Людина і політика

Людина, особистість — первісний суб'єкт політики, наділений здатністю брати участь у політичному житті, впливати на владу. Ставлення людини до полі­тики може набувати різноманітних форм політичної поведінки — від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Політична активність людини, міра її участі в політичному житті, суспільна зрілість значною мірою залежать від якості політичної соціалізації, розвитку й вдосконалення політичної культури суспіль­ства. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвіду політичної діяльності, людина стає громадянином — свідомим учасником політичного процесу.

Людський вимір політики і напрями політичної соціалізації особи

У сучасній політології зв'язки між людиною і політи­кою найповніше розкриває поняття «політична соціаліза­ція». Американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард, які запровадили у вжиток це поняття наприкінці XIX ст., тлумачили його як «процес розвитку соціальної природи людини», «формування осо­бистості під впливом соціального середовища». Іншими словами, соціалізація — процес залучення індивідів до соціальних норм і культурних цінностей суспільства. Вказуючи на її важливість, індійський політолог П. Шаран визначив соціалізацію як «процес цивілізації суспільства».

На межі 50—60-х років XX ст. за аналогією з цим поняттям було сформульоване визначення «політичної соціалізації», що його ввели в політичну науку амери­канські соціологи й політологи. У підручнику для амери­канських університетів зазначено, що політична соціалі­зація — це «процес, завдяки якому індивід засвоює полі­тичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права та обов'язки відносно уряду та набуває уяв­лень про структуру й механізм політичної системи». Хи­бою цього визначення є те, що в ньому особистість висту­пає пасивним об'єктом виховання і навчання.

Політична соціалізація — процес засвоєння індивідом упродовж шиття політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Оптимальнішим є визначення російського політолога Є. Шестопал, яка справедливо вважає, що поняття «політична соціалізація» ширше, ніж політичне вихо­вання або просвіта, бо охоплює не тільки цілеспрямова­ний вплив на особистість панівної ідеології та політики, не лише стихійний вплив, а й особисту політичну актив­ність.

Процес політичної соціалізації має на меті:

— прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;

— створення сприятливих умов для накопичення чле­нами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх бажаючих;

— якісне перетворення відповідних елементів полі­тичної культури — необхідної умови суспільних змін.

Для усвідомлення основи політичної соціалізації слід звернути увагу на такі моменти:

1. Процес політичної соціалізації триває неперервно впродовж усього життя індивіда. З накопиченням соціально-політичного досвіду відбувається постійне видозмінювання або закріплення відповідних позицій у діяльності людини.

2. Політична соціалізація може набувати форми відвертого або прихованого передавання досвіду. Вона відверта, якщо містить безпосереднє передавання інформації, почуттів або цінностей. Наприклад, вивчення суспільних дисциплін. Прихована форма — це передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні відносини, на винесення політичних рішень, поведінку.

Процес політичної соціалізації має історичний харак­тер, що визначається специфікою цивілізаційного роз­витку, розміщенням соціальних і політичних сил, особ­ливостями політичної системи, а також своєрідністю сприймання всіх цих чинників кожним індивідом. Рівно­часно слід звернути увагу на те, що політична соціалі­зація, скерована державними органами і партіями, має певну класову, політичну, моральну, естетичну та етичну спрямованість, покликана формувати «політичну люди­ну» з певними громадянськими якостями.

Політична соціалізація виконує інформаційну, ціннісно-орієнтовану, установчо-нормативну, діяльнісну функції.

Інформаційна функція. Процес політичної соціаліза­ції не можливий без інформації, без передавання знань про владу й політику, політичний устрій держави, форми і способи участі в управлінні суспільством, у вирішенні політичних питань; без знань і певного досвіду індивіда про його політичне виправдану поведінку через участь у виборах, референдумах, суспільних акціях, політичних партіях, громадських організаціях та ін.

Ціннісно-орієнтована функція. У процесі її реалізації людина залучається до системи історично сформованих у даному суспільстві політичних відносин, цінностей та орієнтацій, у неї виробляються певний апарат політич­ного мислення, власна система ціннісних орієнтацій.

Установчо-нормативна функція. Охоплює процес, спрямований на вироблення в особи певних настанов на сприйняття і споживання політичної інформації, певного ставлення до політичних подій і явищ, до дій інших осіб у сфері політики; на вибір свого стилю, поведінки в полі­тичних відносинах.

Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики має стадіальний характер. Воно починається вже у віці 3—4 років, коли через сім'ю, засоби масової інформації, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На етапі первісної соціалізації діти одержують різні уявлення про правильну або неправильну поведінку, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім'ї, часто «закладаються» полі­тичні норми й цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення соціальних і політичних відносин у суспільстві потре­бують певних змін і в моделі сімейних стосунків.

Політичне виховання і навчання дітей значною мірою відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціалізацію. За цей час дитина вивчає основні, загальновизнані в суспільстві цінності й погляди, набуває початкового досвіду соці­альної практики, особливо через участь у діяльності дитячих організацій.

Наступний етап політичної соціалізації доцільно по­в'язувати з періодом життя від 16—18 до 40 років. У 16-річ-ному віці люди одержують паспорт, а з 18 — юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню й роботі.

Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40—60 років). На їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у свої політичні погля­ди й поведінку.

На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники — війни, революції, політичні та еко­номічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уяв­лення про суспільство, які набувають стійкого харак­теру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів, не мають можливості на­вчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде «без правил», що пору­шує його інтеграцію і стабільність. У разі неспро­можності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соці­ально-політичної та культурної діяльності, які вплива­ють на процес політичної соціалізації.

Отже, розглядаючи проблему політичної соціалі­зації, необхідно, по-перше, враховувати вік та інди­відуальні особливості кожної людини; по-друге, нав­колишнє соціальне середовище; по-третє, політику, що її здійснюють інститути влади, впливаючи на стан суспільства; по-четверте, суспільно-політичні партії та організації, а також особливості й рівень політичної культури і субкультур.

Різні механізми передачі культурних традицій і норм у певних політичних системах дають змогу вирізнити відповідні -типи політичної соціалізації.

Гармонійний тип політичної соціалізації. Відображає психологічно нормальну взаємодію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення ним своїх грома­дянських обов'язків.

Гегемоністський тип. Відображає негативне ставлен­ня людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім «своєї».

Плюралістичний тип. Свідчить про визнання лю­диною рівноправності з іншими громадянами, їхніх прав і свобод, про її здатність змінювати свої політичні прис­трасті й переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій.

Конфліктний тип. Формується на основі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів і тому вбачає мету політичної участі в збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними супротивниками.

Польський вчений Єжи Вятр розрізняє п'ять принци­пово відмінних за ставленням до політики типів особис­тості — активісти, компетентні спостерігачі, компе­тентні критики, пасивні громадяни, аполітичні й відчу­жені.

Активісти. Особи, позиція яких стосовно політики і влади як центральної категорії політики є активною. Вони не обов'язково схвалюють чи підтримують існуючу владу в даний момент. Впевнені в тому, що влада є важливою цінністю, благом, а самі активно прагнуть до неї — для себе і для групи, членами якої вони є. Тому активісти ці­кавляться політичними проблемами та інформовані про них. Ступінь справжньої інформованості може бути різ­ним, залежно від рис індивіда (скажімо, від рівня його загальної освіти) і рис системи (приміром, від ступеня ознайомлення суспільства з важливою політичною інфор­мацією). Однак активісти завжди добре інформовані.

Компетентні спостерігачі. Тип людей, які цікавляться політикою, розуміють її значення, але не бажають брати в ній участі. Здебільшого це спричинено впливом якихось аргументів, що їх вони вважають вагомими (наприклад, вони можуть стати членами політичного керівництва тоді, коли їхня вітчизна в небезпеці, але повернутися до інших занять, яким віддають перевагу, після того, як загроза минула). Такий тип людей часто зустрічається серед учених, письменників.

Компетентні критики. Відрізняються від спостеріга­чів тим, що їхнє ставлення до здійснення влади чи загалом до політики є категорично негативним; інтерес до політики тісно пов'язаний саме з відразою до політич­ної діяльності. Вони інформовані про неї саме завдяки своїй негативній позиції.

Пасивні громадяни. До влади ставляться негативно або нейтрально і не цікавляться політичними справами, хоча іноді про них добре інформовані, їхня інформованість може ґрунтуватися на тому, що як громадяни вони вважають своїм обов'язком бути обізнаними щодо політичного життя. По суті, це аполітичні громадяни країни, хоч і не відчужені.

Аполітичні й відчужені. Тип людей, які категорично не беруть участі в політиці, не цікавляться політикою і мало про неї знають. Вони живуть наче за межами політичної системи.

Отже, політична соціалізація — це процес не тільки надбання, а й втрати певних політичних якостей. До основних чинників, які впливають на результати полі­тичної соціалізації, належать: характер і тип державного ладу, політичний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи, а також неполітичні фактори: — сім'я, формальні й неформальні групи, навчальні заклади, ви­робничі колективи, культура, засоби масової інформації, національні традиції, їх називають агентами політичної соціалізації.

Визнаючи важливий вплив, що його прямо чи опосередковано справляє соціальне середовище на процес залучення людини до політики, слід пам'ятати про роль у цьому процесі людської індивідуальності, зокрема таких її якостей, як упевненість у собі, компетентність, віра у власні сили. Іншими словами, важливим є не лише імпульс, який надходить до конкретного індивіда, а й відповідь цього індивіда — зворотний імпульс. Отже, процес політичної соціалізації охоплює два діалектичне пов'язані «зустрічні» процеси.

Посиленню ролі особи в політиці служить система со­ціалізації, яка здатна створити умови для того, щоб інди­від посів належне місце у сфері політики з урахуванням притаманних йому здібностей і схильностей; здатна гарантувати основні права і свободи особи; максимізувати шанси і використати інноваційний потенціал тих людей, які є найздібнішими й водночас свідомо орієнто­ваними на служіння суспільству; забезпечити якість пуб­лічної інформації про суспільні проблеми, передумови та обставини політичних рішень, що ухвалюються, а також про соціальні наслідки здійснюваних дій. Результатом високої якості публічної інформації є ефективний вплив суспільної думки на рішення й дії, які здійснює влада. Високий рівень політичної соціалізації індивідів є пере­думовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

Людина як суб'єкт політики та основні параметри її діяльності

У демократичному суспільстві політика здійснюється людьми для людей. Тому активна участь особи в політич­ному житті, роль людини як суб'єкта політики має ваго­ме значення.

Політична діяльність індивідів може здійснюватись як політична участь (участь громадян у політичному житті суспільства) і як політичне функціонування.

Політичне функціонування — забезпечення участі політичних інституцій (державних установ, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами.

Сукупно вони означають професійну політичну діяль­ність, апаратну роботу, керівництво громадським утво­ренням. Американський соціолог X. Макклоскі, наприк­лад, визначає політичну участь як «добровільну діяль­ність, завдяки якій члени суспільства беруть участь у виборі правителів і, прямо чи опосередковано, у формуванні державної політики». Завдяки політичній участі, по-перше, створюються умови для якнайповнішо­го розкриття потенціалу особи, що є необхідною переду­мовою ефективного вирішення суспільних завдань. По-друге, політична участь сприяє встановленню тісного взаємозв'язку політичних інституцій із громадянським суспільством, контролю за діяльністю політико-управлін-ських структур з боку народу.

Об'єктивні характеристики політичної діяльності та суб'єктивне сприйняття політики людиною, її розуміння

власної ролі в ній служать підставою для вирізнення кількох рівнів і типів участі:

— реакція (позитивна або негативна) на імпульси, що надходять із політичної системи чи з її інституцій, не пов'язана з необхідністю високої активності людини; епізодична участь у політиці;

— діяльність, пов'язана з делегуванням повноважень; участь у виборах (місцевих або державного рівня), рефе­рендумах тощо;

— участь у діяльності політичних і громадських орга­нізацій — партій, груп тиску, профспілок, молодіжних політичних об'єднань тощо;

— виконання політичних функцій у межах держав­них інституцій, у т.ч. із засобами масової інформації.

— професійна, керівна політико-ідеологічна діяль­ність;

— участь у позаінституціональних політичних рухах і акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої політичної системи.

Наведені вище типи участі в політичній діяльності не є рівнозначними ні в кількісному, ні в якісному відно­шеннях. Деякі з них представлені поодинокими акціями, інші добре розвинені й серйозно впливають на перебіг подій. Польські дослідники розрізняють такі рівні участі в політиці:

— рядовий член суспільства і громадянин із мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності), який має статус об'єкта політики;

— громадянин, який є членом громадської організа­ції, суспільного руху або декількох організацій, опосе­редковано залучених до сфери політичної практики (рі­шень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв'язку з усією організацією, рухом;

— громадянин, який є членом організації, що має яс­краво виражений політичний характер (приміром, полі­тичної партії), цілеспрямовано або й за власною волею залучений до політичного життя, принаймні в тому об­сязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношенням між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із су­спільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє); громадський (передовсім полі­тичний) діяч; — професійний політик, для якого спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас змістом життя є політична діяльність; політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний), що функціонує як авторитет, остання інстанція.

Такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення, це той факт, що перебування на кожному зі ступенів залученості в політику потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.

Цікаву типологію політичної участі розробив амери­канський соціолог Л. Мілбретом, запропонувавши своєрід­ну шкалу «підвищення» участі в політичних процесах:

— демонстрація плакатів і афіш, оформлення полі­тичних стендів, епізодична участь у політичних дискусі­ях (навчальна діяльність);

— участь у політичних зборах або мітингах, підтрим­ка грошовими пожертвами, контакти з офіційними осо­бами або політичними лідерами (проміжна діяльність);

— керівництво державними або партійними закла­дами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях; постій­на участь у проведенні політичних кампаній і виборів (активна діяльність).

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добро­вільну і примусову, активну й пасивну, традиційну й аль­тернативну, революційну та охоронну політичну участь.

Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають вагоме значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації в певній країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньоосо-бистісного рівня процесу входження людини в політику.

Активне залучення особи до політичного процесу потре­бує певних передумов: матеріальних, соціально-культур­них та політико-правових. Крім того, політичну участь особи, форму цієї участі зумовлюють політична система, соціальне середовище, політичні й неполітичні чинники процесу політичної соціалізації, про що вже йшлося. Однак обмежуватися цим не можна. Якщо виходити з того, що людина — істота біосоціальна і що відповідно в структурі особистості вирізняють соціальний і природний компоненти, то слід зазначити, що на діяльність конкретної особи в політиці, на її політичну поведінку загалом впливають світогляд, політична свідомість і політична культура особи, її власні цілі, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси й потреби.

Слід пам'ятати, що психологічні та біологічні елемен­ти (мислення, темперамент, воля, пам'ять, стан фізичного та психічного здоров'я, стать, вік тощо) також здійснюють вплив на політичну поведінку людини.

Нині простежується тенденція, пов'язана зі зрос­танням політичної іммобільності, індиферентності лю­дей, станом політичного відчуження, або аномії.

Політичне відчуження — процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.

Відчуження людини від політики зводить останню в ранг ворожої сили. Політичне відчуження виявляється в безсиллі індивіда впливати на перебіг політичних подій, відчутті ізоляції, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів, встановлених ними норм, як ворожих інтересам людини.

Відчуження може бути наслідком впливу об'єк­тивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов'язане зі структурними відносинами панування й підкорення, присвоєння та експлуатації, влади й контролю в суспільстві. Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченного потоку політичної демагогії, непродуманих рішень та відверто цинічної брехні. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до самовідгородження від політики. Одним із чинників такого ставлення є обмеження, що їх влада накладає на свободу слова й вираження особистих поглядів. Існують й інші причини. На індивіда може впливати слабка політична активність інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія є позитив­ною моделлю поведінки. Суттєво позначається на полі­тичній поведінці й усвідомлення політичної ефектив­ності. Тобто мається на увазі особисте відчуття індивіда, пов'язане з реальним впливом на політичний процес, на основі чого людина задається питанням: а чи є сенс виконувати свої громадянські обов'язки? Проявами відчуження є конформізм, соціальна апа­тія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань, подій, відмова від виконання громадянського обов'язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів.

Високий рівень аноміі є характерним для періоду руйнування старої соціальної системи. Неодмінною пере­думовою прогресивних змін щодо цього є зміни об'єк­тивних умов (матеріальних, соціально-культурних, політико-правових) і зрушення у свідомості громадян, що відбуваються поступово, спонтанно, а також під ціле­спрямованим державним освітнім і виховним впливом.

Освічене громадянство, якому властиве почуття власної гідності, знання своїх прав та обов'язків, згода і вміння їх дотримуватися, є доконечною засадою форму­вання демократичного й заможного суспільства.

Запитання. Завдання

1. Чим відрізняється політична участь від політичної соціалізації"⁷

2. У чому, на вашу думку, полягають особливості політичної со­ціалізації за різних типів політичних режимів?

3. Як співвідносяться політична соціалізація І політичне відчу­ження?

4. Заповніть порівняльну таблицю концепцій політичної соціалі­зації, використовуючи додаткову літературу.

Концепція

Представники

Сутність соціалізації

Способи й методи соціалізації

Способи подолання відчуження

5. Визначте способи впливу політичної соціалізації на політичне лідерство.