1 страница. Героїчна поезія українського народу

Героїчна поезія українського народу

Всесвітньо-історичні успіхи, здобуті нашим народом під керівництвом Комуністичної партії в справі побудови соціалізму, успіхи в будівництві комунізму сповнюють радянських людей високими почуттями патріотичної гордості за свою радянську Вітчизну. Поряд з цим радянський народ звеличує і ту багатовікову героїчну боротьбу, яку вели наші предки проти феодального і капіталістичного гніту та різних іноземних загарбників.

На протязі віків трудящі нашої країни створили чудову народну творчість (фольклор). Всі сторони життя трудового народу, його найзавітніші мрії і надії, найкращі сподівання відображені в усній творчості — в піснях і легендах, в казках і частушках, переказах і оповідях, у великих епіко-героїчних пісенних творах — билинах і думах.

В народному епосі ми бачимо улюблених героїв мас, які перемагають всі труднощі і перешкоди на своєму шляху. Ці герої показані впевненими у торжестві справи, за яку вони борються. Самовіддане служіння народові, розуміння обов’язку захисту трудящих, їх свободи і незалежності, захисту рідної землі проймає всю народну поезію, особливо народний героїчний епос.

I

Класики марксизму-ленінізму, Комуністична партія, прогресивні вчені і письменники завжди надавали великого значення і приділяли багато уваги народному епосові, який належить до однієї з найпоширеніших форм усної художньої творчості трудящих.

Виражаючи інтереси народу, будучи невід’ємною частиною культури трудящих мас, народна поезія відіграє важливу роль в суспільному житті. Вона є важливим видом ідейно-художньої зброї мас, активно допомагає їм у боротьбі за перетворення суспільства.

Сила народної поезії як колективної творчості, за висловом О. М. Горького, «найяскравіше стверджується тим, що протягом сотень віків індивідуальна творчість не створила нічого рівного Іліаді або Калевалі, і що індивідуальний геній не дав жодного узагальнення, в основі якого б не лежала народна творчість, жодного світового типу, який не існував би раніше в народних казках і легендах» ¹.

На визначну роль і значення колективної народної творчості багато разів вказувала діячам радянської культури Комуністична партія Радянського Союзу. Так, у постанові ЦК ВКП(б) від 10 лютого 1948 р. «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» вказувалося, що однією з основ реалістичного напряму в музиці є «її глибокий органічний зв’язок з народом і його музичною та пісенною творчістю» Захищаючи народну творчість від фальсифікації, центральний орган партії «Правда» в 1936 р. піддала гострій критиці і засудила нігілістичне ставлення окремих фольклористів до билин та їх героїв — богатирів. «Правда» підкреслила, що билинний епос є великим культурно-історичним надбанням, викрила і розбила ворожі буржуазні «теорії» про нібито аристократичне походження билин.

Народи Радянського Союзу створили багато глибокоідейних і високохудожніх зразків героїчного епосу, що посідають видатне місце у світовій народній поезії.

Древньоруські билини про мужніх захисників рідної землі — богатирів Іллю Муромця, Микулу Селяниновича, Добриню Нікітича, Василія Ігнатьєва та ін. — зберіг і проніс через віки, поповнив і збагатив великий російський народ; йому належать також численні історичні пісні про боротьбу проти іноземного іга, про селянські повстання під керівництвом Степана Разіна і Омеляна Пугачова та про інші видатні історичні події.

Славетну «Калевалу» дав карело-фінський народ, епоси: «Давид Сасунський» — вірменський, найбільший у світі обсягом «Манас» — киргизький, «Гесер» — бурят-монгольський, численні епіко-героїчні оповіді («Алпамиш», «Кьор-Оглу», «Кобланди-батир», «Киз-Жибек», «Калеві син», «Амірані», «Етеріані, «Оповіді про нартів») — узбецький, азербайджанський, казахський, туркменський, естонський, грузинський та інші народи СРСР.

Український народ вніс у скарбницю світової культури визначні епіко-героїчні твори — думи та історичні пісні.

Народні думи та історичні пісні належать до найдорогоцінніших перлин поезії українського народу, є справжньою героїчною поезією українських трудящих мас. В цих народнопоетичних творах знайшли відображення події вітчизняної історії, характер українського народу, його працьовитість, безмежна відданість батьківщині, волелюбність, мужність і стійкість у боротьбі проти соціального і національного гніту, вірність братньому союзові і нерозривній дружбі з великим російським народом і всіма народами нашої Вітчизни. В думах та історичних піснях оспівано всесвітньо-історичні завоювання Великої Жовтневої соціалістичної революції, торжество перемоги соціалізму в нашій країні, успіхи трудящих СРСР у справі побудови комуністичного суспільства, здобуті під керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу.

Характерною особливістю народних дум та історичних пісень є їх сюжетність, насиченість розповідними елементами, хоч у них наявні і ліричні відступи. Тому думи та історичні пісні є героїчними епічними і епіко-ліричними народними пісенно-музичними творами, в яких оспівано невідомих з історії (епічних) або відомих народних героїв, змальовано визначні моменти в житті народу.

Для українських народних дум та історичних пісень, як і для історико-героїчних оповідей, характерною є відсутність міфологічних образів, надприродних сил; тут діють люди — представники певної історичної епохи; це пояснюється пізнім походженням цих творів — XV — XVI ст. До істотних особливостей творів цього виду епосу належить також перебільшення (гіперболізація), завдяки якому підкреслюються типові якості позитивного героя — богатиря чи цілого колективу (колективного героя). Позитивні герої народних дум та історичних пісень змальовані людьми свого часу, з усіма властивими їм якостями — як позитивними (патріотизм, мужність, миролюбність, волелюбність і т. п.), так і негативними (забобонні уявлення, ілюзії щодо представників пануючих класів і т. п.).

Неминуще значення дум та історичних пісень полягає насамперед в тому, що в них відображена сила народу, його досвід, розум, про який В. І. Ленін говорив, що «розум десятків мільйонів творців створює щось незмірно вище, ніж найбільш велике і геніальне передбачення» ².

Епіко-героїчні твори українського народу продовжили традиції народного епосу і лірики Київської Русі, спільні для всіх східнослов’янських народів. Поява таких творів була зумовлена потребами українських трудящих мас в боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту та іноземного поневолення. Народна поезія, її творці і виконавці відігравали важливу роль в селянському антикріпосницькому русі, в боротьбі проти іноземних загарбників. Підтвердженням цього є страта польською шляхтою в 1770 р. кобзарів — учасників Коліївщини — Варченка, Сокового і Скряги, змалювання Т. Г. Шевченком у поемі «Гайдамаки» кобзаря, який живе одним життям з народними повстанцями, а також образи народних співців — кобзарів-патріотів у думах.

II

Українські народні думи та історичні пісні звернули на себе увагу давно. Так, перший відомий запис тексту думи «Козак -Голота» зроблено в 1684 р. (опубліковано в 1928 р.), а окремі записи історичних пісень — в кінці XVII — на початку XVIII ст.

Публікації українських народних історичних пісень є уже в російських пісенниках 90-х років XVIII ст.; наприклад, пісні «Засвистали козаченьки в похід з полуночі» та «Був Сава в Немирові» (про Гната Голого і Саву Чалого) надруковано в пісеннику «Молодчик с молодкою на гулянье с песенниками...» (СПБ, 1790).

У пісеннику, виданому в Москві в 1805 р., «Всеобщий, новоизбранный песенник всех лучших российских авторов...» (частина IV) було надруковано дві пісні про життя чумаків і козаків. Окремі історичні пісні друкувалися в «Грамматике малороссийского наречия...» О. Павловського (СПБ, 1818), у першому виданні «Наталки Полтавки» I. П. Котляревського (Харків, 1819) та ін.

Інтерес і увага до українських народних дум та історичних пісень особливо посилились в першій чверті XIX ст. і тісно зв’язані з першим, дворянським періодом визвольного руху в Росії. Посилення процесу формування української нації, революційна боротьба селянства, події Вітчизняної війни 1812 р., патріотичне піднесення всіх народів Росії, в тому числі і українського, викликане прагненням відстояти свою батьківщину від навали французьких загарбників, діяльність першого покоління революціонерів — декабристів мали визначальний вплив на посилення інтересу до народного героїчного епосу.

В 1814—1818 рр. записував думи та історичні пісні у Миргородському і Прилуцькому повітах на Полтавщині вихованець Московського університету М. А. Цертелєв. У 1808—1827 рр. на Полтавщині записав тринадцять дум невідомий збирач (приписують В. Ломиковському). В 1819 р. Цертелєв видав перший збірник народних дум та історичних пісень — «Опыт собрания старинных малороссийских песней», в якому містилося дев’ять дум та одна пісня.

Прямий вплив на характер збірника М. А. Цертелєва мали перші російські видання билин, записаних на Уралі в 60-х роках XVIII ст. Кіршею Даниловым, — «Древние российские стихотворения» (Москва, 1804, 1818). Це видно, зокрема, з передмови — «О старинных малороссийских песнях», в якій Цертелєв відзначав, що в старовинних українських піснях виявляється поетичний геній, дух, звичаї, висока моральність українського народу; що носіями цієї поезії в народні співці — кобзарі, які, подібно до древніх рапсодів, переходячи з одного місця в інше, оспівують подвиги вітчизняних героїв.

Термін «дума» введено в літературний вжиток на початку 20-х років XIX ст. К. Ф. Рилєєвим, який опублікував у 1821—1823 рр. в різних періодичних виданнях свої знамениті «Думы», зокрема думу «Богдан Хмельницкий» (журн. «Сын отечества», 1822); термін «історична пісня» набув поширення на початку 30-х років XIX ст.

К. Ф. Рилєєв жив кілька років на Україні і добре знав народні думи. Видаючи у 1825 р. свої «Думы» окремою книжкою, він у передмові вказував на думи як на самобутній вид народної творчості, писав, що українці і до цього часу співають думи про своїх героїв — Нечая, Палія та ін. Рилєєву належить і посилання на хроніку Сарницького (XVI ст.), в якій згадується, що на Україні співалась елегії про двох хоробрих братів Струсів, які загинули в 1506 р. в битві з волохами. «Ці елегії, — наводив у передмові Рилєєв цитату з хроніки Сарницького, — думами називаються».

Термінові «дума», вжитому Рилєєвим, у мові народних співців відповідала назва «лицарські пісні»; в кінці XIX — на початку XX ст. кобзарі вживали і термін «дума». Думами називали епічні, переважно історичні пісні окремі фольклористи минулого, зокрема Я. Ф. Головацький. Ще й тепер думами іноді помилково називають історичні пісні про Байду, Нечая, Саву Чалого і Гната Голого та ін.

Великі заслуги в галузі збирання, видання і дослідження українського народного епосу належать видатному прогресивному українському вченому першої половини XIX ст. М. О. Максимовичу. У своїх виданнях народної поезії «Малороссийские пеони» (Москва, 1827), «Украинские народные песни. Часть первая» (Москва, 1834), «Сборник украинских песен. Часть первая» (Київ, 1849) Максимович доповнив розуміння терміну «дума». В передмові до збірника 1827 р., в якому були дві думи, передруковані з видання М. А. Цертелєва 1819 р., та багато історичних пісень, М. О. Максимович говорив про думи як про героїчні співи, що стосуються переважно часу визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту і турецько-татарської агресії XVII ст. Кожна дума, писав Максимович, присвячувалась якому-небудь історичному випадкові чи особі — особливо Хмельницькому, Палію. Максимович підкреслював тісний зв’язок дум з історією українського народу. Поняття «дума» він відрізняв від поняття «пісня», в тому числі і історична; він говорив про думи як про творчість, тісно зв’язану з кобзарями.

В збірнику 1834 р., в якому містився передрук кращих відомих на той час дум і найбільш повне зібрання історичних пісень,* Максимович, крім сказаного про думи раніше, відзначав, що цей вид епосу має більш розповідний характер, ніж пісні, що думи вільні за розміром, що їх рядки майже всі римуються. Історичні пісні, які Максимович вмістив у другій («Песни козацкие былевые») і третій («Песни козацкие бытовые») книгах збірника, він тісно пов’язував з певними історичними подіями та особами.

Винятковим багатством збірник Максимовича 1834 р. зобов’язаний тому, що в ньому брав участь своїми матеріалами ряд збирачів народної поезії, зокрема М. В. Гоголь. Частина матеріалів цього збірника послужила композиторові О. О. Аляб’єву для видання в 1834 р. в Москві (разом з Максимовичем) першого окремого збірника українських народних пісень з нотами. Першу публікацію думи з нотами здійснено в збірнику «Южнорусские песни. І», виданому у Києві в 1857 р.

З іменами К. Ф. Рилєєва, М. О. Максимовича, М. В. Гоголя зв’язаний прогресивний напрям в українській фольклористиці першої третини XIX ст. Цей напрям характеризувався високою оцінкою народної поезії як душі народу, як вияву народних поглядів на життя. Він вів непримиренну боротьбу проти пануючого в фольклористиці дворянського реакційного напряму, який заперечував важливість народної поезії і заявляв про її вимирання та смерть.

Найяскравіше реакційні погляди на народну поезію висловлені в передмові П. Я. Лукашевича до збірника «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (СПБ, 1836). Лукашевич, виходячи з дворянських класових засад, трактував народну поезію як творчість нібито архаїчну, не зв’язану з життям, вмираючу. Він зводив наклепи на український народ, заявляючи про його «нездатність» до творчості, твердив, що на Україні народні пісні давним-давно вже не існують, а він, мовляв, «урятував» кілька таких пісень, записавши їх від стариків, які вже поставили одну ногу в домовину.

Цілком протилежних поглядів дотримувалися передові, прогресивні діячі вітчизняної фольклористики — М. О. Максимович і особливо М. В. Гоголь, який своїми працями в галузі народної поезії зробив великий вплив на всю українську і російську фольклористику.

У відомій праці «О малороссийских песнях» (1833 р.) М. В. Гоголь високо підносив українські народні думи та історичні пісні, підкреслював їх історичний характер, відзначав, що ці твори є надбанням простого народу, існували в самому народі. «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу» ³, — писав він. Для України народні пісні — «все, і поезія, і історія, і батьківська могила. Хто не зрозумів їх глибоко, той нічого не узнає про колишній побут цієї квітучої частини Росії. Історик не повинен шукати в них вказання дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; в цьому відношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого і окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним в ясній величі.

Пісні малоросійські можуть цілком назватися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди відповідають тодішньому моментові і тодішньому стану почуттів. Всюди проймає їх, всюди дихає в них... широка воля козацького життя» ⁴.

Такою високою оцінкою народної поезії пройняті і листи Гоголя до Максимовича (1833 р.) та І. І. Срезневського (1834 р.). «Моя радість, життя моє! піснії як я вас люблю! Що всі черстві літописи... перед цими дзвінкими, живими літописами!» ⁵, — писав він до Максимовича. «...Кожний звук пісні мені промовляє жвавіше про минуле, ніж наші мляві й короткі літописи» ⁶, — читаємо в листі до Срезневського.

Захищаючи народну поезію, Гоголь і Максимович виступали, таким чином, на захист основного її творця — покріпаченого селянства. Це’ мало велике патріотичне значення в умовах жорстокої реакції самодержавства після придушення повстання декабристів.

Таких поглядів дотримувався Максимович і в 40-х роках, зокрема в «Сборнике украинских песен» (1849 р.). Подавши в цьому збірникові найповніше для того часу зібрання дум (20 текстів), Максимович у передмові та коментарях правильно наголошував на тому, що в думах найбільше оспівані історичні особи і військові подвиги, що кобзарі віками славили подвиги хороброго товариства козацького, що поетика дум має тісний зв’язок з геніальним твором древньоруської поезії «Словом о полку Ігоревім», що існують думи про родинне життя та родинні стосунки, які також мають велике значення для виховання народу. В цьому ж збірнику Максимович дав визначення поетичних особливостей дум, яке ввійшло в літературу як класичне. Такі ж великі заслуги Максимовича у збиранні, виданні і дослідженні історичних народних пісень, що становлять основний матеріал його збірників 1827 і 1834 рр.

В зв’язку з піднесенням визвольного руху в Росії, зокрема з назріванням антифеодальної селянської революції в 50-х роках XIX ст., ідеологічна боротьба у фольклористиці ще більше загострилася. Революційні демократи В. Г. Бєлінський, О. І.Герцен, Т. Г. Шевченко, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов, які виступали ідеологами селянської революції, високо підносили народну поетичну творчість, розглядали її в тісному зв’язку з визвольним рухом народних мас, вбачали в ній вияв сили народу, свідчення його могутнього таланту. Для революційних демократів народна поезія була неписаною історією трудового народу, історією, яка складалася по свіжих слідах подій і усно передавалась з покоління в покоління.

Розвиваючись під благотворним впливом російської революційної демократі’] і користуючись її постійною підтримкою і допомогою, українська революційно-демократична фольклористика, яка починається з Т. Г. Шевченка, вела рішучу боротьбу проти реакційної дворянської та буржуазно-ліберальної фольклористики, що тоді зароджувалась, представленої в 40—50-х роках XIX ст. А. Л. Метлинським, П. О. Кулішем, М. І. Костомаровим та ін.

На противагу твердженням про уявний несвідомий характер народної поезії, про її цілковиту релігійність, що підкреслювали ліберально-дворянські і ліберально-буржуазні фольклористи в думах та історичних піснях, революційні демократи наголошували на свідомому характері народної творчості, на правдивому висвітленні нею історичних подій і життя народу.

Так, Т. Г. Шевченко називав українські народні думи піднесено-простими і чудесними рапсодіями, епопеями. У своїх творах він змальовував кобзарів як кращих людей епохи, порівнював їх з Гомером («Гайдамаки», «Сліпий», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та ін.).

Російські революційні демократи щиро, по-дружньому підтримували Шевченка, вказували на глибоконародний характер його творчості, на тісний її зв’язок з народною поезією. Саме творчість Шевченка дала привід Добролюбову для винятково високої оцінки українських дум і пісень. Так, у статті «Кобзарь» Тараса Шевченко» (1860 р.) Добролюбов писав: «...Відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів... Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим» ⁷

З Т. Г. Шевченком були зв’язані передові фольклористи України того часу, серед яких особливе місце займав друг Шевченка російський художник-демократ Л. М. Жемчужников. Проживши в середині XIX ст. багато років на Україні, Жемчужников записав у Полтавській і Чернігівській губерніях значну кількість народних дум та історичних пісень, зокрема про кріпацтво. Він виявив кобзаря Остапа Вересая і показав його талант, популяризував думи та історичні пісні шляхом їх видань, намалював багато портретів українських народних співців, які вмістив у «Живописной Украине».

У своїх спостереженнях над народними українськими піснями, зокрема історичними, Жемчужников відстоював погляди революційних демократів про важливість народної поезії; він надрукував (жури. «Основа», 1861) соціально загострені антифеодальні пісні, а також матеріали про Остапа Вересая та довідку про кобзаря Андрія Шута. Під безпосереднім впливом Т. Г. Шевченка записувала в 50—60-х роках XIX ст. народні історичні пісні Марко Вовчок.

Записи М. В. Гоголя, Л. М. Жемчужникова, Марка Вовчка та інших передових фольклористів увійшли в найповніші зібрання народних дум та історичних пісень середини XIX ст. — «Народные южнорусские песни» (Київ, 1854, видання А. Л. Метлинського) і «Записки о Южной Руси» (т. І — II, СПБ, 1856—1857, видання П. О. Куліша). Обидва ці видання були позитивно оцінені тогочасною прогресивною пресою, зокрема «Современником», а також Шевченком. В «Народных южнорусских песнях» і «Записках о Южной Руси» були опубліковані думи та історичні пісні, записані від видатних кобзарів-кріпаків XIX ст. Андрія Шута, Никоненка, Ригоренка та ін. Крім варіантів уже відомих дум і пісень про Хмельницького, Палія і Мазепу, Залізняка, Швачку та ін., тут вперше вміщено таку соціально загострену думу, як «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер», думи «Бідна вдова і три сини» (чотири записи), «Маруся Богуславка», «Козацьке життя», повний текст думи «Козак Голота», уривок думи «Іван Богун», багато пісень чумацьких, бурлацьких, про взяття Ізмаїла й Кілії, пісню робітників-кріпаків та ін. Слід, проте, мати на увазі, що Метлинський наголошував на архаїчних матеріалах, зокрема на обрядових; Куліш твердив про цілковиту релігійність і набожність народної поезії, висловлював націоналістичні погляди з питань історії України.

Представники революційної демократії 60—70-х років продовжували вести рішучу боротьбу проти дворянської і ліберально-буржуазної течій у фольклористиці, які від заперечення історичного значення поетичної творчості закріпаченого селянства перейшли до заперечення творчості робітничого класу, зразки якої були записані і надруковані вже на початку 70-х років (наприклад, пісня «Ой хоч воля, хоч неволя» та ін.).

Відстоюючи вирішальну роль народних мас у творенні мистецьких цінностей, зокрема в галузі поезії і музики, революційні демократи, вітчизняні прогресивні діячі — вчені, письменники, композитори — рішуче виступали на захист народної поезії. Визначна роль в цьому належить російському композиторові і музикознавцеві О. М. Сєрову, який у своїй відомій праці «Музыка южнорусских песен» («Основа», 1861) відстоював важливість народної поезії і музики для вивчення життя народу, підкреслював, що народні пісні створені не окремими особами, а всім народом, і тому вони вищі за індивідуальну творчість. «Як перед лілеєю, в розкішному, цнотливому вбранні, блідне блиск парчі і самоцвітів, так народна музика, саме своєю дитячою простодушністю, в тисячі разів багатша і сильніша, аніж усі хитрощі шкільної премудрості, що її проповідують педанти в консерваторіях та музичних академіях» ⁸, — писав О. М. Сєров. Слід відзначити, що ці висловлювання Сєрова, поряд із словами М. І. Глінки — «Створює музику народ, а ми, художники, лише її аранжуємо», — в січні 1948 р. наводив А. О. Жданов на нараді діячів радянської музики в ЦК КПРС, вказавши при цьому: «Як все це добре, правильно і сильно сказано! Як правильно схоплено основне: що розвиток музики повинен іти на основі взаємодії, на грунті збагачення музики «вченої» музикою народною!» ⁹.

Під впливом згаданої вище праці Сєрова розгорнув свою діяльність як збирач і видавець народної пісенності великий український композитор М. В. Лисенко. В 1868 р. він видав перший, а в 1873 і 1876 рр. другий і третій випуски своїх записів народних пісень з нотами — «Збірник українських пісень». Ці класичні збірники характеризуються уважним, бережливим ставленням композитора до текстів і музики народних пісень.

Великою любов’ю до народної поезії та її носіїв пройняте перше в українській фольклористиці дослідження музики дум — «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Вересаем», написане М. В. Лисенком у 1873 р. (опубліковано в «Записках Юго-Западного отдела императорского Русского географического общества, т. I за 1873 год», Київ, 1874, стор. 339—366), а також його нотні записи народних дум в 1873 і 1888 рр.

Важливу роль в розвитку української фольклористики 60—70-х років відіграла Марко Вовчок. Вона записала велику кількість народних пісень; крім того, з її голосу записано 200 пісень, частина яких була надрукована з середині 60-х років. Пісні про Устима Кармалюка письменниця використала в своїх оповіданнях.

Багато історичних народних пісень було надруковано в тогочасних фольклорних збірниках. Історичні пісні про події XVI — XVIII, а також XIX ст. займали багато місця у великому чотиритомному колективному збірнику «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», виданому західноукраїнським фольклористом Я. Ф. Головацьким (вийшов у Москві в 1878 р.; ч. І; ч. III, відд. І); пісні чумацькі, рекрутські, бурлацькі, про панщину та окремі думи надруковані в п’ятому томі «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной императорским Русским географическим обществом. Юго-Западный отдел. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским» (СПБ, 1874). В цьому виданні, як і в «Исторических песнях малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (т. I; т. II, вип. І, Київ, 1874, 1875), брали участь своїми матеріалами такі видатні прогресивні українські діячі, як М. В. Лисенко, І. І. Манжура, П. Я. Рудченко (Панас Мирний), С. В. Руданський, М. Л. Кропивницький та ін.; використано тут і фольклорні матеріали з багатої спадщини М. О. Максимовича, записи А. Л. Метлинського, П. Я. Лукашевича, І. Я. Рудченка (брат Панаса Мирного), Я. Ф. Головацького та багатьох інших, що зробило ці обидва збірники найбільш повним зведенням народних дум та історичних пісень у XIX ст.

Завдяки тому, що ці видання містили великий фактичний матеріал, вони не втратили свого значення і на сьогоднішній день. Проте слід мати на увазі, що такі упорядники, як В. Антонович і М. Драгоманов, які належали до буржуазно-націоналістичного табору, неправильно зображували класову боротьбу трудящих, боротьбу за соціальне і національне визволення, трактуючи її як національну і релігійну, пропагували брехливу буржуазно-націоналістичну «теорію» «безкласовості», «безбуржуазності» українського народу, а також космополітичну теорію «мандрівних сюжетів».

В 70-х роках XIX ст. видано також найповніші зведення чумацьких пісень — «Чумацкие народные песни» І. Я. Рудченка (Київ, 1874) і народних пісень з Буковини — «Песни буковинского народа» Г. І. Купчанка (Київ, 1875).

У 80—90-х роках, у зв’язку з дальшим класовим розшаруванням села і розвитком революційного руху робітничого класу, загострилася і ідеологічна боротьба в галузі української фольклористики. Прогресивний революційно-демократичний напрям, очолюваний у цей час І. Я. Франком, не тільки боровся за правдиве висвітлення народної поезії попередніх епох, але й наголошував на творчості нових суспільних сил — робітничого класу та сільських пролетарів і напівпролетарів; він у жорстокій боротьбі проти різних антинародних «теорій» відстоював належність народної поезії трудящим масам, викривав фальсифікації народної творчості українськими буржуазними націоналістами.

Нові історичні пісні посідали особливо значне місце у виданнях і дослідженнях передових фольклористів того часу. Слід відзначити велику роботу в справі записування та публікації пісень про життя і боротьбу робітників на заводах і в поміщицьких економіях, проведену фольклористом М. К. Васильєвим («Киевская старина», 1886; «Этнографическое обозрение», 1897), І. І. Манжурою, Я. П. Новицьким, численними записувачами народної творчості, в тому числі М. М. Коцюбинським (збірник «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. Том III. Песни», Чернігів, 1899) та ін., які опублікували багато робітничих, наймитських і заробітчанських пісень, насичених гострим соціальним протестом. Пісні спролетаризованої частини західноукраїнського села, яка емігрувала за кордон, зокрема в Америку, де терпіла неймовірний визиск і гніт, надрукували М. Павлик та В. Гнатюк («Етнографічний збірник», т. V та ін.).

В ці ж роки М. В. Лисенко видав четвертий, п’ятий, шостий і сьомий випуски «Збірника українських пісень» (Київ, 1886, 1892, 1895, 1896); значну частину своїх записів дум та історичних пісень опублікували фольклористи-демократи поет І. І. Манжура і художник П. Д. Мартинович, які збирацьку роботу розпочали ще в 70-х роках.

Нова, робітнича і наймитсько-батрацька, народна поезія 80—90-х років XIX ст. правильно показувала нову розстановку класових сил у тогочасному українському суспільстві, в період, коли в Росії починався третій, найвищий етап визвольного руху трудящих, гегемоном якого ставав робітничий клас. Поезія 80—90-х років засвідчувала наявне класове розшарування українського суспільства, гостру боротьбу, яку вели робітничий клас і селянство проти соціального гноблення. Саме за те, що ця поезія викривала всю брехливість буржуазно-націоналістичної «теорії» «безкласовості», «безбуржуазності» української нації, так ненавиділи її і люто нападали на неї українські буржуазні націоналісти. Проти нової поезії, як нібито неправдивої, привнесеної ззовні, з галасливою статтею під претензійною назвою «Порча украинских народних песен» («Киевская старина», 1893) виступив М. Драгоманов; його підтримали О. Хотемкін, М. Огієвський та ін.

Виступаючи проти нової творчості, яка змальовувала життя робітничого класу і селянської бідноти, буржуазні націоналісти нападали і на народну поезію в цілому, особливо на думи та історичні пісні. Сторінки буржуазної преси рясніли наклепницькими статтями, в яких народна поезія оголошувалася творчістю «нижчого сорту», заперечувалася сама здатність народних мас до художньої, мистецької творчості, «доводилося», що не трудящі маси були творцями народних дум та історичних пісень, а книжники і церковники, представники експлуататорських класів.