старшинська система організації суспільно-політичного життя подні­провського козацтва, що мала всі ознаки державного управління. У ній простежувалася «полібіївська» форма владування, де місце царя посідав кошовий отаман (геть­ман), аристократії — Рада генеральної старшини, демок­ратії — Січова рада (генеральна військова рада).

Водночас у козачому самоврядуванні майже за два століття до появи концепції Монтеск'є помітні були й елементи розвинутої демократії та класичного розподілу влади: законодавчої (загальне зібрання або військова ра­да), виконавчої (кошовий отаман або гетьман, січова або генеральна старшина) та судової (військовий або гене­ральний суддя). Вірогідно, опосередковано впливали на козаче народоправство, їх первісно-комуністичний побут демократичні традиції причорноморських еллінських по­лісів, польська та литовська «шляхетська демократія».

Отже, у XVI—XVII ст. в Україні окреслилося значне відставання політичної теорії від рівня політичної свідо­мості народу, що засвідчила практична державотворча діяльність. Тогочасні богословські та світські мислителі приділяли увагу проблемам людини не як політичної осо­би, а як найвищого творіння Бога. Проблеми держави і права рідко потрапляли в їх поле зору, внаслідок чого на­ціональна державницька ідея протягом тривалого часу, навіть у період визвольної війни 1648—1654 pp., визріва­ла стихійно — від боротьби еліти за власні привілеї, «суверенітет» і велич особистої булави до гасел автономії або «незалежності» України обов'язково під чиїмось про­текторатом. Практично ніхто з українських політичних проводирів не ставив за мету досягнення справжніх суве­ренітету, самостійності. Чвари, постійні зрадництва, під­ступні доноси, принизлива метушня між польськими ко­ролями, російськими царями, шведськими монархами, турецькими султанами і татарськими ханами, фізичне нищення опонентів домінували в тодішніх взаєминах у середовищі української політичної верхівки. Внаслідок цього відбувалося суттєве гальмування національно-виз­вольного руху українського народу, найпомітнішою озна­кою якого була лише постійна зміна одних гнобителів ін­шими.

Б. Хмельницький першим почав усвідомлювати не­обхідність свободи українства з орієнтацією спочатку на створення козацької територіально-політичної автономії У складі Речі Посполитої, а згодом (після перемог у 1648—1649 pp.) — на політичну самовизначеність Укра­їни у межах Давньоруської держави на чолі з єдиновлад­ним, самодержавним гетьманом-монархом. Та наступні поразки змусили вождя першої української національне- визвольної революції повернутися до ідеї автономії, але вже під протекторатом Росії.

Наприкінці життя Б. Хмельницький, уклавши дого­вір з Росією, Туреччиною, Кримом, Семигородщиною, Швецією, продемонстрував наступникам приклад «полі­тичного маневрування» між сусідами, наслідуваний біль­шістю гетьманів аж до І. Мазепи і П. Орлика. Однак вони не були підкріплені політичною майстерністю гетьманів, мудрістю, далекоглядністю оточуючої їх політичної еліти, нерідко межували з невиваженістю, політичною бездар­ністю, політичним авантюризмом. Така політична еквілі­бристика призводила до подальшого знесилення україн­ської автономії, поглиблення бідувань народу, особливо селянства, братовбивчих війн, самознищення політичної еліти, поділів і перерозподілів української землі, безпе­рервних спустошливих іноземних навал.

Власне політична думка цього періоду дещо збагатила арсенал українського уявного конституціоналізму, започаткованого першими офіційними документами кон­ституційного характеру — Зборівським договором 1969 р. та Білоцерківським 1651 р. Наступні статті-конституції (Березневі 1654 p., Переяславські 1659 p., Батуринські 1663 p., Московські 1665 p., Глухівські 1669 p., Коно­топські 1672 p., Переяславські 1674 р. та Коломацькі 1687 р.) унормовували факт української автономії й ви­значали порядок утворення та компетенцію органів по­літичного управління Україною, права й обов'язки геть­мана та старшини.

Своєрідним явищем у національній політичній думці були Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запо­розького 1710 p., які нині часто іменуються «Кон­ституцією Пилипа Орлика». Було здійснено спробу уза­гальнити суспільно-політичний устрій козаччини на осно­ві державницьких традицій пращурів українства та полі­тичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвро­пейської політико-правової науки. Але задуми П. Орлика підтримані не були. Завершили перший етап українсько­го конституціоналізму Решетилівські 1709 р. та Петер­бурзькі 1728 р. конституції, які зводили нанівець полі­тичні права Гетьманщини, ухвалені за доби Б. Хмельни­цького. Крапку на праві українського народу на політич­не самовизначення поставила Катерина II та створена нею II Малоросійська колегія, скасувавши у 1764 р. Гетьман­ство, а залишки автономії — протягом наступних двох де­сятиліть.







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 383. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Метод Фольгарда (роданометрия или тиоцианатометрия) Метод Фольгарда основан на применении в качестве осадителя титрованного раствора, содержащего роданид-ионы SCN...

Потенциометрия. Потенциометрическое определение рН растворов Потенциометрия - это электрохимический метод иссле­дования и анализа веществ, основанный на зависимости равновесного электродного потенциала Е от активности (концентрации) определяемого вещества в исследуемом рас­творе...

Гальванического элемента При контакте двух любых фаз на границе их раздела возникает двойной электрический слой (ДЭС), состоящий из равных по величине, но противоположных по знаку электрических зарядов...

Тема: Составление цепи питания Цель: расширить знания о биотических факторах среды. Оборудование:гербарные растения...

В эволюции растений и животных. Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений. Оборудование: гербарные растения, чучела хордовых (рыб, земноводных, птиц, пресмыкающихся, млекопитающих), коллекции насекомых, влажные препараты паразитических червей, мох, хвощ, папоротник...

Типовые примеры и методы их решения. Пример 2.5.1. На вклад начисляются сложные проценты: а) ежегодно; б) ежеквартально; в) ежемесячно Пример 2.5.1. На вклад начисляются сложные проценты: а) ежегодно; б) ежеквартально; в) ежемесячно. Какова должна быть годовая номинальная процентная ставка...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия